ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 травня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/1607/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т.Б. - головуючого, Пількова К.М., Чумака Ю.Я.,

секретар судового засідання - Підгірська Г.О.,

за участю представників:

позивача - Тютєрєвої В.В., Сірик В.В.,

відповідачів - не з'явилися,

третьої особи - не з'явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Київлайн"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2017 (судді: Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А., Дідиченко М.А.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Київлайн"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" і Товариства з обмеженою відповідальністю "УЛФ-Фінанс",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Українська страхова група",

про спонукання виконати умови договору лізингу,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Київлайн" (далі - ТОВ "Київлайн") звернулося до Господарського суду м. Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Український лізинговий фонд" (далі - ТОВ "Український лізинговий фонд") про зобов'язання відповідача підписати акт про передачу права власності на предмет лізингу ТОВ "Київлайн" відповідно до умов договору від 18.05.2013 № 1194/05/13-В і надання цього підписаного акта ТОВ "Київлайн", посилаючись на статті 11, 16, 236, 1212-1215 Цивільного кодексу України, статті 179, 180, 189, 207 господарського кодексу України та положення Закону України "Про фінансовий лізинг" оскільки повна сплата позивачем вартості предмета лізингу є підставою для переходу права власності на нього до лізингоодержувача.

08.06.2017 до Господарського суду м. Києва ТОВ "Київлайн" було подано заяву про доповнення позовної заяви, в якій позивач просив зобов'язати ТОВ "Український лізинговий фонд" і ТОВ "УЛФ-Фінанс" виконати умови договору шляхом підписання акта звіряння розрахунків ТОВ "Київлайн" та акта про передачу права власності предмета лізингу відповідно до умов договору від 18.05.2013 № 1194/05/13-В і надати підписані акти ТОВ "Київлайн" (а.с. 104 - 110).

ТОВ "Український лізинговий фонд" у відзиві на позовну заяву просило відмовити в її задоволенні, зазначаючи про виконання позивачем умов договору не у повному обсязі щодо сплати лізингових платежів із підстав помилково зробленого ним розрахунку, а також наголошуючи на тому, що під час розгляду цієї справи стався страховий випадок, а саме втрата предмета лізингу, що унеможливлює перехід права власності на нього.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 12.05.2017 залучено як іншого відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "УЛФ-Фінанс" (далі - ТОВ "УЛФ-Фінанс") і як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Українська страхова група".

Рішенням Господарського суду м. Києва від 09.06.2017 (суддя Мельник В.І.) позов задоволено частково, а саме зобов'язано ТОВ "Український лізинговий фонд" виконати умови договору шляхом підписання акта звіряння розрахунків ТОВ "Київлайн" та акта про передачу права власності на предмет лізингу відповідно до умов договору від 18.05.2013 № 1194/05/13-В і надати підписані акти ТОВ "Київлайн".

У частині позовних вимог до ТОВ "УЛФ-Фінанс" провадження у справі припинено на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2017 (судді: Пономаренко Є.Ю., Руденко М.А., Дідиченко М.А.) рішення Господарського суду м. Києва від 09.06.2017 скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Київлайн" до ТОВ "Український лізинговий фонд" і ТОВ "УЛФ-Фінанс" відмовлено повністю.

Не погоджуючись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2017, ТОВ "Київлайн" у касаційній скарзі просить її скасувати, а рішення Господарського суду м. Києва від 09.06.2017 залишити без змін, заперечуючи висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту цивільного права, а статтею16 Цивільного кодексу України і статтею 20 Господарського кодексу України не передбачено такого способу захисту прав як підписання акта про передачу права власності предмета лізингу за договором лізингу. Зокрема, скаржник вважає обмеженим тлумачення цих норм матеріального права судом апеляційної інстанції, що є, на думку ТОВ "Київлайн" порушенням положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і призвело до неправомірної відмови у задоволенні позову.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Український лізинговий фонд" просить відмовити в її задоволенні з підстав правомірності висновку суду апеляційної інстанції, що заявлена позивачем вимога про зобов'язання підписати акт про передачу права власності предмета лізингу не призведе до поновлення порушеного права позивача і така вимога не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки немає механізму виконання такого рішення.

ТОВ "УЛФ-Фінанс" у відзиві на касаційну скаргу також просить залишити її без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2017 - без змін, посилаючись на правову позицію, викладену, зокрема, у постановах Верховного Суду України стосовно того, що оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається із матеріалів справи та установлено судами, 18.05.2013 між ТОВ "Український лізинговий фонд" (лізингодавець) і ТОВ "Київлайн" (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу № 1194/05/13-В, за умовами якого лізингодавець набуває у власність і передає на умовах фінансового лізингу в платне володіння і користування з правом викупу майно, найменування і характеристику якого наведено у специфікації, а лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу, сплачувати лізингові платежі, зазначені у графіку внесення лізингових платежів, а також інші платежі відповідно до умов цього договору (зі змінами та доповненнями на підставі додаткових угод від 24.05.2013 та від 09.09.2014).

За змістом специфікації та акта прийому-передачі предмета лізингу від 31.05.2013 позивачеві передано у платне володіння та користування з правом викупу автомобіль ВМWХ 5, д.р.н. АА3067АА. Вартість предмета лізингу без ПДВ становить 547 531,42 грн (ПДВ - 109 506,28 грн), разом з ПДВ 657 037,70 грн.

За змістом пункту 8.1 статті 8 договору та графіку внесення лізингових платежів (додаток № 1 до цього договору) загальна сума лізингових платежів, які включають платежі в погашення (компенсацію) вартості предмета лізингу і винагороду (комісію) лізингодавця за наданий в лізинг предмет лізингу, становить 997 644,86 грн. При цьому, графіком внесення лізингових платежів визначені розмір, черговість сплати лізингових платежів.

У подальшому 24.05.2013 між ТОВ "Український лізинговий фонд" (лізингодавець) та ТОВ "Київлайн" (лізингоодержувач) укладено додаткову угоду №1 до вказаного договору, згідно з якою пункт 3.3 цього договору викладено у наступній редакції: загальна вартість предмету лізингу, включаючи ПДВ становить 646 683,54 грн. Пункт 8.1 договору викладено у наступній редакції: загальна сума лізингових платежів на дату укладення цього договору 981 548,90 грн, яка може змінюватися відповідно до загальних умов договору.

Крім того, 09.09.2014 між ТОВ "Український лізинговий фонд" (лізингодавець) та ТОВ "Київлайн" (лізингоодержувач) укладено додаткову угоду № 2, якою збільшено загальну суму лізингових платежів та передбачено, що загальна сума лізингового платежу, яка включає платіж, що відшкодовує вартість предмету лізингу та винагороду (комісію) лізингодавця становить 1 361 158, 55 грн.

25.08.2016 ТОВ "Київлайн" звернулося до ТОВ "Український лізинговий фонд" з вимогою про підписання доданого до вимоги акта звіряння розрахунків за період з 18.05.2013 по 25.08.2016, здійснення всіх належних дій стосовно зняття предмета лізингу (автомобіля) з обліку в органах ДАІ на виконання умов договору лізингу, здійснення передачі права власності на предмет лізингу ТОВ "Київлайн" шляхом підписання акта про передачу права власності, а також повернення зайво сплачених коштів у сумі 63 716,22 грн.

У зв'язку з невиконанням вимоги, вважаючи свої зобов'язання зі сплати лізингових платежів виконаними у повному обсязі, ТОВ "Київлайн" звернулося до суду із вимогою зобов'язати ТОВ "Український лізинговий фонд" і ТОВ "УЛФ-Фінанс" виконати умови договору шляхом підписання акта звіряння розрахунків ТОВ "Київлайн" та акта про передачу права власності предмета лізингу відповідно до умов договору від 18.05.2013 № 1194/05/13-В з урахуванням доповнень до позовної заяви, яку було прийнято судом першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що як убачається зі змісту цієї заяви ТОВ "Київлайн" фактично було доповнено первісну вимогу про зобов'язання ТОВ "Український лізинговий фонд" підписати акт про передачу права власності предмета лізингу ТОВ "Київлайн" відповідно до умов договору від 18.05.2013 № 1194/05/13-В і надати такий підписаний акт позивачеві ще однією вимогою - про підписання акта звіряння розрахунків. Отже, позивач фактично доповнив немайновий позов ще однією вимогою, що суперечить вимогам статті 22 Господарського процесуального кодексу України, якими було передбачено можливість збільшення розміру позовних вимог лише майнового характеру. Доповнення предмета немайнового позову новими вимогами процесуальним законодавством не передбачено, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції правомірно здійснював розгляд справи за первісно заявленими вимогами.

За змістом статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, наведена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

За змістом процесуального законодавства позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу. Тобто учасники справи - це суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов'язання (боржник).

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Статтею 54 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15.12.2017, яка діяла під час розгляду справи судами попередніх інстанцій) встановлено форму і зміст позовної заяви, яка повинна містити, у тому числі, зміст позовних вимог, виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися.

З урахуванням наведених законодавчих норм завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Отже, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005 (заява № 38722/02).

Суд апеляційної інстанції, здійснюючи судовий розгляд, установив, що заявлена ТОВ "Київлайн" вимога про зобов'язання ТОВ "Український лізинговий фонд" підписати акт про передачу права власності предмета лізингу не призведе до поновлення порушеного права позивача і така вимога не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки немає механізму виконання такого рішення.

При цьому колегія суддів зазначає, що за змістом статті 9 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувачу (сублізингоодержувачу) забезпечується захист його прав на предмет лізингу нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту прав власника. Лізингоодержувач (сублізингоодержувач) має право вимагати, у тому числі й від лізингодавця, усунення будь-яких порушень його прав на предмет лізингу.

Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Ураховуючи положення чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову ТОВ "Київлайн" про зобов'язання відповідача підписати акт про перехід до нього права власності на предмет лізингу з огляду на неправильно обраний позивачем спосіб захисту свого цивільного права, який є неефективним і таким, що не призведе до відновлення порушеного права позивача.

Викладені у касаційній скарзі аргументи не можуть бути підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони не спростовують висновків суду і фактично зводяться до переоцінки обставин справи.

Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній з 15.12.2017, що діяла на час здійснення касаційного провадження), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За змістом частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведені положення законодавства та обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів зазначає, що оскаржені у справі судові рішення ухвалено із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для їх скасування немає.

Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Київлайн" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.11.2017 у справі № 910/1607/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т.Б. Дроботова

Судді К.М. Пільков

Ю.Я. Чумак