Постанова

Іменем України

01 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 207/3144/16-ц

провадження № 61-29090св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

представник позивача - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

треті особи: орган опіки та піклування адміністрації Південного району Кам'янської міської ради Дніпропетровської області, орган опіки та піклування адміністрації Дніпровського району Кам'янської міської ради Дніпропетровської області,

представник органу опіки та піклування адміністрації Південного району Кам'янської міської ради Дніпропетровської області - Посунько Олена Володимирівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішенняАпеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Деркач Н. М., Петешенкової М. Ю.,

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, треті особи: орган опіки та піклування адміністрації Південного району Кам'янської міської ради Дніпропетровської області, орган опіки та піклування адміністрації Дніпровського району Кам'янської міської ради Дніпропетровської області, про позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів.

Позовна заява мотивована тим, що 29 жовтня 2004 року між сторонами було укладено шлюб. Шлюбні відносини між подружжям фактично були припинені з червня 2006 року. Рішенням Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 квітня 2007 року шлюб між сторонами розірвано. Від спільного подружнього життя мають сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Під час розлучення спорів щодо місця проживання дитини не було, оскільки він не заперечував про те, що дитина буде проживати разом з відповідачем, оскільки остання пообіцяла змінити своє відношення до дитини. За період перебування дитини разом зі своєю матір'ю, їхній син став нервовим, боїться свою матір, яка застосовувала до нього фізичний, психологічний та моральний тиск. Враховуючи викладене, позивач змушений був змінити місце проживання ОСОБА_6 і в односторонньому порядку визначити його місце проживання з ним. На день звернення з позовом дитина проживала разом з ним та знаходиться на його утриманні.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_2 просив суд позбавити ОСОБА_4 батьківських прав щодо малолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1; стягнути з відповідача на його користь на утримання дитини ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) ОСОБА_4, але не менше ніж 30 відсотків від прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку, щомісяця, починаючи з дня подачі позовної заяви до повноліття дитини, а також визначити місце проживання ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком.

Рішенням Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 травня 2017 року позов задоволено частково.

Визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, із батьком ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, за адресою: АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, щомісячно, починаючи з

31 жовтня 2016 року до повноліття дитини, у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) ОСОБА_4, але не менш ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині позбавлення батьківських прав ОСОБА_4 щодо малолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, відмовлено.

Рішення у частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць підлягає негайному виконанню.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив із того, що є підстави для визначення місця проживання дитини разом із батьком та стягнення відповідно з відповідача аліментів на утримання дитини, оскільки на час розгляду справи малолітній син сторін фактично проживає разом з батьком за адресою: АДРЕСА_1 та таке рішення відповідає найкращим інтересам дитини та є законним.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 12 травня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відсутні належні та допустимі докази того, що є необхідність у визначенні місця проживання дитини разом із батьком. Крім того, судом апеляційної інстанції не враховано того, що дитина з дня народження та до

21 жовтня 2016 року проживала з матір'ю та була зареєстрована за її місцем проживання, матір'ю створені усі необхідні умови для проживання, виховання та розвитку дитини, дитина має захворювання у зв'язку із чим потребує постійного контролю у лікарів, суворого дотримання режиму дня та харчування, а позивач маніпулюючи інтересами дитини, позбавив дитину проживання з матір'ю.

21 листопада 2017 рокуОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

В частині вирішення позовних вимог про позбавлення ОСОБА_4 батьківських прав судове рішення не оскаржується, тому в касаційному

порядку у цій частині не переглядається.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не взяв до уваги того, що фактично малолітній ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає разом з ним та знаходиться на його утриманні. Також, не звернуто уваги на бажання самого малолітнього проживати разом з батьком. Ним створені усі належні умови для проживання, розвитку та виховання дитини відповідно до віку та інтересів дитини.

15 грудня 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначила, що рішення суду апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту першого розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

22 травня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Судами установлено, що 29 жовтня 2004 року між ОСОБА_2 та

ОСОБА_4 укладено шлюб.

Рішенням Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 25 квітня 2007 року шлюб між сторонами розірвано.

Від шлюбу у сторін народився син - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

З червня 2006 року по 21 жовтня 2016 року малолітній ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживав з матір'ю ОСОБА_4, а з 21 жовтня

2016 року і на час слухання справи - з батьком ОСОБА_2

Встановлено, що ОСОБА_2 працює у публічному акціонерному товаристві «Дніпровський металургійний комбінат ім. Е. Дзержинського» м. Кам'янське з

14 січня 1999 року на посаді експедитора та отримує постійну заробітну плату.

Відповідно до акта обстеження житлово-побутових умов служби у справах дітей адміністрації Дніпровського району Кам'янської міської ради Дніпропетровської області від 27 жовтня 2016 року квартира АДРЕСА_1 двокімнатна квартира. Умови проживання задовільні. В наявності водо-, газо-, енергопостачання, опалення автономне. Для виховання та розвитку дитини створені належні умови, зокрема, є окрема дитяча кімната, яка облаштована відповідно до віку та потреб дитини. У дитини в достатній кількості є одяг, взуття, продукти харчування та іграшки.

13 квітня 2017 року органом опіки та піклування адміністрації Дніпровського району Кам'янської міської ради Дніпропетровської області надано висновок про доцільність визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з батьком, ОСОБА_2, за адресою:

АДРЕСА_1.

Згідно з частинами 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).

Відповідно до частини 4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції ООН «Про захист прав і основних свобод людини» передбачено, що кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Відповідно до статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сімї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сімї. Дитина, яка може висловити свою думку має, бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Неповнолітній ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, на час розгляду справи в суді першої інстанції мав повних 12 років та в судовому засіданні було з'ясовано його думку щодо визначення місця його проживання, і хлопчик висловив бажання проживати разом з батьком.

Частиною 1 статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов'язки щодо батьків (стаття 142 СК України), у тому числі, й на рівне виховання батьками. У справі «Хант проти України» вказано, що права дитини мають перевагу над правами батьків.

Так, 11 липня 2017 року Європейським Судом з прав людини було винесено рішення у справі «М.С. проти України», у якому йдеться визначення «інтересів дитини», їх місця у взаємовідносинах між батьками.

При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благодійним.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосується дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Аналіз вищезазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Відмовляючи у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з батьком, суд виходив з приписів принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, та обмежився констатуванням того, що не встановлено під час розгляду справи тих обставин, за яких малолітня дитина може бути розлучена з матір'ю. Проте, суди не врахували, що Декларація прав дитини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року не є частиною національного законодавства, у той час як Конвенція про права дитини, у якій закладено принцип інтересів дитини понад усім, ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року

Таким чином, апеляційний суд на порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України 2004 року, на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернув, допустив суттєву неповноту у з'ясуванні обставин справи, визначивши місце проживання дитини разом з матір'ю, не перевірив та не спростував належними доказами доводи ОСОБА_2, не врахував думки дитини, яка була вислухана під час розгляду справи у відповідності до вимог статті 171 СК України, не здійснив оцінку середовища проживання дитини, не перевірив, яку роль у житті дитини відіграє батько та чи буде відокремлення малолітнього ОСОБА_6 від нього суперечити інтересам дитини, враховуючи те, що дитина проживає з батьком. При цьому тривалість часу, проведеного з батьком, може стати важливим чинником при визначенні найкращих інтересів цієї дитини, про що 11 липня 2017 року Європейський Суд з прав людини зауважив у рішенні у справі «М.С. проти України».

Вирішення справи в частині стягнення аліментів підлягає скасуванню, оскільки залежить від вирішення справи в частині визначення місця проживання дитини.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлено, а тому судове рішення не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 389, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення суду апеляційної інстанції втрачає законну силу та у подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В.І. Журавель

В.М. Коротун

В.П. Курило