Історія справи

Постанова ВГСУ від 17.03.2015 року у справі №14/312
Постанова ВГСУ від 07.08.2014 року у справі №14/312
Постанова КГС ВП від 18.06.2025 року у справі №14/312
Ухвала КГС ВП від 19.03.2018 року у справі №14/312

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2025 року

м. Київ

cправа № 14/312

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Комаси О.Ю.,

Фонду державного майна України - Ленько М.М.,

Товариства з обмеженою відповідальністю

«ПрикарпатЗахідтранс» - не з`явився,

Міністерства енергетики та вугільної промисловості України - Гулого Т.С.,

Федерального агентства по управлінню державним майном

Російської Федерації - не з`явився,

Південно-Західного відкритого акціонерного товариства

трубопровідного транспорту нафтопродуктів

Російської акціонерної компанії «Транснафтопродукт» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника Генерального прокурора

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2025 (у складі колегії суддів: Коломис В.В. (головуючий), Тимошенко О.М., Крейбух О.Г.)

та рішення Господарського суду Рівненської області від 04.12.2024 (суддя Політика Н.А.)

у справі № 14/312

за позовом Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПрикарпатЗахідтранс»,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (Міністерства палива та енергетики України),

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Федерального агентства по управлінню державним майном Російської Федерації, Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії «Транснафтопродукт»,

про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2005 року Заступник Генерального прокурора України (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Дочірнього підприємства «ПрикарпатЗахідтранс» Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії «Транснафтопродукт» (далі - ДП «ПрикарпатЗахідтранс»), в якому просив визнати право власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км, та витребувати частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км, з володіння ДП «ПрикарпатЗахідтранс» і передати їх Фонду державного майна України.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні нафтопродуктопроводи, що перебувають на території України, після проголошення незалежності України з 24.08.1991 є власністю держави Україна на підставі закону, проте відповідач не визнає за державою Україна права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 позов задоволено. Визнано право власності на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км, за державою в особі Фонду державного майна України. Витребувано частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км, з володіння ДП «ПрикарпатЗахідтранс» та передано їх Фонду державного майна України.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 25.04.2014 рішення місцевого господарського суду від 22.03.2011 скасовано, провадження у справі № 14/312 припинено на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).

Постановою Вищого господарського суду України від 07.08.2014 постанову Рівненського апеляційного господарського від 25.04.2014 скасовано з передачею справи до цього ж суду апеляційної інстанції для апеляційного перегляду рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 по суті.

При повторному апеляційному перегляді постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 25.11.2014 рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 17.03.2015 постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 25.11.2014 залишено без змін.

30.03.2015 ДП «ПрикарпатЗахідтранс» звернулося до Господарського суду Рівненської області із заявою про перегляд рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 у справі № 14/312 за нововиявленими обставинами.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 21.04.2015, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24.06.2015, заяву ДП «ПрикарпатЗахідтранс» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 задоволено. Рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 скасовано та призначено розгляд справи в судовому засіданні.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 30.08.2017, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 18.12.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 30.05.2018 постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 18.12.2017 та рішення Господарського суду Рівненської області від 30.08.2017 у справі № 14/312 залишено без змін.

24.06.2024 до Господарського суду Рівненської області від заступника Генерального прокурора надійшла заява про перегляд судового рішення у справі № 14/312 за нововиявленими обставинами, у якій прокурор просив:

- задовольнити заяву про перегляд рішення Господарського суду Рівненської області від 30.08.2017 у справі № 14/312 за нововиявленими обставинами;

- скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 30.08.2017 у справі № 14/312;

- прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПрикарпатЗахідтранс» (далі - ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс»);

- визнати право власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км;

- витребувати частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км з володіння ДП «ПрикарпатЗахідтранс» та передати їх Фонду державного майна України.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 22.07.2024 заяву Заступника Генерального прокурора про перегляд судового рішення у справі № 14/312 за нововиявленими обставинами задоволено, рішення Господарського суду Рівненської області від 30.08.2017 у справі № 14/312 скасовано, подальший розгляд справи № 14/312 постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 04.12.2024, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2025, позов заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс» задоволено частково. Визнано право власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, буд. 18/9, код ЄДРПОУ 00032945) на частину нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, що проходить по території України, загальною довжиною 1 041 км. Витребувано частину нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, що проходить по території України, загальною довжиною 1041 км з володіння ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс» (33028, м. Рівне, вул. Котляревського, буд. 18, код ЄДРПОУ 13990932) та передано його Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, буд. 18/9, код ЄДРПОУ 00032945). Присуджено до стягнення з ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс» на користь Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15, код ЄДРПОУ 00034051, рахунок UA058201720343190001000000164, відкритий у Державній казначейській службі України (ДКСУ, м. Київ) 38 377,50 грн витрат зі сплати судового збору. У задоволенні решти позовних вимог заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України відмовлено.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови в задоволенні позовних вимог, у травні 2025 року Заступник Генерального прокурора подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2025 та рішення Господарського суду Рівненської області від 04.12.2024 у частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.05.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 14/312 за касаційною скаргою Заступника Генерального прокурора з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.06.2025.

У зв`язку із неможливістю розгляду справи № 14/312 визначеним складом суду 11.06.2025 ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04.06.2025 касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.06.2025.

Фонд державного майна України подав пояснення, у яких просить касаційну скаргу задовольнити.

ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс», Федеральне агентство по управлінню державним майном Російської Федерації (юридична адреса: 109012, Російська Федерація, м. Москва, Нікопольський провулок, б. 9), Південно-Західне відкрите акціонерне товариство трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії «Транснафтопродукт» (юридична адреса: 443010, Російська Федерація, м. Самара, вул. Льва Толстого, 75) у судове засідання своїх представників не направили; про день, час та місце проведення судового засідання повідомлені: ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс» шляхом направлення ухвал через систему «Електронний суд», а треті особи - шляхом розміщення повідомлення на офіційному вебсайті Верховного Суду та наявності ухвал Верховного Суду від 22.05.2025, від 04.06.2025 у справі № 14/312 у відкритому, загальному доступі у Єдиному державному реєстрі судових рішень https://reyestr.court.gov.ua/.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

З огляду на положення Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022 (з наступними змінами), Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Закону України «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справа та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993», Закону України «Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності», у зв`язку з припиненням АТ «Укрпошта» з лютого 2022 року поштового сполучення з Російською Федерацією, Верховний Суд вважає, що розміщення відповідного повідомлення про розгляд у відкритому судовому засіданні 18.06.2025 касаційної скарги Заступника Генерального прокурора у справі № 14/312 на офіційному вебсайті Верховного Суду, наявність відомостей про направлення ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс» ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, є належним повідомленням, а відсутність заяв ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс» щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є їхнім правом, а не обов`язком, є підставою відповідно до приписів статті 202 ГПК для розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників відповідача та третіх осіб.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що нафтопродуктопровід Самара-Західний напрямок, побудований як стратегічний об`єкт у 1957-1968 роках, до 1987 року входив до системи Державного комітету СРСР із забезпечення нафтопродуктами.

Відповідно до наказу начальника головного управління з транспорту і постачанню нафти та нафтопродуктів при Раді Міністрів РРФСР від 03.04.1970 № 48а, зокрема, створено Прикарпатське районне управління магістральних нафтопродуктопроводів з місцезнаходженням у м. Луцьку на базі дільниць Південно-Західного управління магістральних продуктопроводів Головнафтопостачу РРФСР, а згідно з наказом від 05.08.1970 № 94 місцезнаходження Прикарпатського районного управління магістральних нафтопродуктопроводів перенесено до міста Рівного.

За змістом наказу Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів від 14.09.1988 № 294 «Про перейменування районних підприємств магістральних нафтопродуктопроводів і їх підрозділів» згідно з наказом Президії Верховної Ради СРСР від 29.12.1987 «Про скасування союзно-республіканського Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами» Рада Міністрів СРСР постановою від 12.02.1988 № 193 «Про передачу об`єднань, підприємств і організацій скасованого Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами до відання відповідного Державного комітету РРФСР по забезпеченню нафтопродуктами» передала станом на 01.01.1988 до відання Державного комітету РРФСР із забезпечення нафтопродуктами Південно-Західне підприємство магістральних нафтопродуктопроводів з усіма підлеглими організаціями, зокрема Прикарпатське районне управління магістральних нафтопродуктопроводів, місто Рівне (Українська РСР).

Після розпаду СРСР Прикарпатському управлінню повернуто всі об`єкти Південно-Західного управління магістральних нафтопродуктів у межах України.

Згідно з наказом Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів концерну «Роснафтопродукт» від 27.11.1992 № 293 структурному підрозділу Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів Прикарпатському районному управлінню магістральних нафтопродуктопроводів з місцезнаходженням у місті Рівному (Україна) присвоєно статус Дочірнього підприємства, яке перейменовано в Прикарпатське управління «Прикарпаттранснафтопродукт» без зміни функцій та його структурних підрозділів.

Відповідно до розпорядження голови Рівненської міської адміністрації від 22.02.1993 № 169-р зареєстровано статут Прикарпатського управління «Прикарпаттранснафтопродукт» як Дочірнього підприємства Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів концерну «Роснафтопродукт».

Правонаступником Прикарпатського управління «Прикарпаттранснафтопродукт» стало Дочірнє підприємство «ПрикарпатЗахідтранс» з розташуванням у місті Рівному, статут якого зареєстровано розпорядженням міського голови м. Рівного від 23.11.2001 № 2790-р, яке у подальшому реорганізоване у ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс».

Разом із тим суди встановили, що наказ Президії Верховної Ради СРСР від 29.12.1987 «Про скасування союзно-республіканського Державного комітету СРСР із забезпечення нафтопродуктами», постанова Ради Міністрів СРСР від 12.02.1988 № 193 «Про передачу об`єднань, підприємств і організацій скасованого Державного комітету СРСР із забезпечення нафтопродуктами до відання відповідного Державного комітету РРФСР із забезпечення нафтопродуктами», якою станом на 01.01.1988 передано до відання Державного комітету РРФСР із забезпечення нафтопродуктами - Південно-Західне підприємство магістральних нафтопродуктопроводів з усіма підлеглими йому організаціями, зокрема, Прикарпатське районне управління магістральних нафтопродуктопроводів, місто Рівне, Українська РСР, у тому числі, нафтопродуктопроводи Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, не є правовстановлюючими документами, і не містять відомостей про передачу права власності на майно.

Також судами попередніх інстанцій установлено, що Декларацією про державний суверенітет України від 16.07.1990 проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежності і рівності у зовнішніх зносинах. Зазначеною Декларацією також проголошено, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться на території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний та науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю народу, матеріальною базою суверенітету Республіки, і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

У частині 1 статті 19 Закону СРСР від 06.03.1990 року №1305-I «Про власність в СРСР» визначено, що до державної власності належать загальносоюзна власність, власність союзних республік, власність автономних республік, автономних областей, автономних округів, власність адміністративно-територіальних утворень (комунальна власність). Розпорядження й управління державним майном здійснюють від імені народу (населення адміністративно-територіального утворення) відповідні Ради народних депутатів та уповноважені ними державні органи.

Згідно з пунктами 1, 2 постанови Верховної Ради Української РСР від 06.06.1991 № 1165-ХII «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки» державні підприємства і організації союзного підпорядкування, розташовані на території республіки, переходять у юрисдикцію Української РСР. Кабінету Міністрів Української РСР доручено затвердити Положення про порядок переходу в юрисдикцію Української РСР підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки. Не мають юридичної сили і не підлягають виконанню законодавчі акти та рішення союзних органів, що стосуються власності об`єктів, зазначених у пункті 1 цієї постанови, які прийняті без узгодження з найвищими органами державної влади і управління Української РСР.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 29.11.1990 № 506-XII «Про захист суверенних прав власності Української РСР» встановлено мораторій на території республіки на будь-які зміни форм власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Указом Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 № 1452-XII «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави» встановлено, що підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України.

У Законі України від 10.09.1991 № 1540-XII «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об`єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України (стаття 1). Кабінету Міністрів України, в основному до 01.10.1991, забезпечити перехід зазначених підприємств, установ та організацій у відання органів державного управління. Повністю закінчити цю роботу до 01.12.1991. Майно цих підприємств передати Фонду державного майна (стаття 2; дію якої зупинено у частині повноважень Фонду державного майна України, крім його повноважень як орендодавця згідно з Декретом № 8-92 від 15.12.1992). Визнано недійсними майнові договори, якими змінено форму власності, укладені під час дії мораторію, встановленого постановою Верховної Ради Української РСР 29.11.1990 (стаття 3). Встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24.08.1991 «Про проголошення незалежності України» без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними (стаття 4).

Постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.1991 № 227 «Про заходи щодо виконання Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» визначено, що організацію роботи з переходу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, що розташовані на території України, до відання органів державного управління України покладається на Урядову комісію, створену розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11.09.1991 № 237, Фонд державного майна України та органи державного управління України, до відання яких переходять зазначені підприємства. У пункті 4 цієї постанови передбачено, що після узгодження організаційних питань органи державного управління України видають акти про перехід до їх відання підприємств, установ та організацій, які надсилають до Фонду державного майна, Міністерства економіки, Міністерства фінансів та Міністерства статистики України.

У додатку до зазначеної постанови визначено перелік міністерств і відомств України, до відання яких переходять підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, що розташовані на території України. Також зазначено, що підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, які розташовані на території України і не охоплені цим додатком, звертаються до Урядової комісії.

Зазначеними нормативно-правовими актами передбачено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об`єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Відповідно до Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності, підписаної 15.01.1993 та ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 22.06.1993 № 3313-ХІІ, сторони взаємно визнають таким, що існує відповідно до їх національного законодавства, перехід у їх власність майна, у тому числі фінансових ресурсів підприємств, установ, організацій, структурних одиниць та підрозділів підприємств, установ та організацій колишнього союзного підпорядкування, розташованих на територіях сторін, за винятком активів колишнього Союзу РСР, зазначених у договорі «Про правонаступництво у відношенні зовнішнього державного боргу і активів СРСР» від 04.12.1991 (стаття 1). Кожна зі сторін визнає права власності іншої сторони, її громадян та юридичних осіб щодо розташованих на її території підприємств, установ, організацій та інших об`єктів (філії, долі, паї, акції та інше майно), які на 01.12.1990 перебували у віданні органів державного управління іншої сторони, а також були власністю інших юридичних та фізичних осіб, за винятком об`єктів, що збудовані з метою ліквідації наслідків форс-мажорних обставин (стаття 2). Правовий статус раніше створених підприємств, визнаних на підставі цієї Угоди власністю однієї сторони та розташованих на території іншої сторони, визначається відповідно до законодавства сторони, на території якої знаходяться підприємства, та оформлюються протоколами між органами сторін, уповноваженими розпоряджатися державним майном (стаття 11).

26.07.1995 між Урядом України і Урядом Російської Федерації підписано Угоду про взаємодію під час експлуатації магістральних нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок і Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, а також виробничо-технологічний зв`язок на них, що експлуатуються підприємствами акціонерної компанії трубопровідного транспорту нафтопродуктів «Транснафтопродукт». Цю Угоду ратифіковано Верховною Радою України (Закон України від 02.07.1999 № 820-XIV).

За дорученням Кабінету Міністрів України від 02.08.1995 № 14837/96 Фонд державного майна України був зобов`язаний визначити правовий статус зазначених нафтопродуктопроводів згідно з Угодою між Україною і Російською Федерацією про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності від 15.01.1993.

У період з 2008 по 2013 роки проведено неодноразові консультації, які оформлялися відповідними протоколами, щодо врегулювання питання експлуатації зазначених об`єктів.

Водночас судами попередніх інстанцій установлено, що документів (доказів) про врегулювання права власності на спірні об`єкти (нафтопродуктопроводи Самара-Західний напрямок і Грозний-Армавір-Трудова), які є предметом спору, і розташовані на території України, та на які заявлено майнові претензії Російської Федерації у рамках Угоди від 15.01.1993 (ратифікованої 22.06.1993), Російською стороною не надано.

При цьому, за встановлених судами обставин, сторонами не надано і в матеріалах справи відсутній відповідний протокол, підписаний між Фондом державного майна України, як органом, уповноваженим розпоряджатися державним майном, та Федеральним агентством з управління державним майном Російської Федерації про визначення правового статусу спірного майна в рамках Угоди від 15.01.1993. Компетентними органами офіційно рішення щодо правового статусу спірного майна (у формі протоколу) не приймалось.

Також у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження прийняття спірного майна до свого підпорядкування відповідним органом з управління державним майном Російської Федерації у рамках Угоди між Україною та Російською Федерацією від 15.01.1993.

Крім того, суди встановили, що зміст Угоди між Україною та Російською Федерацією про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності від 15.01.1993 (ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 22.06.1993 № 3313-ХІІ) свідчить про те, що шляхом переговорів повинні вирішуватися спірні питання виключно щодо майна, яке належить до соціальної сфери підприємств союзного підпорядкування, а не про все майно, що знаходиться на території України.

Оскільки частина нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, не відносяться до об`єктів соціальної сфери підприємств союзного підпорядкування, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що питання визначення права власності на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, повинно вирішуватися компетентними органами обох країн у господарському суді України, згідно з нормами законодавства України, за місцем розташування спірного майна. Відповідно до приписів прикінцевих положень Господарського кодексу України та ЦК спірні правовідносини підлягають вирішенню на підставі законодавства, яке діяло на час виникнення спірних правовідносин та з урахуванням діючого законодавства.

