Постанова

Іменем України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа № 761/4494/13-ц

провадження № 61-16448св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С.О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31 березня 2014 року у складі судді Пономаренко Н. В. та рішення Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Кравець В. А., Левенця Б. Б.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» посилалося на те, що 24 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_3 (позичальник) було укладено кредитний договір № 014/9408/82/66217 (далі - Кредитний договір), за умовами якого, з урахуванням додаткових угод, банк надав позичальнику грошові кошти у розмірі 494 700 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних та кінцевим терміном повернення - 24 грудня 2027 року. З метою належного і своєчасного виконання зобов'язань за Кредитним договором 24 грудня 2007 року між банком і ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки № 014/9408/82/66217 (далі - Договір іпотеки), за умовами якого позичальник передав в іпотеку банку належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 27 грудня 2011 року визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, за якою ОСОБА_2 було виділено спірну квартиру, яка є предметом іпотеки. Отже, відбулася зміна власника майна, яким забезпечено виконання зобов'язань ОСОБА_3 за Кредитним договором. ОСОБА_3 не виконував належним чином взяті на себе зобов'язання, у зв'язку з чим станом на 06 березня 2012 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 540 810,65 доларів США, що еквівалентно 4 319 995 грн 47 коп. Враховуючи викладене, банк просив у рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_2, шляхом продажу на прилюдних торгах, та встановити початкову ціну реалізації предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 30 травня 2013 року, внесеною до журналу судового засідання, замінено відповідача ОСОБА_3 на ОСОБА_2 ОСОБА_3 залучено до участі у справі як третю особу.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 31 березня 2014 року позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено. Звернено на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_2, в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором, укладеним між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» і ОСОБА_3 № 014/9408/82/66217 від 24 грудня 2007 року, яка складає 4 319 995 грн 47 коп., шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчого провадження. Стягнуто з ОСОБА_2 судовий збір на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в розмірі 3 219 грн.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_3 порушено умови Кредитного договору. ОСОБА_2 як новий власник майна повинна відповідати перед іпотекодержателем нерухомим майном, яке є предметом іпотеки, так як згідно зі статтею 23 Закону України «Про іпотеку» іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 вересня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, подану її представником ОСОБА_5, задоволено частково, заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31 березня 2014 року змінено та викладено його резолютивну частину в наступній редакції: У рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором у сумі 540 810,65 доларів США, що еквівалентно 4 319 995 грн 47 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у сумі 436 664,02 доларів США, що еквівалентно 3 488 072 грн 19 коп.; простроченої заборгованості за кредитом у сумі 5 898,34 доларів США, що еквівалентно 47 115 грн 94 коп.; заборгованості за процентами за користування кредитом у сумі 55 869,56 доларів США, що еквівалентно 446 286 грн 05 коп.; пені за прострочення погашення кредиту в сумі 4 368,09 доларів США, що еквівалентно 34 982 грн 30 коп.; пені за прострочення погашення відсотків у сумі 43 908,98 доларів США, що еквівалентно 350 744 грн 93 коп., звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2 на праві власності, шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчого провадження. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 лютого 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_5, який діє від імені ОСОБА_2, задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 23 вересня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судове рішення касаційного суду мотивоване тим, що суд апеляційної інстанції прийняв рішення, зокрема про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною суб'єктом оціночної діяльності під час виконавчого провадження. При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання суду у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження суперечить вимогам статей 39, 43 Закону України «Про іпотеку».

