Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.07.2018 року у справі №466/9611/17

Постанова

Іменем України

02 червня 2020 року

м. Київ

справа № 466/9611/17

провадження № 61-37891св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,

суб`єкт оскарження -державний виконавець Шевченківського відділу державної виконавчої служби міста Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області Швед Роман Зеновійович,

заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», Державне підприємство «Сетам», ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 04 січня 2018 року у складі судді Едера П. Т. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 03 травня 2018 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Крайник Н. П., Мельничук О. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою, в якій просила: визнати незаконними дії державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби міста Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі - Шевченківський ВДВС міста Львова) Шведа Р. З. щодо передачі належної їй квартири АДРЕСА_1 для реалізації на електронних торгах; заборонити державному виконавцю проводити електронні торги з відчуження вказаної квартири до реалізації іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення, а саме: легкового автомобіля «Peugeot 308 1.6 Е», реєстраційний номер НОМЕР_1 , та 1/4 частки у квартирі АДРЕСА_2 . Скарга мотивована тим, що на примусовому виконанні в Шевченківському ВДВС міста Львова перебуває зведене виконавче провадження № 26049569, в тому числі з виконання трьох виконавчих листів про стягнення з неї на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль») заборгованості за кредитними договорами, один з яких був забезпечений за рахунок предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1 . 01 грудня 2017 року вона дізналася, що державний виконавець виставив спірну квартиру на електронні торги, хоча норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють передавати на реалізацію предмет іпотеки за відсутності в боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення, та за наявності заборгованості виключно перед іпотекодержателем. Однак жодна з цих умов не була дотримана, оскільки, по-перше, у зведеному виконавчому провадженні з неї стягувалися грошові кошти не лише на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», а по-друге, вона є також власником автомобіля та 1/4 частки у квартирі АДРЕСА_2 . Крім того, реалізація предмета іпотеки в ході примусового виконання можлива лише за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Львова від 04 січня 2018 року в задоволенні скарги відмовлено.

Судове рішення місцевого суду мотивоване тим, що відсутність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавчого напису нотаріуса чи договору про задоволення вимог іпотекодержателя не позбавляє державного виконавця права передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішення суду про стягнення заборгованості на користь іпотекодержателя. Оскільки боржник фактично проживала у квартирі АДРЕСА_2 , а належний їй автомобіль перебував у заставі Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), то дії державного виконавця щодо передачі на реалізацію предмета іпотеки відповідали вимогам Законів України «Про виконавче провадження» та «;Про іпотеку».

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 03 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 04 січня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 04 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 03 травня 2018 року і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити скаргу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють передавати на реалізацію предмет іпотеки за відсутності в боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення, та за наявності заборгованості виключно перед іпотекодержателем. Однак жодна з цих умов державним виконавцем не була дотримана, оскільки, по-перше, у зведеному виконавчому провадженні з неї стягувалися грошові кошти не лише на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», а по-друге, вона є також власником автомобіля та 1/4 частки в квартирі АДРЕСА_2 . Крім того, реалізація предмета іпотеки в ході примусового виконання можлива лише за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У серпні 2018 року Державне підприємство «Сетам» (далі - ДП «Сетам») подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що норми Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов`язань.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справіта витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Львова.

10 вересня 2018 року справа № 466/9611/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Судами встановлено, що на примусовому виконанні у Шевченківському ВДВС міста Львова перебуває зведене виконавче провадження № 26049569, в тому числі з виконання:

- виконавчого листа № 2-1424/10 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором в розмірі 68 900,39 доларів США, що еквівалентно 550 534,79 грн (виконання зобов`язання за цим договором забезпечене іпотекою, предметом якої є належна боржнику квартира АДРЕСА_1 );

- виконавчого листа № 2-1423/10 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором в розмірі 47 480,80 грн;

- виконавчого листа № 2-553/10 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором в розмірі 26 052,45 грн.

У процесі здійснення виконавчого провадження державний виконавець описав та арештував належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , на підставі експертної оцінки визначив вартість арештованого майна з метою його подальшої реалізації.

Крім того, на підставі акта від 06 березня 2014 року державний виконавець описав та арештував належний ОСОБА_1 легковий автомобіль «Peugeot 308 1.6 Е», 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який перебував у заставі одного із стягувачів зведеного виконавчого провадження - ПАТ «ОТП Банк».

Зважаючи на те, що в іпотечному майні - квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані та проживали інші особи - ОСОБА_4 і малолітня ОСОБА_5 , ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося до суду з позовом про їх виселення, який задоволенорішенням Галицького районного суду міста Львова від 12 квітня 2013 року.

Після того, як державний виконавець Шевченківського ВДВС міста Львова виніс 18 березня 2015 року постанову про закінчення примусового виконання виконавчого листа, виданого на підставі вищевказаного рішення суду, ОСОБА_1 як власник зареєструвала своє місце проживання у спірному житлі, хоча і надалі продовжувала фактично мешкати у належній їй на праві спільної сумісної власності квартирі АДРЕСА_2 , яка перебувала в іпотеці ПАТ «ОТП Банк».

У грудні 2016 року державна виконавча служба подала до ДП «СЕТАМ» заявку на проведення реалізації нерухомого майна - спірної квартири, встановивши стартову ціну предмета реалізації в сумі 529 600 грн.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.

Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов`язки суб`єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.

Закон № 1404-VIII визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Розділ VII Закону № 1404-VIIIвизначається загальний порядок звернення стягнення на майно боржника. Серед іншого, відповідно до частини першої статті 48 цього закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Стаття 46 Закону № 1404-VIIIпередбачає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна.

Положеннями статті 51 Закону № 1404-VIIIвизначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно з частиною сьомою цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Отже, за змістом указаної норми підставою для застосування положень Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин є звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто його арешт, вилучення та примусова реалізація в розумінні частини першої статті 48 Закону України «Про виконавче провадження».

Таким чином, норми Закону № 1404-VIIIдопускають звернення стягнення на предмет іпотеки під час процедури виконавчого провадження без наявності відповідного рішення, в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя.

У разі, якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то суд не може змінити спосіб виконання такого рішення суду на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватися за рахунок усього майна, що належить боржнику.

Відповідно до порядку примусового звернення стягнення коштів з боржника, врегульованого Законом № 1404-VIII, першочергово звертається стягнення на відповідні кошти боржника, рухоме майно, а за його відсутності - на об`єкти нерухомості.

Статтею 51 цього Закону передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Оскільки статтею 575 Цивільного кодексу України іпотеку визначено як окремий вид застави, норми Закону № 1404-VIIIдозволяють звернути стягнення на іпотечне майно для задоволення вимог іпотекодержателя.

Таким чином, норми Закону № 1404-VIIIдозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки під час примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов`язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України «Про іпотеку».

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 10 грудня 2015 року у справі № 6-28цс15.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону № 1404-VIIIзвернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому в першу чергу звертається стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржнику. В останню чергу звертається стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому фактично проживає боржник

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що транспортний засіб ОСОБА_1 та належна їй на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_2 , в якій вона фактично проживала, були передані в заставу та іпотеку ПАТ «ОТП Банк», а також те, що початкова вартість переданого на реалізацію предмета іпотеки - спірної квартири не покривала наявну кредитну заборгованість, яка випливала із забезпечених іпотекою зобов`язаньперед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення скарги, оскільки дії державного виконавця відповідали вимогам Законів України «Про виконавче провадження» та «;Про іпотеку».

Аргументи касаційної скарги про те, що реалізація предмета іпотеки в ході примусового виконання можлива лише за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, є неспроможними, оскільки спростовуються вищенаведеним правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 10 грудня 2015 року у справі № 6-28цс15. В подальшому, така позиція була підтримана цим судом у постановах від 30 березня 2016 року у справі № 6-3004цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-103цс16, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1680цс16, від 14 грудня 2016 року у справі № 6-890цс16.

Доводи касаційної скарги про те, що державний виконавець зобов`язаний був звернути стягнення на спірну нерухомість в останню чергу, не заслуговують на увагу, оскільки належні заявнику автомобіль і частка у квартирі АДРЕСА_2 перебували у заставі та іпотеці ПАТ «ОТП Банк», при цьому боржник фактично проживала у вказаному житлі, що унеможливлювало першочергово відчужити це майно з метою виконання рішення суду про стягнення на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» кредитної заборгованості.

Посилання заявника на те, що у зведеному виконавчому провадженні з неї стягувалися грошові кошти не лише на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», а тому державний виконавець не мав права передавати на реалізацію квартиру, яка перебувала в іпотеці цього кредитора, також не заслуговують на увагу. Сам факт передачі на реалізацію предмета іпотеки у зведеному виконавчому провадженні не свідчить про порушення виконавцем вимог Законів України «Про виконавче провадження» та «;Про іпотеку», оскільки початкова вартість спірної квартири не покривала наявну кредитну заборгованість, яка випливала із забезпечених іпотекою зобов`язаньперед ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», а отже, кошти від реалізації цього майна, в разі його придбання учасником електронних торгів за початковою ціною, могли бути використанні виключно для задоволення вимог стягувача-іпотекодержателя.

Таким чином, ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження неправомірності дій державного виконавця щодо передачі на реалізацію предмета іпотеки, тобто не довела порушення її прав і законних інтересів.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Львова від 04 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 03 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов