Історія справи

Постанова КГС ВП від 28.06.2023 року у справі №905/1263/21
Постанова КГС ВП від 28.06.2023 року у справі №905/1263/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 червня 2023 року

м. Київ

cправа № 905/1263/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Сухового В.Г.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Товариства з обмеженою відповідальністю

«Виробнича фірма «Донремпуть» - не з`явився,

Акціонерного товариства

«Державний ощадний банк України» - не з`явився,

Відділу примусового виконання рішень

Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України»

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.04.2023 (у складі колегії суддів: Геза Т.Д. (головуючий), Терещенко О.І., Тихий П.В.)

та рішення Господарського суду Донецької області від 20.01.2022 (суддя Макарова Ю.В.)

у справі № 905/1263/21

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробнича фірма «Донремпуть»

до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції

про заборону набуття права власності на предмет іпотеки та вчинення певних дій,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробнича фірма «Донремпуть» (далі - ТОВ «ВФ «Донремпуть») звернулося до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк»), Відділу примусового виконання рішення Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - Відділ примусового виконання рішень), у якому просило:

- заборонити АТ «Ощадбанк» набуття права власності на нежитлове (офісне) приміщення, яке розташоване за адресою: Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Сакко і Ванцетті, 2, на термін дії Закону України № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції»;

- заборонити Відділу примусового виконання рішень проводити будь-які дії щодо реалізації набуття АТ «Ощадбанк» права власності на нежитлове (офісне) приміщення, яке розташоване за адресою: Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Сакко і Ванцетті, 2, на термін дії Закону України № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».

Позов обґрунтовано тим, що належне позивачу на праві власності нерухоме майно (предмет іпотеки) знаходиться на території проведення антитерористичної операції і на таке майно поширюються заходи, передбачені статтею 9 Закону України від 02.09.2014 № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», у частині зупинення дії відповідних законодавчих норм, якими урегульовано питання реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки, тому вчинення відповідачами дій з реалізації предмета іпотеки є неправомірними та порушують право власності позивача.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 20.01.2022, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 19.04.2023, позов задоволено. Заборонено АТ «Ощадбанк» набуття права власності на нежитлове (офісне) приміщення, яке розташоване за адресою: Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Сакко і Ванцетті, 2, на термін дії Закону України № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції»; заборонено Відділу примусового виконання рішень проводити будь-які дії щодо реалізації набуття АТ «Ощадбанк» права власності на нежитлове (офісне) приміщення, яке розташоване за адресою: Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Сакко і Ванцетті, 2, на термін дії Закону України № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». Вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погоджуючись із висновками суду першої та апеляційної інстанцій, у травні 2023 року АТ «Ощадбанк» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.06.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 905/1263/21 за касаційною скаргою АТ «Ощадбанк» з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 28.06.2023.

ТОВ «ВФ «Донремпуть» у запереченнях на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Сторони в судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Разом із тим необхідно зазначити, що праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.1989 у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

З огляду на матеріали справи сторонам направлено в установленому порядку ухвалу з повідомленням про дату, час і місце судового засідання. Водночас відповідну інформацію було розміщено на офіційному веб-сайті Верховного Суду. В Єдиному державному реєстрі судових рішень ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.06.2023 про відкриття касаційного провадження у справі № 905/1263/21 було оприлюднено 12.06.2023.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, відсутність клопотань учасників справи про проведення судового засідання в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій установлено, що 19.11.2010 між ТОВ «ВФ «Донремпуть» (позичальник) та Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» (нині АТ «Ощадбанк»; банк) було укладено договір кредитної лінії № 3/2010, за умовами якого банк зобов`язався надати на умовах цього договору, а позичальник зобов`язався отримати та належним чином використовувати та повернути в передбачені цим договором строки кредит та сплатити проценти та інші платежі за користування кредитом у порядку та на умовах, визначених цим договором.

У забезпечення виконання зобов`язань товариства за цим кредитним договором, відповідно до пункту 4.1 договору між позичальником та банком було укладено іпотечний договір від 19.11.2010 № 3-01/2010, посвідчений 19.11.2010 державним нотаріусом Першої Краматорської державної нотаріальної контори Фареник О.О., за умовами якого ТОВ «ВФ «Донремпуть» передало в іпотеку банку нерухоме майно, а саме приміщення офісу загальною площею 442,4 кв. м, розташоване за адресою: Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Сакко і Ванцетті, 2.

Порядок звернення стягнення на предмет іпотеки врегульовано у розділі 6 іпотечного договору, відповідного до пункту 6.3 якого іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса або рішення господарського суду у встановленому законодавством та цим договором порядку, в тому числі у відповідності до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в пункті 6.8 цього договору.

Оскільки позичальник не повернув грошових коштів у порядку і строки, встановлені у кредитному договорі, АТ «Ощадбанк» звернулося до суду із позовами, за наслідками розгляду яких видано судові накази: Господарським судом Запорізької області від 16.05.2015 у справі № 905/3777/14 (стягнення заборгованості за договором кредитної лінії від 19.11.2010 № 3/2010), Господарським судом Донецької області від 04.10.2017 у справі № 905/1659/17 (стягнення заборгованості за договором кредитної лінії від 19.11.2010 №3/2010) та від 08.01.2019 у справі № 905/1673/18 (стягнення заборгованості за договором кредитної лінії від 19.11.2010 № 3/2010).

Також відповідно до рішення Господарського суду Донецької області від 11.12.2018 у справі № 905/1673/18 розірвано договір кредитної лінії від 19.11.2010 № 3/2010, укладений між АТ «Ощадбанк» і ТОВ «ВФ «Донремпуть».

Судами установлено, що розірвання кредитного договору не є підставою для припинення іпотеки, якою забезпечено виконання зобов`язання, що виникло до набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору, то зобов`язання за іпотечним договором продовжують існувати.

Також установлено, що на виконання рішень суду у вищевказаних господарських справах державним виконавцем відкриті наступні виконавчі провадження: № 49049691 (наказ у справі № 905/3777/14), № 55072908 (наказ у справі № 905/1659/17), № 58948636 (наказ у справі № 905/1673/18).

Станом на час розгляду цієї справи № 905/1263/21 у суді першої інстанції зазначені виконавчі провадження були об`єднані в зведене виконавче провадження № 57765385 на загальну суму 3 969 247,89 грн і перебувають на виконанні у Відділі примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків).

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 12.09.2019 у справі № 905/3777/14 задоволено скаргу АТ «Ощадбанк» на бездіяльність Відділ примусового виконання рішень; визнано неправомірною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень щодо невжиття заходів в частині реалізації на прилюдних електронних торгах нерухомого майна ТОВ «ВФ «Донремпуть», а саме приміщення офісу загальною площею 442, 4 кв. м, розташованого за адресою: Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Сакко і Ванцетті, 2, в межах зведеного виконавчого провадження № 57765385, до складу якого входить виконавче провадження № 49049691 з примусового виконання наказу № 905/3777/14, виданого Господарським судом Запорізької області 19.05.2015 про стягнення з ТОВ «ВФ «Донремпуть» на користь АТ «Ощадбанк» сум заборгованості за кредитом. Зобов`язано Відділ примусового виконання рішень вжити невідкладні заходи відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» в частині реалізації на прилюдних електронних торгах нерухомого майна ТОВ «ВФ «Донремпуть», а саме приміщення офісу загальною площею 442,4 кв. м, розташованого за адресою: Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Сакко і Ванцетті, 2, яке є у володінні ТОВ «ВФ «Донремпуть» відповідно до свідоцтва про право власності САВ № 725531 від 01.06.2010, виданого Виконавчим комітетом Краматорської міської Ради на підставі рішення виконкому Краматорської міської Ради та зареєстрованого в Краматорському міському бюро технічної інвентаризації 23.06.2010 в реєстровій книзі № 3 за реєстровим номером 495-Н/Ф.

Обтяжене іпотекою нерухоме майно ТОВ «ВФ «Донремпуть» було виставлено на публічний продаж, призначені на 16.04.2021 та 19.05.2021 перші та другі торги не відбулися у зв`язку з відсутністю учасників.

Згідно з протоколом проведення електронних торгів № 543231 Державного підприємства «СЕТАМ» від 22.06.2021 треті електронні торги з реалізації предмета іпотеки, призначені на 22.06.2021, не відбулися у зв`язку з відсутністю допущених учасників торгів.

02.07.2021 АТ «Ощадбанк» направило до Відділу примусового виконання рішень заяву, в якій у порядку частини 1 статті 49 Закону України «Про іпотеку» виявило бажання придбати предмет іпотеки: нерухоме майно (будівлю офісу) загальною площею 442, 4 кв. м, розташоване за адресою: Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Сакко і Ванцетті, 2, за початковою ціною 2 409 785,70 грн, шляхом часткового заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна, а в порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження» та Законом України «Про іпотеку», видати АТ «Ощадбанк» відповідну постанову та акт державного виконавця.

Судами не встановлено обставин наявності постанови державного виконавця про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу та акта, оформленого за фактом такої передачі.

Державним виконавцем 05.07.2021 та 19.07.2021 відповідно до статті 32 Закону України «Про виконавче провадження» винесені постанови про відкладення проведення виконавчих дій з примусового виконання виконавчих документів.

Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога ТОВ «ВФ «Донремпуть», заявлена до АТ «Ощадбанк», Відділу примусового виконання рішень, про заборону АТ «Ощадбанк» набуття права власності на нежитлове (офісне) приміщення, яке розташоване за адресою: Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Сакко і Ванцетті, 2, на термін дії Закону України № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», та заборону Відділу примусового виконання рішень проводити будь-які дії щодо реалізації набуття АТ «Ощадбанк» права власності на це приміщення на термін дії Закону України № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», обґрунтована обставинами знаходження зазначеного майна (предмет іпотеки) на території проведення антитерористичної операції та поширення на таке майно заходів, передбачених статтею 9 цього Закону, у частині зупинення дії відповідних законодавчих норм, якими урегульовано питання реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки, отже, на думку позивача, вчинення відповідачами дій з реалізації предмета іпотеки є неправомірними та порушують право власності позивача.

Апеляційний господарський суд залишив без змін рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено, та мотивував таке рішення тим, що існування законодавчої заборони щодо реалізації іпотекодержателем права на набуття права власності на предмет іпотеки та щодо реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах, з огляду на вчинення державним виконавцем заходів щодо проведення процедури торгів майна за іпотечним договором, є підставою для заборони відповідачам вчиняти відповідні дії щодо предмета іпотеки на період дії Закону України № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».

У поданій касаційній скарзі АТ «Ощадбанк» зазначив, що при вирішенні спору судами попередніх інстанцій, зокрема, неправильно застосовано норми матеріального права та не взято до уваги, що передбачений розділом V Закону України «Про іпотеку» та частиною 7 статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя, застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону України «Про іпотеку»). У разі, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі рішення суду про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України «Про виконавче провадження». Судами попередніх інстанцій не взято до уваги правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 03.03.2018 у справі № 908/1245/15-г, щодо нерозповсюдження на правовідносини з реалізації спірного іпотечного майна боржника обмежень, встановлених статтею 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», оскільки примусове виконання судового рішення у цій справі має здійснюватися в порядку норм Закону України «Про виконавче провадження». Судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», оскільки цей Закон не містить заборони щодо права іпотекодержателя залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна. Судами належним чином не досліджено докази та обставини щодо прав і обов`язків сторін у цих спірних правовідносинах, а також наявність/відсутність порушення прав, що підлягають судовому захисту, у тому числі з огляду на положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

У статті 4 ГПК передбачено право юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, фізичних осіб, які не є підприємцями, державних органів, органів місцевого самоврядування на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини 1, 2 статті 5 ГПК).

За змістом статей 15 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої зазначеної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (такий висновок наведено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Так само підставою для відмови у позові є відсутність у позивача того права чи законного інтересу, про який він стверджує.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Таким чином, з огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236 237 267 270 282 301 315 ГПК) суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

За змістом положень статей 14 269 ГПК передбачено обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Так, предметом позовом у процесуальному сенсі є звернення позивача до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Як свідчать матеріали справи, що розглядається, ТОВ «ВФ «Донремпуть» вимогу про заборону АТ «Ощадбанк» набуття права власності на нежитлове (офісне) приміщення (перемет іпотеки) та заборону Відділу примусового виконання рішень проводити будь-які дії щодо реалізації набуття АТ «Ощадбанк» права власності на це приміщення на термін дії Закону України № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», обґрунтовує вчиненням відповідачами дій, спрямованих на реалізацію предмета іпотеки. Позивач зазначає, що він звернувся із цим позовом з метою захисту права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 319 321 ЦК.

Відповідно до статті 2 ГПК господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. При цьому порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого таке право зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого зменшилося або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні способом, установленим для захисту прав та інтересів, унаслідок чого їх буде імперативно відновлено.

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Як установлено судами попередніх інстанцій у справі, що розглядається, спірні правовідносини сторін виникли у зв`язку з наявністю судових рішень як щодо стягнення простроченої заборгованості за кредитом, так і щодо зобов`язання Відділу примусового виконання рішень вжити невідкладних заходів відповідно до статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» в частині реалізації на прилюдних електронних торгах нерухомого майна ТОВ «ВФ «Донремпуть», а саме приміщення офісу загальною площею 442,4 кв. м за наведеною адресою.

Положеннями пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість судового рішення, а частиною 2 статті 129-1 Конституції України визначено позитивний обов`язок держави забезпечити виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист та охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012).

Примусове виконання судових рішень здійснюється відповідно до умов та порядку, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», за змістом статті 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Отже, під час виконання судових рішень поряд з нормами цього Закону застосовуються положення Конституції України, інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цього Закону. Разом з визначенням особливостей процедури виконавчого провадження цього Закону має бланкетні та відсильні норми, які передбачають застосування правових приписів інших нормативних актів при здійсненні виконавчого провадження (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 923/971/19).

Вирішуючи питання щодо конкуренції правових норм Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку» Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.05.2021 у справі № 923/971/19 зауважила, що у правовідносинах, що склалися у виконавчому провадженні під час реалізації іпотечного майна боржника за судовим рішенням про стягнення грошової суми, що у правовому регулюванні процедури продажу майна, на яке звернено стягнення державним (приватним) виконавцем, норми статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» є загальними відносно до норм статті 49 Закону України «Про іпотеку», якими визначено особливості реалізації іпотечного майна з публічних торгів, зважаючи на правовий режим майна, що відчужується, як обтяженого іпотекою стягувача-іпотекодержателя та з огляду на переважне право іпотекодержателя на задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.

Так, у частині 1 статті 49 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) передбачено, що протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У цьому випадку залишення за собою предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому статтею 47 цього Закону, а нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про залишення за собою майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.

Водночас відповідно до частини 1 статті 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» (у відповідній редакції), положеннями якої позивачем обґрунтовано позовні вимог, протягом терміну дії цього Закону щодо нерухомого майна, розташованого на території проведення антитерористичної операції, що належить громадянам України (у тому числі фізичним особам - підприємцям) або юридичним особам - суб`єктам малого і середнього підприємництва та перебуває в іпотеці, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 43-47 (у частині реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах) Закону України «Про іпотеку».

Суди попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі застосували до спірних правовідносин положення частини 2 статті 386 ЦК, за змістом якої власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 910/15651/17 наведено висновок про те, що для захисту права власності особи в порядку частини 2 статті 386 ЦК, суд повинен установити наявність реальної можливості порушення вказаного права в майбутньому внаслідок протиправного впливу іншої особи.

У постанові Верховного Суду від 03.03.2018 у справі № 908/1245/15-г, на яку здійснено посилання скаржником в обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 298 ГПК, наведено висновок, за змістом якого, у разі коли державний виконавець вчиняє дії на виконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, а судове рішення чи виконавчий напис нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні, то при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях державного виконавця порушень слід виходити із загальних норм Закону України «Про виконавче провадження».

Проте, вважаючи доведеними позовні вимоги, що стало підставою для задоволення позову, суди попередніх інстанцій у справі, що розглядається, з огляду на установлені у цій справі обставини, не врахували зазначені положення норм права та правові висновки Верховного Суду, та залишили поза увагою, що захисту підлягає саме наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду, а відтак не встановили, чи існує у позивача право або законний інтерес саме у цих правовідносинах; якщо так, то який і чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачами; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист належним за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

Водночас, суди попередніх інстанцій, обмежившись посиланням на те, що дії відповідачів, які стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом, порушують право власності позивача на предмет іпотеки, та застосувавши до спірних правовідносин положення статті 386 ЦК, якою унормовано засади захисту права власності саме від порушення (про що наведено висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2019 у справі № 910/15651/17), не встановили та в рішеннях не зазначили, якими саме діями відповідачів порушено право власності позивача на предмет іпотеки в контексті зазначених норм права з огляду на те, що будь-яких обставин, які б свідчили про реалізацію предмета іпотеки судами попередніх інстанцій установлено не було, натомість встановлено обставини винесення державним виконавцем постанов про відкладення проведення виконавчих дій з примусового виконання виконавчих документів.

Водночас без належної правової оцінки судів попередніх інстанцій залишилися ті обставини, чи можна кваліфікувати встановлене законом право іпотекодержателя за умови доведення певних обставин отримати задоволення своїх вимог за рахунок переданого в іпотеку майна, а також вчинення відповідних дій державним виконавцем в порядку Закону України «Про виконавче провадження» як протиправний вплив цих осіб (іпотекодержателя/державного виконавця) на права боржника щодо переданого в іпотеку майна.

Разом із тим без належної оцінки судів попередніх інстанцій у контексті спірних правовідносин і встановлених обставин, залишилося те, чи входить реалізація іпотекодержателем прав, передбачених частиною 1 статті 49 Закону України «Про іпотеку», до переліку заходів, визначених статтею 9 Закону України № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».

Таким чином, суди попередніх інстанцій не врахували, що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та залежати від настання або ненастання певних обставин, висновки суду мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.

У частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).

Вирішуючи спір у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій наведених норм матеріального та процесуального права, а також правових висновків Верховного Суду враховано не було.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.

Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що наведені вище обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування оскаржених судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300 301 308 310 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» задовольнити частково.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.04.2023 та рішення Господарського суду Донецької області від 20.01.2022 у справі № 905/1263/21 скасувати.

3. Справу № 905/1263/21 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

В.Г. Суховий