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 задоволено частково. Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31 березня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 24 грудня 2007 року в сумі 540 810, 65 доларів США, що еквівалентно 4 319 995 грн 47 коп., яка складається із: заборгованості за кредитом у сумі 436 664,02 доларів США, що еквівалентно 3 488 072 грн 19 коп.; простроченої заборгованості за кредитом у сумі 5 898,34 доларів США, що еквівалентно 47 115 грн 94 коп.; заборгованості за процентами за користування кредитом у сумі 55 869,56 доларів США, що еквівалентно 446 286 грн 05 коп.; пені за прострочення погашення кредиту в сумі 34 982 грн 30 коп.; пені за прострочення погашення відсотків у сумі 350 744 грн 93 коп., звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_2 на праві власності, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження. Встановлено початкову ціну предмета іпотеки в розмірі 4 038 742 грн для його подальшої реалізації. В решті вимог відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції правильно визначив загальний розмір кредитної заборгованості, проте не навів усіх її складових. В порушення вимог закону місцевим судом пеня визначена у доларах США, тоді як правильним є визначення її у національній валюті України. При зверненні стягнення на предмет іпотеки встановлено початкову ціну предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайній ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчого провадження, однак такий висновок не відповідає вимогам Закону України «Про іпотеку». При визначенні початкової ціни реалізації предмета іпотеки суд взяв до уваги вартість квартири, визначену звітом про оцінку нерухомого майна.

У вересні 2017 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31 березня 2014 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2017 року, в якій просила скасувати оскаржувані судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і повернути справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що Договір іпотеки є нікчемним, оскільки на час його укладення у спірній квартирі разом з батьками проживав також їх неповнолітній син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Позивачем не надані сторінки копії Кредитного договору із зазначенням розміру нарахування пені. У резолютивній частині рішень суди попередніх інстанцій вказали усі складові, в тому числі розмір пені, не дослідивши умови Кредитного договору. Таким чином, суди ухвалили незаконні й необґрунтовані рішення, не з'ясували повно і всебічно обставини справи, не дослідили докази, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог. Позивач не надсилав іпотекодавцю, що є відмінним від боржника, письмову вимогу про усунення порушень, тому позов є передчасним.

ПАТ «РайффайзенБанк Аваль» подало заперечення на касаційну скаргу та просило її відхилити, посилаючись на те, що дружина іпотекодавця ОСОБА_2 надала нотаріально засвідчену згоду на укладення Договору іпотеки. Перед укладення цього договору ОСОБА_3 було пред'явлено банку довідку, згідно з якою він був одноособовим власником спірної квартири, інші особи, крім нього, у приміщенні не були зареєстровані та не проживали. ОСОБА_2 не зазначила доказів про звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини щодо жилого приміщення, переданого в іпотеку. Копія Кредитного договору міститься в матеріалах справи, тому доводи ОСОБА_2 щодо ненадання суду копій сторінок цього договору, у яких вказано розмір нарахування пені, не відповідають дійсності. Заявником не наведено будь-яких доводів щодо невірності або неточності зазначених у рішенні суду складових заборгованості.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

10 квітня 2018 року справу № 761/4494/13-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, щоза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Визначення поняття зобов'язання міститься у частині перші статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Апеляційним судом встановлено, що 24 грудня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_3 (позичальник) було укладено Кредитний договір, за умовами якого, з урахуванням додаткових угод до нього, банк надав позичальнику грошові кошти в сумі 494 700 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних та кінцевим терміном повернення - 24 грудня 2027 року.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 572 ЦК України всилу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою своєчасного та належного виконання ОСОБА_7 своїх зобов'язань за Кредитним договором 24 грудня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» і ОСОБА_7 було укладено Договір іпотеки, за яким ОСОБА_7 передав в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_2, яка належала йому на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Київською державною нотаріальною контрою № 6 від 21 вересня 2001 року № 1-3347 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 03 квітня 2001 року в книзі № д.641-138 за реєстровим № 4098.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку»за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Відповідно до частини першої статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Частинами першою, третьою статті 33 Закон України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12цього Закону.Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Встановлено, що ОСОБА_3 не виконував належним чином взяті на себе зобов'язання за Кредитним договором, у зв'язку з чим в нього виникла заборгованість, яка станом на 06 березня 2012 року складається із: заборгованості за кредитом у сумі 436 664,02 доларів США, що еквівалентно 3 488 072 грн 19 коп.; простроченої заборгованості за кредитом у сумі 5 898,34 доларів США, що еквівалентно 47 115 грн 94 коп.; заборгованості за процентами за користування кредитом у сумі 55 869,56 доларів США, що еквівалентно 446 286 грн 05 коп.; пені за прострочення погашення кредиту в сумі 34 982 грн 30 коп.; пені за прострочення погашення відсотків у сумі 350 744 грн 93 коп., що підтверджується наданим позивачем розрахунком.

Згідно з пунктом 2.1. Кредитного договору банк надає позичальнику кредит, а позичальник зобов'язується отримати кредит і використати його за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом, та комісії згідно з умовами договору та тарифами кредитора, а також виконати інші обов'язки, визначені цим договором.

Пунктом 7.2. Кредитного договору передбачено, що позичальник зобов'язався здійснювати погашення кредиту та процентів ануїтентними платежами у валюті кредиту кожного місяця, починаючи з місяця, наступного за місяцем надання кредиту до 25 числа кожного місяця.

У разі невиконання або неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за Кредитним договором кредитор має право вимагати дострокового погашення кредиту позичальником у повному обсязі разом зі сплатою всіх сумі, належних до сплати на дату пред'явлення вимоги, включаючи проценти за кредитом, пеню та штрафи відповідно до цього договору (пункт 9.1. Кредитного договору).

Згідно з пунктами 9.2., 9.3. Кредитного договору, кредитор вправі пред'явити позичальнику вимогу про дострокове погашення кредиту у випадку прострочення позичальником більше ніж на 30 календарних днів строків погашення кредиту. Позичальник зобов'язаний виконати вимогу кредитора про дострокове погашення грошових зобов'язань за цим договором протягом не більше ніж 30 календарних днів з моменту її пред'явлення. У разі невиконання позичальником цієї вимоги кредитор має право звернути стягнення за будь-яким з договорів забезпечення або вжити інші заходи для стягнення заборгованості позичальника за цим договором.

21 жовтня 2011 року банк (кредитор) надіслав ОСОБА_3 вимогу № С11-114-1-3/755 про дострокове виконання зобов'язань за Кредитним договором у термін 30 днів.

Отже, кредитор використав передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України право на односторонню зміну строку виконання основного зобов'язання, тому саме із зміненого банком дня виконання основного зобов'язання починається відлік трирічного строку для пред'явлення вимоги до боржника.

Судом також встановлено, що ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 27 грудня 2011 року у справі № 2-8936/11 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, за якою ОСОБА_2 виділено, зокрема квартиру АДРЕСА_3.

Відповідно до частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Згідно з частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Частиною першою статті 41 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Відповідно до частини другої статті 43 Закону України «Про іпотеку» початкова ціна продажу предмета іпотеки встановлюється рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, а якщо вони не досягли згоди, - на підставі оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, при цьому початкова ціна продажу майна не може бути нижчою за 90 відсотків його вартості, визначеної шляхом його оцінки.

Згідно із звітом, проведеним 09 березня 2017 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Группа КиСи» на замовлення ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», ринкова вартість квартири АДРЕСА_3 становить 4 038 742 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неналежне виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за Кредитним договором, у зв'язку з чим у нього утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню у спосіб, визначений іпотекодержателем, тобто шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Апеляційний суд повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215, 303, 304, 316 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про те, що Договір іпотеки є нікчемним, оскільки на час його укладення у спірній квартирі разом з батьками проживав їх неповнолітній син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Право на свободу пересування і вибір місця проживання як невід`ємне право кожної людини закріплено Загальною декларацією прав людини 1948 року (пункт 1 статті 13), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 12), Протоколом N 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 2).

Згідно з Конституцією України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина перша статті 33).

