ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2018 року

м. Київ

Справа № 914/2613/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Мачульський Г.М., Берднік І.С.

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Заступника прокурора Львівської області на рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018 (суддя Синчук М.М.) та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2018 (головуючий суддя: Бойко С.М., судді: Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.)

за позовом Заступника керівника Радехівської місцевої прокуратури Львівської області в інтересах держави

до 1. Стародобротвірської сільської ради Кам'янка Бузького району Львівської області, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Л В Лімітед"

про визнання недійсним рішення Стародобротвірської сільської ради Кам'янка-Бузького району за №49 від 22.12.2016 та звільнення одержаних за договорами оренди земельних ділянок (паїв померлих громадян) площею 46,8028 га,

За участю представників:

прокуратури - Савицька О.В. - прокурор відділу

відповідача-1 - Костур Р.В. - адвокат

відповідача-2 - Сторонянський О.З. - адвокат

ВСТАНОВИВ:

14.12.2017 до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Заступника керівника Радехівської місцевої прокуратури Львівської області в інтересах держави до Стародобротвірської сільської ради Кам'янка-Бузького району Львівської області та Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро ЛВ Лімітед" про визнання недійсним рішення №49 сесії Стародобротвірської сільської ради Кам'янка-Бузького району від 22.12.2016 "Про надання в оренду ТзОВ "Агро ЛВ Лімітед" земель запасу Стародобротвірської сільської ради" та зобов'язання звільнити одержані за договорами оренди землі №1 та №2 від 04.01.2017 земельні ділянки загальною площею 46,8028 га, які знаходяться за межами населеного пункту с. Старий Добротвір Стародобротвірської сільської ради Кам'янка-Бузького району.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Стародобротвірської сільської ради Кам'янка - Бузького району Львівської області №49 від 22.12.2016 прийнято незаконно, зокрема, з порушенням вимог ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст.ст. 12, 122-126, 134 Земельного кодексу України. Прокурор вважає, що відповідач-1 прийняв оскаржене рішення без проведення процедури визнання спадщини відумерлою в порядку, передбаченому ст. 1277 Цивільного кодексу України, а охоронець майна не може використовувати майно для отримання прибутку на свою користь, не може зловживати своїми обов'язками. Крім того, прокурор вказує, що повноваження щодо розпорядження земельною ділянкою сільськогосподарського призначення державної власності, розташованою за межами населених пунктів, з 01.01.2013 належать центральним органам виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а саме: Головному управлінню Держгеокадастру у Львівській області. Також однією із підстав позову є відсутність державної реєстрації права постійного користування земельною ділянкою, яке встановлюється ст. 125 Земельного кодексу України. При цьому, звернення прокурора з позовом до суду аргументовано порушенням інтересів держави, які полягають у відновленні правового порядку, в частині визначення меж компетенції органів місцевого самоврядування, відновлення становища, яке існувало до порушення права на землю українського народу.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 23.04.2018, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2018, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Судові рішення мотивовані ст.ст. ч. 2 ст. 5, ст.ст. 9, 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", п. 12 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №122 від 04.02.2004, ст.ст.1283,1285 Цивільного кодексу України та ст.ст. 4, 19 Закону України "Про оренду землі". Суди дійшли висновку, що оскільки відповідач-1 є органом місцевого самоврядування, який вправі передавати в оренду земельні ділянки (в т.ч. невитребувані земельні частки) померлих громадян до моменту прийняття спадкоємцями спадщини, або визнання її відумерлою в судовому порядку та є управителем спадщини в силу імперативних положень закону і для реалізації своїх повноважень щодо передачі в оренду земельних ділянок, від нього не вимагається вчинення будь-яких інших дій (зокрема, звернення до суду з вимогою про визнання спадщини відумерлою, як це стверджує прокурор).

27.08.2018 (згідно із поштовим штемпелем на конверті) Заступником прокурора Львівської області подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2018 у справі № 914/2613/17.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.09.2018 у справі № 914/2613/17 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Мачульський Г.М., Краснов Є.В.

Ухвалою Верховного Суду від 01.10.2018 відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою та призначено її до розгляду на 08.11.2018, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, до 22.10.2018.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.11.2018 у справі №914/2613/17 у зв'язку з відрядженням судді Краснова Є.В. визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Мачульський Г.М., Берднік І.С.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу Заступник прокурора Львівської області (скаржник, прокурор) вказує, що судові рішення прийняті з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, судами не дотримано вимог статей 116, 122-126, 134 ЗК України, статей 1212, 1283, 1285 ЦК України, статей 86, 236, 238 ГПК України.

Скаржник зазначає, що не зважаючи на відсутність належних та допустимих доказів щодо правового статусу спірної землі судами попередніх інстанцій безпідставно зроблено висновок, що органом місцевого самоврядування передано в оренду нерозподілені (невитребувані) земельні частки паї відповідно до п. 12 постанови Кабінету Міністрів України №122 від 04.02.2004 "Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв)".

Прокурор вказує, що матеріали справи, зокрема, не містять витягів з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію смерті громадян, безкоштовний доступ до якого згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової долі земельних ділянок, власники яких померли" №1533-VIII від 20.09.2016 має місцевий орган самоврядування.

На думку скаржника, судами не враховано відсутність доказів, що Стародобротвірська сільська рада зверталась у встановленому порядку (ст.1277 ЦК України) щодо визнання спадщини відумерлою, а також, що орган місцевого самоврядування в порушення вимог земельного законодавства розпорядився спірними земельними ділянками, які є несформованими за вимогами ст. 79-1 ЗК України.

Зазначає, що державна реєстрація договорів оренди землі від 04.01.2017 у порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не проводилась, відтак право оренди земельної ділянки в порядку визначеному статтями 125, 126 ЗК України не виникло.

Прокурор вважає, що судами не враховано доказів розташування переданих в оренду земель, з яких вбачається, що останні розташовані на території Стародобротвірської сільської ради за межами населеного пункту, та свідчить про те, що вказаний орган місцевого самоврядування не мав права розпоряджатися спірною землею, яка знаходиться в адміністративних межах відповідної ради, проте розташована за межами населеного пункту.

На думку скаржника, рішення сільської ради від 22.12.2016 №49 не відповідає нормам ст. 1277 ЦК України.

Також прокурор зазначає, що договорів на управління спадщиною Стародобротвірською сільською радою в порядку ст. 1285 ЦК України не укладено.

Разом з тим, скаржник вважає, що договори оренди земельної ділянки укладено не з метою охорони спадкового майна, а з прихованою метою для отримання прибутку.

Крім того, на думку прокурора є помилковим в силу приписів п.2 ст. 121 Конституції України, ч.3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" висновок судів попередніх інстанцій про відсутність у прокурора законних підстав для звернення з даною позовною заявою. При цьому, судами не враховано, що у даному спорі орган місцевого самоврядування, який мав здійснювати охорону спадкового майна в інтересах спадкоємців, не здійснював належним чином своїх функцій та розпорядився землями, які не належать до земель комунальної власності та розташовані за межами населеного пункту, тому є відповідачем у даній справі.

На підтвердження викладеної вище правової позиції скаржник посилається на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 14.06.2018 у справі №914/1921/17.

З урахуванням зазначеного у касаційній скарзі прокурор просить рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2018 у справі № 914/2613/17 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Відповідачі надали відзиви на касаційну скаргу, у яких просять касаційну скаргу залишити без задоволення.

У судове засідання з'явилися прокурор та представники відповідачів.

Прокурор підтримала касаційну скаргу.

Представники відповідачів виклали заперечення проти касаційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, представників відповідачів, які з'явилися в судове засідання, перевіривши наведені обставини, Верховний Суд в межах перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст.300 Господарського процесуального кодексу України:

"1. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

2. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

3. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

4. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права."

З урахуванням викладеного, судом не приймаються та не розглядаються доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів, визнанням доведеними/ недоведеними або встановленням по новому обставин справи.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 22.12.2016 Стародобротвірською сільською радою Кам'янка - Бузького району Львівської області прийнято рішення №49 "Про укладення договору" (надалі - Рішення №49) (а.с.116,т.1), відповідно до пункту 1 якого сільська рада вирішила: укласти договір оренди землі на невитребувані паї з Товариством з обмеженою відповідальністю "Агро ЛВ Лімітед" на території Стародобротвірської сільської ради Кам'янка - Бузького району Львівської області.

04.01.2017 між відповідачем-1 та відповідачем-2 укладено договори оренди землі №1 (а.с.117-119,т.1) та №2 (а.с.26-27,т.1), згідно яких орендар прийняв в строкове платне користування (оренду) земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які знаходяться на території Стародобротвірської сільської ради Кам'янка - Бузького району Львівської області, власники яких померли, а спадкоємці за законом чи заповітом відсутні чи не прийняли спадщину (усунуті від права спадкування, відмовились від прийняття спадщини тощо).

Пунктом 2.1. договорів встановлено, що в оренду передаються земельні ділянки відповідно до Додатку 1 "перелік земельних ділянок" до даних Договорів, який є невід'ємною частиною договорів, в якому визначаються площі, кадастрові номери (за наявності), нормативно-грошова оцінка та інші відомості стосовно орендованих земельних ділянок.

Крім того, договорами закріплено інші істотні умови договору оренди землі, такі як строк дії договору, орендна плата, умови використання земельних ділянок та ін.

04.01.2017 між сторонами договорів укладено також додатки №1 до договорів оренди землі №1 та №2 від 04.01.2017 "Перелік земельних ділянок" (а.с.28-29,т.1).

Розглядаючи доводи касаційної скарги та заперечення на неї колегія суддів касаційного суду відмічає наступне.

Суди першої та апеляційної інстанції на підставі власної оцінки доказів, зокрема, рішення №49 від 22.12.2016 сільської ради, Договору оренди землі №1 від 04.01.2017, Договору оренди землі №2 від 04.01.2017 встановили, що в оренду передаються земельні частки паї загальною площею 46,8028 га, власники яких померли, а спадкоємці за законом чи заповітом відсутні чи не прийняли спадщину (усунуті від права спадкування, відмовились від прийняття спадщини тощо). Також судами встановлено, що станом на момент прийняття оскаржуваного рішення, спадкоємці вказаних у додатках до договорів фізичних осіб у встановленому законом порядку не прийняли спадщини та не оформили ні права власності на земельні ділянки, ні права власності на земельні частки (паї).

З урахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що зазначені неуспадковані земельні частки (паї) не є землями державної власності чи комунальної власності, а тому розпорядження даними земельними частками не належить до компетенції Головного управління Держгеокадастру в Львівській області.

Аналогічних правових висновків щодо невитребуваних паїв дійшов Верховний Суд у постанові від 22.08.2018 у справі 913/599/17.

Разом з тим, в постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 902/568/17 суд касаційної інстанції дійшов правового висновку, що суд першої інстанції помилково ототожнив порядок надання нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок в оренду, що врегульований, зокрема, Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", з повноваженнями сільської ради щодо управління спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка.

Колегія суддів касаційного суду по даній справі, що переглядається, повністю погоджується з правовими висновками, наведеними у вищевказаних постановах, та не вбачає підстав для відступу від них.

Згідно з ч.5 ст.4 Закону України "Про оренду землі" (далі Закон):

"Орендодавцем земельної ділянки, що входить до складу спадщини, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини, є особа, яка управляє спадщиною."

Відповідно до ч.6 ст.19 Закону:

"Особа, яка управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку ділянку в оренду на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, про що обов'язково зазначається у договорі оренди земельної ділянки."

Згідно з ч.1 ст.1285 Цивільного кодексу України (далі ЦК):

"Якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.

У разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту особою, яка управляє спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, є сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки."

Аналіз зазначеної норми свідчить, що укладення договору на управління спадщиною з іншою особою є загальним правилом.

Проте, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту щодо спадщини, до складу якої входить земельна ділянка, особою, яка управляє такою спадщиною є автоматично в силу закону сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки, що не потребує додаткового укладення договору на управління спадщиною, при тому, що ч.1 ст.1285 ЦК встановлює, що в населених пунктах, де немає нотаріуса, - саме відповідний орган місцевого самоврядування, яким в даному випадку є відповідач-1, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладає договір на управління спадщиною з іншою особою.

Зазначене повністю спростовує доводи прокурора в цій частині щодо незаконності дій відповідача-1 внаслідок відсутності у нього укладеного договору на управління спадщиною та підтверджує відповідні висновки судів попередніх інстанцій.

Крім того, положення наведених ч.5 ст.4, ч.6 ст.19 Закону та ч.1 ст.1285 ЦК, зокрема, що особою, яка управляє спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, є саме сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки, і, що саме ця особа виступає орендодавцем такої земельної ділянки, в свою чергу підтверджують обґрунтованість висновків місцевого та апеляційного господарських судів, що в даному випадку не має значення, знаходиться дана земельна ділянка в межах населеного пункту чи за його межами, головне, що на території відповідної ради.

Поряд з наведеним, судами вірно взято до уваги положення ч.ч.1-3 ст.1283 ЦК, які передбачають, що:

"1. Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями або набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою.

2. Нотаріус або в сільських населених пунктах - уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини за заявою спадкоємців або за повідомленням підприємств, установ, організацій, громадян, або на підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою чи за своєю власною ініціативою вживає заходів до охорони спадкового майна.

3. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, або набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою.

Особи або органи, що вживають заходів з охорони спадкового майна, мають право укладати договори з третіми особами, спрямовані на забезпечення охорони спадкового майна."

На підставі всього вищевикладеного, суди першої та апеляційної інстанції дійшли вірного висновку, що оскільки спірна земельна ділянка площею 46,8028 га знаходиться на території Стародобротвірської сільської ради, що не спростовано прокурором, Стародобротвірської сільська рада вправі була розпоряджатися спірними земельними ділянками та передавати їх в оренду відповідачу 2, а тому протилежні доводи прокурора є необґрунтованими.

Доводи прокурора, що судами не враховано відсутність доказів, що Стародобротвірська сільська рада зверталась у встановленому порядку (ст.1277 ЦК України) щодо визнання спадщини відумерлою, суд касаційної інстанції не приймає до уваги з наступних підстав.

Як встановлено судом вище, в даному випадку відповідач-1 діяв відповідно до повноважень сільської ради щодо управління спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, і згідно яких вона має право передати таку земельну ділянку в оренду саме на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою.

Разом з тим, відповідно до абз.1 ч.1, ч.ч.2, 3 ст.1277 ЦК:

"1. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

3. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням."

Отже за результатами подачі заяви про визнання спадщини відумерлою та прийняття відповідного рішення судом відповідач-1 вже б діяв не відповідно до повноважень сільської ради щодо управління спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, і згідно яких вона має право передати таку земельну ділянку в оренду саме на строк, зокрема, до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, а як власник відповідного майна після набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, тобто, зовсім в іншому статусі щодо спірного майна.

Посилання прокурора:

- на відсутність належних та допустимих доказів щодо правового статусу спірної землі;

- що матеріали справи, зокрема, не містять витягів з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію смерті громадян,

колегією суддів касаційного суду не можуть бути прийняті до уваги з наступних підстав.

Відповідно до ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України в редакції, чинній на момент звернення прокурора з позовом до суду:

"Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства."

Згідно зі ст.33 ГПК в наведеній редакції:

"Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу."

Відповідно до ст.13 Господарського процесуального кодексу України, в чинній редакції:

"1. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

2. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.

3. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

4. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

5. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;

3) роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків."

Згідно зі ст.14 вказаного кодексу:

"1. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

"2. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності."

Відповідно до ст.74 наведеного ГПК:

"1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

2. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

3. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

4. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів."

Враховуючи, що в даному випадку позов пред'явлено саме прокурором, суд касаційної інстанції доходить висновку, що саме прокурор в першу чергу мав представляти суду відповідні доводи та докази на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема і доводити правовий статус спірної землі або відсутність факту смерті відповідних фізичних осіб.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державній реєстрації прав підлягає, зокрема, саме право оренди (суборенди) земельної ділянки, а не безпосередньо відповідний договір оренди.

З урахуванням викладеного, суди першої та апеляційної інстанції правомірно відхилили доводи прокурора про нікчемність вказаних в позові договорів оренди з підстав відсутності їх державної реєстрації.

Крім того, апеляційний господарський суд правомірно відхилив доводи апелянта про необхідність врахування при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин постанови Верховного Суду від 14.06.2018 у справі №914/1921/17, оскільки відповідачами в судовому засіданні правильно зазначено, що обставини, які були предметом розгляду в справі №914/1921/17 відмінні від обставин в даній справі за №914/2613/17. Зокрема, апеляційний господарський суд погодився з аргументами відповідачів про те, що за обставинами справи №914/1921/17 земельні частки (паї), які передавались згідно рішення органу місцевого самоврядування, знаходились за межами населеного пункту, що підтверджувалось належними доказами та між сторонами не укладався договір на управління спадщиною у вигляді оренди земельних часток (паїв). Натомість в даній справі за №914/2613/17 прокурором в силу змагальності судового процесу не надано належних доказів на підтвердження розташування спірних земельних часток (паїв) за межами населеного пункту та укладались відповідні договори оренди земельних часток (паїв).

Інші доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з вищевказаними висновками судів попередніх інстанцій про недоведеність фактів, наведених прокурором, вимоги до касаційного суду здійснити переоцінку доказів по справі та встановити по новому фактичні обставини справи, визнавши доведеність скаржником фактів, покладених ним в основу позову та касаційної скарги.

Разом з тим, суд касаційної інстанції, в силу положень наведеної ч.2 ст.300 Господарського процесуального кодексу України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність.

Згідно з ч.1 ст.300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє виключно правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Обґрунтованих та переконливих доводів щодо неправильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права касаційна скарга не містить.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважає доводи касаційної скарги необґрунтованими.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.308 Господарського процесуального кодексу України

"Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право:

1) залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення."

Згідно з ч.1 ст.309 зазначеного Кодексу:

"Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права."

З урахуванням викладеного, суд доходить висновку про необхідність залишити касаційну скаргу Заступника прокурора Львівської області на рішення Господарського суду Львівської області без задоволення, а рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2018 у справі № 914/2613/17 - без змін.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, суд покладає на Прокуратуру Львівської області витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника прокурора Львівської області на рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2018 у справі № 914/2613/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 23.04.2018 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2018 у справі № 914/2613/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Г. Мачульський

І. Берднік