ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 309/1136/21

провадження № 51-872км23

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 на вирок Хустського районного суду Закарпатської області від

04 травня 2022 року та ухвалу Закарпатського апеляційного суду від

09 листопада 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020075050000089 за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя

АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України.

Вступ

ОСОБА_6 19 серпня 2020 року спричинив потерпілому легкі тілесні ушкодження.

Суд першої інстанції кваліфікував діяння та засудив ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 125 КК України.

До того ж цим судом вирішено долю цивільного позову та речових доказів у даному кримінальному провадженні.

Апеляційний суд, після розгляду скарги засудженого, залишив її без задоволення, а вирок районного суду - без змін.

Не погоджуючись з рішенням судів першої та апеляційної інстанцій засуджений подав касаційну скаргу. У скарзі засуджений, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді першої інстанції.

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, в порядку касаційного розгляду, має відповісти на такі доводи:

- Стосовно доведеності вини засудженого у вчиненні інкримінованого йому кримінального проступку належними та допустимими доказами;

- Щодо постановлення судових рішень з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону;

- Про неправильне застосування апеляційним судом закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосування положення ст. ст. 49 74 КК України;

- Щодо обґрунтованості вирішення судами у даному кримінальному провадженні цивільного позову в частині сум стягнення із засудженого на користь потерпілого в рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Хустського районного суду Закарпатської області від 04 травня

2022 року засуджено ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 125 КК України до покарання у виді громадських робіт тривалістю 150 годин.

Цим же вироком вирішено пред`явлений потерпілим у провадженні цивільний позов та ухвалено стягнути із засудженого на користь потерпілого 12 000 грн в рахунок відшкодування матеріальної шкоди, 10 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди та витрати на правову допомогу в сумі 15 000 грн.

Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винним у тому, що він 19 серпня

2020 року приблизно о 21:00, перебуваючи на території ресторану, що розташований у с. Сокирниця Хустського району Закарпатської області, на ґрунті неприязних відносин з потерпілим, діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи та бажаючи настання суспільно-небезпечних наслідків, наніс декілька ударів кулаком у обличчя потерпілому, чим заподіяв йому легкі тілесні ушкодження.

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року вирок районного суду залишено без змін.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

В обґрунтування своїх вимог засуджений, аналізуючи докази і викладаючи власну версію подій, стверджує, що в основу обвинувального вироку судом покладено неналежні та недопустимі докази, а тому винуватість засудженого у вчиненні ним інкримінованого йому кримінального проступку не було доведено поза розумним сумнівом, а конкретно факт нанесення потерпілому, саме засудженим, легких тілесних ушкоджень.

На думку засудженого, висновок суду про доведеність його винуватості у вчиненні інкримінованого йому кримінального проступку ґрунтується на припущеннях та суперечливих показаннях свідків.

Засуджений вважає, що показання потерпілого й свідка ОСОБА_7 є сумнівними та такими, що спростовуються показаннями інших свідків у даному кримінальному провадженні, які були очевидцями події.

Також засуджений стверджує, що відеозапис з камер спостереження, який був наданий прокурором у судовому засіданні суду першої інстанції, на якому були зафіксовані обставини вчинення кримінального правопорушення не може бути доказом його винуватості, оскільки суд першої інстанції безпосередньо у судовому засідання під час перегляду зазначеного відеозапису, за відсутності потерпілого, самостійно встановив, що зафіксована на відео особа це засуджений ОСОБА_6 , при цьому даний факт не було доведено у результаті проведення такої слідчої дії як пред`явлення потерпілому засудженого для впізнання за цим відеозаписом.

При цьому, на переконання засудженого, відеозапис з камер спостереження, який було надано у судове засідання суду першої інстанції є недопустимим доказом, оскільки він не є оригіналом відеозапису та у матеріалах кримінального провадження відсутні дані його отримання як доказу у відповідності до вимог КПК України.

До того ж засуджений вказує на наявність розходжень між фактичною датою вчинення інкримінованого йому кримінального проступку та датою, яка зазначена у протоколі перегляду відеозапису від 01 березня 2021 року, а саме: замість 19 серпня 2020 року зазначено 19 серпня 2021 року.

Водночас стверджує про розбіжності в обставинах вчинення ним кримінального проступку між протоколом перегляду відеозапису та самим відеозаписом, який було безпосередньо досліджено судом першої інстанції.

Також засуджений акцентує увагу на тому, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що конфлікт був розпочатий саме потерпілим, а засуджений лише оборонявся від його нападу, тому він діяв у стані необхідної оборони, що виключає кримінальну протиправність його дій.

Засуджений стверджує, що на вказані порушення апеляційний суд належної уваги не звернув, а тому рішення цього суду не відповідає вимогам КПК України.

Крім цього, засуджений зазначає, що суд апеляційної інстанції, відповідно до клопотання сторони захисту повторно не дослідив відеозапис з камери спостереження де зафіксовані обставини кримінального правопорушення.

При цьому зазначає, що апеляційний суд неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а саме не застосував положення ст. ст. 49 74 КК України і як результат не звільнив його від призначеного покарання за вчинення ним кримінального проступку.

До того ж, на думку засудженого, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, безпідставно дійшов висновку про суму стягнутої із засудженого на користь потерпілого матеріальної шкоди у розмірі 12 000 грн та моральної шкоди - 10 000 грн.

Позиції інших учасників судового провадження

Від учасників судового провадження заперечення на касаційну скаргу

засудженого не подавалися.

У судовому засіданні прокурор заперечував проти задоволення касаційної скарги засудженого.

Заслухавши суддю-доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга засудженого не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суду, та застосовані норми права

Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК України є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Вирішуючи питання про наявність зазначених підстав, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК України) та невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним кримінальним процесуальним законом не передбачено.

Оспорювання засудженим установлених за результатами судового розгляду фактів з викладенням власної версії події, що зводиться до тверджень про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, з огляду на вимоги ст. 438 КПК України не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.

Під час перегляду судових рішень колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Стосовно доведеності вини засудженого у вчиненні інкримінованого йому кримінального проступку належними та допустимими доказами, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Згідно з положеннями статей 86 87 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, в тому числі, внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК України, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.

Критеріями допустимості доказів є, зокрема, належні джерело, суб`єкт, процесуальна форма, фіксація та належні процедура й вид способу формування доказової основи. Тобто, надаючи оцінку доказам, суд перевіряє дотримання, передбаченого кримінальним процесуальним законом, порядку їх отримання.

Що стосується матеріалів даного кримінального провадження, то з них слідує те, що будучи допитаним у судовому засіданні в суді першої інстанції, засуджений не визнав своєї вини у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України та стверджував, що ніяких тілесних ушкоджень потерпілому не наносив, натомість той сам напав на нього, що і призвело до того, що він став відбиватись від нападу потерпілого.

Проте суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив, що показання засудженого повністю спростовуються сукупністю наявних у провадженні належних і допустимих доказів, зібраних органами досудового розслідування та досліджених судом.

Суд ретельно перевірив та належно оцінив аналогічні зазначеним у касаційній скарзі доводи щодо недоведеності винуватості та невстановлення факту нанесення потерпілому, саме засудженим, легких тілесних ушкоджень. Зазначені доводи повною мірою спростовані показаннями потерпілого, свідків й іншими доказами, які доповнюють один одного та у своїй сукупності і взаємозв`язку обґрунтовано визнані судом достатніми для висновку про доведеність обвинувачення поза розумним сумнівом.

Так, потерпілий ОСОБА_8 ,який був допитаний у судовому засіданні, суду першої інстанції пояснив, що 19 серпня 2020 року він відпочивав в ресторані «Мараморош», де засуджений ОСОБА_6 почав до нього чіплятися, вдарив його і вибив зуби. Зазначив, що точно не пам`ятає кількості ударів, оскільки з того часу пройшов майже рік. У результаті ударів йому вибили три зуби, також були наявні подряпини. Точно не пам`ятає як проходив конфлікт.

Показання потерпілого стосовно того, що тілесні ушкодження йому були нанесені саме засудженим, суд вважає правдивими, оскільки такі знайшли своє підтвердження під час розгляду даного кримінального провадження.

Так, відповідно до показань свідка ОСОБА_7 , яка під час її допиту суду зазначила, що вони з потерпілим приїхали в ресторан «Мараморош», де

ОСОБА_6 наніс потерпілому тілесні ушкодження. ОСОБА_6 бив у щелепу та зуби, скільки ударів наніс не пам`ятає, було багато крові.

Також свідок ОСОБА_9 суду першої інстанції пояснила, що у ресторані відбулась бійка між засудженим ОСОБА_6 і потерпілим

ОСОБА_8 під час якої останньому вибили зуби, які він пізніше шукав на території закладу. Крім цих осіб участь у бійці ніхто не брав.

Свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 дали суду показання про те, що саму бійку між засудженим і потерпілим вони не бачили, а стали свідками того, що у потерпілого були вибиті зуби і він був у крові.

У свою чергу, оцінюючи показання свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_9 , суд належним чином врахував те, що вони були очевидцями побиття потерпілого, оскільки перебували на місці де засуджений бив потерпілого, а свідки

ОСОБА_10 та ОСОБА_11 бачили лише наслідки побиття потерпілого.

Окрім того, колегія суддів зазначає, що деякі неточності щодо викладення потерпілим розвитку подій та послідовності нанесення потерпілому тілесних ушкоджень, їх кількість, то вони зумовлені проміжком часу, який сплинув з моменту скоєння кримінального правопорушення (один рік), а тому це не дає підстав для визнання показань потерпілого недостовірними.

При цьому районний суд поставився критично до показань свідків ОСОБА_12 ,

ОСОБА_13 та ОСОБА_14 про те, що засуджений не наносив удари потерпілому, оскільки вони суперечать показанням потерпілого та свідків ОСОБА_10 ,

ОСОБА_11 , ОСОБА_7 та ОСОБА_9 , наданих ними у судовому засіданні суду першої інстанції, а також висновку експерта судово-медичної експертизи № 197 від 26 серпня 2020 року щодо механізму нанесення тілесних ушкоджень потерпілому та причин їх виникнення у останнього.

Водночас колегія суддів звертає увагу на той факт, що свідок ОСОБА_12 - дружина засудженого, а свідок ОСОБА_13 - донька засудженого, і тому їх показання в частині того, що засуджений не бив потерпілого були дані з метою допомогти засудженому уникнути кримінальної відповідальності за скоєне, а свідок ОСОБА_14 про події конфлікту між засудженим і потерпілим дізнався з чужих слів і не був його очевидцем.

Стосовно доводів наведених у поданій касаційній скарзі щодо безпідставного покладення судом першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, в основу ухваленого рішення сумнівних показань потерпілого та свідка ОСОБА_7 , то вони не ґрунтуються на вимогах законодавства та спростовуються матеріалами провадження.

Так, допит зазначених осіб місцевим судом було проведено у відповідності до вимог статей 352 353 КПК України, зокрема попереджено про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання. В свою чергу, апеляційний суд під час апеляційного перегляду даного провадження не знайшов підстав сумніватися в правдивості показань потерпілого та зазначеного свідка на підтвердження винуватості засудженого у вчиненні ним кримінального проступку, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, з таким висновком суду погоджується і колегія суддів.

При цьому показання зазначених осіб на підтвердження винуватості засудженого у вчиненні інкримінованого йому кримінального проступку є логічними, послідовними та узгоджуються з іншими наявними у кримінальному провадженні доказами, а тому суд обґрунтовано визнав їх такими, що відповідають дійсності, тобто визнав їх належними та допустимими доказами.

Крім цього, винуватість засудженого підтверджується дослідженими в судовому засіданні іншими письмовими доказами, яким судом першої інстанції надано належну оцінку, зокрема:

- протоколом перегляду відеозапису від 01 березня 2021 року з ілюстративною таблицею до нього, відповідно до якого було оглянуто відеозапис з камери спостереження, що розташована у ресторані «Мараморош», що в с. Сокирниця. При перегляді відеозапису встановлено, що 19 серпня 2020 на 1.33.05, фактичний час з камери відеоспостереження закладу 20:31:57, видно як особа чоловічої статі, будучи на танцювальному майданчику, одягнута в футболку чорного кольору, джинси, та чорні кросівки, розмовляє з групою осіб, тоді на 1.34.51 відеозапису, фактичний час з камери відеоспостереження закладу 20:32:48, видно як в правому нижньому куті камери відеоспостереження починається бійка між невідомими особами чоловічої статі. Після чого, дані особи на 1.35.19 зникають з поля зору камери відеоспостереження закладу, а потім на 1.35.39, фактичний час з камери відеоспостереження 20:33:36, повертається невідома особа чоловічої статі, яка одягнута в чорну футболку, та розмовляє з двома невідомими особами жіночої статі (т. 1, а. п. 136-141);

- протоколом пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від

19 березня 2021 року, згідно з яким потерпілий ОСОБА_8 впізнав за зовнішніми ознаками (статурою та рисами обличчя) особу, яка вчинила щодо нього кримінальне правопорушення, на фото № 3, якою згідно довідки до протоколу є засуджений ОСОБА_6 (т. 1, а. п. 163-164);

- протоколу пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 02 квітня 2021 року, відповідно до якого свідок ОСОБА_7 впізнала особу за зовнішніми ознаками (рисами обличчя) особу, яка скоїла кримінальне правопорушення стосовно потерпілого, на фото № 2, якою згідно довідки до протоколу є засуджений ОСОБА_6 (т. 1, а. п. 165-166);

- висновком експерта судово-медичної експертизи № 197 від 26 серпня

2020 року, згідно з яким при судово-медичній експертизі у потерпілого

ОСОБА_8 виявлено наступні тілесні ушкодження:

- садно-подряпина: нижньої губи справа, шиї по задній поверхні, правого плеча по передньо-внутрішній поверхні;

- синець лівої бокової поверхні черева. На ІІ палець правої кисті накладено бинтову пов`язку. Відмічається перелом коронкової частини на верхній щелепі зліва 1-го та 3-го зубів, повне видалення 2-го зуба на верхній щелепі зліва. Відмічається перелом коронкової частини на верхній щелепі справа 1-го зуба та похитування 2-го зуба на верхній щелепі справа. Згідно довідки травмпункту встановлено діагноз: «Травматичне видалення /2 та перелом 1/13 зубів. Скальпована рана ІІ п. правої кисті. Садна тулуба підмишечної ділянки, лівого плеча підборіддя». Згідно довідки стоматолога встановлено діагноз: «Забій нижньої щелепи зліва. Перелом коронки зуба \3 з /1 з 1/з. Вивих 2/з».

Дані тілесні ушкодження виникли внаслідок дій тупих твердих предметів, якими могли бути руки затиснуті в кулак сторонньої особи з послідуючим падінням тіла на тверді підлеглі покриви підлоги, що діяли по механізму удару та

тертя-ковзання і вкладаються в час події, яка мала місце 19 серпня 2020 року.

Тілесні ушкодження в вигляді саден-подряпин, синців, потягли за собою розлад здоров`я не більше 6 днів і по цій ознаці їх слід кваліфікувати як легкі тілесні ушкодження, що не спричинили короткочасного розладу здоров`я чи незначної стійкої втрати працездатності.

Тілесні ушкодження у вигляді: скальпованої рани ІІ пальця правої кисті, перелому коронкової частини на верхній щелепі зліва 1-го та 3-го зубів, повного видалення 2-го зуба на верхній щелепі зліва, перелому коронкової частини на верхній щелепі справа 1-го зуба та похитування 2-го зуба на верхній щелепі справа, потягли за собою розлад здоров`я більше 6 днів, але менше 21 дня і по цій ознаці їх слід кваліфікувати як легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров`я.

Враховуючи характер та локалізацію виявлених тілесних ушкоджень у ОСОБА_8 можна припустити, що мала місце не менше як 6-ти кратна дія травмуючих предметів (т. 1, а. п. 133-135).

До того ж, за клопотанням сторони захисту, у судовому засіданні був допитаний судовий експерт ОСОБА_15 з приводу його вказаного вище експертного висновку, який суду першої інстанції пояснив, що тілесні ушкодження виникли внаслідок 6-кратної дії травмуючих предметів, якими могли бути кулаки сторонньої особи. Тілесні ушкодження вказані у його висновку виникли саме від ударів. Падіння тіла не розглядалося як можлива причина їх виникнення, позаяк такі тілесні ушкодження не характерні падінню тіла. Садно-подряпина на шиї могла виникнути у процесі боротьби або від ланцюжка. Рана пальця також виникла внаслідок боротьби, однак не виключається її отримання при нанесенні ударів самим потерпілим. Також експерт повністю виключив можливість виникнення тілесних ушкоджень, вказаних у його висновку, від падіння тіла та удару об виступаючі поверхні.

Що стосується твердження засудженого про те, що конфлікт був розпочатий саме потерпілим і він лише оборонялась від його нападу, а тому він діяв у стані необхідної оборони, що виключає кримінальну протиправність його дій, то зазначена версія визнана судами першої та апеляційної інстанції неспроможною та такою, що спростовується сукупністю досліджених доказів.

У свою чергу колегія суддів акцентує увагу на тому, що згідно з нормами ч. 1 та ч. 3 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

При цьому, до критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об`єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

Таким чином, для вирішення питання про кваліфікацію складу кримінального правопорушення, пов`язаного із перебуванням особи в стані необхідної оборони, суд повинен врахувати конкретні обставини справи, здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Виходячи із фактичних обставин кримінального провадження, судом першої інстанції правильно встановлено, що в діях потерпілого ОСОБА_8 суспільно небезпечного посягання не було, оскільки засуджений у своїх показаннях не зазначав про те, що потерпілий застосовував до нього насильство, яке б створювало реальну або уявну загрозу його життю чи здоров`ю. Водночас твердження засудженого про те, що він захищався від нападу потерпілого спростовуються висновком експерта судово-медичної експертизи № 197 від

26 серпня 2020 року, зокрема тим, що виявлені у ОСОБА_8 тілесні ушкодження виникли внаслідок дій тупих твердих предметів, якими могли бути руки затиснуті в кулак сторонньої особи з послідуючим падінням тіла на тверді підлеглі покриви підлоги, що діяли по механізму удару та тертя-ковзання і вкладаються в час події, яка мала місце 19 серпня 2020 року. Враховуючи характер та локалізацію виявлених тілесних ушкоджень у ОСОБА_8 можна припустити, що мала місце не менше як 6-ти кратна дія травмуючих предметів.

Разом з цим, допитаний у суді першої інстанції експерт ОСОБА_15 , який проводив вказану вище судово-медичну експертизу, зазначене вище підтвердив, при цьому, пояснив утворення, характер, локалізацію виявлених у потерпілого тілесних ушкоджень та механізм їх нанесення. Також експерт повністю виключив можливість виникнення тілесних ушкодження, вказаних у його висновку, від падіння тіла та удару об виступаючі поверхні.

При цьому зазначена експертиза була проведена експертом у передбачений законом спосіб, експерт попереджався про кримінальну відповідальність за

ст. ст. 384 385 КК України за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причини від виконання покладених на нього обов`язків.

Жодних даних про те, що дії засудженого були самозахистом від протиправних дій потерпілого, в матеріалах кримінального провадження не містяться.

Тобто стороною захисту не було надано суду жодного доказу на підтвердження того, що потерпілий застосовував до засудженого фізичне насильство і таке насильство було дійсно настільки суттєвим, що викликало у засудженого обґрунтоване побоювання за свою безпеку.

До того ж суду не було надано жодного доказу того, що засуджений після настання інкримінованих йому подій, звертався до правоохоронних органів або до медичних закладів з приводу отриманих ним травм або тілесних ушкоджень, які були спричинені йому потерпілим у результаті бійки.

Отже, наведені вище обставини заподіяння засудженим тілесних ушкоджень потерпілому свідчать про те, що засуджений під час інкримінованих йому подій у стані необхідної оборони не перебував, а кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 125 КК України, тобто умисне заподіяння потерпілому легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я є правильною.

З такими висновками суду першої інстанції погодився апеляційний суд і погоджується колегія суддів.

Доводи касаційної скарги засудженого про протилежне спростовуються наведеним вище та матеріалами даного кримінального провадження.

Разом з цим, колегією суддів під час перевірки матеріалів даного кримінального провадження виявлено те, що судом першої інстанції на встановлення винуватості засудженого в вчиненні інкримінованого йому кримінального проступку, у судовому засіданні, було переглянуто відеозапис з камери спостереження про обставини кримінального правопорушення та констатовано цим судом, що інформація зафіксована на ньому у повній мірі відповідає змісту протоколу перегляду відеозапису від 01 березня 2021 року. При цьому суд зазначив, що сам конфлікт був зафіксований у нижньому куті камери відеоспостереження, і всіх його учасників на ньому не відображено. Однак, на переконання суду першої інстанції, на відеозаписі зафіксовано як особа, у чорній майці, зі статурою засудженого ОСОБА_6 наносить комусь удари, і як визнано учасниками кримінального провадження під час перегляду відеозапису, ця особа є засудженим ОСОБА_6 .

Проте колегія суддів не може погодитися з тим, що цей суд самостійно ідентифікував особу, у чорній майці, яка зафіксована на відеозаписі і яка наносила удари як особу засудженого ОСОБА_6 з таких підстав.

Так, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ч. 6 ст. 228 КПК України за необхідності впізнання може провадитися за фотознімками, матеріалами відеозапису з додержанням вимог, зазначених у частинах 1, 2 цієї статті.

У даному кримінальному провадженні впізнання засудженого потерпілим ОСОБА_8 та свідком ОСОБА_7 відбулося за фотознімками, що підтверджується відповідними протоколами, які містяться у матеріалах даного кримінального провадження (т. 1, а. п. 163-164, 165-166). При цьому матеріали кримінального провадження не містять даних про проведення такої слідчої дії як впізнання засудженого зазначеними особами за матеріалами відеозапису.

При цьому безпосередньо у судовому засідання потерпілий та зазначений свідок не підтвердили зафіксовані на ньому події, їх участь у них та особу, яка наносила потерпілому удари.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції переглядаючи відеозапис на якому відображено подію кримінального правопорушення, яка сталася

19 серпня 2020 року, безпідставно ідентифікував зафіксовану на відео особу, у чорній майці, як особу засудженого.

У свою чергу апеляційний суд, переглядаючи вирок районного суду, не виправив зазначену помилку допущену судом першої інстанції, формально погодився з рішенням суду першої інстанції в цій частині.

Однак, колегія суддів вважає, що зазначений факт не впливає на незаперечність та переконливість решти доказів у провадженні, сукупність яких є достатньою для доведення винуватості засудженого у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України. Крім того, виходячи зі змісту судових рішень, інформація, що містилась у вказаному вище відеозаписі не може вплинути на законність, обґрунтованість та вмотивованість судових рішень у цілому, а тому зазначене порушення не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в розумінні положень ст. 412 КПК України та не тягне за собою скасування або зміну оскаржуваних судових рішень на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України.

Таким чином, доводи касаційної скарги засудженого про протилежне спростовуються наведеним вище.

При цьому колегія суддів зауважує те, що, оскільки інформація, яка міститься на зазначеному вище відеозаписі не доводить факт того, що особа, яка зафіксована на ньому та, яка наносила удари це засуджений ОСОБА_6 , то колегія суддів не перевіряє доводи касаційної скарги засудженого про те, що апеляційний суд повторно не дослідив даний відеозапис з метою спростування його винуватості в інкримінованому йому кримінальному проступку.

Водночас твердження засудженого про те, що відеозапис з камер спостереження, який було надано у судове засідання суду першої інстанції є недопустимим доказом, оскільки він не є оригіналом відеозапису та у матеріалах кримінального провадження відсутні дані його отримання як доказу у відповідності до вимог КПК України, то колегія суддів вважає їх безпідставними з огляду на таке.

У частині 3 ст. 99 КПК України законодавець визначив, що оригіналом документа є сам документ, а оригіналом електронного документа - ще і його відображення, якому надається таке ж значення як документу. При цьому відповідно до ч. 1 ст. 99 КПК України документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об`єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, у тому числі матеріали звукозапису та електронні носії інформації.

Характерною рисою електронного документа є відсутність жорсткої прив`язки до конкретного матеріального носія.

Відповідно до ч. 4 ст. 99 КПК України, дублікат документа (документ, виготовлений таким самим способом, як і його оригінал), а також копії інформації, у тому числі комп`ютерних даних, що міститься в інформаційних (автоматизованих) системах, електронних комунікаційних системах, інформаційно-комунікаційних системах, комп`ютерних системах, їх невід`ємних частинах, виготовлені слідчим, прокурором із залученням спеціаліста, визнаються судом як оригінал документа.

У свою чергу, колегія суддів зазначає, що для виконання завдань кримінального провадження, з огляду на положення Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму

(ч. 2 ст. 8). Відповідно до ст. 7 цього Закону у випадку його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа, тобто один і той же електронний документ може існувати на різних носіях. Усі ідентичні за своїм змістом екземпляри електронного документа можуть розглядатися як оригінали та відрізнятися один від одного тільки часом і датою створення.

Таким чином, записаний на оптичний диск - носій інформації електронний файл у вигляді відеозапису є оригіналом (відображенням) електронного документа.

При цьому закон не обмежує сторону кримінального провадження визначеною кількістю дублікатів документа, які вона може виготовити.

Водночас сторона захисту не була позбавлена можливості заявляти під час проведення досудового розслідування, а також перед судом клопотання про призначення відповідних експертиз на предмет перевірки автентичності відеозаписів, однак таким правом не скористалася. Відповідно до закріпленого в ст. 26 КПК України принципу диспозитивності, сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

До того ж засуджений вказує, що сам відеозапис отримано не в законний спосіб, однак у своїй касаційній скарзі не зазначає, які саме порушення були допущенні при отриманні оптичного диску з відеозаписом та в чому саме полягає недотримання органами досудового розслідування вимог закону, з урахуванням того, що відповідно до змісту ст. 100 КПК України речовий доказ може бути не тільки вилучений стороною кримінального провадження, а й наданий добровільно.

Тому доводи касаційної скарги засудженого в цій частині, на переконання колегії суддів, не підтверджують наявність істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, які б вплинуло чи могли вплинути на законність прийнятого рішення.

Стосовно доводів засудженого про наявність розходжень між фактичною датою вчинення інкримінованого засудженому кримінального проступку та датою, яка зазначена у протоколі перегляду відеозапису від 01 березня 2021 року, де замість 19 серпня 2020 року зазначено 19 серпня 2021 ріку є неприйнятними, оскільки такі розбіжності є виключно технічною помилкою.

Водночас твердження про розбіжності в обставинах вчинення засудженим кримінального проступку між протоколом перегляду відеозапису та самим відеозаписом, який було безпосередньо досліджено судом першої інстанції спростовуються матеріалами даного кримінального провадження у зв`язку з тим, що обставини кримінального правопорушення судом першої інстанції були встановлені не лише на підставі протоколу перегляду відеозапису та відеозапису з камери спостереження, а й на показаннях потерпілого та свідків у даному кримінальному провадженні.

Отже, з урахуванням наведеного вище суд першої інстанції, враховуючи встановлені на підставі сукупності досліджених доказів обставини цього провадження, у вироку чітко вказав, що тілесні ушкодження потерпілому були заподіяні засудженим умисно та, даючи в рішенні правову оцінку визнаному судом доведеним діянню, недвозначно зазначив, що умисні дії засудженого виразились у заподіянні легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я.

Таким чином, встановивши фактичні обставини, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про винуватість засудженого у вчиненні кримінального проступку, передбаченого

ч. 2 ст. 125 КК України, з чим погоджується і колегія суддів.

Також суд дотримався норм, установлених статтями 10 22 КПК України створивши необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов`язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою в наданні доказів, дослідженні й доведенні їх переконливості перед судом.

Про правильність не застосування апеляційним судом положення ст. ст. 49 74 КК України у даному кримінальному провадженні.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вироком суду першої інстанції від 04 травня 2022 року ОСОБА_6 засуджено за

ч. 2 ст. 125 КК України до покарання у виді громадських робіт тривалістю

150 годин. Ухвалою апеляційного суду від 09 листопада 2022 року вирок районного суду залишено без змін.

Відповідно до ст. 12 КК України кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини. У свою чергу злочини поділяються на нетяжкі, тяжкі та особливо тяжкі.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 49 ККУкраїни передбачено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

3 роки - у разі вчинення кримінального проступку, за який передбачено покарання, зокрема у виді обмеження волі.

На підставах, передбачених ст. 49 КК України, особа також може бути звільнена судом від покарання(ч. 5 ст. 74 КК України), зокрема у випадку, коли особа заперечує проти звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України та закриття кримінального провадження з цієї підстави.

Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 125 КК України, у скоєнні якого обвинувачувався ОСОБА_6 , згідно з нормами ст. 12 цього Кодексу є кримінальним проступком, за його вчинення визначено покарання, а саме у виді штрафу від п`ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадських робіт на строк від ста п`ятдесяти до двохсот сорока годин або виправних робіт на строк до одного року, або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років.

Як убачається з матеріалів даного провадження, кримінальний проступок, передбачений ч. 2 ст. 125 КК України засуджений вчинив 19 серпня 2020 року.

Таким чином, на момент розгляду судом апеляційної інстанцій кримінального провадження щодо ОСОБА_6 , а саме 09 листопада 2022 року, передбачений ст. 49 КК України строк притягнення його до кримінальної відповідальності за вказаний вище кримінальний проступок не сплинув.

Отже, на час постановлення апеляційним судом свого рішення засуджений

не існувало підстав для звільнення засудженого як від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України, так івід призначеного покарання за правилами ч. 5 ст. 74 КК України.

З урахуванням наведеного доводи касаційної скарги засудженого про протилежне є безпідставними.

Щодо обґрунтованості вирішення судами у даному кримінальному провадженні цивільного позову в частині суми стягнення із засудженого на користь потерпілого в рахунок відшкодування останнього матеріальної та моральної шкоди.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 128 КПК Україницивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні правовідносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 127 КПК України шкода, завдана кримінальним правопорушенням може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Також у ч. 1 ст. 368, частинах 3, 4 ст. 374 КПК України передбачено, що при ухваленні вироку суд повинен вирішити, чи підлягає задоволенню пред`явлений цивільний позов, і якщо так, то на чию користь, в якому розмірі та порядку, а в мотивувальній та резолютивній частинах вироку зазначаються підстави для задоволення цивільного позову або відмови у ньому, залишення його без розгляду, рішення про цивільний позов.

Цивільний позов розглядається у кримінальному провадженні за правилами, визначеними КПК України, і при цьому застосовуються норми ЦК України.

Повертаючись до матеріалів даного кримінального провадження колегія суддів зазначає те, що встановивши доведеність винуватості ОСОБА_6 , районний суд, задовольнив частково позовні вимоги потерпілого, стягнув із засудженого на його користь 12 000 грн в рахунок відшкодування матеріальної шкоди,

10 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, витрати на правову допомогу в сумі 15 000 грн.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції засудженим було подано апеляційну скаргу в якій він просив, крім іншого, скасувати вирок суду першої інстанції щодо нього в частині стягнення на користь потерпілого завданої кримінальним правопорушенням матеріальної та моральної шкоди.

Під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку суд перевірив усі доводи, викладені у скарзі засудженого, і, приймаючи рішення про залишення без змін вказаний вирок, зокрема у частині відшкодування матеріальної та моральної шкоди потерпілому, констатував правильність встановлених судом першої інстанції розмірів сум стягнутих на користь потерпілого у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а саме: 12 000 грн і 10 000 грн відповідно.

У свою чергу колегія суддів зазначає, що відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є, зокрема, втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Також згідно з ч. 1 ст. 1166 ЦК України, а саме: майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Водночас відповідно до ч. 1 ст. 1195 ЦК України, зокрема фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я фізичній особі, зобов`язана відшкодувати потерпілому додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду.

Оцінивши додані до цивільного позову копії документів, які підтверджують витрати потерпілого на відновлення своїх прав, а саме на лікування, наявність безпосереднього причинного зв`язку між неправомірними діями засудженого ОСОБА_6 та наслідками, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано стягнув із засудженого ОСОБА_6 на користь потерпілого ОСОБА_8 документально підтверджену суму матеріальної шкоди в сумі

12 000 грн.

При цьому доводи засудженого про відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження суми витрат на лікування потерпілого були предметом перевірки як суду першої інстанції, так і апеляційного суду і обґрунтовано визнані безпідставними, оскільки у матеріалах даного кримінального провадження наявна довідка приватного лікаря-стоматолога ОСОБА_16 від 08 квітня 2021 року, згідно якої ним в період з 21 серпня 2020 року по 22 вересня

2020 року надавалася потерпілому ОСОБА_17 стоматологічна допомога з лікування та протезування його зубів і на лікування потерпілим було витрачено 12 000 грн (т. 1, а. п. 34). Водночас інформація вказана у зазначеній довідці повністю узгоджується з висновком експерта № 197 від 26 серпня 2020 року щодо характеру отриманих ОСОБА_8 тілесних ушкоджень, а також з датою події вчиненого засудженим кримінального правопорушення (т. 1, а. п. 133-135). Тому цими судами не встановлено будь-яких підстав ставити під сумнів належність та допустимість вказаної довідки як доказу на підтвердження факту лікування потерпілим саме тілесних ушкоджень отриманих ним внаслідок протиправних дій засудженого щодо нього. З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і колегія суддів.

Таким чином, доводи касаційної скарги засудженого щодо необґрунтованості прийнятого рішення в частині стягнення на користь потерпілого витрат в рахунок відшкодування матеріальної шкоди є необґрунтованими, спростовуються наведеним вище та матеріалами даного кримінального провадження.

Що стосується доводів касаційної скарги засудженого про безпідставне стягнення на користь потерпілого витрат в рахунок відшкодування моральної шкоди, то колегія суддів вважає їх такими, що не заслуговують на увагу з наступних підстав.

Згідно із положеннями п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

При цьому суд зобов`язаний усебічно, повно й об`єктивно дослідити обставини кримінального провадження, з`ясувати характер і розмір витрат, зумовлених кримінальним правопорушенням, установити причинний зв`язок між діянням і шкодою, що настала, й дати у вироку належну оцінку таким обставинам.

Так, як убачається з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, щодо визначення та обґрунтування розміру відшкодування моральної шкоди потерпілому було встановлено цим судом з достатнім урахуванням характеру вчиненого кримінального правопорушення, його наслідків, глибини та тривалості моральних та фізичних страждань потерпілого, пов`язаних з вчиненням щодо нього протиправних дій засудженого. Також виходячи при цьому з вимог розумності, виваженості та справедливості, суд врахував конкретні обставини провадження та докази досліджені і оцінені в судовому засіданні, діяв на власний розсуд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій і вважає, що розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 10 000 грн було визначено із засад розумності, виваженості та справедливості з урахуванням фізичних та моральних страждань потерпілого, конкретних обставин кримінального провадження, наслідків вчиненого кримінального правопорушення і вважати його завищеним підстав не має.

Крім того, неспроможними є й доводи засудженого про те, що судами не було враховано матеріальний стан сім`ї засудженого, оскільки зазначена обставина, на думку колегії суддів, не впливає на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо розміру стягнення із засудженого на користь потерпілого сум на відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Крім того, апеляційний суд надав обґрунтовані відповіді на всі основні доводи, викладені в апеляційній скарзі засудженого, навів переконливі аргументи на їх спростування, зазначив підстави, з яких визнав апеляційну скаргу необґрунтованою, та належним чином мотивував своє рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до ст. 436 КПК України суд касаційної інстанції залишає судове рішення без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення, у разі відсутності підстав передбачених ст. 438 КПК України для його скасування або зміни.

Вирок суду першої інстанції відповідає вимогам статей 370 373 374 КПК України, є законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Ухвала апеляційного суду мотивована належним чином та відповідає вимогам статей 370 419 КПК України.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування судових рішень та підстав для закриття кримінального провадження при перевірці даного кримінального провадження, колегією суддів не встановлено.

Інші доводи, викладені в касаційній скарзі засудженого та матеріали кримінального провадження не містять вказівки на порушення судом першої або апеляційної інстанцій при розгляді провадження норм кримінального процесуального закону, які ставили би під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень.

Цивільний позов у даному кримінальному провадженні судами попередніх інстанцій вирішено правильно.

З урахуванням викладеного, касаційну скаргу засудженого слід залишити

без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 438 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Хустського районного суду Закарпатської області від

04 травня 2022 року та ухвалу Закарпатського апеляційного суду від

09 листопада 2022 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3