Постанова

Іменем України

29 липня 2021 року

м. Київ

справа № 158/1838/19

провадження № 61-6753св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, державний реєстратор Ківерцівської районної державної адміністрації Кохновіч Тетяна Юріївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Борщ Назарій Миколайович, на постанову Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року в складі колегії суддів:

Осіпука В. В., Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, державного реєстратора Ківерцівської районної державної адміністрації Кохновіч Т. Ю. про визнання незаконними та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та визнання права власності на спадкове майно.

Позовна заява мотивована тим, що 03 січня 1960 року його батьки

ОСОБА_2 і ОСОБА_3 уклали шлюб, під час якого придбали житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1, покупцем зазначена ОСОБА_2.

Вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_3, після якого відкрилась спадщина на нерухоме майно - 1/2 частину спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами.

Зазначав, що відповідно до частини 3 статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач вважається таким, що прийняв спадщину після смерті батька ОСОБА_3, оскільки постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Після спливу шестимісячного строку після смерті ОСОБА_3,

ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори за місцем знаходження спадкового майна із заявою про видачу йому свідоцтва на спадщину за законом, проте у задоволенні цієї заяви було відмовлено, оскільки не надано документів, які б підтверджували факт належності спадкодавцю права власності на спадкове майно.

У подальшому позивач дізнався, що згідно з рішенням про державну реєстрацію прав і обтяжень від 26 квітня 2018 року власником всього спірного домоволодіння є ОСОБА_2.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Ківерцівської районної державної адміністрації Кохновіч Т. Ю. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 квітня 2018 року, індексний номер ~organization0~, реєстраційний номер 154029307218; визнати за ним право власності на спадкове майно після смерті батька ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а саме на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області

від 05 листопада 2019 року (в складі судді Корецької В. В. ) позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Ківерцівської районної державної адміністрації Кохновіч Т. Ю. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 квітня 2018 року, індексний номер ~organization1~, реєстраційний номер 154029307218.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на спадкове майно, яке залишилось після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1,

а саме на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_2, державного реєстратора Ківерцівської районної державної адміністрації Кохновіч Т. Ю. у дохід держави судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1 536,80 грн, у рівних частинах по 768,40 грн з кожного.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1

є спадкоємцем ОСОБА_3 та прийняв спадщину після його смерті відповідно до частини 3 статті 1268 ЦК України, тобто успадкував

1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1, тому оскаржуване рішення державного реєстратора Ківерцівської районної державної адміністрації Кохновіч Т. Ю. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень підлягає скасуванню, з визнанням за позивачем права власності на вказане спадкове майно.

Постановою Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 не проживав постійно разом з ОСОБА_3 на час відкриття спадщини,

а був лише зареєстрований у спірному будинку, тому не вважається

таким, що прийняв спадщину у порядку, передбаченому частиною

3 статті 1268 ЦК України, отже відсутні підстави для визнання

за позивачем права власності на 1/4 зазначеного вище житлового будинку

з господарськими будівлями та спорудами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Борщ Н. М., просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження постанови Волинського апеляційного суд від 25 лютого 2020 року представник позивача посилається на те,

що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування

норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Крім того вказував, суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга також мотивована тим, що апеляційний суд безпідставно взяв до уваги рішення Ківерцівського районного суду Волинської області

від 22 липня 2019 року у справі № 158/1678/19, оскільки цим судовим рішенням не встановлено, що позивач не проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. При цьому покладеними в основу вказаного рішення у справі № 158/1678/19 докази (акти обстеження умов проживання) не встановлено обставин проживання ОСОБА_1 у спірному житлі, цими доказами не встановлено, де проживав останній.

Разом з тим, у матеріалах цієї справи є докази, які підтверджують, що

ОСОБА_1 постійно проживав однією сім'єю разом з ОСОБА_3, тому він вважається таким, що прийняв спадщину на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1.

Позиція інших учасників справи

ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Лисюк В. В., подала відзив на касаційну скаргу, в якій просила постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою.

Вказувала, що ОСОБА_1 на час відкриття спадщини, був лише зареєстрованим у спірному житловому будинку, де проживав спадкодавець, порте постійно разом з ним не проживав, отже не вважається таким, що прийняв спадщину відповідно до частини 3 статті 1268 ЦК України.

Державний реєстратор Ківерцівської районної державної адміністрації Кохновіч Т.

Ю. подала відзив на касаційну скаргу, в якій просила постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою.

Вказувала, що рішенням в іншій справі, яке набрало законної сили та

є преюдиційним для вирішення цього спору, встановлено обставини щодо непроживання позивача разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, тому підстави для задоволення позову відсутні. Державний реєстратор прийняв спірне рішення про реєстрацію за ОСОБА_2 прав та їх обтяжень від 26 квітня 2018 року відповідно до вимог закону.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Борщ Н. М., 09 квітня 2020 року

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що 03 січня 1960 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які

є батьками ОСОБА_1, уклали шлюб, що підтверджується витягом

з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу із зазначенням відомостей про другого з подружжя.

Відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого 16 грудня 1969 року Ківерцівською державною нотаріальною конторою Волинської області, ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_4 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на

АДРЕСА_1.

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно житловий будинок на АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею

0,12 га за вказаною адресою на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 квітня 2018 року зареєстровано за ОСОБА_2.

ОСОБА_3 до дня смерті проживав у будинку на

АДРЕСА_1.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 липня 2019 року у справі № 158/1678/19, яке набрало законної сили 21 серпня

2019 року, задоволено позов ОСОБА_2 та визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням на АДРЕСА_1.

Під час розгляду справи № 158/1678/19 судом встановлено, що згідно

з актами обстеження умов проживання від 10 червня 2018 року, від 14 березня 2019 року та від 30 травня 2019 року ОСОБА_1 зареєстрований у будинку на АДРЕСА_1, проте більше одного року за вищевказаною адресою не проживає.

Апеляційний суд також встановив, що ОСОБА_1 на час відкриття спадщини був зареєстрований у будинку на АДРЕСА_1, проте не проживав постійно разом зі спадкодавцем ОСОБА_3, зокрема на час відкриття спадщини.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відмовляючи у задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 не проживав постійно разом з ОСОБА_3 на час відкриття спадщини, тому не вважається таким, що прийняв спадщину у порядку, передбаченому частиною 3 статті 1268 ЦК України, отже відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на 1/4 спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.

Доводи касаційної скарги по суті зводяться до того, що апеляційний суд безпідставно взяв до уваги рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 липня 2019 року у справі № 158/1678/19. Позивач зазначав, що зібраними у справі доказами підтверджено обставини проживання спадкодавця разом з ним на час відкриття спадщини, оскільки вони були зареєстровані за однією адресою.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Здійснення права на спадкування врегульовано положеннями глави 87 ЦК України.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у Статтями 1217, 1223 ЦК України. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до частини 1 статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Частиною 3 статті 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з частиною 3 статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого частиною 3 статті 1268 ЦК України (шість місяців з часу відкриття спадщини), він не заявив про відмову від неї.

Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до частини 1 статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Доводи позивача про наявність обставин постійного проживання його зі спадкодавцем на час відкриття спадщини є предметом доказування у цій справі у межах заявленого позову та мають значення для правильного вирішення цього спору.

Частинами 2 та 6 статті 29 ЦК України передбачено, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Разом з тим, державна реєстрація позивача у спірному житловому будинку сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на час смерті спадкодавця за адресою реєстрації.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 лютого

2019 року у справі № 471/601/17 (провадження № 61-38452ск18), від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17 (провадження № 61-27212св19),

від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц (провадження № 61-3620св21).

Пунктами 1 та 2 частини 1 статті 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими

і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя

статті 89 ЦПК України).

Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 на час відкриття спадщини

був зареєстрований у будинку на АДРЕСА_1, проте не проживав постійно разом зі спадкодавцем ОСОБА_3, зокрема на час відкриття спадщини.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 липня 2019 року у справі № 158/1678/19, яке набрало законної сили, встановлено, що згідно з актами обстеження умов проживання від 10 червня 2018 року,

від 14 березня 2019 року та від 30 травня 2019 року ОСОБА_1 зареєстрований у будинку на АДРЕСА_1, проте більше одного року за вищевказаною адресою не проживає.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини

у справі, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову

у зв'язку із його необґрунтованістю, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами факту проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини і такі доводи спростовані рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 липня 2019 року у справі № 158/1678/19, яке набрало законної сили.

Принцип "пропорційності" тісно пов'язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип "пропорційності ", натомість принцип "пропорційності" є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип "пропорційності" як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.

Дотримання принципу "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 681/203/17-ц (провадження № 61-26164св18).

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, оскільки у постановах Верховного Суду від 27 лютого

2019 року у справі № 471/601/17 (провадження № 61-38452ск18), від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17 (провадження № 61-27212св19),

від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц (провадження № 61-3620св21) міститься висновок, зокрема про те, що сама по собі реєстрація місця проживання особи разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не є беззаперечним доказом постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на час смерті останнього та не може свідчити відповідно до частини 3 статті 1268 ЦК України про своєчасність прийняття спадщини.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, оскільки оскаржувана постанова прийнята на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв'язку

з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Доводи касаційної скарги, що апеляційний суд безпідставно взяв до уваги рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 липня

2019 року у справі № 158/1678/19, не заслуговують на увагу, оскільки вказане рішення набрало законної сили, а встановлені цим судовим рішенням обставини мають преюдиційне значення для вирішення цього спору відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що зазначені у рішенні Ківерцівського районного суду Волинської області від 22 липня 2019 року

у справі № 158/1678/19 акти обстеження умов проживання не підтверджують обставин не проживання ОСОБА_1 у спірному будинку, оскільки під час розгляду цієї справи касаційний суд не наділений повноваженнями перевіряти правильність застосування місцевим судом в іншій справі норм матеріального чи процесуального права, а також піддавати сумніву докази, на підставі яких були встановлені обставини в іншій справі обставини.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження

в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови без змін.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Борщ Назарій Миколайович, залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук