Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 450/1010/21

провадження № 51-2146км24

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

у режимі відеоконференції:

засудженого ОСОБА_6 ,

потерпілих: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

представника потерпілих ОСОБА_10 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 на вирок Львівського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021140000000080, за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Гірське Миколаївського району Львівської області, жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Пустомитівського районного суду Львівської області від 11 жовтня 2023 року ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Вирішено питання, які стосуються: зарахування строку попереднього ув`язнення у строк покарання; початку строку відбування покарання; застави; цивільних позовів; відшкодування процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.

За вироком суду ОСОБА_6 визнано винуватим у порушенні правил безпеки дорожнього руху під час керування транспортним засобом, що спричинило потерпілій середньої тяжкості тілесні ушкодження та смерть потерпілого.

Так, ОСОБА_6 23 січня 2021 року приблизно о 08:50, керуючи автобусом БАЗ А079.14 (реєстраційний номер НОМЕР_1 ), рухаючись поблизу будинку АДРЕСА_2 , грубо порушив вимоги пунктів 1.5., 1.10 розд. 1 (у частині значення терміна «залізничний переїзд»); підпункти «б», «д» п. 2.3 розд. 2, пункти 20.2, 20.3, підпункти «в», «ґ» п. 20.5 розд. 20 та вимоги дорожнього знака 2.2 «Стоп» дод. 1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), проявив неуважність, не стежив за дорожньою обстановкою, відповідно не відреагував на її зміну й у зв`язку з чим своїми діями створив загрозу безпеці дорожнього руху під час проїзду регульованого залізничного переїзду, на якому в цей час працював забороняючий сигнал світлофора, не зупинив керованого ним транспортного засобу, одночасно не виконав вимог дорожнього знаку «Стоп», що встановлений перед світлофорним об`єктом, перебуваючи в межах регульованого залізничного переїзду не надав переваги в русі електровозу двосекційному ВЛ11М159, який наближався ліворуч відносно напрямку його руху, що призвело до зіткнення автобуса з електровозом.

Унаслідок порушення водієм ОСОБА_6 вимог ПДР, у результаті дорожньо-транспортної пригоди, пасажир автобуса «БАЗ А079.14» (реєстраційний номер НОМЕР_2 ) ОСОБА_11 отримала середньої тяжкості тілесні ушкодження, а пасажир цього ж автобуса ОСОБА_12 - тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала його смерть.

Львівський апеляційний суд 02 квітня 2024 року скасував вирок суду першої інстанції в частині призначення покарання та постановив новий, яким призначив ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. У решті судове рішення залишив без змін.

Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала, а також короткий зміст поданих заперечень

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 ,посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить змінити вирок суду апеляційної інстанції в частині призначення покарання та вважати його засудженим за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років без позбавлення права керувати транспортними засобами йна підставі ст. 75 КК звільнити від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки з покладенням обов`язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу.

Суть касаційної скарги засудженого зводиться до тверджень про необґрунтованість рішення апеляційного суду.

Як зазначає ОСОБА_6 ,апеляційний суд обмежився формальним перерахунком даних, які його характеризують, однак безпідставно не визнав обставинами, що пом`якшують покарання - щирого каяття, добровільного часткового відшкодування шкоди й не врахував відсутності обставин, які обтяжують покарання та його посткримінальної поведінки, а саме того, що після ДТП він залишився на місці події, намагався усунути наслідки діяння, допомогти потерпілим і вживав усіх можливих заходів задля виклику уповноважених працівників органів правопорядку та швидкої допомоги.

Аргументуючи свої вимоги, касатор указує й про те, щопоза увагою суду залишилася його позитивна характеристика за місцем проживання, перебування в нього на утриманні неповнолітнього сина та матері похилого віку, яка має інвалідність II групи.

Крім того, ОСОБА_6 вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність призначення додаткового покарання, оскільки він бере активну участь у волонтерській діяльності. До того ж, як наголошує засуджений, позбавлення його права керувати транспортними засобами призведе до того, що він не зможе працювати і заробляти кошти для відшкодування потерпілим заподіяної шкоди та позбавить засобів для існування.

У запереченнях на касаційну скаргу потерпілі ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_7 вважають касаційну скаргу засудженого необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, оскільки апеляційний суд належним чином дослідив матеріали кримінального провадження й, призначаючи ОСОБА_6 покарання, врахував дані про його особу, обставини вчинення кримінального правопорушення та наслідки, на підставі чого дійшов умотивованого висновку про призначення засудженому покарання в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК. З огляду на це просять судове рішення залишити без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 підтримав касаційну скаргу, просив застосувати щодо нього приписи ст. 75 КК, тобто звільнити від відбування покарання з випробуванням.

Прокурор ОСОБА_5 , представник потерпілих ОСОБА_10 і потерпілі ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_7 заперечили проти задоволення касаційної скарги, просили залишити касаційну скаргу без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції стосовно ОСОБА_6 без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі засудженого, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що вона не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин.

Згідно з ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Під час вирішення питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Висновок суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених районним судом, а також стосовно правильності кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 286 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законності й обґрунтованості судового рішення в цій частині засуджений не оскаржує.

Щодо доводів касатора про суворість призначеного покарання та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що, на думку засудженого, виявлося у безпідставному незастосуванні положень про його звільнення від відбування покарання з іспитовим строком, передбачених ст. 75 КК

Відповідно до загальних засад призначення покарання, визначених статтями 50 65 КК, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, що є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, це покарання за своїм видом і розміром має бути відповідним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винуватого.

За правилами ч. 1 ст. 75 КК (у редакції, що діяла на момент вчинення кримінального правопорушення) у разі якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду в межах його дискреційних повноважень, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду повинен ґрунтуватися на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення рішення, зокрема, відомостях про вчинений особою злочин, характер суспільно небезпечного діяння, його наслідки, зміст мети й мотивів протиправної поведінки, тривалість та інтенсивність протиправної діяльності, наявність чи відсутність судимості в особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. Крім того, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в головних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв`язки; посткримінальну поведінку; наскільки його ціннісні орієнтири співпадають із загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого тощо.

Як убачається з вироку, під час призначення покарання ОСОБА_6 суд першої інстанції послався на таке: що він вчинив необережний тяжкий злочин, дані про його особу, який на обліку у нарколога та психіатра не перебуває, працює, посередню характеристику за місцем проживання і досудову доповідь. Крім того, районний суд урахував те, що ОСОБА_6 вперше притягується до кримінальної відповідальності та має на утриманні двох неповнолітніх дітей. Водночас суд зважив на думку потерпілих, яким ОСОБА_6 не відшкодував спричиненої шкоди, а також на те, що останній притягався до адміністративної відповідальності за ст. 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції дійшов висновку про призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Не погодившись із таким рішенням місцевого суду, зокрема, потерпілі ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_7 подали апеляційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного ОСОБА_6 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості, просили скасувати вирок районного суду в частині призначення основного покарання і призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

Львівський апеляційний суд частково задовольнив апеляційні скарги потерпілих, ухвалив новий вирок, яким призначив ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Таке рішення суд ухвалив з огляду на дані про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, на обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, на характеристику за місцем роботи, наслідки ДТП, спричинені його діянням, а також урахував обставини, на які засуджений посилається як на ті, що залишилися поза увагою апеляційного суду, а саме те, що він у повному обсязі визнав вину у суді апеляційної інстанції та частково в добровільному порядку відшкодував заподіяну шкоду.

Водночас у сукупності з іншими обставинами, передбаченими ст. 65 КК, апеляційний суд урахував думку потерпілих, висловлену в апеляційній скарзі та в суді апеляційної інстанції, про призначення обвинуваченому покарання виключно у виді позбавлення волі без застосування приписів ст. 75 КК, з огляду на наслідки скоєного кримінального правопорушення, а саме спричинення смерті ОСОБА_12 .

А також суд зауважив й про те, що у діях водія ОСОБА_6 , який на час вчинення ДТП, був водієм маршрутного транспортного засобу, якому довірено життя та здоров`я осіб, яких він перевозив по визначеному маршруту неодноразово, вбачається недбалість та явна зневага до ПДР, які він зобов`язаний виконувати неухильно, а також наголосив про неврахування засудженим маршрутного шляху, який він щоразу перетинав через залізничну колію та недотриманнянаявних попереджувальних знаків.

За правилами ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення в аспекті ст. 414 КПК означає з`ясування судом насамперед питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку кримінальне правопорушення. Суд під час призначення покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, беручи до уваги, зокрема, його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків тощо.

В аспекті застосування приписів ст. 414 КПК явної несправедливості призначеного Львівським апеляційним судом ОСОБА_6 покарання через суворість касаційним судом не встановлено. Переконливих доводів, які б спростовували висновки суду апеляційної інстанції щодо виду та розміру призначеного покарання, засуджений у касаційній скарзі не зазначив, і таких даних у матеріалах кримінального провадження за наслідками касаційного розгляду не встановлено. Призначене апеляційним судом покарання за своїм видом і розміром є необхідним та достатнім для виправлення засудженого й попередження нових кримінальних правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху як касатором, так й іншими особами, покарання узгоджується з вимогам статей 50 65 КК і його не можна вважати таким, що не відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого.

Позитивна характеристика за місцем проживання, перебування у ОСОБА_6 на утриманні неповнолітнього сина та матері похилого віку, яка має інвалідність II групи, про що наголошує засуджений в касаційній скарзі, не свідчать про суворість призначеного йому покарання та не спростовують обґрунтованості висновків апеляційного суду, а отже, ці обставини не є безумовною підставою для пом`якшення призначеного йому покарання, з огляду на характер вчиненого ОСОБА_6 діяння і тяжкість заподіяних наслідків.

Крім того, у касаційній скарзі засуджений звертає увагу на те, що суди не дослідили його посткримінальної поведінки: після ДТП він залишився на місці події, намагався усунути наслідки діяння, допомогти потерпілим і вживав усіх можливих заходів, щоб викликати уповноважених працівників органів правопорядку та швидку допомогу. У зв`язку з цим колегія суддів наголошує, що обов`язок виконання вказаних та ряду інших дій у разі причетності до ДТП покладено на водія відповідно до вимог п. 2.10 ПДР.

Отже, всупереч твердженням засудженого, призначене апеляційним судом основне покарання відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, як і додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Колегія суддів зазначає, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу. Існування цієї обставини потребує лише більш виваженого підходу під час обрання заходу примусу, з урахуванням загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації.

Крім того, ПДР регламентований єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватися всі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки. До водіїв, які здійснюють перевезення пасажирів, ставляться підвищені вимоги щодо дотримання ними цих Правил, адже їх порушення такими особами може призвести до травмування, у тому числі, пасажирів, а також інших учасників дорожнього руху. Як було зазначено, ОСОБА_6 порушив ПДР, що призвело до отримання пасажирами автобуса під його керуванням ОСОБА_11 середньої тяжкості тілесних ушкоджень, та ОСОБА_12 тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала його смерть. За таких обставин посилання в касаційній скарзі на те, що для засудженого керування транспортним засобом є джерелом доходу, не може бути достатньою підставою для звільнення його від відбування призначеного додаткового покарання.

З огляду на викладене переконливих доводів, які ставлять під сумнів законність рішення суду апеляційної інстанції, умотивованість його висновків щодо правильності призначення додаткового покарання, засуджений в касаційній скарзі не навів.

Вирок апеляційного суду відповідає правилам статей 370 420 КПК, містить достатні мотиви, з яких суд виходив під час постановлення рішення.

Отже, Суд не вбачає підстав для висновку, що покарання, призначене судом апеляційної інстанції засудженому ОСОБА_6 , є явно несправедливим через суворість або призначено у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Зважаючи на наведене вище, колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 необхідно залишити без задоволення, а вирок Львівського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року щодо нього - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Львівського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року стосовно ОСОБА_6 залишити без зміни, а його касаційну скаргу - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3