Постанова

Іменем України

05 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 522/3864/18

провадження № 61-18425св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Радабанк",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 17 жовтня 2018 року у складі судді Науменка А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 року у складі колегії суддів Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І., Черевка П. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства "Акціонерний банк "Радабанк" (далі - ПАТ "АБ "Радабанк") про визнання звільнення незаконним, стягнення моральної шкоди, зобов'язання звільнити за угодою сторін, відшкодування вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до заяви позивача від 04 квітня 2017 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду головного фахівця з питань безпеки відділення № 7 ПАТ "АТ "Радабанк" згідно наказу № 43/2-К від 04 квітня 2017 року.

Наказом № 43/2-К від 04 квітня 2017 року прямо передбачено, що умова прийняття на роботу: зі строком випробування 3 місяці, а умови роботи: робота основна, тривалість робочого дня 8 годин.

Згідно наказу № 21/1-К від 09 лютого 2018 року ОСОБА_1 звільнений

09 лютого 2018 року у зв'язку з встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом строку випробування, підстава - пункт 11 статті 40 КЗпП України.

Однак, позивач зазначає, що відповідачем були порушені вимоги трудового законодавства, а саме статі 26, 27, 38 КЗпП України при звільнені після закінчення випробувального строку на який він був прийнятий на роботу.

У зв'язку з незаконним звільненням, ОСОБА_1 була завдана моральна шкода, яка виразилася в душевних стражданнях та погіршеннях загального стану здоров'я.

ОСОБА_1, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив визнати звільнення з займаної посади у зв'язку із встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом строку випробування незаконним; відшкодувати моральну шкоду у розмірі 100 000,00 грн; зобов'язати відповідача звільнити позивача 09 лютого 2018 року за згодою сторін; відшкодувати заробітну плату за вимушений прогул з 09 лютого

2018 року, виходячи з розрахунку 5 600,00 грн за місяць.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 17 жовтня 2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення позивача на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України здійснено у відповідності до вимог закону, оскільки відповідачем було встановлено невідповідність працівника займаній посаді під час випробувального строку, позивача належним чином у встановлені строки письмово повідомлено про звільнення на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України, звільнення відбулося в межах строку випробування.

Постановою Одеського апеляційного суд від 05 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення приморського районного суду міста Одеси від 17 жовтня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

09 жовтня 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 17 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Аргументи касаційної скарги зводяться до незаконного звільнення скаржника із займаної посади під час випробувального терміну. Судами не надана належна оцінка доказам, наявним в матеріалах справи.

Доводи інших учасників справи:

18 листопада 2019 року ПАТ "АБ "Радабанк" через засоби поштового зв'язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу

ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 17 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Приморського районного суду міста Одеси від 17 жовтня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Приморського районного суду міста Одеси.

19 листопада 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

20 листопада 2019 року матеріали цивільної справи передано судді-доповідачу.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Короткий зміст фактичних обставин справи:

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду головного фахівця з питань безпеки відділення № 7 ПАТ "АБ "Радабанк" згідно наказу № 43/2-К від 04 квітня 2017 року.

Наказом № 43/2-К від 04 квітня 2017 року прямо передбачено, що умова прийняття на роботу: зі строком випробування 3 місяці, а умови роботи: робота основна, тривалість робочого дня 8 годин.

З наказом № 43/2-К від 04 квітня 2017 року ОСОБА_1 ознайомлений в цей же день, наявність зауважень до наказу № 43/2-К від 04 квітня 2017 року, до умов прийняття на роботу чи до умов роботи судами не встановлено.

Строк випробування позивача мав закінчитися 04 липня 2017 року.

15 червня 2017 року позивач звернувся до відповідача з власноручною заявою про надання додаткової відпустки згідно статей 13, 17 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" на

14 календарних днів з 16 червня 2017 року по 30 червня 2017 року з подальшим звільненням.

При цьому, при прийнятті на роботу позивач не повідомив відповідача про інвалідність та не надав документів на її підтвердження, також не надав документів про індивідуальну програму реабілітації інваліда та рекомендації медико-соціальної експертизи.

Наказом № 99/1-0 від 16 червня 2017 року "Про надання відпустки з подальшим звільненням" позивачу надана додаткова відпустка згідно Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за період на майбутнє з 04 квітня 2017 року по 03 квітня 2018 року строком на

14 календарних днів, а саме з 16 червня 2017 року по 30 червня 2017 року.

Таким чином, позивач відпрацював у випробувальний строк тільки з 04 квітня 2017 року по 15 червня 2017 року, тобто менш трьох місячного строку.

30 червня 2017 року ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України згідно наказу № 71/1 від

16 червня 2017 року.

Однак, перебуваючи у відпустці позивач захворів, про що повідомив відповідача вже після закінчення лікування, яке тривало з 22 червня 2017 року по 20 липня 2017 року.

20 липня 2017 року позивач приступив до роботи та одразу звернувся до відповідача з заявою, якою просив його первинну заяву від 15 червня

2017 року про звільнення за власним бажанням не розглядати та вважати такою, що втратила силу.

В зв'язку з цим, відповідачем на підставі частини 2 статті 38 КЗпП України у трудовій книжці здійснено запис за № 22 про недійсність запису № 21 та поновлення на займаній посаді.

20 липня 2017 року позивач звернувся до відповідача із заявою про надання щорічної основної відпустки строком на 30 календарних днів з 21 липня

2017 року для оздоровлення після тривалого лікування з посиланням на пункт 2 частини 7 статті 10 Закону України "Про відпустки".

Листом № 3709/02 від 21 липня 2017 року голова правління банку попередив позивача про подальше звільнення 28 липня 2017 року у зв'язку з встановленням не відповідності працівника виконуваній роботі протягом випробувального строку на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України. Лист був отриманий позивачем.

Наказом № 84/2-К від 27 липня 2017 року позивачу надана основна щорічна відпустка терміном на 30 календарних днів з 27 липня 2017 року по 26 серпня 2017 року на підставі його заяви від 20 липня 2017 року з подальшим звільненням на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України.

В період відпустки позивач захворів та був відсутній на роботі з 30 липня

2017 року по 10 листопада 2017 року.

У зв'язку із непрацездатністю з 30 липня 2017 року до 10 листопада 2017 року (включно) в період основної щорічної відпустки наказом № 194/7-0 від

10 листопада 2017 року позивачу надано невикористану основну щорічну відпустку згідно пункту 2 статті 10 Закону України "Про відпустки" з

11 листопада 2017 року по 07 грудня 2017 року на 27 календарних днів.

Наказом № 211/2-0 від 07 грудня 2017 року позивачу надана відпустка без збереження заробітної плати згідно статті 25 Закону України "Про відпустки" на 60 календарних днів з 08 грудня 2017 року по 07 лютого 2018 року на підставі заяви ОСОБА_1 від 29 листопада 2017 року.

В період відпустки з 12 грудня 2017 року по 05 січня 2018 року позивач захворів.

Таким чином, в період з 16 червня 2017 року по 20 липня 2017 року (включно) та з 27 липня 2017 року по 08 лютого 2018 року (включно) позивач на роботі був відсутній у зв'язку з хворобами та відпустками. Залишок невідпрацьованого позивачем строку випробування станом на 09 лютого

2018 року становить 13 днів.

В період з 27 липня 2017 року по 08 лютого 2018 року позивач також не знаходився на роботі, не виконував службові обов'язки, та з часу прийняття

04 квітня 2017 року на роботу з випробувальним строком до звільнення, фактично відпрацював менш встановленого тримісячного строку.

Встановивши ще в липні 2017 року невідповідність позивача займаній посаді та виконуваній ним роботі, відповідачем було прийнято рішення про звільнення позивача на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України та повторно направлено позивачу письмове повідомлення від 05 лютого 2018 року

вих. № 987/21 про звільнення з 09 лютого 2018 року.

Наказом № 21/1-К від 09 лютого 2018 року ОСОБА_1 звільнений у зв'язку з встановленням невідповідності працівника виконуваній роботі протягом строку випробування з 09 лютого 2018 року, підстава - пункт 11 стаття 40 КЗпП України.

Позивач був присутній на роботі та ознайомлений з наказом.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд:

Положеннями статті 43 Конституції України задекларовано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (частина 1 статті 21 КЗпП України).

Згідно з частиною 1 статті 26 КЗпП України при укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу.

У період випробування на працівників поширюється законодавство про працю (частина 2 статті 26 КЗпП України).

Відповідно до частини 1 статті 27 КЗпП України строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним виборним органом первинної профспілкової організації - шести місяців.

До строку випробування не зараховуються дні, коли працівник фактично не працював, незалежно від причини (частина 3 статті 27 КЗпП України).

Частиною 2 статті 28 КЗпП України передбачено, що у разі встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі він має право протягом строку випробування звільнити такого працівника, письмово попередивши його про це за три дні. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.

Розірвання трудового договору з працівником під час терміну випробування не можна визнати таким, що провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, оскільки працівник при прийнятті на роботу, даючи згоду на випробування, фактично дає згоду і на можливість розірвання з ним трудового договору, якщо протягом строку випробування буде встановлено невідповідність його роботі, на яку його прийнято.

Термін "невідповідність" означає, що підставою для звільнення не може бути порушення трудової дисципліни. За такі порушення працівник може бути звільнений на підставі відповідних статей КЗпП України, а не за результатами випробування.

Отже, підставою для звільнення за результатами випробування може бути тільки невідповідність працівника посаді, на яку він прийнятий.

При цьому, вирішення питання відповідності працівника займаній посаді є правом роботодавця, який приймає таке рішення за наслідками роботи працівника в період строку випробування.

Пунктом 11 частини 1 статті 40 КЗпП України передбачено звільнення працівника через встановлення невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування.

Звільнення на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП України з урахуванням частини 2 статті 28 КЗпП України має відбуватися за наступних умов: 1) встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі; 2) письмове попередження працівника про звільнення за три дні; 3) звільнення проводиться протягом строку випробування.

Відповідно до частини 3 статті 27 КЗпП України до строку випробування не зараховуються дні, коли працівник фактично не працював, незалежно від причини.

Таким чином, оскільки відповідно до вимог статті 28 КЗпП відповідачем було встановлено невідповідність працівника займаній посаді та виконуваній роботі, позивача належним чином у встановлені строки письмово повідомлено про звільнення на підставі пункту 11 статті 40 КЗпП, звільнення відбулося в межах строку випробування.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки звільнення позивача за пунктом 11 статті 40 КЗпП здійснено відповідачем у відповідності до вимог закону, відповідачем в свою чергу надано достатньо доказів на підтвердження своїх висновків щодо невідповідності ОСОБА_1 займаній посаді протягом випробувального терміну.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до незгоди з ухваленими судовими рішеннями.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від

17 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 17 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко