Історія справи

Постанова

Іменем України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа № 319/300/17

провадження № 61-53св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Міністерство оборони України,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 06 липня 2017 року у складі судді Ходька В. М. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 30 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Маловічко С. В., Гончар М. С.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Міністерства оборони України про стягнення моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що у період з 1983 до 1985 року ОСОБА_1 проходив військову службу на території Демократичної Республіки Афганістан, де отримав вогнепальне сліпе уламкове поранення з ушкодженням печінки, діафрагми, нижньої частки лівої легені, що підтверджується медичними документами. Внаслідок цього він вимушений тривалий час знаходитися на лікарняних, проходити численні медичні огляди та обстеження, відновлювальні процедури. ОСОБА_1 вважав, що йому завдана моральна шкода в розмірі 50 000,00 грн, яку просив відшкодувати за рахунок Міністерства оборони України.

Рішенням Куйбишевського районного суду Запорізької області від 06 липня 2017 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про стягнення моральної шкоди відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не надав суду будь-яких доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди внаслідок протиправних дій Міністерства оборони України і причинно-наслідкового зв'язку між такими діями та отриманою шкодою.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 30 листопада 2017 року рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 06 липня 2017 року залишено без змін.

Погоджуючись з висновками районного суду, апеляційний суд зазначив про те, що позивач не довів факт протиправних дій або бездіяльності Міністерства оборони України, чи наявний причинний зв'язок між шкодою і протиправним діями заподіювача шкоди, тобто відповідача. Позивачем не було надано належних і допустимих доказів завдання йому моральної шкоди у будь-якому розмірі саме Міністерством оборони України, яке було утворено після отримання позивачем поранення в Демократичній Республіці Афганістан, наслідком яких є встановлення йому в подальшому групи інвалідності.

20 грудня 2017 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 06 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 30 листопада 2017 року і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди при вирішенні справи не надали належного правового значення тому, що обов'язок держави відшкодувати в порядку передбаченому статтею 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» ОСОБА_1 як громадянину України та особі, яка звільнена з військової служби, завдану моральну шкоду покладається саме на Міністерство оборони України як на уповноважений орган державного управління.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільно-процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

12 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 1 статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд установив, що ОСОБА_1 в період з 06 травня 1983 року до 02 січня 1985 року проходив військову службу в Демократичній Республіці Афганістан у складі діючої армії в період бойових дій.

Під час проходження військової служби ОСОБА_1 отримав поранення, які спричинили стійку втрату працездатності, внаслідок чого він систематично проходить курси лікування в різних медичних закладах.

Військово-лікарська комісія 442 ОВКГ імені З.П. Соловйова хірургічного проф. ГВВК 6 встановила причинно-наслідковий зв'язок між отриманим ОСОБА_1 у вересні 1984 року пораненням та виконанням обов'язків військової служби.

28 лютого 1985 року ОСОБА_1 при первинному огляді встановлена ІІ група інвалідності.

27 березня 1986 року, 17 березня 1987 року, 03 березня 1988 року, 21 березня 1989 року, 02 березня 1990 року, 12 березня 1991 року за результатами повторних оглядів ЛТЕК (МСЕК) підтверджено ІІ групу інвалідності ОСОБА_1

21 березня 1996 року йому встановлено ІІІ групу інвалідності, 25 березня 1997 року її підтверджено.

24 червня 1997 року ОСОБА_1 встановлено ІІ групу інвалідності.

03 липня 2000 року ОСОБА_1 встановлено безстроково ІІ групу інвалідності, причиною якої є поранення, захворювання отримане при виконанні обов'язків військової служби.

Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Згідно з положенням частини першої статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України).

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Аналогічні роз'яснення містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

При вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди, необхідно з'ясовувати, коли виникли правовідносини сторін, коли заподіяна моральна шкода.

Отже, наявність шкоди ще не породжує обов'язку її компенсації, так як необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб'єкта такої відповідальності.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон) відшкодування військовослужбовцям заподіяної моральної і матеріальної шкоди провадиться у встановленому законом порядку.

Положеннями статті 11 вказаного Закону встановлено, що військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, мають право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров'я. Військовослужбовці щорічно проходять медичний огляд, щодо них проводяться лікувально-профілактичні заходи.

Порядок забезпечення путівками для санітарно-курортного лікування встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовці, звільнені з військової служби унаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, члени сімей військовослужбовців приймаються на обстеження і лікування до військово-медичних закладів охорони здоров'я в порядку, встановленому Міністерством оборони України, іншими утвореннями відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами.

Встановивши, що ОСОБА_1 отримав поранення, яке стало підставою для встановлення йому другої групи інвалідності, під час проходження військової служби у складі Радянської армії на території Демократичній Республіці Афганістан, де велися бойові дії, суди дійшли правильного висновку про те, що відсутні підстави для покладення обов'язку про відшкодування моральної шкоди саме на Міністерство оборони України, яке було утворено після отримання позивачем поранення у 1985 році. Відшкодування шкоди державою відбувається у спосіб, передбачений законами України.

Апеляційним судом також обґрунтовано зазначено про те, що військовослужбовці та особи, на яких поширюється дія законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «;Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» користуються усіма правами і свободами людини і громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими у Конституції України та законах України.

Суд правильно зазначив, що на позивача поширюються положення Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» відповідно до статті 4 якого ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

Доводи касаційної скарги про право позивача на відшкодування моральної шкоди у зв'язку з ушкодженням здоров'я, отриманого у 1985 році, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами та обґрунтовано ними спростовані.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд не спростовують.

Керуючись статтями 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Куйбишевського районного суду Запорізької області від 06 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 30 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. П. Курило