Частиною першою статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Згідно зі статтями 150, 156 Житлового кодексу Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Принципом 4 Декларації прав дитини, прийнятої резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, передбачено, що дитина має користуватися благами соціального забезпечення. Їй має належати право на здорове зростання і розвиток; з цією метою спеціальні догляд і охорона мають бути забезпечені дитині та її матері, зокрема належний допологовий і післяпологовий догляд. Дитина повинна мати право на належні харчування, житло, відпочинок і медичне обслуговування.

Відповідно до статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання; держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Згідно з підпунктом 3.1 пункту 3 глави 1 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595, у редакції, чинній на час укладення ОСОБА_8 договору купівлі-продажу спірного житлового будинку, у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю малолітніх осіб, а також осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких правочинів.

Оскільки статтею 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, то нотаріуси для встановлення факту користування нерухомим майном витребовують довідку про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини за адресою майна, що відчужується або заставляється, видану житлово-експлуатаційною організацією або іншим відповідним уповноваженим органом з питань реєстрації. Коли з поданих документів нотаріусом установлено, що така дитина проживає за іншою адресою, ніж адреса майна, що відчужується, а також те, що така дитина не має права власності на це майно (його частину) нотаріус має право не витребовувати згоду органів опіки та піклування на посвідчення такого правочину.

Тобто право користування майном члена сім'ї власника житла пов'язано з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання особи.

Таким чином, згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.

Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що неповнолітній ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, під час укладення Договору іпотеки не був зареєстрований у спірній квартирі та право користування нею не мав, а зареєстрований у ній 24 липня 2008 року, тобто після укладення Договору іпотеки.

Разом з тим на час ухвалення оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, ОСОБА_9 був повнолітнім, проте не уповноважував будь-кого на представництво своїх інтересів у суді, в тому числі у зв'язку з будь-яким порушенням його прав банком.

Посилання у касаційні скарзі на те, що банк не надсилав відповідачу, який є відмінним від боржника, письмову вимогу про усунення порушення, є безпідставними, оскільки вимога про дострокове виконання взятих на себе зобов'язань була направлена банком позичальнику ОСОБА_3, з яким укладено Договір іпотеки. Право на предмет іпотеки перейшло до ОСОБА_10 27 грудня 2011 року після постановлення Шевченківським районним судом міста Києва ухвали про затвердження мирової угоди, укладеної між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 Під час розгляду цієї справи ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 30 травня 2013 року, внесеною до журналу судового засідання, замінено відповідача ОСОБА_3 на ОСОБА_2, а ОСОБА_3 залучено до участі у справі як третю особу.

Крім того, невиконання вимог частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (частина третя статті 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням статті 124 Конституції України.

З огляду на викладене, ОСОБА_2 не була позбавлена можливості в судовому засіданні заперечувати проти вимог іпотекодержателя.

Що стосується посилання у касаційній скарзі на ненадання позивачем належних доказів розміру нарахованої пені та не дослідження апеляційним судом умов Кредитного договору, то відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України 2004 року під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції представник відповідача не навела вказаних доводів, у зв'язку з чим вони не були предметом дослідження апеляційного суду. Розмір заборгованості з пені підтверджується наданим позивачем розрахунком, заперечень проти якого відповідач суду не подала. Крім того, позивач додав до своїх заперечень на касаційну скаргу копію повного тексту Кредитного договору, в якому міститься пункт 16.3 з умовою про відповідальність позичальника за прострочення виконання грошових зобов'язань за договором у вигляді пені у розмірі 0,5 % від простроченої суми за кожен календарний день прострочення.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, № 63566/00Л).

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Наведена у касаційній скарзі вимога про скасування заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31 березня 2014 року не підлягає задоволенню, оскільки це рішення повністю скасоване рішенням Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2017 року.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Виконання оскаржуваного судового рішення апеляційного суду було зупинено ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 листопада 2017 року. Тому у зв'язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити його виконання.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2017 рокузалишити без змін.

Поновити виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 15 серпня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний Г. І. Усик