Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

31 жовтня 2018 року

Київ

справа №235/3001/17

адміністративне провадження №К/9901/22539/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Красноармійського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області, третя особа - Управління соціального захисту населення Покровської міської ради Донецької області, про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою Красноармійського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на постанову Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 25 липня 2017 року в складі судді Хмельової С.М. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2017 року в складі колегії суддів Сіваченка І.В., Шишова О.О., Чебанова О.О.,

В С Т А Н О В И В :

У червні 2017 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Красноармійського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (далі - відповідач або Управління) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, просив визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті пенсії, зобов'язати відповідача поновити нарахування та виплату пенсії з 01 квітня 2017 року та здійснити виплату заборгованості за весь час затримки.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він отримує пенсію за віком. З липня 2014 року зареєстрований як внутрішньо-переміщена особа, перебуває на обліку Управління соціального захисту населення Покровської міської ради. У квітня 2017 року позивачу не була перерахована пенсія за квітень 2017 року. 27 квітня 2017 року позивач звернувся до відповідача з запитом про причини невиплати пенсії. 12 червня 2017 року від управління отримано відповідь № 17342/02/25, в якій зазначено, що позивачу було повідомлено, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» від 08 червня 2016 року № 365 (далі - Постанова КМУ № 365), представники Управління соціального захисту населення проводили перевірку фактичного місця проживання внутрішньо переміщених осіб. За адресою: м. Родинське, вул. Тиха (Комінтерна), 4/4, 17 березня 2017 року було залишено позивачу повідомлення, про те, що у зв'язку з тривалою відсутністю за фактичним місцем проживання понад 60 днів, відповідно до пункту 3 статті 12 Закону України «Про забезпечення прав в свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) видана позивачу довідка скасовується. 27 квітня 2017 року позивач звернувся із заявою до Управління соціального захисту населення, в якій роз'яснив, що місце фактичного перебування не залишав. Відповіддю № 01-3/198 від 15 травня 2017 року позивачу було повідомлено, що його 17 березня 2017 року двічі відвідали державні соціальні інспектори, але за адресою тимчасового перебування позивач був відсутній, тому дія довідки була скасована. Тобто, зі змісту відповіді відповідача вбачається, що позивачу було відмовлено у поновленні виплати пенсії у зв'язку із не підтвердженням фактичного місця проживання позивача. Позивач вважає, що дії відповідача щодо невиплати пенсії є протиправними.

Постановою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 25 липня 2017, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2017 року, позовні вимоги задоволені повністю. Визнано протиправними та скасовано розпорядження Управління у розгляді питання про припинення виплати пенсії позивачу від 25 травня 2017 року. Зобов'язано Управління поновити позивачу виплату пенсії та здійснити виплату заборгованості починаючи з 01 квітня 2017 року за весь час затримки.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач, не виплачуючи позивачу пенсію за віком з квітня 2017 року діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку з чим підлягають захисту порушені права пенсіонера шляхом визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу пенсію за весь час затримки. Суди зазначили, що зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії, оскільки держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Не погоджуючись з постановою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 25 липня 2017 року та ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2.

У касаційній скарзі відповідач зазначає, що реалізація права на отримання пенсійних виплат пов'язана з фактом реєстрації пенсіонера як внутрішньо переміщеної особи, що має бути підтверджено відповідною довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) визначено підстави припинення та поновлення виплати пенсії, зокрема, в інших випадках, передбачених законом. Статтею 12 Закону № 1706-VII визначено також підстави для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, згідно якого протоколом від 31 березня 2017 року № 14 було відмовлено позивачу в призначенні (відновленні) соціальних виплат за результатами перевірки інформації про повернення внутрішньо переміщеної особи на тимчасово окуповану територію України.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 235/3001/17, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі за текстом - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 лютого 2018 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів: суддя-доповідач Берназюк Я.О., судді Гриців М.І. та Коваленко Н.В.

Верховний Суд ухвалою від 19 вересня 2018 року прийняв до провадження адміністративну справу № 235/3001/17 та призначив її до розгляду ухвалою від 30 жовтня 2018 року в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів на 31 жовтня 2018 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

18 жовтня 2017 року та 24 жовтня 2017 року від позивача надійшло заперечення на касаційну скаргу відповідача, в якому ОСОБА_2 наголошував на тому, що зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії. Крім того, наголосив, що за змістом статті 49 Закону № 1058-ІV вбачається, що припинення виплати пенсії можливе лише з підстав, визначених у цій статті, проте, в даному випадку, підставою для припинення виплати пенсії стало те, що комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат вирішено соціальні виплати не призначати. Зауважує, що рішення має роз'яснювальний характер та не є нормативно-правовим актом вищої юридичної дії.

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач відповідно до посвідчення є пенсіонером за віком, пенсію призначено з 01 вересня 1999 року довічно.

Згідно з довідкою від 23 червня 2016 року № 1427029919 позивач є внутрішньо-переміщеною особою, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, фактичне місце проживання: АДРЕСА_2.

27 квітня 2017 року позивач звернувся із заявою до Управління, у якій просив роз'яснити підстави невиплати пенсії.

Відповіддю Управління № 17342/02/25 від 12 червня 2017 року позивачу було повідомлено, що відповідно до Постанови КМУ № 365 представники Управління соціального захисту населення проводять перевірку фактичного проживання внутрішньо переміщених осіб. Після проведення такої перевірки позивачу було припинено виплату пенсії з квітня 2017 року.

Як вбачається з матеріалів справи, Рішенням Управління соціального захисту населення від 27 березня 2017 року скасовано дію довідки № 142729919 від 23 червня 2016 року про взяття на облік позивача як внутрішньо переміщеної особи.

Розпорядженням Управління від 23 березня 2017 року припинено виплати пенсії з 01 квітня 2017 року згідно статті 49 Закону № 1058-ІV.

Згідно відомості витягу протоколу № 14 від 31 березня 2017 року, засідання комісії з розгляду питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо-переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування відмовлено в призначенні (відновленні) соціальних виплат позивачу.

З листа Управління соціального захисту населення від 15 травня 2017 року вбачається, що відповідно до інформації, отриманої від Держприкордонслужби позивач перетнув кордон України з тимчасово окупованою територією 24 червня 2016 року і до 01 лютого 2017 року на територію України не повернувся, тобто був відсутній понад 60 днів. Також, 17 березня 2017 року позивача двічі відвідували державні соціальні інспектори, але за адресою тимчасового перебування знайдено не було та протягом трьох днів до Управління соціального захисту населення позивач для фізичної ідентифікації не з'явився.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній після 15 грудня 2017 року) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 25 липня 2017 року та ухвала Донецького апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2017 року відповідають, а викладені в касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятними з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Зокрема, у пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 вказано, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) від 03 травня 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.

Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV).

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV визначено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Питання виплати пенсій врегульовані статтею 47 Закону № 1058-IV, за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Перелік підстав, відповідно до яких здійснюється припинення пенсійних виплат, визначено частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти, у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; (положення пункту 2 частини першої статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009) 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідне рішення про припинення виплат позивачу Управлінням не приймалось.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України або підставою для їх обмеження.

Таким чином, держава зобов'язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною Радою України.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 06 жовтня 2015 року у справі № 608/1189/14-а та Верховим Судом, зокрема, у постановах від 21 червня у справі № 243/8037/17, від 18 жовтня у справі № 425/1908/17.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 243/3505/16-ц зазначено, що відсутність довідки про взяття на облік позивача як особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району антитерористичної операції, не може бути підставою для невиплати коштів, які належать особі згідно з законом.

Відтак, встановивши, що призупиняючи виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії, суди у цій справі дійшли правомірного висновку, що позов підлягає задоволенню.

Конституційний Суд України у рішенні (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року № 9-рп зазначив, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 1), ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7). Гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.

В Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи R(80)2, зазначено, що приймаючи конкретне рішення, адміністративний орган влади має, зокрема, дотримуватися принципу рівності перед законом, не допускати несправедливої дискримінації.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у пунктах 51, 54 та тексті свого рішення у справі "Пічкур проти України" (№ 10441/06) право на отримання пенсії не може бути залежним від місця проживання заявника. Різниця в поводженні, є порушенням статі 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини "Фабіан проти Угорщини" (№ 78117/13) відповідно до прецедентного права Суду, відмінність у ставленні є дискримінаційною в світлі статті 14, якщо вона "не має об'єктивного та розумного обґрунтування", тобто, якщо вона не переслідує "легітимну мету" або якщо немає "розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та метою, що переслідується".

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення судів у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в них повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення суду першої та апеляційної інстанцій, то відповідно до статті 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Красноармійського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області залишити без задоволення.

Постанову Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 25 липня 2017 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко