Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 522/3473/19

провадження № 61-1811св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - військова частина А1017 Збройних Сил України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2019 року у складі судді Науменка А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О.

М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до військової частини А1017 Збройних Сил України про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що наказом командира військової частини А 3318 № 7 від 10 квітня 2014 року її прийнято на посаду діловода групи секретного документального забезпечення відділення захисту інформації та криптології військової частини А 3318.

У подальшому відбулася зміна назви військової частини А 3318 на військову частину А 1017.

10 листопада 2016 року ОСОБА_1 уклала контракт з Міністерством оборони України в особі командира військової частини А 1017 Військово-Морських Сил Збройних Сил України ОСОБА_2 про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України на посадах осіб рядового складу.

На підставі припису Військового комісара Одеського обласного військового комісаріату полковника Ю. В. Білякова, у термін до 11 листопада 2016 року, ОСОБА_1 вибула у розпорядження командира військової частини А 1017 для остаточного вивчення і прийняття на військову службу за контрактом на посаду ВОС-901 у Збройні Сили України.

Після отримання вказаного припису, 09 листопада 2016 року ОСОБА_1 надала командиру військової частини А 1017 заяву з проханням звільнити її з посади діловода групи секретного документального забезпечення відділення охорони державної таємниці у зв'язку з призовом на військову службу за контрактом на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України.

На підставі цієї заяви наказом командира військової частини А 1017 № 193 від 09 листопада 2016 року її було звільнено з займаної посади.

Починаючи з 10 листопада 2016 року по теперішній час, ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині А 1017 на підставі вищевказаного контракту.

Контракт є строковим та діє відповідно до строків, установлених законодавством, за погодженням сторін до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

ОСОБА_1 вважає, що при виданні наказу порушено положення статті 119 КЗпП України та статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" в частині збереження за нею місця роботи на час проходження військової служби за контрактом до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, і середнього заробітку у військовій частині А 1017.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати наказ командира військової частини А 1017 № 193 від 09 листопада 2016 року про звільнення у зв'язку з призовом на військову службу за контрактом, поновити її на посаді діловода групи секретного документального забезпечення відділення захисту інформації та криптології військової частини А 1017, а також стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заявлених позовних вимог.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 не була призвана та мобілізована на військову службу, а добровільно уклала контракт на проходження служби та взяла на себе зобов'язання, передбачені контрактом, а тому гарантії, передбачені частиною 3 статті 119 КЗпП України, до неї не застосовуються.

За таких умов позовні вимоги щодо поновлення на роботі задоволенню не підлягають, тому як позивач була звільнена на законних підставах.

Позовні вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимоги щодо поновлення на роботі, а тому самостійного обґрунтування судом мотивів залишення їх без задоволення не потребують.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Рішення місцевого суду оскаржено у апеляційному порядку ОСОБА_1.

Постановою Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2019 року змінено в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що на час укладення контракту з позивачем існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору.

Позивач була прийнята на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної мобілізації, а тому вона не підлягала звільненню, що передбачено положеннями статті 119 КЗпП України.

Одночасно, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем пропущено строк звернення до суду із позовом, оскільки ОСОБА_1 була ознайомлена з наказом про її звільнення 09 листопада 2016 року, а до суду із позовом звернулась 01 березня 2019 року, тобто, поза межами строку, передбаченого законом.

Посилання ОСОБА_1, у якості підстав поважності пропуску такого строку, на факти проходження позивачем військової служби в тій самій частині, де і працювала раніше, та юридичну необізнаність позивача, не можуть бути прийняти судом до уваги в якості належних та обґрунтованих причин пропуску строку звернення до суду із позовом, у зв'язку із чим апеляційний суд дійшов висновку, що у задоволенні вказаного позову необхідно відмовити у зв'язку із пропуском строку звернення до суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити заявлені позовні вимоги.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Місцевий суд дійшов безпідставного висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції вірно зауважив, що на заявника поширюються положення статті 119 КЗпП України, разом з тим, висновки апеляційного суду про те, що строк звернення до суду позивачем пропущено без поважних причин є необґрунтованими.

Апеляційним судом залишено по за увагою положення пункту 4 частини 1 статті 263 ЦК України щодо зупинення перебігу позовної давності.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

21 лютого 2020 рокуухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

16 вересня 2021 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Доводи відзивів на касаційну скаргу

Військова частина А 1017у відзиві на касаційну скаргу вказує на правильність висновків місцевого та апеляційного суду, просять касаційну скаргу залишити без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

07 жовтня 2016 року командуванням військової частини А1017 було розглянуто питання щодо прийняття на військову службу за контрактом солдата запасу ОСОБА_1 та призначено на вакантну посаду відповідального виконавця командування військової частини А1017 та направлено клопотання військовому комісару Суворовського районного військового комісаріату (вих. № 1021 від 07 жовтня 2016 року, а. с. 57).

10 жовтня 2016 року ОСОБА_1 написала заяву військовому комісару Суворовського районного військового комісаріату м. Одеси про прийняття її на військову службу за контрактом у військовій частині А 1017 на посаду відповідального виконавця командування військової частини А 1017 (номер заяви № 102 від 07 листопада 2016 року, а. с. 58).

27 жовтня 2016 року ОСОБА_1 написала заяву про надання щорічної відпустки з 01 листопада 2016 року на 8 днів.

Відповідно до наказу командира військової частини А 1017 (по стройовій частині) від 27 жовтня 2016 року № 184 ОСОБА_1 вибула у щорічну основну відпустку з 01 листопада 2016 року.

У період відпустки ОСОБА_1 проходила військово-лікарську комісію (довідка військово-лікарської комісії від 07 листопада 2016 року №2/81).

Після повернення з відпустки 09 листопада 2016 року ОСОБА_1 написала заяву про прибуття з відпустки (вх. № 711 від 09 листопада 2016 року).

Наказом командира військової частини А 1017 (по стройовій частині) від 09 листопада 2016 року № 193 підтверджено повернення з відпустки працівника ОСОБА_1, діловода групи секретного документального забезпечення відділення охорони державної таємниці військової частини А 1017.

09 листопада 2016 року ОСОБА_1 написала заяву про звільнення з посади діловода групи секретного документального забезпечення відділення охорони державної таємниці у зв'язку із призивом на військову службу за контрактом та попросила звільнити її за пунктом 3 статті 36 Кодексу законів про працю (вх. № 712 від
09.11.2016 року, а. с. 72).

09 листопада 2016 року ОСОБА_1 отримала припис Одеського обласного військового комісаріату ( № 2173/ВКП від 09 листопада 2016 року) вибути у розпорядження командира військової частини А 1017 для остаточного вивчення і прийняття на військову службу за контрактом.

Наказом командира військової частини А 1017 (по стройовій частині) від 09 листопада 2016 року № 193 підтверджено звільнення з роботи працівника ОСОБА_1, діловода групи секретного документального забезпечення відділення охорони державної таємниці військової частини А 1017, у зв'язку з призивом на військову службу за контрактом.

10 листопада 2016 року ОСОБА_1 написала рапорт про прийняття у добровільному порядку на військову службу у Збройні Сили України за контрактом до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію на посаду відповідального виконавця командування військової частини А 1017 (вх. № 715 від 10 листопада 2016 року).

На підставі даного рапорту наказом командира військової частини А 1017 (по особовому складу) від 10 листопада 2016 року № 12-РС з рядовим запасу ОСОБА_1, відповідно до статей 20 та 23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", пункту 18 "Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України" було укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України строком до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, прийнято в добровільному порядку на військову службу за контрактом осіб рядового складу і призначено відповідальним виконавцем командування військової частини А 1017 з присвоєнням військового звання матрос.

Рапортом (вх. № 716 від 10 листопада 2016 року) ОСОБА_1 доповіла, що справи та посаду відповідального виконавця командування прийняла, до виконання приступила.

На підставі вищевказаного рапорту, наказом командира військової частини А 1017 (по стройовій частині) від 10 листопада 2016 року № 194 матроса ОСОБА_1 з 10 листопада 2016 року допущено до виконання службових обов'язків за посадою.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-IX від 15 січня 2020 року, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-IX від 15 січня 2020 року, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" № 460-IX від 15 січня 2020 року.

Враховуючи, що касаційну скаргу було подано у січні 2020 року то розгляд даної справи має відбуватись у порядку та за правилами, що діяли до 08 лютого 2020 року.

Статтею 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Змінюючи рішення місцевого суду в частині обґрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем пропущено строк звернення до суду із позовом.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною 1 статті 16 ЦК України, частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених статей 12, 81 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно пункту 3 частини 1 статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника-фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до пункту 3 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Відповідно до частин 1 -4 статті 119 КЗпП України, на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку. Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Пунктом 3 статті 23 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" передбачено, що для військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, які під час дії особливого періоду вислужили не менше 11 місяців, осіб, звільнених з військової служби під час дії особливого періоду, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану (настання воєнного часу) або оголошення рішення про демобілізацію, строк військової служби в календарному обчисленні встановлюється шість місяців. Строк проходження військової служби для таких військовослужбовців може бути продовжено за новими контрактами на строк шість місяців.

У разі закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію дія таких контрактів припиняється достроково.

Частиною 2 статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною 3 та 4 статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

З положень зазначених норм законів вбачається, що гарантії, передбачені частинами 3 , 4 статті 119 КЗпП України надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оборону України" особливий період, це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Виходячи із системного аналізу норм Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" закінчення періоду мобілізації не є підставою для припинення особливого періоду.

На час укладення позивачем контракту набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України", введене в дію Указом Президента України від 2 березня 2014 року № 189/2014, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи. відповідно до примітки до статті 4 Закону України "Про Раду Національної безпеки та оборони України" кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері, діяльності, регіоні, країні.

Строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України, а не нормами ЦК України, тому посилання заявника на неврахування положення пункту 4 частини 1 статті 263 ЦК України, щодо зупинення перебігу позовної давності, є помилковими.

Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (частина 1 статті 233 КЗпП України).

Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права.

Під час розгляду справи у місцевому суді представник відповідача у відзиві на позовну заяву просив суд визнати пропущеним строк звернення до суду.

З урахуванням специфіки розгляду трудових спорів, строк звернення до суду за захистом трудового права є спеціальним строком для судового захисту трудових прав, встановленим положеннями статті 233 КЗпП України.

Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов'язки сторін.

Так, частина 1 статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб'єктивних трудових прав працівників.

Разом з тим ця стаття встановлює виняток для спорів про звільнення.

Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі.

Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк.

Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника.

У цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статті 234 КЗпП України, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Вказана правова норма не передбачає переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого у частині 1 статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами

У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску строків, визначених статтею 233 КЗпП України, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Наслідки пропуску строку звернення до суду у вигляді відмови в задоволенні позову застосовуються судом лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але такі строки пропущено та підстав для їх поновлення не встановлено. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач була прийнята на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної мобілізації, а тому вона не підлягала звільненню, що передбачено положеннями статті 119 КЗпП України, однак за захистом своїх трудових прав позивач звернулася до суду з пропуском строку, встановленого частиною 1 статті 233 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 була ознайомлена з наказом про її звільнення 09 листопада 2016 року, а до суду із позовом звернулась 01 березня 2019 року. При цьому позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку для звернення до суду з відповідним позовом, а також того, що її своєчасному зверненню перешкоджали непереборні обставини, які зробили неможливим або значно утруднили таке звернення.

Висновки апеляційного суду узгоджуються із висновками щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 522/4116/19 та від 10 березня 2021 року у справі № 686/8529/20.

У постановах Верховного Суду 08 серпня 2018 року у справі № 757/19004/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 503/361/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 288/1466/18 зазначено, що поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

Отже, поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду, і ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.

Під час розгляду цієї справи позивач не навела поважних причин пропуску строку звернення до суду з відповідним позовом і не підтвердила належними та допустимими доказами їх наявність.

Апеляційний суд надав оцінку доводам позивача щодо причин пропуску строку звернення до суду на підставі наданих доказів та дійшов правильного висновку, що юридична необізнаність не може бути поважною підставою для поновлення строку, визначеного статтею 233 КЗпП України.

Посилання ОСОБА_1 на проходження служби за місцем роботи у військовій частині також не може бути поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

З матеріалів справи вбачається, що позивач власноруч написану заяву позивача про звільнення, а у подальшому добровільно уклала контракт на проходження служби.

Судом апеляційної інстанціїправильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, а висновки суду відповідають належним чином оціненим доказам, наданими сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди з судовим рішенням у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частин 1 , 2 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частин 1 , 2 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2019 року, у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині, та постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська СуддіВ. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А.

Стрільчук