Історія справи

Постанова КГС ВП від 12.12.2023 року у справі №906/564/19
Постанова КГС ВП від 12.12.2023 року у справі №906/564/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2023 року

м. Київ

cправа № 906/564/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О. І.,

та представників:

позивача -Веселовського Г. П., Слівінського А. О.,

відповідача - Невисевича М. В. (в режимі відеоконференції),

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог

щодо предмета спору, на стороні позивача - 1 - не з`явилися,

- 2 - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Веселовського Геннадія Павловича

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.09.2023

та рішення Господарського суду Житомирської області від 30.05.2023

у справі № 906/564/19

за позовом Фізичної особи - підприємця Веселовського Геннадія Павловича

до Підприємства Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:

1) Коростишівська міська рада Коростишівського району Житомирської області;

2) Комунальне підприємство "Міський ринок" Коростишівської міської ради

про визнання недійсним з моменту вчинення договору оренди,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2019 року Фізична особа - підприємець Веселовський Геннадій Павлович (далі - ФОП Веселовський Г. П., позивач) звернувся до господарського суду із позовом про визнання недійсним з моменту вчинення, укладений 31.12.2013 між ним та Підприємством Коростишівської райспоживспілки "Кооперативний ринок" (далі - ПКР "Кооперативний ринок", відповідач) договір оренди № 184 (далі - оспорюваний договір).

На обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач увів його в оману про свій титул власника щодо майна у вигляді асфальтобетонного покриття, якого не мав та розпорядився цим об`єктом без згоди територіальної громади м. Коростишева, яка є його власником. Посилається на те, що оспорюваний договір порушує публічний порядок, а також на наявність таких обставин для визнання його недійсним: відповідач не відповідає визначенню ринку як суб`єкту господарювання, наведеному у Правилах торгівлі на ринках, затверджених наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26.02.2002 № 57/188/84/105 (далі - Правила); зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" вбачається, що об`єктами благоустрою населених пунктів є території загального користування, в тому числі асфальтове покриття, яким замощено об`єкт оренди, та у зв`язку із відсутністю у відповідача права оренди земельної ділянки під цим асфальтовим покриттям, останній не вправі надавати в оренду об`єкт, розміщений на відповідному об`єкті благоустрою. Мотивує свій позов і обставинами встановленими у справі № 906/41/19.

Правовою підставою позову визначає ст. ст. 203 228 230 236 761 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 30.05.2023 (суддя - Шніт А.В.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.09.2023 (головуюча суддя - Коломис В. В., судді - Саврій В. А., Крейбух О. Г.), відмовлено у задоволенні позову.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 31.12.2013 між ПКР "Кооперативний ринок" (орендодавець) та ФОП Веселовським Г. П. (орендар) було укладено договір оренди № 184, предметом якого є торговельні майданчики № 147, № 148 загальною площею 18 кв. м кожен (об`єкт оренди). Місцезнаходження торговельних майданчиків № 147, № 148 визначене на плані розміщення торговельних місць ринку (п. 1.1 договору).

Згідно з п. п. 1.2, 1.3 договору об`єкт оренди належить орендодавцеві на праві власності та надається орендодавцем у тимчасове платне користування орендарю для провадження торговельної діяльності.

У п. 1.4 договору сторони досягли згоди, що вони мають правоздатність і дієздатність щодо укладення і виконання цього договору, а також щодо здійснення інших прав та обов`язків.

За п. 2.1 договору орендар набуває права користування об`єктом оренди з дати початку дії договору відповідно до його п. 6.

Права та обов`язки сторін визначено у роз. 4 договору.

Так, орендодавець зобов`язувався: а) передати у тимчасове користування орендарю об`єкт оренди на умовах і в строк, передбачені цим договором (пп. 4.1.1 договору); б) підтримувати територію, на якій розташований об`єкт оренди в належному санітарно-технічному стані (пп. 4.1.3 договору), а орендар: а) використовувати об`єкт оренди за його цільовим призначенням відповідно до п. 1.3 договору та не використовувати торговельне місце як складське приміщення (пп. 4.3.2 договору); б) самостійно і за власний рахунок здійснювати поліпшення робочого місця та його поточний ремонт за письмовим погодженням з орендодавцем (пп. 4.3.4 договору); в) дотримуватися правил торгівлі на ринках тощо (пп. 4.3.6 договору); г) звільнити об`єкт оренди у 7 - денний термін після припинення договору (пп. 4.3.8 договору); д) відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди у розмірі вартості відновлювальних робіт (пп. 4.3.8, п. 5.3 договору).

Згідно з п. 6.1 договору його було укладено на 1 рік з 01.01.2014 до 31.12.2014.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 31.01.2017 Коростишівською міською радою було прийнято рішення № 38 "Про створення Комунального підприємства "Міський ринок" Коростишівської міської ради", яким вирішено створити Комунальне підприємство "Міський ринок" Коростишівської міської ради (далі - КП "Міський ринок" Коростишівської міської ради) та, що рішенням 66 сесії Коростишівської міської ради від 18.12.2018 № 602 "Про прийняття на баланс Коростишівської міської ради основних засобів" прийнято на баланс міської ради об`єкт благоустрою території у вигляді твердого замощення земельної ділянки асфальтобетонним покриттям загальною площею 10 200 кв. м, який розташований за адресою: вул. Шевченка, 40 м. Коростишів з ринковою вартістю 214 672,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з того, що позивачем відповідно до вимог ст. 74 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не було доведено, що оспорюваний договір порушує його майнові права чи законні інтереси, а також - публічний порядок та, що позивача було умисного введено в оману відповідачем. При цьому, суд першої інстанції зазначив і про те, що договір оренди може визнаватися недійсним та припиняється лише на майбутнє, а оскільки оспорюваний договір оренди вже припинив свою дію, то відсутні підстави для визнання його недійсним на майбутнє.

Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ФОП Веселовський Г. П. звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на ухвалення судових рішень без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування ст. 236 ЦК України про визнання моменту договору оренди недійсним та правової можливості у визнанні його недійсним з моменту укладення у випадку припинення дії договору, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17. Посилається на безпідставність не врахування судами попередніх інстанцій при розгляді цієї справи обставин, встановлених судами у справах № 906/66/17, № 906/348/19, № 906/452/22, № 906/41/19, № 906/1060/18.

Стверджує і про те, що судами попередніх інстанцій помилково ототожнено поняття "договору" та "зобов`язання", які є різними цивільно - правовими категоріями (відповідно до ст. ст. 11 509 ЦК України договір є лише однією з підстави виникнення відповідного зобов`язання). Також, на думку позивача, помилковим є висновки судів про те, що жодні його права та інтереси як орендаря території, яка виявилася комунальною власністю, не порушуються. Вважає безпідставними висновки судів попередніх інстанцій і про пролонгацію дії договору до 2019 року.

Посилається на те, що позивач мотивував позов і на підставі ч. ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України, чому суди попередніх інстанцій не дали оцінки.

Обґрунтовує касаційну скаргу і тим, що суди, зокрема апеляційний господарський суд, встановили обставини, які мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів - зокрема, спірного договору оренди, який не є підставою виникнення права власності на майно, нехтуючи при цьому обставинами встановленими у справі № 906/452/22 (п. 4 ч. 2 ст. 287, п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України).

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.10.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФОП Веселовського Г. П. з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 13.11.2023.

Коростишівська міська рада Коростишівського району Житомирської області звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із письмовими поясненнями, в яких просила подану скаржником касаційну скаргу задовольнити, скасувавши оскаржувані судові рішення.

Як вбачається із вище вказаних письмових пояснень, вони не містять обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, а за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги (ст. 297 ГПК України). Оскільки відповідною радою не було додано документу про сплату судового збору, а ГПК України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, то подані письмові пояснення залишаються без розгляду.

23.11.2023 до Верховного Суду від відповідача надійшли додаткові пояснення.

Заслухавши доповідь головуючого судді, переглянувши в касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

У касаційній скарзі позивач посилається на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на ухвалення судових рішень без урахування висновку щодо застосування ст. 236 ЦК України, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17. Посилається на безпідставність не врахування судами попередніх інстанцій при розгляді цієї справи обставин, встановлених судами у справах № 906/66/17, № 906/348/19, № 906/452/22, № 906/41/19, № 906/1060/18.

Щодо вказаної підстави касаційного оскарження необхідно зазначити таке.

За п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб`єктивних прав та обов`язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах (такий висновок викладений у п. 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц).

Щодо подібності правовідносин, необхідно зазначити, що зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (подібний висновок викладений в п. 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

За змістом ст. ст. 15 і 16 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, вказані норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Пунктом 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав є визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу (в редакції, чинній на момент укладення договору) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, на підставі якої позивач також обґрунтовує позов, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.

Під обманом необхідно розуміти умисне введення в оману особу, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.

Водночас, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 16.12.2021 у справі № 910/15715/19, від 19.09.2023 у справі № 910/17098/21).

Частинами 1, 2 ст. 228 ЦК України встановлено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями ст. 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо (аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 10.03.2020 у справі 910/24075/16, від 02.07.2020 у справі № 910/4932/19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц дійшла висновку, що правочин, який порушує публічний порядок є нікчемним, а визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачено, адже він таким є в силу закону. Тому такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Отже ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов (такий висновок міститься у п. 5.20 постанови Верховного Суду від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19).

Разом з тим, Верховний Суд у постанові від 09.03.2023 у справі № 906/560/20 сформулював висновок, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються і загальні приписи ст. ст. 3 15 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Відсутність ж порушення прав та/або законних інтересів позивача оспорюваним правочином є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові. У разі з`ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам попередніх інстанцій не потрібно вдаватися до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства (аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, у п. 5.30 постанови Верховного Суду від 22.11.2023 у справі № 917/1531/21).

Господарські суди попередніх інстанцій, з`ясувавши характер спірних правовідносин, правову природу оспорюваного договору, який є договором оренди, надавши оцінку змісту порушеного права та інтересу позивача оспорюваним договором, дослідивши обставини справи і наявні у ній докази, встановили, що позивачем не було доведено відповідно до вимог ст. 74 ГПК України факту порушення цим договором його прав та законних інтересів, за захистом яких було пред`явлено позов у цій справі. Разом з тим, судами попередніх інстанцій було враховано, що порушення права та інтересу орендар не пов`язував з майновими правами на об`єкт оренди - торговельні місця на ринку. Більше того, ФОП Веселовський Г. П. стверджував, що відповідні права на землю належать саме раді.

З огляду на встановлені обставини справи, зокрема щодо недоведеності позивачем того, що його права та законні інтереси порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено, Верховний Суд не вбачає підстав, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права у вирішенні цього спору, на які посилається скаржник на обґрунтування позову.

Верховний Суд також погоджується із судами попередніх інстанцій про те, що позивачем не було надано належних та допустимих доказів, з якими закон пов`язує нікчемність правочину через порушення публічного порядку - спрямованості на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. А також не було доведено підстав для визнання договору недійсним виходячи із норм ст. 230 ЦК України.

У касаційній скарзі позивач, не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, посилається на справи № 906/66/17, № 906/348/19, № 906/452/22, № 906/41/19, № 906/1060/18 (серед іншого встановлені у них обставини), які, на думку скаржника, впливають на правильність вирішення цього спору.

Здійснивши аналіз змісту оскаржуваних судових рішень, врахувавши справи на які посилається скаржник у касаційній скарзі, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Так, у справі № 906/41/19 (ухвалені у якій судові рішення про відмову у позові були залишені без змін Верховним Судом) предметом спору було рішення Коростишівської міської ради № 602, на підставі якого було прийнято на баланс міської ради об`єкт благоустрою території у вигляді твердого замощення земельної ділянки асфальтобетонним покриттям загальною площею 10 200 кв. м за адресою: вул. Шевченка, 40 в м. Коростишеві з ринковою вартістю 214 672,00 грн. За результатами розгляду справи № 906/41/19 суди дійшли висновку про те, що позивачем Коростишівською районною спілкою споживчих товариств не доведено порушення її права через прийняття радою оскаржуваного рішення. Верховний Суд у справі № 906/564/19 зазначає, що ухвалені у справі № 906/41/19 рішення стосуються саме асфальтобетонного покриття, загальною площею 10 200 кв. м за адресою: вул. Шевченка, 40 в м. Коростишеві, натомість, у справі, яка переглядається, предметом спору є визнання недійсним договору оренди торгівельних майданчиків (п. 1.1 договору оренди). Господарські суди попередніх інстанцій у справі, яка переглядається, дійшли висновку, що встановлені у справі № 906/41/19 обставини не стосуються прав та інтересів ФОП Веселовського Г.П. як орендаря за спірним договором.

Щодо посилання скаржника на справу № 906/1060/18, то у ній постановою апеляційного господарського суду від 02.09.2021 скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення про задоволення позову шляхом зобов`язання ПКР "Кооперативний ринок" та Коростишівську районну спілку споживчих товариств звільнити земельну ділянку на якій знаходиться асфальтобетонне покриття площею 10 200 кв. м за адресою: Житомирська обл., м. Коростишів, вул. Шевченко, 40, що використовується ПКР "Кооперативний ринок" та Коростишівською районною спілкою споживчих товариств для організації ведення торгівельної діяльності за відсутності належним чином оформлених документів на землю.

Верховним Судом провадження у справі № 906/1060/18 за касаційною скаргою Коростишівської районної спілки споживчих товариств на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 02.09.2021 було закрито на підставі п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України.

У справі, яка переглядається, апеляційний господарський суд встановив, а скаржник не спростував того, що використання торгівельного місця не є тотожним використанню земельної ділянки, хоч і передбачає таке використання. Правовідносини між підприємством, яке здійснює управління ринком, та міською радою щодо земельної ділянки не впливають на предмет доказування у справі № 906/564/19 та не мають правового значення для спору у ній. Предметом спору у справі, яка переглядається, є визнання недійсним договору оренди торгівельних майданчиків, а питання щодо надання будь-яких земельних ділянок в оренду не розглядалося.

Щодо посилання на справу № 906/66/17, за позовом ПКР "Кооперативний ринок" до ФОП Веселовського Г. П., за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Коростишівської міської ради, то в ній предметом спору було стягнення 49 852,80 грн неустойки за користування торговельними майданчиками № 147, № 148 за договором оренди № 184, укладеним між позивачем та відповідачем та не досліджувалися обставини недійсності оскаржуваного договору. У цій справі Верховний Суд не формував висновок щодо пролонгації/непролонгації оспорюваного договору. Верховний Суд направив справу на новий розгляд, серед іншого, через те, що суди попередніх інстанцій дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог ПКР "Кооперативний ринок" про стягнення неустойки з відповідача, починаючи з 01.01.2016, не надавши при цьому належної оцінки п. 4.3.8 договору. Верховний Суд зазначив, що при новому розгляді суду необхідно взяти до уваги викладене у цій постанові, вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об`єктивного встановлення обставин справи, прав і обов`язків сторін і в залежності від встановленого та відповідно до вимог чинного законодавства вирішити спір з належним обґрунтуванням мотивів та підстав такого вирішення у судовому рішенні, ухваленому за результатами розгляду справи.

Судові рішення у справі, яка переглядається, не ухвалювалися всупереч висновкам, викладеним у вказаній вище справі № 906/66/17.

Скаржник також посилається на справу № 906/348/19 за позовом ПКР "Кооперативний ринок" до ФОП Веселовського Г. П. про стягнення з останнього 80 742,60 грн орендної плати за торгівельні майданчики № 147, № 148, однак необхідно зазначити, що провадження у ній було зупинено до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 906/564/19 за позовом ФОП Веселовського Г.П. до ПКР "Кооперативний ринок" про визнання недійсним з моменту вчинення договору оренди від 31.12.2013 № 184, яка переглядається, про що судом першої інстанції було прийнято відповідну ухвалу від 03.07.2019.

Щодо посилання на справу № 906/452/22, то необхідно зазначити, що предметом спору у ній було звільнення торгових місць № 147, № 148 площею по 18 кв. м, які зазначені на плані розміщення торгових місць на ринку, шляхом демонтажу металевих конструкцій та вивезення їх за межі ПКР "Кооперативний ринок" та стягнення з ФОП Веселовського Г. П. 162 021, 60 грн неустойки за період з 29.03.2019 до 29.06.2022. Верховний Суд у справі № 906/452/22 зазначив, що суд апеляційної інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що позивач (ПКР "Кооперативний ринок") з 18.12.2018 не мав будь-яких речових прав на земельну ділянку за адресою: м. Коростишів, вул. Шевченка, 40 із асфальтобетонним покриттям, в тому числі користування та розпорядження, а відповідно й не мав права вимагати звільнення її частини та нараховувати неустойку у розмірі подвійної плати.

У справі, яка переглядається предметом оскарження був договір оренди з підстав, передбачених ст. ст. 203 228 230 ЦК України, чому суди попередніх інстанцій надали оцінку, на підставі чого встановили відсутність підстав для задоволення позову (серед іншого, відмовили у задоволенні позову через відсутність порушеного права позивача). Крім того, у вище вказаній справі Верховний Суд вказав саме на відсутність у позивача речових прав на відповідну земельну ділянку із асфальтобетонним покриттям з 18.12.2018, а оспорюваний договір було укладено 31.12.2013 та його об`єктом були саме торгівельні майданчики.

Верховний Суд зазначає, що скаржник посилаючись у касаційній скарзі на вказані судові справи фактично просить скасувати оскаржувані судові рішення саме з огляду на здійснену судами у цих справах юридичну оцінку обставин справи, які не є преюдиційними з огляду на норму ст. 75 ГПК України при розгляді цієї справи. Такі аргументи скаржника також фактично зводяться до переоцінки доказів у справі, що не є повноваженнями Верховного Суду з огляду на ст. 300 ГПК України. Крім того Верховний Суд зазначає, що підставою для касаційного оскарження, передбаченою п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, є саме неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Скаржник також обґрунтовує касаційну скаргу і неврахуванням судами попередніх інстанцій (зокрема судом першої інстанції) висновку Великої Палати Верховного Суду щодо застосування ст. 236 ЦК України, викладеного у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.

Щодо посилання скаржника на цю постанову Великої Палати Верховного Суду, то необхідно зазначити таке.

Стаття 236 ЦК України (в редакції, чинній на момент укладення договору) регулює момент недійсності правочину.

За ч. ч. 1, 2 ст. 236 ЦК України (у відповідній редакції) нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, то можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Договір, в тому числі й оренди, є недійсним з моменту його вчинення не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу прямої вказівки закону - ч. 1 ст. 236 ЦК України, а тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) він є недійсним з моменту його вчинення, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про такий момент його недійсності. Натомість зобов`язання (ст. 509 ЦК України) сторін за недійсним договором, зокрема оренди, припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішенням суду про визнання правочину (договору) недійсним навіть і у випадку незазначення про таке припинення у резолютивні частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, дійшла висновку, що апеляційний господарський суд вирішуючи спір не звернув увагу на те, що чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. Встановила, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, визнавши договір оренди в судовому порядку недійсним на майбутнє (з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду) та вирішила залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін, однак з мотивів наведених у своїй постанові.

Суд першої інстанції у справі, яка переглядається, дійшов висновку, що договір оренди може визнаватися недійсним і припинятися лише на майбутнє, а тому вимога позивача, викладена в прохальній частині позовної заяви про визнання оспорюваного договору оренди недійсним з моменту укладення, не була б задоволена і навіть, у випадку встановлення обґрунтованості доводів позивача.

Верховний Суд вважає, що вказані вище висновки суд першої інстанції щодо моменту недійсності оспорюваного договору оренди зроблені всупереч нормам ст. 236 ЦК України та не відповідають вказаним висновкам Великої Палата Верховного Суду. Однак, оскільки ці помилкові висновки суду першої інстанції не призвели до прийняття неправильно рішення у справі, то Верховний Суд не вбачає підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з цих підстав.

Отже, підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України немає.

Скаржником як підставу касаційного оскарження зазначених судових рішень також визначено п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, обґрунтовану тим, що судами попередніх інстанцій встановлено обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України), що є підставою для скасування постановлених у справі судових рішень.

За змістом п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ч. ч. 1, 3 ст. 310 цього Кодексу.

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Як вбачається із матеріалів справи, судами попередніх інстанцій була надана належна оцінка наявним у матеріалах справи документам відповідно до вимог ст. 86 ГПК України (а не лише оспорюваному договору, як помилково вважає скаржник), які були достатніми для прийняття законного і обґрунтованого рішення про відмову у визнанні оспорюваного договору недійсним. А не згода скаржника із вирішенням спору у цій справі та бажання ухвалення судового рішення на його користь не свідчить про те, що суди дійшли таких висновків на підставі недопустимих доказів. Крім того, такі аргументи скаржника зводяться лише до переоцінки обставин справи, що не є предметом розгляду Верховного Суду з огляду на вимоги ст. 300 ГПК України.

Доводи касаційної скарги у цій частині також зводяться до неправильного ототожнення преюдиційних обставин із правовою оцінкою, наданою судом певному факту при розгляді іншої справи, яка не є обов`язковою для суду з огляду на ч. 7 ст. 75 ГПК України.

Саме тільки посилання скаржника на те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів без належного обґрунтування, не можуть ставити під сумнів судові рішення, які підставно відмовили у задоволенні позову (узгоджується із висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 17.08.2022 у справі № 910/12126/21).

За п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що відсутні підстави для їх скасування, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду підлягає залишенню без змін.

Згідно з ст. 129 ГПК України судові витрати за подання і розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Веселовського Геннадія Павловича залишити без задоволення.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.09.2023 та рішення Господарського суду Житомирської області від 30.05.2023 у справі № 906/564/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О.В.