Суди попередніх інстанцій з огляду на наявні у матеріалах справи докази установили, що право загальносоюзної власності СРСР на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, у встановленому законом порядку у власність будь-яким органам або організаціям не передавалися, а також установили, що станом на 24.08.1991 це майно не перебувало й у власності Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів відповідного Державного комітету РРФСР із забезпечення нафтопродуктами; будь-які нормативні акти, якими б передбачалося вибуття частин нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, із загальносоюзної власності СРСР, а в подальшому з державної власності України, відсутні.

Заступник Генерального прокурора України звернувся до суду з позовом про визнання права власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км, та витребування частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км, з володіння ДП «ПрикарпатЗахідтранс» і передачу їх Фонду державного майна України, з огляду на те, що спірні нафтопродуктопроводи, що перебувають на території України, після проголошення незалежності України з 24.08.1991 є власністю держави Україна на підставі закону.

Суди розглядали справу неодноразово.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 у справі № 14/312 позов Заступника Генерального прокурора України задоволено в повному обсязі.

Це рішення залишено без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 25.11.2014, яка в подальшому залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 17.03.2015.

30.03.2015 ДП «ПрикарпатЗахідтранс» звернулося до Господарського суду Рівненської області із заявою про перегляд рішення Господарського суду Рівненської області від 2.03.2011 у справі № 14/312 за нововиявленими обставинами, обґрунтовуючи заяву тим, що ділянка трубопроводу Грозний-Армавір-Трудова ніколи не належала відповідачу, а з моменту створення зазначеного нафтопродуктопроводу (1928-1930 роки) була власністю ВАТ «Північно-Кавказький транснафтопродукт» і у 2002 році частина трубопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, була списана з балансу ВАТ «Північно-Кавказький транснафтопродукт» з наступним демонтажем. Відповідач зазначив, що рішення місцевого господарського суду неможливо виконати, оскільки цю частину нафтопродуктопроводу демонтовано. Нововиявлені обставини у справі стосовно списання нафтопродуктопроводу, про що відповідачу стало відомо 10.03.2015, мають істотне значення для справи та не були і не могли бути відомі під час її розгляду. Водночас встановлені нові факти спростовують висновки суду, покладені в основу прийнятого рішення від 22.03.2011 у справі № 14/312.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 21.04.2015, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24.06.2015, заяву ДП «ПрикарпатЗахідтранс» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 у справі №14/312 задоволено, зазначене рішення місцевого господарського суду скасовано та призначено розгляд справи № 14/312 в судовому засіданні.

Зазначене рішення мотивоване тим, що обставини, на які посилається відповідач як на нововиявлені, зокрема факт списання частини нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова у 2002 році з балансу ВАТ «Северо-Кавказский Транснефтепродукт» (засновником якого є АТ «Транснафтопродукт») та його демонтажу, відповідають умовам для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами. Такі обставини мають істотне значення для вирішення справи, оскільки врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 30.08.2017, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 18.12.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовано недоведеністю позовних вимог. При цьому в основу судових рішень покладено висновок інженерно-технічної судової експертизи від 20.03.2017.

Так, ураховуючи висновки експертизи, господарський суд у рішенні від 30.08.2017 послався на положення частини 4 статті 332 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), частини 3 статті 7 Закону України «Про трубопровідний транспорт» і дійшов висновку, що власником частини нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, що проходить по території України, є відповідач, а не держава в особі позивача, з чим погодився і суд апеляційної інстанції.

24.06.2024 до Господарського суду Рівненської області від Заступника Генерального прокурора надійшла заява про перегляд рішення Господарського суду Рівненської області від 30.08.2017 у справі № 14/312 за нововиявленими обставинами

Заяву обґрунтовано тим, що нововиявленою обставиною є факт надання завідомо неправильного висновку інженерно-технічної судової експертизи від 20.03.2017.

Так, вироком Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 18.04.2024 у справі №991/8131/21 затверджено угоду про визнання винуватості між прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та обвинуваченою ОСОБА_1 , визнано її винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 365-2 Кримінального кодексу України (далі - КК), та призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, пов`язаною з наданням публічних послуг на строк 1 рік, без конфіскації майна. На підставі статті 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбування основного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням на іспитовий строк 1 рік.

Ухвалою суду від 18.04.2024 ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за частиною 2 статті 384 КК у зв`язку із закінченням строків давності.

Вирок набрав законної сили 20.05.2024.

Встановлено, що ОСОБА_1 як голова експертної комісії, будучи повідомленою про кримінальну відповідальність, передбачену статтею 384 КК, за дачу завідомо неправдивого висновку експерта, що підтверджується її особистим підписом, достовірно знаючи, що складений нею висновок інженерно-технічної судової експертизи від 20.03.2017 у справі № 14/312 містить неправдиві відомості, особисто підписала цей висновок.

Переслідуючи мету отримання неправомірної вигоди для ДП «ПрикарпатЗахідтранс», у порушення пунктів 2.2, 2.3 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08.10.1998 № 53/5, ОСОБА_1, діючи в інтересах ДП «ПрикарпатЗахідтранс», у висновку зазначила, що:

- частина нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, яка проходить територією України, була побудована (в основному) під час існування СРСР, але за рахунок грамотної експлуатації, своєчасних усунень дефектів на базі регулярних технічних обстежень, заміни обладнання і трубопроводів, що вичерпали свій ресурс, технічного переоснащення і реконструкції існуючих об`єктів, а також будівництва нових, нафтопродуктопровід, що експлуатується та утримується відповідачем, фактично є новим об`єктом, переробленим за його кошти;

- до складу магістральних трубопроводів входять головні насосні станції, які розташовані, як правило, на майданчиках постачальників нафтопродуктів, проміжні насосні станції і кінцеві насосні станції. Проте на трасі нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, що проходить територією України, відсутні головна і кінцева насосні станції, а є тільки проміжні, а об`єкти, що знаходяться у віданні ДП «ПрикарпатЗахідтранс», є нафтопродуктопроводом, який не є магістральним, оскільки не функціонує як єдина система та не може бути використана за призначенням у розриві з іншими частинами нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, які перебувають поза межами України;

- розташована на території України ділянка вказаного нафтопродуктопроводу по суті є лише об`єктом магістрального трубопровідного транспорту, який функціонує у нормальному технологічному режимі завдяки реконструкції/технічного переоснащення/поліпшенням, зробленим ДП «ПрикарпатЗахідтранс» за його кошти.

За результатами проведеної експертизи висновок від 20.03.2017 у наведеній редакції 28.04.2017 направлено до Господарського суду Рівненської області.

Отже, факт надання завідомо неправильного висновку експерта існував на момент розгляду справи до ухвалення судового рішення.

Про факт завідомо неправильного висновку експерта від 20.03.2017, який було покладено в основу судового рішення, не могло бути відомо ні прокурору, який пред`явив позов, ні суду, що розглядав справу. На час ухвалення рішення від 30.08.2017 суд не мав можливості врахувати вказану обставину, яка могла суттєво вплинути на вирішення справи, оскільки про її існування стало відомо після ухвалення судового рішення за результатами досудового розслідування у кримінальному провадженні та винесення вироку в справі № 991/8131/21.

Крім того, до моменту надання суду зазначеного висновку експерта матеріалами справи було підтверджено те, що нафтопродуктопровід Самара-Західний напрямок належав до загальносоюзної власності СРСР, у встановленому законом порядку будь-яким органам або організаціям незалежно від форм власності не передавався, є магістральним трубопровідним транспортом та відповідно до статті 7 Закону України «Про трубопровідний транспорт» є державною власністю України. З огляду на статус зазначеного нафтопродуктопроводу, він не міг належати до об`єктів права інших форм власності.

Південно-Західне підприємство магістральних нафтопродуктопроводів концерну «Роснафтопродукт», не будучи власником майна, не мало права передавати Прикарпатському управлінню «Прикарпаттранснафтопродукт» об`єкти нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, що проходить по території України, а могло розпоряджатися лише майном, яке знаходилось у його власності, а не державним майном, що перебувало у загальносоюзній власності та яке віднесено до державної власності України за законом.

Крім того, відповідно до Закону України «Про трубопровідний транспорт» магістральний трубопровід - це технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об`єктами і спорудами, зв`язаними з ним єдиним технологічним процесом. Магістральний трубопровідний транспорт має важливе народногосподарське та оборонне значення і є державною власністю України.

Таким чином, факт надання завідомо неправильного висновку інженерно-технічної судової експертизи від 20.03.2017, на думку Заступника Генерального прокурора, має істотне значення для правильного вирішення спору в цій справі, оскільки внаслідок покладення його в основу судового рішення від 30.08.2017 частина магістрального нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок вибула з державної власності.

Місцевий господарський суд за результатами розгляду заяви Заступника Генерального прокурора про перегляд рішення Господарського суду Рівненської області від 30.08.2017 у справі №14/312 за нововиявленими обставинами, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються ці вимоги, дослідивши докази, що мають значення для розгляду справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог, а саме в частині визнання права власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України на частину нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, що проходить по території України, загальною довжиною 1 041 км, та витребування цього майна з володіння ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс». У решті позову, що стосується позовних вимог про визнання права власності на нафтопродуктопровід Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, та його витребування суд відмовив.

Рішення суду мотивовано також такими встановленими фактичними обставинами:

- нафтопродуктопроводом Самара-Західний напрямок транспортуються нафтопродукти в Україну та за її межі. Структурні підрозділи відповідача без права юридичної особи і відокремленого майна розташовані у Житомирській, Львівській, Закарпатській та Рівненській областях. Об`єкти відповідача знаходяться на території Житомирської, Хмельницької, Рівненської, Волинської, Тернопільської, Львівської та Закарпатської областях;

- у висновку експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення комісійної судової будівельно-технічної експертизи у кримінальному провадженні № 52017000000000752 від 04.02.2021 № 6567/20-42/6568/6569/20-43 встановлено, що трубопровід Самара-Західний напрямок у частині, що проходить територією України, призначений здійснювати: транзитні міждержавні поставки продуктів транспортування споживачам через територію України; поставки продуктів транспортування споживачам, розташованим на території України. Нафтопродуктопровід Самара-Західний напрямок в частині, що проходить територією України, враховуючи: його розташування на території України, технічні характеристики і призначення; положення статті 1 Закону України «Про нафту і газ», відповідно до якої транзит нафти, газу та продуктів їх переробки трубопроводами через територію України між прикордонними пунктами приймання-здавання з території інших держав для споживачів за межами України відбувається виключно магістральними трубопроводами, відповідно до класифікації трубопровідного транспорту в системі трубопровідного транспорту України, наведеної у статті 2 Закону України «Про трубопровідний транспорт» та пункт 1.3 Інструкції, відноситься до магістрального трубопровідного транспорту;

- у висновку експертів Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 24.09.2024 № 19/24/1-159-СЕ/19 встановлено, що частина нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, що проходить територією України, являється технологічним комплексом, оскільки включає в себе окремий трубопровід (лінійна частина магістральних нафтопродуктопроводів з відгалуженням, лупінгами, переходами через природні перешкоди, насосними станціями тощо), який зв`язаний технологічним процесом з іншими об`єктами (складовими частинами магістрального трубопровідного транспорту). Частина нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, що проходить територією України, є магістральним нафтопродуктопроводом і на теперішній час знаходиться у користуванні ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс» (ЄДРПОУ 13990932), юридична адреса якого: м. Рівне, вул. Котляревського, що є правонаступником ДП «ПрикарпатЗахідтранс» (ЄДРПОУ 13990932);

- у висновку експертів Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення комісійної судової будівельно-технічної експертизи у кримінальному провадженні № 52017000000000752 від 04.02.2021 № 6567/20-42/6568/6569/20-43 та висновку експертів Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 24.09.2024 року № 19/24/1-159-СЕ/19 за результатами проведення комплексної судової будівельно-технічної та економічної експертизи зазначено, що загальна протяжність частини нафтопродуктопроводу Самара-Західний напрямок, що проходить по території України, становить 1 041 км, у тому числі: 940 км - магістральні трубопроводи; 101 км - трубопроводи відводи,

- нафтопродуктопровід Самара-Західний напрямок, побудований як стратегічний об`єкт у 1957-1968 роках, є магістральним нафтопродуктопроводом, частина якого проходить територією України, та складається з окремих об`єктів, така частина є державною власністю України;

- магістральний нафтопродуктопровід Грозний-Трудова від ПК737,012 до ПК824 км виведений з експлуатації з 1992 року через припинення подання нафтопродуктів, що підтверджено наданим відповідачем актом № 1 від травня 2002 року ВАТ «Південно-Кавказький транснафтопродукт», підписаного працівниками ВАТ «Південно-Кавказький транснафтопродукт»;

- частина нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, не знаходилася у володінні ДП «ПрикарпатЗахідтранс» (правонаступником якого є ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс»), що підтверджується також наявними у матеріалах справи реєстром основних засобів ДП «Прикарпатзахідтранс», а також довідкою-розшифровкою основних засобів станом на 31.07.2017;

- після розпаду СРСР нафтопродуктопровід Грозний-Армавір-Трудова знаходився у віданні ВАТ «Північно-Кавказький Транснафтопродукт», яке з 01.09.2010 припинило свою діяльність у зв`язку з реорганізацією у АТ «Чорномортрнаснафта»;

- Фонд державного майна України у листі від 23.10.2007 року № 10-27-16844, який наявний в матеріалах справи № 14/312, повідомив, що відносно ділянки нафтопродуктопроводу Грозний-Трудова, який проходить територією України, за попередньою інформацією російської сторони, майно зазначеної ділянки списане і питання врегулювання прав власності на нього відповідно до Угоди від 15.01.1993 втратило актуальність; право власності на майно ДП «ПрикарпатЗахідтранс» (м. Рівне) відповідно до Угоди від 15.01.1993 не визнано;

- Фонд державного майна України зазначив, що інформація щодо протяжності, використання на даний час та балансоутримувача нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, відсутня;

- у клопотанні від 06.09.2024 року № 15/1/1-10321-15 Заступник Генерального прокурора щодо нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова зазначив, що при зверненні до суду із цим позовом прокурор надав відомості та документи про цей об`єкт; інших відомостей чи інформації не здобуто, оскільки цей об`єкт розташований на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей;

- відповідач фактично визнає та не оспорює право державної власності в особі Фонду державного майна України на частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, та не претендує на зазначене майно, обґрунтовуючи свою позицію тим, що ця частина нафтопродуктопроводу не знаходиться і не знаходилася у володінні ДП «ПрикарпатЗахідтранс» (правонаступником якого є ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс»);

- прокурором на час розгляду спору по суті не було доведено належними та допустимими доказами факту вчинення відповідачем дій, які б могли свідчити про оспорювання чи невизнання останнім права власності держави в особі позивача на спірну частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, яка проходить по території України.

Рішення суду першої інстанції було оскаржене прокурором до суду апеляційної інстанції лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог, а саме, в частині нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України.

Оскільки на час розгляду справи в суді першої інстанції прокурору не було відомо про наявність документів, які свідчать про введення в експлуатацію нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, з його технічними характеристиками, графічних матеріалів і висновку Інституту географії Національної академії наук України, на яких указано розташування цього нафтопродуктопроводу та його протяжність, а такі докази були здобуті у 2025 році Головним слідчим управлінням Служби безпеки України в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні № 52021000000000752 та отримані Офісом Генерального прокурора лише 07.02.2025, то суд апеляційної інстанції з метою всебічного та повного встановлення всіх обставин справи визнав обґрунтованою неможливість подання прокурором таких доказів у суді першої інстанції та вважав за можливе долучити зазначені докази до матеріалів справи та надати їм належну правову оцінку під час розгляду апеляційної скарги на підставі положень статті 269 ГПК як таким, що не були подані апелянтом з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції переглянув справу в межах, передбачених статтею 269 ГПК, та залишив без змін рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, погодившись з висновками суду першої інстанції про те, що прокурором не було доведено належними та допустимими доказами факту вчинення відповідачем дій, які б могли свідчити про оспорювання чи невизнання останнім права власності держави в особі позивача на спірну частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, який проходить по території України, що виключає правомірність таких позовних вимог до відповідача.

У поданій касаційній скарзі Заступник Генерального прокурора в обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень в частині відмови в задоволенні позовних вимог послався на таке, зокрема:

- суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 349 ЦК та не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 23.12.2021 у справі № 5015/45/11 (914/1919/20), від 20.09.2023 у справі № 369/4002/21, стосовно того, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно з даною статтею, є наявність встановленого факту знищення майна. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо. Перелік документів, на підставі яких можна встановити факт знищення майна, не є вичерпним. Отже, за відсутності належних документів, що підтверджують факт знищення спірного майна, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення таких вимог є передчасними;

- суди попередніх інстанцій порушили положення статей 74-79 86 ГПК та не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 16.02.2021 у справі № 927/645/19, від 28.10.2021 у справі № 910/20229/20, стосовно того, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний;

- суди не врахували, що право державної власності на частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, виникло на підставі закону в силу правонаступництва, і саме з дня проголошення незалежності України (24.08.1991) цей нафтопродуктопровід став власністю держави Україна.

- суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 392 ЦК і не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц, стосовно того, що визнання права власності на підставі зазначеної норми права може мати місце й тоді, коли у носія речового права відсутні докази належності йому таких прав та викликано необхідністю отримати правовстановлюючі документи;

- у даному випадку право державної власності на частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, виникло на підставі закону. При цьому обставини справи свідчать про беззаперечні сумніви ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс» щодо належності спірних нафтопродуктопроводів як Самара-Західний напрямок, так і Грозний-Армавір-Трудова, до власності держави Україна та не визнання за державою Україна права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном. Зокрема, засновники та власники ТОВ «ПрикарпатЗахідтранс», якими є суб`єкти Російської Федерації, постійно заперечували належність зазначених нафтопродуктопроводів до власності держави Україна, оскаржували постановлені судові рішення у цій справі, намагалися зареєструвати право власності на вказані нафтопродуктопроводи за собою;

- суд апеляційної інстанції, погодившись із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання права власності на спірний об`єкт за державою, у постанові безпідставно зазначив, що не було надано суду належних і допустимих доказів фактичного існування спірної частини нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова на час вирішення цього спору по суті, а також не зазначено жодних кількісних, якісних та технічних характеристик спірного майна, які б дали змогу суду визнати право власності на це майно за державою в особі ФДМУ, та дозволили б позивачу зареєструвати це право у передбаченому законом порядку, проте судом не надано оцінки доказам, поданим прокурором на обґрунтування таких позовних вимог;

- Офісом Генерального прокурора надано до суду докази щодо існування, протяжності та характеристик спірного нафтопродуктопроводу, що підтверджується зазначеними документами. Із детального аналізу зазначених обставин, безумовно, вбачається та підтверджується обґрунтованість доводів прокурора про наявність порушень майнових інтересів держави, а саме, що спірне нерухоме майно є державним майном право власності на яке не визнається відповідачем, що своєю чергою підтверджує наявність підстав для визнання права власності держави на це майно і витребування його на користь Фонду державного майна України. Однак, суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги зазначені аргументи та докази, надані прокурором, а лише обмежився дослідженням матеріалів, наданих відповідачем про виведення з експлуатації нафтопродуктопроводу та часткове його списання, які, за висновками суду, лише підтверджують відсутність факту існування спірної частини нафтопродуктопроводу;

- судом апеляційної інстанції не враховано наявність в матеріалах справи доказів (здобутих в межах досудового розслідування у кримінальному провадженні №52021000000000752 та наданих Інститутом географії Національної академії наук України), які вказують на введення в експлуатацію нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України та його існування, що підтверджує наявність у Фонду державного майна України права державної власності на це майно.

Відповідно до статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, та доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.

Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

У справі, що розглядається, предметом позову прокурора є, зокрема, вимога, заявлена в інтересах держави в особі Фонду державного майна України про визнання за державою права власності на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км.

Згідно зі статтею 392 ЦК власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи. Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц, на яку здійснено посилання прокурором в касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК необхідно враховувати, що за змістом цієї норми судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

При цьому відповідно до закріпленого у статтях 2 13 74 ГПК принципу змагальності сторін кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, та, водночас, несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Прокурор протягом розгляду справи № 14/312 в судах усіх інстанцій доводив те, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об`єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України, тобто право державної власності на частини нафтопродуктопроводів як Самара-Західний напрямок, так і Грозний-Армавір- Трудова, що проходять по території України, виникло на підставі закону в силу правонаступництва. Тому право державної власності й на частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, виникло на підставі закону в силу правонаступництва, і саме з дня проголошення незалежності України (24.08.1991) цей нафтопродуктопровід став власністю держави Україна.

При цьому прокурор зауважував, що врегулювання питання експлуатації зазначених об`єктів, зокрема у період з 2008 по 2013 роки, було предметом неодноразових консультацій, які оформлялися відповідними протоколами. Зокрема, протоколом восьмого засідання Комітету з питань економічної співпраці Російсько-Української міждержавної комісії від 07.07.2011 визначено, що таке питання повинно вирішуватися в межах Угоди про взаємодію від 26.07.1995. У цих документах зазначалося про наявність та придатність зазначених нафтопродуктопроводів для використання, зазначалося, що вони забезпечують взаємопов`язану роботу групи нафтопереробних заводів, цими нафтопродуктопроводами здійснюється транспортування нафтопродуктів споживачам України і третіх країн, указувалося про їх цінність для економіки України. Зазначені обставини, за твердженням прокурора, свідчать про те, що державою Україна упродовж тривалого час вчинялися дії щодо врегулювання у визначеному порядку питання експлуатації спірних нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок і Грозний-Армавір-Трудова, які розташовані на території України, що урегульовувалося між урядами двох країн. При цьому Уряд України постійно наголошував та наполягав на їх важливості для економіки країни, заявляв на них право власності, обґрунтовуючи таке право, у тому числі, й нормами діючого законодавства, відповідно до якого вказані об`єкти є державною власністю України.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову в частині позовних вимог про визнання за державою Україна в особі Фонду державного майна України права власності на нафтопродуктопровід Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, у тому числі, виходили із встановлених обставин виведення цього об`єкта з експлуатації, прийняття рішення про зняття його з балансу та рішення про його демонтаж.

Відповідно до статті 349 ЦК право власності на майно припиняється в разі його знищення.

Положення статті 349 ЦК є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, що дає підстави для висновку про те, що умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно з цією статтею, є наявність встановленого факту знищення майна.

Умовами для припинення права власності на знищене нерухоме майно згідно з цією статтею, є наявність встановленого факту знищення майна. Документами, які підтверджують знищення майна, можуть бути матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення майна, довідки органів внутрішніх справ України, акт про пожежу, офіційні висновки інших установ або організацій, які відповідно до законодавства уповноважені засвідчувати факт знищення майна тощо. Перелік документів, на підставі яких можна встановити факт знищення майна, не є вичерпним (подібні висновки наведено у постановах Верховного Суду від 23.12.2021 у справі № 5015/45/11 (914/1919/20), від 20.09.2023 у справі № 369/4002/21, на які послався скаржник в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

За змістом частини 1 статті 76 та частини 1 статті 77 ГПК належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій не встановили будь-яких обставин саме знищення спірного майна та в судових рішеннях не зазначили, якими саме належними та допустимими доказами підтверджується такий факт.

Отже, за відсутності належних документів, що підтверджують факт знищення спірного майна, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення таких вимог є помилковими та такими, що не узгоджуються з наведеними висновками Верховного Суду, на які здійснено посилання прокурором в касаційній скарзі в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень.

Разом із тим висновки судів попередніх інстанцій стосовно того, що відповідач фактично визнає та не оспорює право державної власності в особі Фонду державного майна України на частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, та не претендує на зазначене майно, що також було покладено в основу рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог, спростовуються тим, що сам факт звернення позивача до суду з відповідним позовом на захист права власності, заперечення відповідача щодо його задоволення та оскарження судових рішень про задоволення таких вимог свідчить про невизнання відповідачем такого права позивача (близькі за змістом висновки наведено у постановах Верховного Суду від 28.04.2022 у справі № 334/815/21, від 28.05.2025 у справі № 910/11598/23).

Щодо позовних вимог прокурора про визнання права власності на частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, необхідно зазначити таке.

Відповідний порядок звернення до господарського суду встановлюють положення ГПК, частиною 1 статті 162 якого передбачено, що у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

За змістом пунктів 4, 5 частини 3 статті 162 ГПК позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу (частина 3 статті 45 ГПК).

При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Як свідчать зміст позовної заяви у справі, що розглядається, зміст касаційної скарги Заступника Генерального прокурора та пояснення представника Офісу Генерального прокурора в судовому засіданні в суді касаційної інстанції, метою пред`явлення позову про визнання права власності на нафтопродуктопроводи Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова є необхідність (можливість) оформити та зареєструвати в державному реєстрі право власності за державою Україна на зазначене майно.

Відповідно до частини 1 статті 2 ГПК завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина 1 статті 5 ГПК).

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15-16 ЦК). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 (пункт 112). Тобто, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40).

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 12.03.2024 у справі № 927/1206/21 (пункт 113).

При цьому ефективність обраного позивачем способу захисту означає, що вимога на захист цивільного права має забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Таким чином, ефективний засіб (спосіб) захисту призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Так само підставою для відмови у позові є відсутність у позивача того права чи законного інтересу, про який він стверджує.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, з огляду на положення процесуального закону (зокрема статті 236 237 267 270 282 301 315 ГПК) суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги.

За змістом положень статей 14 269 ГПК передбачено обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті.

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути внаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина 1 статті 14 ГПК), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених процесуальним кодексом (пункт 4 частини 5 статті 13 ГПК). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц).

З урахуванням наведеного, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, пояснень прокурора щодо мети пред`явлення саме таких позовних вимог, Верховний Суд дійшов висновку, що у цьому конкретному випадку заявлені прокурором в інтересах держави Україна в особі Фонду державного майна України вимоги про визнання права власності на нафтопродуктопровід Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, є ефективним способом захисту порушеного права і мета (результат), якої позивач прагне досягнути внаслідок вирішення спору, є саме задоволення цієї позовної вимоги (визнання права власності), що призведе до відновлення прав держави.

У цьому разі відмова в позові в цій частині за наведених в оскаржуваних судових рішень обставин, не відповідає завданню господарського судочинства, визначеному у частині 1 статті 2 ГПК.

Водночас, ані прокурором, ані Фондом державного майна України не наведено, а судами попередніх інстанцій при постановленні судових рішень в оскаржуваній частині не встановлено обставин, що є підставою для застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК.

При цьому Верховний Суд вважає за необхідне зауважити, що у разі виникнення обставин, якими буде обумовлено необхідність захисту порушеного права держави, то наявність судового рішення у справі № 14/312 не позбавляє сторону звернутися до суду з відповідним позовом за захистом такого права.

За наведених вище обставин підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, знайшла часткове підтвердження під час касаційного розгляду справи.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Статтею 311 ГПК передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина 1). Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення (частина 2). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина 3). Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина 4).

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в оскаржуваній частині в межах, передбачених статтею 300 ГПК, дійшов висновку, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті судових рішень у відповідній частині знайшли часткове підтвердження, тому суд касаційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень у справі № 14/312 у частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання права власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України на частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, та ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення таких вимог з викладенням абзацу другого резолютивної частини рішення Господарського суду Рівненської області від 04.12.2024 у справі № 14/312 у редакції, відповідно до якої: «Визнати право власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, буд. 18/9, код ЄДРПОУ 00032945) на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1 433 км».

У решті постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2025 та рішення Господарського суду Рівненської області від 04.12.2024 у справі № 14/312 необхідно залишити без змін з мотивів, наведених в цій постанові.

Керуючись статтями 300 301 309 311 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника Генерального прокурора задовольнити частково.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2025 та рішення Господарського суду Рівненської області від 04.12.2024 у справі № 14/312 скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання за державою Україна в особі Фонду державного майна України на частину нафтопродуктопроводу Грозний-Армавір-Трудова, що проходить по території України, та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення цих вимог.

3. Абзац другий резолютивної частини рішення Господарського суду Рівненської області від 04.12.2024 у справі № 14/312 викласти в такій редакції: «Визнати право власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Генерала Алмазова, буд. 18/9, код ЄДРПОУ 00032945) на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1 433 км».

4. У решті постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.04.2025 та рішення Господарського суду Рівненської області від 04.12.2024 у справі № 14/312 залишити без змін з мотивів, наведених в цій постанові.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко