ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 липня 2022 року

м. Київ

cправа № 911/3448/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

позивача: Квасков О.Д., Стецько М.В.,

відповідачів: не з`явились,

третьої особи: Лазебний Д.В. (в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіверекополімер"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.12.2021

та рішення Господарського суду Київської області від 29.04.2021

у справі № 911/3448/20

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробнича фірма "Водполімер"

до:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіверекополімер";

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріелті-Естейт",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватного акціонерного товариства "Пересувна механізована колона № 55",

про визнання недійсними договорів щодо нерухомого майна та застосування наслідків віндикаційного позову,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробнича фірма "Водполімер" (далі - ТОВ "НВФ "Водполімер") звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіверекополімер" (далі - ТОВ "Сіверекополімер") та Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріелті-Естейт" (далі - ТОВ "Ріелті-Естейт"), в якому просило: 1) визнати недійсним з моменту укладення договір іпотеки, укладений між ТОВ "НВФ "Водполімер" та ТОВ "Сіверекополімер", посвідчений 31.07.2015 приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Дудкою О.С., та зареєстрований в реєстрі за № 2080; 2) витребувати у ТОВ "Ріелті-Естейт" на свою користь об`єкт нерухомості "Адміністративно-виробничий корпус з підсобно-господарськими спорудами", загальною площею 1005,2 м2, що знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вул. Запорізька, 14-а (реєстраційний номер об`єкта у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 693199132105); 3) скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 39650916 від 13.02.2018, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності № 24809695 на об`єкт нерухомого майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 31.07.2015, без достатніх повноважень, директором позивача вчинено правочин, внаслідок укладення якого у власність відповідача-1 перейшов цілісний майновий комплекс площею понад 1000 м2, що призвело до припинення товариством власного промислового виробництва. Позивач посилався на ч. 1 ст. 232 та ст. 236 ЦК України і просив визнати недійсним правочин, як такий, що вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною. Також позивач зазначав, що відповідно до ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником юридичної особи з перевищенням повноважень, створює цивільні права й обов`язки для юридичної особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією юридичною особою, чого не було.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 18.02.2021 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - Приватне акціонерне товариство "Пересувна механізована колона № 55",

Рішенням Господарського суду Київської області від 29.04.2021 (суддя Лилак Т.Д.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.12.2021 (колегія суддів у складі: Шаптала Є.Ю. - головуючий, Тищенко А.І., Куксов В.В.), позов задоволено повністю. Визнано недійсним з моменту укладення договір іпотеки, укладений між ТОВ "НВФ "Водполімер" та ТОВ "Сіверекополімер" та посвідчений 31.07.2015 приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Дудкою О.С. Витребувано у ТОВ "Ріелті-Естейт" на користь ТОВ "НВФ "Водполімер" об`єкт нерухомості "Адміністративно-виробничий корпус з підсобно-господарськими спорудами", загальною площею 1005,2 м2, що знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вулиця Запорізька, 14-а (реєстраційний номер об`єкта у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 693199132105). Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №39650916 від 13.02.2018, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності №24809695 на об`єкт нерухомого майна.

Судами обох інстанцій встановлено, що ТОВ НВФ "Водполімер" з червня 1996 року у місті Бориспіль на власній виробничій базі здійснювало промислове виробництво широкого спектру полімерних виробів. Виробничі лінії підприємства та вся супутня промислова інфраструктура містилися у власному приміщенні - цеху, розташованому за адресою м. Бориспіль вулиці Запорізька, 14-а.

Однак, 31.07.2015 без згоди та відома корпоративних учасників (вищого органу управління) ТОВ "НВФ "Водполімер", тодішній керівник позивача - Віталій Перін, вступивши у злочинну змову з власниками ТОВ "Сіверекополімер" та ПрАТ "Пересувна механізована колона №55" (далі - ПрАТ "ПМК № 55") з метою викрадення корпоративного майна з власності ТОВ "НВФ "Водполімер" та повної ліквідації товарного виробництва, уклав договір іпотеки, за яким передав в іпотеку майно - цілісний майновий комплекс "Адміністративно-виробничий корпус з підсобно-господарськими спорудами" загальною площею 1005,2 м2, чим без жодної виробничої чи фінансової потреби прийняв на себе майнове зобов`язання поручитися усім нерухомим майном ТОВ "НВФ "Водполімер" перед іпотекодержателем - ТОВ "Сіверекополімер" за грошовим зобов`язанням третьої особи (ПрАТ "ПМК № 55").

Позивач зазначав, що не запросивши у корпоративних власників письмового дозволу на укладення цього економічно невигідного для позивача правочину, тодішній керівник уклав спірний правочин на вкрай невигідних для ТОВ "НВФ "Водполімер" умовах. Зокрема, ТОВ "НВФ "Водполімер" підписало в тексті оспорюваного договору іпотеки безумовне застереження (пункти 29, 40 спірного договору), яке передбачало, що у випадку невиплати ПрАТ "ПМК № 55" у термін до 31.12.2015 грошового зобов`язання перед ТОВ "Сіверекополімер", іпотекодержатель вправі переоформити на себе у нотаріуса в позасудовий спосіб, без відома чи згоди ТОВ "НВФ "Водполімер" право власності на весь майновий комплекс. Спірний договір був посвідчений 31.07.2015 приватним нотаріусом Бориспільського міського нотаріального округу Дудкою Оксаною Сергіївною (реєстровий номер 2080).

Оскільки ПрАТ "ПМК № 55" фактично не повернуло позику на банківський рахунок ТОВ "Сіверекополімер" у термін до 31.12.2015, відповідне "умисне порушення" зобов`язання надало формальне право позикодавцю (ТОВ "Сіверекополімер") звернутися до приватного нотаріуса Дудки О.С. з вимогою про реалізацію нотаріусом встановленого пунктами 29 та 40 спірного договору застереження про переоформлення права власності на майновий комплекс на користь ТОВ "Сіверекополімер". Приватний нотаріус Дудка О.С. 16.04.2016 здійснила у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про зміну власника предмету іпотеки, внаслідок чого власником майнового комплексу стало ТОВ "Сіверекополімер". Даний об`єкт нерухомого майна внесений у Реєстрі під унікальним номером 6931991321105.

Позивач зазначив, що про відповідні обставини він достовірно зміг дізнатись лише після відновлення учасниками ТОВ "НВФ "Водполімер" законного корпоративного управління 24.11.2017.

Посилаючись на викладене, позивач вважав спірний договір іпотеки таким, що укладений колишнім керівником з грубим порушенням вимог норм ЦК України. Зокрема, згідно зі ст. 203 ЦК України договір не може суперечити цьому кодексу та іншим актам цивільного законодавства, а ч.ч. 3 та 5 даної норми чітко визначають, що волевиявлення сторін договору має бути вільними та відповідати їх внутрішній волі, та бути спрямованими на реальне настання бажаних для сторін легітимних правових наслідків.

Позивач стверджував, що ТОВ "НВФ "Водполімер" не мало в липні 2015 року економічної чи іншої легітимної потреби у передачі власного нерухомого майна в іпотеку на користь компанії, яка не була його партнером в бізнесі, передача цілісного майнового комплексу в іпотеку ТОВ "Сіверекополімер" з подальшим переходом до останнього права власності не мала дійсного волевиявлення власника та жодної доцільності в діяльності ТОВ "НВФ "Водполімер", і в подальшому стала підставою для реалізації зловмисних та незаконних правових наслідків у вигляді протиправного заволодіння майном товариства.

Позивач зазначав, що після усунення в листопаді 2017 року рейдерського контролю за управлінням справами, легітимний керівник товариства у грудні 2018 року отримав доступ до документів, які подавались нотаріусу для укладення спірного договору іпотеки та переоформлення майна.

З наявних у нотаріуса документів було встановлено, що за договором № 1 поворотної позики, укладеного в цей же день 31.07.2015 між ТОВ "Сіверекополімер" та ПрАТ "ПМК №55", останнє отримувало від відповідача-1 у позику грошові кошти в розмірі 2,1 млн грн без встановлення кредитором у договорі будь-яких умов щодо необхідності надання відповідачу-1 будь-яких видів гарантій чи майнових забезпечень, у п. 8.2.2. договору позики третя особа (позичальник грошей) підтверджує, що повністю розуміє та вважає справедливим щодо себе усі умови цього договору позики.

Позивач стверджував, що за рішенням зборів учасників від 31.10.2014 у зв`язку зі смертю попереднього директора, на посаду директора ТОВ НВФ "Водполімер" було призначено Віталія Періна з 01.11.2014.

Призначаючи нового директора, учасники на своїх зборах 31.10.2014 виходили з того, що пункт 10.15 Статуту ТОВ "НВФ "Водполімер" (у редакції від 2004 року) містив чіткі запобіжні норми, за якими директор мав на посаді обмежені повноваження щодо розпорядження майном та коштами товариства.

Зокрема, згідно з п. 10.15 Статуту (у редакції від 2004 року) письмової згоди загальних зборів Учасників ТОВ "НВФ "Водполімер" потребували:

- усі правочини, які планував укласти директор, на суму понад 300 000,00 грн.;

- усі правочини щодо застави майна чи отримання кредитів.

Крім цього, у п. 11.8. Статуту (у редакції від 2004 року) було прямо передбачено, що директор зобов`язаний попередньо отримувати згоду учасників на такі правочини.

Позивач стверджував, що рішення загальних зборів ТОВ "НВФ "Водполімер" від 31.10.2014 про внесення змін до Статуту було пов`язане виключно з затвердженими на таких зборах змінами у складі учасників та змінами в керівництві. При цьому, питання щодо зміни обсягу повноважень директора та порядку прийняття ним рішень, на відповідних зборах не розглядались і не приймались.

За твердженням позивача, як стало згодом йому відомо, у березні 2015 року було здійснено підміну змісту волевиявлення вищого органу управління (загальних зборів) ТОВ "НВФ "Водполімер" від 31.10.2014, внаслідок чого у квітні 2015 року було проведено (без відома його учасників) державну реєстрацію сфальсифікованого Статуту ТОВ "НВФ "Водполімер" на підставі підроблених документів, датованих 31.10.2014.

