Постанова

Іменем України

25 березня 2021 року

м. Київ

справа № 227/3052/19

провадження № 61-22337св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Краматорську, Державна казначейська служба України,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 вересня 2019 року у складі судді Левченка А. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 26 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Біляєвої О. М., Будулуци М. С., Папоян В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань (далі - ТУДБР), розташованого у місті Краматорську, Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що ухвалою слідчого судді Краматорського міського суду Донецької області від 30 травня 2019 року (справа № 234/8608/19) задоволено його скаргу та скасовано постанову слідчого першого слідчого відділу Державного бюро розслідувань (далі - ДБР) Громика А. В. від 23 квітня 2019 року про закриття кримінального провадження № 62019050000000407 від 05 квітня 2019 року за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 367 Кримінального кодексу України (далі - КК України). Зазначеним судовим рішенням підтверджується факт порушення законних прав його як потерпілого у вищевказаному кримінальному провадженні, а також вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статті 19 Конституції України та Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України). Протиправними діями посадової особи ДБР йому завдано моральної шкоди, яка полягає в марнуванні його дорогоцінного часу, в тому числі й на оскарження незаконної постанови, необхідності докладання додаткових зусиль для організації свого життя. Посилаючись на ці обставини, а також на положення статті 56 Конституції України, статей 16, 21, 276, 280, 1173, 1174 ЦК України, Конвенції, практику Європейського суду з прав людини, ОСОБА_1 просив стягнути за рахунок коштів бюджету України на його користь 1 000 000 000 грн на відшкодування моральної шкоди, а також понесені ним судові витрати і матеріальні збитки, пов'язані з явкою до суду.

Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів неправомірності дій ТУДБР, розташованого у місті Краматорську, та підстав для відшкодування моральної шкоди.

Постановою Донецького апеляційного суду від 26 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 вересня 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Сам по собі факт закриття кримінального провадження у справі за відсутністю в діях особи складу кримінального правопорушення, подальше його скасування, не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди та не вказує на неправомірність дій посадових чи службових осіб органів досудового розслідування. ОСОБА_1 не надав належних доказів заподіяння йому моральної шкоди, не довів та не підтвердив негативні явища, які, на його думку, сталися внаслідок незаконних рішень, дій або бездіяльності органу досудового розслідування, а також наявності причинного зв'язку між діями, бездіяльністю заподіювача та спричиненою шкодою.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 вересня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 26 листопада 2019 року і ухвалити нове рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій зроблено помилковий висновок про відсутність правових підстав для задоволення його позову, не враховано прецедентну практику Європейського суду з прав людини, відповідні положення Конвенції, Конституції України, норм ЦК України, а також відповідну судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду. Судами не надано правової оцінки доводам, якими було обґрунтовано наявність підстав для відшкодування моральної шкоди. Суди проігнорували той факт, що заявляючи вимогу про відшкодування моральної шкоди, він посилався на незаконні дії відповідача, які полягали у винесенні ним незаконної постанови про закриття кримінального провадження, а незаконність цих дій встановлена судовим рішенням. Крім того, в порушення положень статті 369 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) апеляційний суд розглянув справу у спрощеному позовному провадженні.

У січні 2020 року ТУДБР, розташоване у місті Краматорську, подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

У січні 2020 року ОСОБА_1 подаввідповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій просив відхилити цей відзив у зв'язку з його необґрунтованістю, а також зазначив, що численні зловживання органу досудового розслідування підтверджено документально, тому викладені відповідачем пояснення зводяться лише до намагання виправдати діяльність цього органу.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Добропільського міськрайонного суду Донецької області.

15 січня 2020 року справа № 227/3052/19 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що постановою слідчого першого слідчого відділу ТУДБР, розташованого у місті Краматорську, Громик А. В. від 23 квітня 2019 року кримінальне провадження від 05 квітня 2019 року № 62019050000000407 за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 367 КК України, було закрите у зв'язку з відсутністю складу злочину.

Ухвалою слідчого судді Краматорського міського суду Донецької області від 30 травня 2019 року у справі № 234/8608/19 вказану постанову слідчого скасовано.

Скасовуючи постанову слідчого про закриття кримінального провадження, слідчий суддя дійшов висновку про те, що слідчим було прийнято рішення про закриття кримінального провадження передчасно. Протиправність дій слідчого не встановлювалася.

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина 1 статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до частина 1 статті 12 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених частина 1 статті 12 ЦПК України випадках (частина 1 статті 13 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.

Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною 1 статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини 1 статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (частини 1 статті 1176 ЦК України).

Статтею 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Згідно з частиною 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіяювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з'ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Для наявності підстав зобов'язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв'язок між його діями та шкодою, а тому позивач в цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди в розумінні статей 1167, 1174 ЦК України.

Однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому статтею 24 КПК України.

За змістом частини 1 статті 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені, зокрема, рішення слідчого, дізнавача про закриття кримінального провадження.

За правилом частини 2 статті 307 КПК України ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування може бути про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов'язання припинити дію; 3) зобов'язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.

Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства, як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності.

Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв'язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що позивачем не доведено заподіяння йому моральної шкоди внаслідок винесення постанови про закриття кримінального провадження, а скасування судом постанови слідчого саме по собі не свідчить про заподіяння позивачу шкоди та наявність підстав для її відшкодування. Крім того, ОСОБА_1 не надав доказів спричинення йому душевних страждань внаслідок ухвалення слідчим постанови про закриття кримінального провадження, наявності причинно-наслідкового зв'язку між порушенням його права та наслідками, які спричинило це порушення.

Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними Верховним Судом, зокрема, у постановах від 13 січня 2020 року у справі № 227/2572/19 (провадження № 61-20488св19), від 17 січня 2020 року у справі № 638/11414/18 (провадження № 61-2685св19), від 04 березня 2020 року у справі № 639/1803/18 (провадження № 61-18842св19), від 25 січня 2021 року у справі № 227/4410/19 (провадження № 61-9407св20).

Отже, оскаржувані судові рішення відповідають висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

Аргументи касаційної скарги про те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням вимог статей 23, 1174 ЦК України колегія суддів відхиляє, оскільки судами відмовлено в задоволенні позовних вимог у зв'язку з недоведеністю належними і допустимими доказами факту завдання позивачу моральних страждань чи втрат немайнового характеру, і відповідно, заподіяння моральної шкоди, розмір якої ніяк не обґрунтований.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували практику Верховного Суду України в цій категорії справ, а саме висновки, наведені в постанові від 27 вересня 2017 року у справі 6-1435цс17, є необґрунтованими, оскільки встановлені у вказаній справі фактичні обставини не є тотожними обставинам у цій справі. Зокрема, у справі 6-1435цс17 позивач вказував на порушення відповідачем таємниці телефонних розмов та спричинення йому такими протиправними діями моральної шкоди у вигляді душевних страждань. При цьому, оцінюючи завдану моральну шкоду, позивач виходив з кількості прослуховувань його телефонної розмови, що була розміщена у вільному доступі в мережі Інтернет.

Передаючи справу на новий розгляд до місцевого суду, Верховний Суд України вказав, що відмовляючи у задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов'язок довести наявність у нього душевних страждань з приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України. В даному випадку суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу моральної шкоди відповідачем та обов'язку саме відповідача спростувати таку презумпцію.

Проте у справі, яка переглядається, судами попередніх інстанції не встановлено факту заподіяння позивачу моральної шкоди. Судами зроблено обґрунтований висновок про те, що за встановленими фактичними обставинами сам факт винесення слідчим суддею ухвали про скасування постанови про закриття кримінального провадження є недостатнім для застосування наслідків цивільно-правового характеру делікту.

Посилання заявника на практику Європейського суду з прав людини, зокрема на рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (Заява № 40450/04), у пункті 107 якого зазначено: "Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди Суд вважає, що порушення, які встановлено в цій справі, напевне спричинили заявникові стрес і неспокій. Керуючись принципом справедливості, Суд призначає йому відшкодування за цим пунктом у розмірі 2 500 євро", а також на рішення від 04 жовтня 2005 року у справі "Головін проти України" (Заява № 3216/02), у пунктах 38,40 якого вказано: "Уряд зазначив, що заявник не обґрунтував суми, які вимагав, і зазначив, що сам факт визнання порушення становив би достатню сатисфакцію для заявника", "Щодо моральної шкоди, Суд вважає, що заявник зазнав моральних страждань в результаті порушення його прав, які не можуть бути компенсовані лише самим встановленням порушення у справі.

Проте сума, яку вимагає заявник, є надмірною. Здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості відповідно до статті 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 2 000
євро компенсації моральної шкоди", не заслуговують на увагу, оскільки зазначені справи стосувалася невиправданої тривалості кримінального провадження проти скаржника та невиконання органами державної влади судового рішення, винесеного проти державного органу, відповідно. У справі, яка переглядається, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать вищенаведеній практиці, на яку посилався ОСОБА_1 у своїй позовній заяві та касаційній скарзі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З урахуванням того, що наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29,30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 вересня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 26 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко