Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 350/749/17

провадження № 61-46832св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Перегінська селищна рада, Рожнятівська районна державна нотаріальна контора, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2018 року у складі судді Максиміва І. В. та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 вересня 2018 року у складі колегії судів: Матківського Р. Й., Василишин Л. В.. Максюти І. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до Перегінської селищної ради, Рожнятівської районної державної нотаріальної контори, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання протиправним рішення виконавчого комітету Перегінської селищної ради, скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання недійсними договорів купівлі-продажу частин житлового будинку,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року позивач звернувся до суду з цим позовом та просив ухвалити рішення про: визнання протиправним рішення виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року № 3 та скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , виданого 02 березня 1992 року виконавчим комітетом Перегінської селищної ради ОСОБА_6; визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 19 травня 1992 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2449, виданого Рожнятівською районною державною нотаріальною конторою спадкоємцю ОСОБА_2 ; визнання недійсними договорів купівлі-продажу частини житлового будинку АДРЕСА_1 від 03 серпня 1994 року та укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрованого в реєстрі за номером Д-524 та між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , зареєстрованого в реєстрі за номером Д-522.

Заявлені вимоги обґрунтував тим, що ОСОБА_1 та його родина понад 60 років проживають в частині будинку АДРЕСА_1 , яку було надано його батькам, оскільки батько позивача, ОСОБА_5 , був працівником Комбінату комунальних підприємств, а сам спірний будинок перебував у комунальній власності органу місцевого самоврядування. Родина позивача отримала від Комбінату комунальних підприємств спірний будинок в якості житла, постійно прописана та проживає у ньому, у встановленому законом порядку підключили комунікації (газ, електрику) та несла всі витрати по обслуговуванню та ремонту вказаного будинку впродовж 60 років.

З дня надання житла і по теперішній час його родина отримала від комунального підприємства спірний будинок у якості житла.

Позивач вважає, що згідно Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», він та сім`я його брата з 1992 року набули права на приватизацію житла у спірному будинку, тому в грудні 2015 року звернувся до спеціалізованих установ щодо проведення інвентаризації майна, виготовлення технічних паспортів та оформлення прав власності на житло. Жодних спорів, претензій, заперечень з приводу проживання його родини у спірному будинку, а також будь-яких інших осіб ніколи не було.

Однак, у липні 2016 року дізнався, що на спірний будинок претендують ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які набули право власності на нього на підставі договорів купівлі-продажу від 03 серпня 1994 року, укладених з відповідачем ОСОБА_2 , якому житловий будинок належав на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, та звернувся до суду про визнання незаконною бездіяльність органу місцевого самоврядування та зобов`язання вчинити дії щодо надання дозволу на складання проекту землеустрою та відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 .

Вважає незаконним рішення виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року № 3 про визнання права власності на спірний житловий будинок АДРЕСА_1 за померлим ОСОБА_6 , тобто первісний документ, що став підставою для видачі Свідоцтва про право власності померлій особі, а також для подальших неправомірних актів та правочинів.

Вважає, що рішення ради та свідоцтво про право власності порушують його права та права його родини на житло, оскільки на момент прийняття оскаржуваного рішення він та члени його родини були офіційно зареєстровані та проживали у спірному будинку. Рішення про визнання права власності на спірний будинок розглядалося та приймалося з порушенням прав його фактичних мешканців, без їх відома та згоди, внаслідок чого вони були позбавлені права подавати свої заперечення, звертатися за захистом порушених прав. Не вирішувались і питання про відселення, надання мешканцям іншого житла чи компенсації.

Вказував, що є незаконним та підлягає скасуванню виданий на підставі незаконного рішення особі, цивільна дієздатність якого припинилася в момент смерті, правовстановлюючий документ - Свідоцтво про право власності на жилий будинок АДРЕСА_1 від 02 березня 1992 року, записане в реєстрову книгу № 13 за реєстровим номером № 2752 на ім`я померлої в 1956 році особи - ОСОБА_6 .

Крім цього, свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 19 травня 1992 року, видане спадкоємцю ОСОБА_2 є незаконним, оскільки до складу спадкового майна включено спірний житловий будинок, який не належав спадкодавцю ОСОБА_7 , а був комунальною власністю на час складання останньою заповіту, а тому відповідач ОСОБА_2 не мав законних підстав для успадкування спірного житлового будинку та його подальшого відчуження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рожнятівського районного суду від 20 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2018 року без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції. з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 жодних належних та допустимих доказів про те, що будинок АДРЕСА_1 на відповідних правових підставах належав його батькам, чи особисто надавався позивачеві у власність чи користування не надав. Відповідач ОСОБА_2 , ставши власником будинку на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 19 травня 1992 року відчужив його ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , тобто розпорядився своєю власністю на власний розсуд і у спосіб передбачений цивільним законодавством, будь-яких порушень прав позивача ОСОБА_1 внаслідок відчуження не встановлено, тому відсутні підстави для визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу житлового будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Манченко О. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 вересня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на ту обставину, що ОСОБА_6 , якому належав спірний будинок на праві власності, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , проте визнання права власності за померлою особою є неможливим.

Суди не застосували положення Інструкції Про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах та селищах міського типу УРСР. Будь-які документи на спірний будинок у ОСОБА_6 були відсутні. Походження генерального плану, долученого дочкою померлого до заяви є сумнівним, оскільки відповідно до відповіді Івано-Франківського бюро технічної інвентаризації від 18 вересня 2018 року інформація про нього в архівах відсутня.

Рішення Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року про визнання права власності на спірний будинок прийнято без відома та залучення позивача та його родини, які у ньому офіційно проживали, без вирішення питання про надання їм іншого житла, а отже з порушенням вимог Порядку та прав його мешканців. Також не було прийнято до уваги рішення виконавчого комітету Рожнятівської районної ради народних депутатів від 12 червня 1991 року №103, яким заявникам рекомендовано відповідно до ст. 144 ЦК УРСР звернутися в суд з цивільним позовом про витребування майна.

Суди не взяли до уваги факт визнання Перегінською селищною радою перебування спірного будинку на балансі Комбінату комунальних підприємств та надання його в якості житла працівникам комбінату та їх сім`ям, в тому числі керівнику пекарні - батькові позивача ОСОБА_5 Перегінська селищна рада підтвердила, що з 1949 року та по теперішній час в будинку зареєстрований та постійно проживає позивач та члени його родини. Факт проживання родини позивача не оспорювався.

Вважає рішення виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року № 3 про визнання права власності на спірний житловий будинок АДРЕСА_1 за померлим ОСОБА_6 таким, що суперечить актам цивільного законодавства, порушує цивільні права та інтереси позивача та його родини вважає незаконним, а тому підлягає скасуванню і видане на підставі незаконного рішення свідоцтво про право власності на будинок АДРЕСА_1 02 березня 1992 року ОСОБА_6 .

Аргументом касаційної скарги також є те, що спірний будинок не входив до складу спадкового майна на момент складання заповіту бабусею відповідача, ОСОБА_8 , на день її смерті - ІНФОРМАЦІЯ_2 , а був комунальною власністю, у ньому проживали та були належним чином зареєстровані родина позивача.

Посилання судів попередніх інстанцій на обставини, які були встановлені рішенням Рожнятівського районного суду від 17 травня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_9 до Перегінської селищної ради, третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування рішення Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року про визнання права власності на спірний будинок за померлим ОСОБА_6 як преюдиційні є неправильним, адже звільнення від доказування не носить абсолютного характеру.

Вказує, що ОСОБА_6 не міг зареєструвати свого права на спірний будинок, адже відомості про реєстрацію права власності нерухомого майна по селищу Перегінськ за сорокові роки минулого століття не збереглися, реєстрація прав власності по цьому селищу розпочата з 1955 року.

Жодних вироків стосовно засудження ОСОБА_6 чи його дочки не було, у таборах вони не перебували, жодного майна, в тому числі і спірного будинку у них конфісковано не було.

Крім того, суд першої інстанції не з`ясував, що будинок АДРЕСА_1 не є ідентичним будинку, зазначеному в документах, на підставі яких Перегінською селищною радою оформлено право власності за ОСОБА_6 , зокрема у Генеральному плані ділянки № АДРЕСА_2 , а суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив висновки будівельно-технічної експертизи відповідно до якої житловий будинок та прибудовані споруди накреслені на «Генеральному плані садибної ділянки № 1094» не є ідентичними будинку та прибудинковим спорудам, накресленим на документі - «Генеральний план садибної ділянки на АДРЕСА_3 ».

Вказує, що судом першої інстанції було необґрунтовано відмовлено у допиті свідків та витребуванні інвентарних справ з БТІ. Звертає увагу, що до заселення його сім`ї у спірний будинок там була корчма, що доводиться наявністю підвальних приміщень та могло бути підтверджене свідком ОСОБА_10 . Зазначена обставина виключає можливість проживання ОСОБА_6 з родиною у спірному будинку, адже останній був священнослужителем та мешкав поруч із церквою - в будинку АДРЕСА_4 .

Узагальнені доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу

У січні 2019 року від Перегінської селищної ради до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому представник відповідача просить касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Представник Перегінської селищної ради вказує, що рішення від 26 лютого 1992 року про визнання права власності на спірний будинок було прийнято без відома та залучення осіб, які офіційно проживали у будинку та без вирішення питання про надання їм іншого житла. Сім`я позивача зареєстрована у згаданому будинку з 1949 року.

У січні 2019 року від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Гордія В. Г. надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому представник відповідача просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області.

24 січня 2019 року справа № 350/749/17 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2020 року № 1039/0/226-20 призначено повторний автоматичний розподіл судової справи та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями цивільну справу № 350/749/17 (провадження № 61-46832св18) 14 квітня 2020 року призначено судді-доповідачеві Литвиненко І. В.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що Перегінська селищна рада визнала за ОСОБА_6 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

У засіданні апеляційного суду представником позивача ОСОБА_11 також подано архівну копію протоколу засідання виконавчого комітету № 1, копію рішення виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року та копію заяви ОСОБА_12 про визнання права власності на будинок АДРЕСА_1 .

На підставі рішення Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року № 3 виконавчим комітетом Перегінської селищної ради 02 березня 1992 року видано свідоцтво на право особистої власності на жилий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Дружина померлого ОСОБА_6 , - ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно заповіту від 08 травня 1973 року все майно, що буде належати їй на день смерті, заповіла своєму онуку ОСОБА_2 .

Родинні відносини між ОСОБА_6 , його дружиною ОСОБА_8 , дочкою ОСОБА_13 та її сином ОСОБА_2 підтверджуються копіями відповідних свідоцтв.

Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого державним нотаріусом Рожнятівської державної нотаріальної контори від 19 травня 1992 року на підставі заповіту, посвідченого виконавчим комітетом Перегінської селищної ради від 08 травня 1973 року, спадкоємцем майна ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 - дружини померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 , власником став їхній онук ОСОБА_2 Спадкове майно, на яке видане це свідоцтво, складається із одного житлового будинку жилою площею 67,04 кв. м під літерою «А» та знаходиться в АДРЕСА_1 .

Відповідно до договорів купівлі-продажу від 03 серпня 1994 року ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_14 47/100 частин житлового будинку на АДРЕСА_1 , а саме веранду, літ. А, веранду, літ. А 2, приміщення 2-1, кухня - 10,6 кв. м, приміщення 2-2, житловою площею 14,8 кв. м, приміщення 2-3, житловою площею 10,7 кв. м, приміщення 3-1, кухня - 10,5 кв. м; ОСОБА_4 53/100 частин житлового будинку на АДРЕСА_1 , а саме веранду, літ. А 1, приміщення 3-2, житловою площею 26,2 кв. м, приміщення 1-1, коридор - 5,5 кв. м, приміщення 1-2, комора - 3, приміщення 1-3, кухня - 11,2 кв. м, приміщення 1-4, житловою площею 14,7 кв. м.

Судами встановлено, що за даними довідки-характеристики Івано-Франківського ОБТІ від 23 березня 1992 року № 280 ОСОБА_6 належав житловий будинок АДРЕСА_1 площею 67,04 кв. м згідно записів у реєстровій книзі.

До апеляційної скарги представником ОСОБА_1 подано дві копії Генеральних планів ділянки № 1094 на домоволодіння ОСОБА_6 на АДРЕСА_3 у смт. Перегінськ Станіславської області від 1948 року та Генеральний план ділянки на АДРЕСА_3 від 17 січня 1956 року, де користувачем зазначено Комбінат комунальних підприємств із зображенням плану будинку та земельної ділянки.

У рішенні Виконавчого комітету Рожнятівської районної ради народних депутатів від 12 червня 1991 року № 103 вказано, що ОСОБА_12 - дочка першого власника спірного домоволодіння, 17 березня 1946 року була необґрунтовано арештована за підозрою вчинення діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини. Батьки репресованої, ОСОБА_12 , з жилого будинку в цей час були виселені, хоча будинок офіційно не був конфіскований.

В рішенні вказано, що 19 серпня 1946 року ОСОБА_12 постановою управління МДБ по Станіславській області з управління звільнена з реабілітацією. Жилий будинок, який станом на 17 березня 1946 року знаходився в АДРЕСА_2 , і належав батькові репресованої, ОСОБА_6 , незаконно був у нього вилучений і взятий на баланс Перегінським комунгоспом.

Апеляційний суд вказував, що рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 17 травня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_9 до Перегінської селищної ради, третіх осіб ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування рішення сесії Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року № 3 у задоволенні позову ОСОБА_9 відмовлено. Цим рішенням суду також встановлено, що власником домоволодіння АДРЕСА_1 з 1946 року був ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті власником цього будинку стала його дружина ОСОБА_8 , яка все своє майно заповіла своєму внукові ОСОБА_2 . Вказаним рішенням також встановлено, що спірний будинок АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_6 , у 1956 році безпідставно був взятий на баланс комунгоспу.

Відповідно до архівного витягу з протоколу засідання виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 12 січня 1965 року при розгляді заяви батька позивача ОСОБА_5 , який просив виділити і розширити йому комунальну квартиру, вирішено йому відмовити у виділенні квартири.

Апеляційним судом встановлено, що ще при розгляді справи за позовом ОСОБА_9 до Перегінської селищної ради, третіх осіб ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування рішення сесії Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року № 3 у 2010 році у справі були допитані як свідки дружина позивача ОСОБА_16 та дружина його брата, також ОСОБА_16 , які підтвердили, що у 90-х роках ОСОБА_4 заявив, що будинок належить йому, і з того часу вони не платять квартплату.

Рішенням Рожнятівського районного суду від 23 жовтня 2012 року про розгляд справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_9 та співвідповідача ОСОБА_17 , третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - Рожнятівської сільської ради також встановлено, що свідки ОСОБА_16 та ОСОБА_18 підтвердили, що з 90-х років їм відомо, що співвласниками будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , і з того часу вони квартплату ні у селищну раду, ні власнику цього житлового будинку не сплачують.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Перевіряючи в межах касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Звертаючись із позовом позивач просив визнати протиправним рішення виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року № 3 та скасувати свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , виданого 02 березня 1992 року виконавчим комітетом Перегінської селищної ради ОСОБА_6.

Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року № 3 було визнано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за померлим ОСОБА_6 . Підставою для ухвалення вказаного рішення стала заява ОСОБА_12 . В заяві зазначено, що ОСОБА_6 , який був батьком заявника, на праві особистої власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується Генеральним планом (схемою) від 14 грудня 1946 року. 17 березня 1946 року органами МДБ заявницю було заарештовано за підозрою в участі в організації українських націоналістів, а їх сім`ю було вигнано з будинку. 19 серпня 1946 року вона була реабілітована.

Оскаржувані рішення містять посилання на те, що рішенням Виконавчого комітету Рожнятівської районної ради народних депутатів від 12 червня 1991 року №103 підтверджено, що ОСОБА_12 - дочка першого власника спірного домоволодіння, 17 березня 1946 року була необґрунтовано арештована за підозрою у вчиненні діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини. Батьки репресованої, ОСОБА_12 , з жилого будинку в цей час були виселені, хоча будинок офіційно не був конфіскований.

Пункт 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років» від 16 січня 1989 року передбачав засудити позасудові масові репресії періоду сталінізму, визнати антиконституційними «трійки» НВКД-УНКВД, колегії ОГПУ й «особливі наради» НКВД - МГБ - МВД СРСР, що діяли в 30-40-их і на початку 50-их років і відмінити прийняті ними позасудові рішення, що не були відмінені на момент прийняття цього Указу. Вважати реабілітованими всіх громадян, які були репресовані рішеннями вказаних органів, включно з особами, засудженими в подальшому за втечу з місць спецпоселення.

Згідно зі статтею 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» в редакції, чинній на час ухвалення оспорюваного рішення слід «вважати реабілітованими осіб, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чинності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року, за винятком осіб, зазначених у статті 2 цього Закону.

Визнати реабілітованими також громадян, засуджених за: антирадянську агітацію і пропаганду за статтею 7 Закону СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року і статтею 62 Кримінального кодексу України в редакціях до прийняття Закону Української РСР від 28 жовтня 1989 року «Про затвердження Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1989 року «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР»; поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, тобто за статтею 187-1 Кримінального кодексу України; порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, посягання на особу та права громадян під приводом справляння релігійних обрядів, якщо вчинені дії не були поєднані з заподіянням шкоди здоров`ю громадян чи статевою розпустою.

Дія цієї статті поширюється на осіб, громадян України, які постійно проживали в Україні і яких з різних причин було переміщено за межі колишнього Радянського Союзу, необґрунтовано засуджено військовими трибуналами, Верховним Судом Союзу РСР чи піддано репресіям позасудовими органами.

Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру».

Стаття 3 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» передбачала реабілітацію всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім`ями.

Статтею 5 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» визначено, що вилучені будівлі та інше майно по можливості (якщо будинок незайнятий, а майно збереглося) повертаються реабілітованому або його спадкоємцям натурою. При відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість будівель та майна. Не підлягають поверненню (компенсації) будівлі та інше майно, що було націоналізовано (муніципалізовано) на підставі відповідних нормативних актів. Заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з моменту набрання чинності цим Законом або з дня одержання особо довідки про реабілітацію згідно з цим Законом.

Відповідно до пункту 9 Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 1993 року № 3812-XII «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) реабілітовані згідно із статтями 1 та 3 цього Закону особи (їх спадкоємці першої черги) мають право на повернення (відшкодування вартості) вилучених у них будинків, майна (стаття 5).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 24 грудня 1991 року ОСОБА_12 зверталася із заявою до виконавчого комітету Перегінської селищної Ради народних депутатів в якій порушувала питання про видачу на ім`я ОСОБА_6 свідоцтва про право власності на спірний будинок, посилаючись на відсутність архівних документів на цей будинок та те, що у зв`язку із її арештом органами МДБ за підозрою у бандпособництві її сім`ю безпідставно вигнали з будинку.

На підставі рішення Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року № 3 про визнання права власності, виконавчим комітетом Перегінської селищної ради 02 березня 1992 року видано свідоцтво на право особистої власності на жилий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Рожнятівського районного суду від 17 травня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_9 до Перегінської селищної ради, третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування рішення Перегінської селищної ради у задоволенні позову ОСОБА_9 про скасування рішення № 3 Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року «Про визнання права власності на житловий будинок» АДРЕСА_1 за померлим ОСОБА_6 » відмовлено.

Означеним рішенням встановлено, що довідками від 19 листопада 1990 року № 1402У та №123\703 виданими управлінням СБУ в Івано-Франківській області та Комітетом Державної Безпеки України про реабілітацію дочки ОСОБА_6 - ОСОБА_19 , 1928 року народження підтверджено, що вона знаходилася під вартою з 17 березня по 16 серпня 1946 року за підозрою у вчиненні злочинів, передбачених статями 54-а, 54-11 КК УРСР. Засудженою не була. Реабілітована напідставі статті1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», дані про конфіскацію майна у справі відсутні.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили.

Суть преюдиції полягає і в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначено, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Оскаржувані судові рішення містять посилання на факти та обставини встановлені рішенням Рожнятівського районного суду від 17 травня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_9 до Перегінської селищної ради, третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування рішення Перегінської селищної ради від 26 лютого 1992 року про визнання права власності на спірний будинок за померлим ОСОБА_6 щодо ОСОБА_12 , які суди попередніх інстанцій вважали доведеними.

Колегія суддів погоджується із такими висновками судів попередніх інстанцій та одночасно відхиляє аналогічні доводи касаційної скарги, адже цим рішенням було встановлено факт реабілітації ОСОБА_12 , яка була спадкоємцем ОСОБА_6 , встановлені факти в тому числі і факт реабілітації стосується особисто неї, а не позивача у цій справі, а тому має преюдиційне значення.

Крім того рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 17 травня 2011 року, встановлено, що власником домоволодіння АДРЕСА_1 з 1946 року був ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті власником даного будинку стала його дружина ОСОБА_8 , яка все своє майно заповіла своєму внукові ОСОБА_2 . Вказаним рішенням також встановлено, що спірний будинок АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_6 , у 1956 році безпідставно був взятий на баланс комунгоспу, тому Перегінська селищна рада правомірно у 1992 році повернула його спадкоємцям законного власника.

Згідно зі статтею 51 Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР», в редакції чинній на час ухвалення оспорюваного рішення, виконавчий комітет Ради народних депутатів є виконавчим і розпорядчим органом відповідної Ради, тільки їй підпорядкованим та звітним.

Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди (на час ухвалення оскаржуваного рішення) регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема - Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженою заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56 (далі - Інструкція).

Відповідно до пункту 10 означеної Інструкції при відсутності правовстановлюючих документів, які зазначені в цій інструкції (додаток N 1), зацікавлена юридична або фізична особа (установа, підприємство, організація, громадянин, колгоспний двір) подає до виконкому місцевої Ради депутатів трудящих заяву про оформлення права власності на будинок або домоволодіння і видачу свідоцтва про це.

Відповідно до абзацу другого пункту 13 Інструкції після винесення виконкомом рішення про оформлення права власності на будинок або домоволодіння, органи комунального господарства, а де їх немає - виконком місцевої Ради депутатів трудящих видає власникові свідоцтво про право особистої власності на будинок за встановленою формою (додаток N 2 та 2-а).

Враховуючи те, що на час виникнення спірних правовідносин саме виконавчий комітет Ради народних депутатів був наділений повноваженнями приймати рішення щодо оформлення права власності на будинок або домоволодіння, доводи касаційної скарги про те, що суди не застосували положення Інструкції Про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах та селищах міського типу УРСР не заслуговують на увагу.

Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не доведено, а судовим розглядом не встановлено, що при ухваленні 26 лютого 1992 року оспорюваного рішення виконавчим комітетом Перегінської селищної ради було вчинено дії, які виходили за рамки його повноважень.

Крім того, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції не з`ясував, що будинок АДРЕСА_1 не є ідентичним будинку, зазначеному в документах, на підставі яких Перегінською селищною радою оформлено право власності за ОСОБА_6 , зокрема у Генеральному плані ділянки АДРЕСА_2 , а суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив висновки будівельно-технічної експертизи відповідно до якої житловий будинок та прибудовані споруди накреслені на «Генеральному плані садибної ділянки № 1094» не є ідентичними будинку та прибудинковим спорудам, накресленим на документі - «Генеральний план садибної ділянки на АДРЕСА_3 » з огляду на таке.

Апеляційний суд вказував, що зазначення у висновку експерта, що житловий будинок, зображений на Генеральному плані, ділянки № 1094 від 1948 року та на Генеральному плані від 17 січня 1956 року, ділянки на АДРЕСА_3 відрізняється по ширині на 4 см, по довжині - на 2, 50 метра та незначні відстані по висоті, а також по конфігурації земельних ділянок, не може бути переконливим доказом у даній справі, що цей будинок не належав ОСОБА_6 , як первинному власнику. Колегія суддів вважала, що незначні розбіжності по ширині та висоті будинку можуть бути похибкою при їх обмірі спеціалістами техінвентаризації, а різниця у довжині будинку між Генеральними планами має місце, за поясненнями відповідачів, у зв`язку із добудовою до частини будинку, яку раніше займала ОСОБА_9 .

Отже з матеріалів справи вбачається, що судом апеляційної інстанції було досліджено вказаний доказ та надано йому відповідну оцінку.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення у справі «Рябих проти Росії», заява № 52854/99, від 24 липня 2003 року).

Отже, крім принципів цивільного права - справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 20 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко І. М. Фаловська