Проведена внаслідок цих дій 08.04.2015 державна реєстрація нової редакції Статуту "ТОВ НВФ "Водполімер" (далі - Статут у редакції 2015 року) дозволила вилучити зі Статуту 2004 року норми, котрі обмежували повноваження директора у праві вчиняти правочини щодо майна ТОВ "НВФ "Водполімер" без згоди учасників цього товариства.

Як зазначає позивач, реєструючи корпоративні рішення співвласників ТОВ "НВФ "Водполімер" у державному реєстрі юридичних осіб, Віталій Перін умисно, зі злочинними намірами, підмінив окремі тексти та аркуші установчих документів, які подавалися на реєстрацію учасниками ТОВ "НВФ "Водполімер", з метою державної реєстрації підробленої редакції Статуту в 2015 році.

У результаті цих дій з тексту Статуту ТОВ "НВФ "Водполімер" повністю були виключені існуючі до цього правові механізми запобігання ймовірним зловживанням директора на посаді при укладенні значних та майнових правочинів. Без жодного окремого рішення вищого органу управління, в новому Статуті ТОВ "НВФ "Водполімер" у 2015 році було закріплено положення, згідно з яким керівник наділявся повноваженнями укладати без погодження зі зборами учасників будь-які правочини на суму, що не перевищує 3 мільйонів гривень, тобто було незаконно та безпідставно значно розширено повноваження керівника товариства.

На реєстрацію нової редакції Статуту було уповноважено саме нового директора Віталія Періна, тому подання ним на реєстрацію підробленої редакції Статуту (2015 року), згідно з якою встановлено повноваження, які у 10 разів перевищували повноваження колишнього керівника, свідчить про наявність особистої зацікавленості відповідної особи та наявність у неї злочинного умислу.

За твердженням позивача, про фальсифікацію Статуту 2015 року саме новим директором Віталієм Періним вказують також ті обставини, що на момент укладення спірного договору іпотеки директор він діяв вже в межах розширених повноважень, усвідомлюючи порушення прав власників товариства.

Відповідний позов про підробку змісту Статуту (2015 року) одразу після з`ясування факту підробки було подано до Господарського суду Київської області, який розглядався в межах справи № 911/2284/17 про визнання недійсним Статуту ТОВ "НВФ "Водполімер" у редакції 2015 року.

Аналізуючи в сукупності вищенаведені обставини, які супроводжували укладення та виконання спірного договору іпотеки від 31.07.2015 на предмет дотримання його сторонами передбачених цивільним законодавством принципів вільного волевиявлення та відповідності правочину внутрішній волі сторін (ст. 203 ЦК України), та його спрямованості на реальне настання бажаних для сторін правових наслідків, спірний договір був лише юридичним прикриттям для завідомо незаконного наміру його сторін по викраденню майна з власності позивача.

Про фіктивність правочину та наявність злочинного умислу директора ТОВ "НВФ "Водполімер", свідчать також дані Фінансового звіту, згідно з яким операція з іпотечного відчуження цілісного майнового комплексу директором Віталієм Періним не була документально відображена у балансі ТОВ "НВФ "Водполімер". Звітний баланс підприємства не містить даних про зменшення вартості його основних засобів, а навпаки - ця вартість збільшилась. Це свідчить про умисну підробку даних публічної фінансової звітності керівником ТОВ "НВФ "Водполімер" з метою приховання від корпоративних учасників фактів втрати у 2015-2016 роках основних засобів. Факт нульової вартості основних засобів товариства був встановлений лише новим директором наприкінці 2018 року та відображений в офіційній звітності ТОВ "НВФ "Водполімер" за 2017 рік.

Також, позивач зазначає, що втративши внаслідок передачі майна в іпотеку усе власне нерухоме майно, ТОВ "НВФ "Водполімер" не отримав за нього жодного грошового еквіваленту, а його участь у товарному виробництві з квітня 2016 року повністю припинилася, підприємство фактично стало банкрутом, що завдало його учасникам суттєвих багатомільйонних збитків.

В подальшому, за твердженням позивача, з метою легалізації наслідків захоплення спірного майна, 13.02.2018 між ТОВ "Сіверекополімер" та ТОВ "Ріелті-Естейт" укладено договір купівлі-продажу об`єкту нерухомості "Адміністративно-виробничий корпус з підсобно-господарськими спорудами", загальною площею 1005,2 м2, що знаходиться за адресою: м. Бориспіль, вулиця Запорізька, 14-а.

З огляду на наведені у позові обставини та факти, а також додані докази, позивач стверджує, що спірний договір іпотеки укладався в результаті зловмисної домовленості Віталя Періна зі співвласниками та керівником ТОВ "Сіверекополімер" та ПрАТ "ПМК №55" з метою знищення підприємницької діяльності та переходу виробничих активів ТОВ "НВФ "Водполімер" під контроль комерційного конкурента ТОВ "Концерн "Водополімер".

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку про їх обґрунтованість та доведеність, враховуючи, що матеріалами справи підтверджуються факти права власності позивача на спірне майно, виходячи з обставин вибуття майна з володіння позивача, наявності майна в натурі у незаконному володінні відповідача-2 та відсутності у відповідачів правових підстав для володіння та подальшого розпорядження спірним майном. Також суди дійшли висновку, що позивачем не було пропущено строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, ТОВ "Сіверекополімер" звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

В обґрунтування своїх вимог заявник касаційної скарги зазначає, суди: неправильно застосували положення ст. 232 ЦК України (без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, від 18.07.2018 у справі № 357/6663/16-ц, від 21.01.2020 у справі № 910/14138/18, від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17, від 29.08.2018 у справі № 522/15095/15-ц, від 21.02.2020 у справі № 182/3593/17, від 07.08.2019 у справі № 753/7290/17); неправильно застосували положення п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України (без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16); неправильно застосували ст.ст. 256, 257, 261, 264, 92, 97 та 207 ЦК України щодо застосування строків давності та визначення моменту початку їх перебігу для юридичної особи, як сторони правочину та підстав для переривання перебігу позовної давності, а також щодо застосування строків давності до вимог про витребування майна на підставі п. 2 ч. 1 ст. 388 ЦК України (без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 17.03.2020 у справі № 10/5026/995/2012, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, від 04.04.2019 у справі № 910/15456/17, від 22.10.2019 у справі № 910/15453/17, від 28.05.2019 у справі № 5015/118/11, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16); оскаржені судові рішення постановлені з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України, п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України).

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.06.2022 відкрито касаційне провадження на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено касаційну скаргу до розгляду на 05.07.2022 та встановлено строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 27.06.2022.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 30.06.2022 Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробнича фірма "Водполімер" подано відзив на касаційну скаргу, тобто поза межами строку, визначеного в ухвалі від 08.06.2022. За таких обставин, він залишається без розгляду як такий, що поданий після закінчення встановленого судом процесуального строку.

Крім цього, до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 05.07.2022 надійшли письмові пояснення від Товариства з обмеженою відповідальністю "Ріелті-Естейт" та від Приватного акціонерного товариства "Пересувна механізована колона № 55", у яких учасники справи зазначають, що підтримують касаційну скаргу.

Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представників учасників справи, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в оскаржуваній частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

В частині висновків судів про наявність підстав для визнання недійсним договору іпотеки скаржник вказує на неправильне застосування ними ст. 232 ЦК України (без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, від 18.07.2018 у справі № 357/6663/16-ц, від 21.01.2020 у справі № 910/14138/18, від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17, від 29.08.2018 у справі № 522/15095/15-ц, від 21.02.2020 у справі № 182/3593/17, від 07.08.2019 у справі № 753/7290/17).

Так у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17 про визнання договорів недійсними та витребування майна зазначено, що ч. 3 ст. 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у статтях 229 - 233 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Для визнання правочину недійсним на підставі ст. 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №357/6663/16-ц про визнання договору купівлі-продажу недійсним зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

За змістом зазначеної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є:

1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди;

2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками;

3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

У постанові від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17 Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в частині застосування ст. 232 ЦК України зазначила, що зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.

Відповідний висновок, що для визнання правочину недійсним на підставі ст. 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя також викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 910/14138/18, у якій враховано позицію Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладену у постанові від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17 щодо того, що є зловмисною домовленістю.

Крім цього, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 522/15095/15-ц про визнання правочину недійсним, зобов`язання вчинити певні дії та визнання права власності міститься висновок, що тлумачення статті 232 ЦК України свідчить, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.

Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Відповідний висновок також продубльовано у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 182/3593/17 про визнання правочину недійсним.

Також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.08.2019 у справі № 753/7290/17 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, виключення з державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про право власності на майно міститься висновок про те, що за змістом ст. 232 ЦК України необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

Таким чином, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення у діях представника наступного складу цивільного правопорушення: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя, така домовленість має бути зловмисною і спрямована проти інтересів довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Тобто, як правильно зазначає скаржник у своїй касаційній скарзі, Верховним Судом сформовано позицію, відповідно до якої необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

В обґрунтування мотивів визнання недійсним спірного договору іпотеки суди обох інстанцій зазначали, що директор ТОВ "НВФ "Водполімер" Віталій Перін діяв на підставі повноважень, визначених Статутом ТОВ "НВФ "Водполімер" в редакції 2015 року, яка скасована в судовому порядку у справі № 911/2284/17.

Рішенням Господарського суду Київської області від 19.02.2019 у справі № 911/2284/17 позовні вимоги були задоволені в частині вимоги про зобов`язання державного реєстратора Реєстраційної служби Бориспільської міської ради Київської області скасувати реєстраційну дію № 13541050016000247, проведену 08.04.2015 щодо держаної реєстрації змін до установчих документів ТОВ "НВФ "Водполімер".

Однак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність дійсного волевиявлення учасників на внесення змін в статут товариства, відображених в змінах від 31.10.2014, що стосуються зміни в управлінні товариством, повноважень директора та інше - виходячи із обставин справи № 911/2284/17, враховуючи відсутність в порядку денному відомостей про розширення повноважень директора, відсутність відображення такого рішення в протоколі загальних зборів №17/11/14 від 31.10.2014, наявність статуту, який оформлено з порушенням ст. 8 Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" та який в розумінні ст.ст. 73 76-79 ГПК України не може бути належним доказом волі учасників товариства. При цьому Північний апеляційний господарський суд врахував ту обставину, що оскаржуваним статутом вводиться посада директора, який наділений ширшими повноваженнями ніж генеральний директор в попередній редакції статуту та зменшив повноваження загальних зборів (стосовно погодження правочинів до 3 000 000,00 грн.).

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 05.06.2019 у справі №911/2284/17 пункти 1, 5, 7 резолютивної частини рішення Господарського суду Київської області від 19.02.2019 у справі № 911/2284/17 - скасовано з ухваленням нового рішення в цій частині про задоволення позову до ТОВ "НВФ "Водполімер". Також, визнано недійсним статут ТОВ "НВФ "Водполімер" у редакції, затвердженій на підставі рішення загальних зборів учасників від 31.10.2014 року, оформленого протоколом № 17/11/14.

При цьому судами враховано, що у справі № 911/2284/17 не встановлювались обставини щодо ТОВ "Сіверекополімер" чи ТОВ "Ріелті-Естейт". Водночас, у справі № 911/2284/17 встановлено преюдиційні обставини щодо позивача, ТОВ "НВФ "Водполімер", та щодо незаконності Статуту ТОВ "НВФ "Водполімер" в редакції 2015 року, відповідно і повноважень директора В. Періна.

Враховуючи результати розгляду справи № 911/2284/17, суди обох інстанцій дійшли висновку, що матеріалами справи №911/3448/20 підтверджується та є обґрунтованим твердження позивача, що директор ТОВ "НВФ "Водполімер" В. Перін діяв на підставі повноважень Статуту (2015 року), розширених у злочинний спосіб, тому усвідомлював незаконність дій, спрямованих на порушення прав корпоративних власників ТОВ "НВФ "Водполімер", які його не уповноважували на розпорядження та відчуження засобів власного виробництва.

Таким чином, відповідне положення Статуту передбачало необхідність як отримання згоди на укладення правочину, так і його подальше затвердження.

Встановлена в матеріалах справи незаконність внесення змін до Статуту ТОВ "НВФ "Водполімер" (2015 року) в частині повноважень представника (директора В. Періна), що має ознаки злочинних дій та намірів, в сукупності з укладенням правочину (спірного договору іпотеки), який явно суперечить меті діяльності та інтересам господарюючого суб`єкта, свідчить про те, що відповідний правочин укладений поза волею юридичної особи (ТОВ "НВФ "Водполімер") у зловмисний спосіб.

Таким чином, суди дійшли висновку, що спірний правочин укладено з порушенням ч. 3 ст. 203 ЦК України, оскільки такий правочин не відповідає внутрішній волі саме юридичної особи, а виражав волю виключно представника, який усвідомлював протиправність своїх дій поза межами дійсних повноважень на підставі підроблених положень Статуту.

Суди звернули увагу, що матеріалами справи підтверджується факт укладення спірного правочину з порушенням ч. 3 ст. 203 ЦК України та наявність в діях представника умислу діяти всупереч інтересам юридичної особи поза межами дійсних повноважень діяти від імені юридичної особи щодо вчинення спірного правочину.

Відповідно, представник юридичної особи зловмисно вчинив правочин, якого не мав права вчиняти, а такі дії представника мають ознаки злочинного умислу, спрямованого на позбавлення юридичної особи належних їй виробничих активів.

При цьому, укладення спірного правочину мало намір і призвело до безоплатного виведення виробничих потужностей з власності ТОВ "НВФ "Водполімер" на користь ТОВ "Сіверекополімер", тобто іншої сторони спірного договору іпотеки, яким також було реалізовано іпотечне зобов`язання на свою користь. Разом з тим, сам по собі договір іпотеки не передбачав для ТОВ "НВФ "Водполімер" жодних адекватних вигод та оплатності, що ТОВ "Сіверекополімер", у свою чергу, мало усвідомлювати. Ні оплата 60000 грн за поруку, ні виникнення права регресу до боржника ПрАТ "ПМК № 55" (який, як і Іпотекодержатель - ТОВ "Сіверекополімер", ініціювали процедури ліквідації), не є адекватними та співмірними наслідками, оскільки не забезпечують відновлення втрачених виробничих потужностей ТОВ "НВФ "Водполімер" та відновлення нормальної господарської діяльності.

Аналізуючи вищевикладене у сукупності та з огляду на встановлені в ході розгляду справи обставини, суди зазначили, що оскаржуваний договір іпотеки вчинявся від імені ТОВ "НВФ "Водполімер" в особі директора В. Періна всупереч інтересам ТОВ "НВФ "Водполімер", зміст такого правочину не відповідав справжньому волевиявленню ТОВ "НВФ "Водполімер" як суб`єкту господарювання.

Крім того, встановлено наявність зловмисних намірів представника ТОВ "НВФ "Водполімер" директора В. Періна, про що свідчить усвідомлення ним відсутності повноважень на укладення спірного правочину та підроблення установчих документів з метою розширення своїх повноважень (подання на реєстрацію нової редакції Статуту з безпідставним внесенням змін до повноважень директора) та протиправне укладення спірного правочину з метою, яка суперечить інтересам ТОВ "НВФ "Водполімер" та порушує майнові права його корпоративних власників.

Суд апеляційної інстанції звернув увагу, що наведених обставин скаржниками в апеляційних скаргах не спростовано.

Відтак, Верховний Суд зазначає, що судами у справі № 911/3448/20 встановлено: 1) директор позивача В. Перін усвідомлював незаконність дій, спрямованих на порушення прав корпоративних власників ТОВ "НВФ "Водполімер", які його не уповноважували на розпорядження та відчуження засобів власного виробництва; 2) незаконність внесення змін до Статуту ТОВ "НВФ "Водполімер" (2015 року) в частині повноважень представника (директора В. Періна), що має ознаки злочинних дій та намірів, в сукупності з укладенням правочину (спірного договору іпотеки), який явно суперечить меті діяльності та інтересам господарюючого суб`єкта, свідчить про те, що відповідний правочин укладений поза волею юридичної особи (ТОВ "НВФ "Водполімер") у зловмисний спосіб; 3) укладення спірного правочину виражало волю виключно представника, який усвідомлював протиправність своїх дій поза межами дійсних повноважень на підставі підроблених положень Статуту; 4) представник позивача зловмисно вчинив правочин, якого не мав права вчиняти, а такі дії представника мають ознаки злочинного умислу, спрямованого на позбавлення юридичної особи належних їй виробничих активів; 5) такий правочин не відповідає внутрішній волі саме юридичної особи; 6) укладення спірного правочину мало намір і призвело до безоплатного виведення виробничих потужностей з власності ТОВ "НВФ "Водполімер" на користь ТОВ "Сіверекополімер", тобто іншої сторони спірного договору іпотеки, яким також було реалізовано іпотечне зобов`язання на свою користь.

Отже, як правильно встановлено судами обох інстанцій, наведені вище обставини вказують на наявність умислу у діях представника позивача всупереч інтересам юридичної особи поза межами повноважень, і правочин, вчинений за наявності злочинного умислу свідчить про зловмисну домовленість представників сторін під час укладення договору іпотеки, за яким відчужено об`єкт нерухомості всупереч інтересам позивача, що й стало підставою для задоволення позову та визнання недійсним договору на підставі ч. 1 ст. 232 ЦК України.

Такий висновок судів апеляційної інстанції ґрунтується на правильному застосуванні норм ч. 1 ст. 232 ЦК України, та відповідає висновкам щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладеним у постановах Верховного Суду, на неврахування яких апеляційним судом посилається скаржник.

При цьому його незгода з висновками судів, відповідно до яких ст. 232 ЦК України не вимагає встановлення саме злочинної змови (зговору) представників сторін спірного договору і визначені цивільним законодавством засоби не дозволяють встановити відповідні факти, які мають ознаки кримінально переслідуваних діянь і повинні встановлюватись правоохоронними органами, оцінюється Верховним Судом критично, оскільки суди обох інстанцій врахували, що норма ст. 232 ЦК України передбачає наявність злочинного умислу у представника сторони, що в разі укладення договору, породжує злочинну домовленість з іншою стороною і врахували, що словосполучення "зловмисна домовленість", що використовується в ст. 232 ЦК України, явно підкреслює, що тут маються на увазі саме навмисні дії представника, тобто він усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для довірителя наслідків та бажає (або свідомо допускає) їх настання. В свою чергу, правочин, вчинений представником за наявності злочинного умислу свідчить про зловмисну домовленість (домовленість, яка мала злочинний умисел представника), який не відповідає волі та інтересам сторони, яку представляють (правочин щодо відчуження виробничих потужностей вчинено всупереч інтересам та цілям юридичної особи), не може вважатись правомірним з огляду на ст. 204 ЦК України.

Судами ж встановлено, що дії В. Періна мають ознаки злочинного умислу, він усвідомлював незаконність дій, спрямованих на порушення прав корпоративних власників ТОВ "НВФ "Водполімер", які його не уповноважували на розпорядження та відчуження засобів власного виробництва, і оскаржуваний договір іпотеки вчинявся від імені ТОВ "НВФ "Водполімер" в особі директора В. Періна всупереч інтересам ТОВ "НВФ "Водполімер", зміст такого правочину не відповідав справжньому волевиявленню ТОВ "НВФ "Водполімер" як суб`єкту господарювання, укладення спірного правочину мало намір і призвело до безоплатного виведення виробничих потужностей з власності ТОВ "НВФ "Водполімер" на користь ТОВ "Сіверекополімер", тобто іншої сторони спірного договору іпотеки, яким також було реалізовано іпотечне зобов`язання на свою користь.

Доводи скаржника в цій частині зводяться до незгоди з конкретним формулюванням своїх висновків судами попередніх інстанцій та підміни їх суті формалізованим сприйняттям обґрунтування судами своїх рішень. При цьому, хоча висновки судів в цій частині не дублюють позицій Верховного Суду з приводу застосування ст. 232 ЦК України, як місцевим, так і апеляційним господарськими судами досліджено та проаналізовано обставини як наявності умислу представника позивача, так і його відносини з відповідною юридичною особою - вигодонабувачем ТОВ "Сіверекополімер", про що вказано у текстах оскаржених судових рішень.

Відтак, колегія суддів не вбачає невідповідності висновків судів в частині наявності підстав для визнання недійсним договору іпотеки практиці Верховного Суду, яку скаржник навів в обґрунтування підстав для оскарження судових рішень у справі.

Доводи відповідача-1 щодо порушення судами обох інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України) зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою наявних у матеріалів справи доказів, проте межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені ч. 2 ст. 300 ГПК України, не дозволяють Верховному Суду встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. В свою чергу, Верховний Суд з матеріалів справи не вбачає порушень судами попередніх інстанцій норм процесуального права при дослідженні ними доказів у справі.

Додатково колегія суддів звертає увагу, що дослідження обставин наявності підстав для визнання недійсним спірного договору іпотеки здійснювалось судами не тільки враховуючи обставини справи № 911/2284/17, а й з огляду на інші встановлені судом в ході розгляду справи обставини, що слідує з текстів оскаржуваних рішень.

Посилання відповідача-1 на те, що статут позивача від 31.10.2014 визнано недійсним постановою апеляційного господарського суду від 05.06.2019 у справі № 911/2284/17, а тому станом на 31.07.2015, 16.04.2016 та 13.02.2018 не існувало підстав стверджувати про наявність будь-яких обмежень у директора позивача на укладення будь-яких договорів, не заслуговують на увагу, оскільки нівелюють саму суть вирішення спору про визнання недійсним відповідної редакції статуту.

Щодо висновків судів обох інстанцій в частині витребування майна і доводів скаржника про неправильне застосування положень п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, колегія суддів зазначає таке.

Як встановлено ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу правомочностей.

Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Статтею 330 ЦК України унормовано: якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребувано у нього.

Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).

Судами встановлено, що спірне майно було відчужено директором ТОВ "НВФ "Водполімер" за відсутності повноважень на укладення спірного правочину, а учасники ТОВ "НВФ "Водполімер" не мали власної волі на вибуття майна з законного володіння. Положення дійсного Статуту ТОВ "НВФ "Водполімер" (в законній редакції 2004 року), в п. 10.15 передбачали, що до виключної компетенції загальних зборів відноситься питання, наведене в п. "з" п. 10.15 Статуту, а саме: надання згоди директору на укладення угод на суму понад 300 000,00 грн.; будь-яких угод, спрямованих на відчуження майна балансовою вартістю понад 100 000 грн.; угод застави майна , кредитних угод - та їх подальше затвердження.

Розпорядженням майном товариства директором не у спосіб та не в межах його повноважень передбачених законом та статутом товариства, не є вираженням волі власника майна та є підставою для витребування спірного майна з незаконного володіння відповідача-2 в порядку п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Таким чином, враховуючи викладені обставини, оскільки матеріалами справи підтверджуються факти права власності позивача на спірне майно, обставини вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача-2 та відсутність у відповідачів правових підстав для володіння та подальшого розпорядження спірним майном, суди обох інстанцій дійшли висновку, що позовна вимога про витребування майна з незаконного володіння відповідача-2 є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Скаржник не погоджується з вказаними висновками судів обох інстанцій та зазначає, що апеляційний господарський суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, фактично витребував об`єкт нерухомості від ТОВ "Ріелті-Естейт", який вже не був власником нерухомого майна, оскільки 01.10.2021 уклав договір купівлі-продажу та здійсним відчуження спірного майна на користь фізичної особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.

В той же час, місцевим господарським судом у справі № 911/3448/20 рішення, яким, зокрема, витребувано спірне майно у ТОВ "Ріелті-Естейт" на користь ТОВ "НВФ "Водполімер", було винесено 29.04.2021, тобто до відчуження майна 01.10.2021 ТОВ "Ріелті-Естейт" на користь фізичної особи, як стверджує скаржник. Відтак, оскільки на момент винесення рішення судом першої інстанції вимогу щодо витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України від особи, яка є останнім його набувачем, було дотримано судом, а відповідно до положень ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, доводи відповідача-1 про порушення апеляційним господарським судом п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України та неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 та від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, відхиляються Судом як помилкові.

Що ж до посилань скаржника не неправильне застосування судами ст.ст. 256, 257, 261, 264, 92, 97 та 207 ЦК України в частині застосування строків давності та визначення моменту початку їх перебігу для юридичної особи, як сторони правочину та підстав для переривання перебігу позовної давності, а також щодо застосування строків давності до вимог про витребування майна на підставі п. 2 ч. 1 ст. 388 ЦК України (без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах: від 17.03.2020 у справі № 10/5026/995/2012, від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, від 04.04.2019 у справі № 910/15456/17, від 22.10.2019 у справі № 910/15453/17, від 28.05.2019 у справі № 5015/118/11, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Водночас відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог.

Статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи.

Відповідно до позиції Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 17.03.2020 у справі № 10/5026/995/2012, для юридичної особи як сторони правочину (договору тощо) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину, оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права за цим правочином.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 464/5089/15, у пункті 6.25 постанови від 04.04.2019 у справі № 910/15456/17, в постановах від 28.05.2019 у справі 5015/118/11 та від 22.10.2019 у справі № 910/15453/17.

В той же час, суди обох інстанцій у справі № 911/3448/20 дійшовши висновку про те, що позивачем не було попущено строків давності, виходили з того, що відповідно до викладених у позовній заяві обставин, у липні 2018 корпоративний учасник ТОВ "НВФ "Водполімер" ОСОБА_1 (голова товариства) звернувся до Господарського суду Київської області з вимогою визнання недійсним договору іпотеки цілісного майнового адміністративно-виробничого комплексу позивача, укладеного від 31.07.2015.

Вказаний спір завершився ухваленням 03.02.2020 господарським судом рішення у справі №911/1658/18 про визнання договору іпотеки від 31.07.2015 недійсним.

У зазначеному судовому провадженні усі три юридичні особи - учасники даного спору,- були сторонами справи №911/1658/18, що позбавило позивача процесуальної можливості передати власний (дублюючий) позов на вирішення господарському суду.

Отже, станом на 16.11.2020 спірний договір іпотеки мав статус недійсного договору з моменту його укладення, а позивач не мав правових та процесуальних можливостей звертатися до суду з тотожнім позовом за відсутністю предмету такого спору.

Однак, через появу у 2019 році правової позиції Великої Палати Верховного Суду про відсутність в учасника/акціонера права оскаржувати в суді правочини утвореної ним юридичної особи, Північний апеляційний господарський суд поновив товариству «Сіверекополімер» строк на оскарження цього рішення, - яке на цю пору набуло чинності та 16.11.2020 прийняв постанову, якою скасував рішення суду першої інстанції про недійсність договору іпотеки.

Тобто, до дня прийняття апеляційним судом зазначеної постанови від 16.11.2020 у справі №911/1658/18 було чинним судове рішення від 03.02.2020, згідно з яким договір іпотеки від 31.07.2015 було визнано недійсним.

За змістом ст. 264 ЦК України, позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Таким чином, суди обох інстанцій дійшли висновку, що з моменту звернення до Господарського суду Київської області позивача-учасника ОСОБА_1 з відповідним позовом - строки давності захисту права ТОВ НВФ «Водполімер» шляхом оспорення законності договору іпотеки від 31.07.2015 припинили свій перебіг згідно закону, а в подальшому цей строк, відповідно до приписів ст. 264 ЦК України, розпочав свій перебіг 16.11.2020 - із дня прийняття постанови Північного апеляційного господарського суду.

Відтак, суди обох інстанцій у відповідному висновку виходили не з неправильного визначення початку перебігу позовної давності, як вказує скаржник посилаючись на постанови Верховного Суду, а застосували ст. 264 ЦК України і зазначили, що строки давності захисту права припинили свій перебіг відповідно до закону, а в подальшому цей строк, відповідно до приписів ст.264 ЦК України, розпочав свій перебіг 16.11.2020.

Як зазначав Верховний Суд вище, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування конкретної норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Проте відповідач-1 в якості підстави касаційного оскарження обрав постанови Верховного Суду, у яких відсутні висновки щодо застосування ст. 264 ЦК України. Таким чином, правовідносини у справах № 911/3448/20 та № 10/5026/995/2012, № 464/5089/15, № 910/15456/17, № 910/15453/17, № 5015/118/11 не є подібними.

Верховний Суд звертає увагу на те, що правильність оформлення касаційної скарги, зокрема, її вимоги, зміст та підстави касаційного оскарження, покладається саме на заявника касаційної скарги, а Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу відповідними міркуваннями та вирішувати замість нього правильність визначення посилання на постанови Верховного Суду в якості підстав касаційного оскарження, оскільки вказане порушувало б принцип змагальності учасників справи.

Що ж до посилань скаржника на неправильне застосування судами строків давності до вимог про витребування майна на підставі п. 2 ч. 1 ст. 388 ЦК України, без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, то відповідні вимоги про застосування строків давності в цій частині заявлялися відповідачем-2, і скаржником не надано доказів наявності повноважень представляти його інтереси в суді касаційної інстанції.

Відтак, Верховний Суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України в частині висновків судів щодо застосування строків давності до спору у цій справі, оскільки правовідносини у справі № 911/3448/20 та тих, на неврахування висновку Верховного Суду у яких посилається скаржник, не є подібними.

Оскільки скаржником судові рішення в частині задоволення вимоги позивача про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 39650916 від 13.02.2018, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право власності № 24809695 на об`єкт нерухомого майна не оскаржуються, Верховний Суд не здійснює їх перегляд в цій частині.

Підсумовуючи викладене, беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного та місцевого господарських судів в оскаржуваній частині щодо наявності підстав для визнання недійсним договору іпотеки на підставі ст. 232 ЦК України та витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржувані постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін (в межах касаційного оскарження).

Керуючись ст.ст. 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сіверекополімер" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.12.2021 та рішення Господарського суду Київської області від 29.04.2021 у справі № 911/3448/20 в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.