Історія справи

Ухвала КАС ВП від 15.08.2019 року у справі №0640/4456/18

ПОСТАНОВА

Іменем України

30 березня 2020 року

Київ

справа №0640/4456/18

адміністративне провадження №К/9901/22263/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Желєзного І.В. та Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу № 0640/4456/18

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства оборони України,

третя особа Житомирський обласний військовий комісаріат

про визнання протиправним та скасування пункту 31 рішення № 60 від 15 червня 2018 року,

за касаційною скаргою Міністерства оборони України

на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2019 року (у складі судді Горовенко А.В.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2019 року (у складі колегії суддів Шидловського В.Б., Іваненко Т.В. Кузьменко Л.В.)

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства оборони України (далі - відповідач), за участю третьої особи Житомирського обласного військового комісаріату (далі - третя особа, військкомат), у якому просив:

- визнати протиправним і скасувати пункт 31 рішення Міністерства оборони України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги, у зв`язку із встановленням інвалідності 2 групи з 28 жовтня 2016 року, внаслідок поранення (контузії), захворювань, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, оформленого протоколом засідання комісії з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 60 від 15 червня 2018 року;

- зобов`язати Міністерство оборони України призначити та виплатити одноразову грошову допомогу у зв`язку із встановленням інвалідності 2 групи внаслідок поранення (контузії), захворювань, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, в розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, а саме 28 жовтня 2016 року, відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі - Порядок № 975).

В обґрунтування позову зазначено, що позивач під час виконання обов`язків військової служби в Республіці Афганістан отримав травму. Постановою Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України від 12 серпня 2013 року № 1972 встановлено, що отримане позивачем поранення (контузія) пов`язана із виконанням обов`язків військової служби. Рішенням органів Житомирської обласної медико-соціальної експертної комісії № 2 з 20 серпня 2013 року йому встановлено третю групу інвалідності внаслідок поранення (контузії), захворювання, пов`язаних із виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії, проте одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням третьої групи інвалідності виплачено не було. В подальшому, 02 листопада 2016 року, рішенням Житомирської медико-соціальної експертної комісії № 2 позивачу встановлено другу групу інвалідності внаслідок поранення (контузії), захворювання, пов`язаних із виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії, що, на думку позивача, є підставою для отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2019 року, позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що право позивача на одноразову грошову допомогу не може підлягати часовим обмеженням і залежати від того чи пройшов дворічний термін з часу первинного огляду, оскільки першочергово є встановленим той факт, що позивач отримав незворотні негативні зміни стану здоров`я, внаслідок перебування на військовій службі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2019 року та постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Міністерство оборони України звернулося з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга подана 02 серпня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 820/1645/18, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач в період з березня 1980 року по листопад 1980 року приймав участь у виконанні інтернаціонального обов`язку на території Республіки Афганістан в складі військової частини польова пошта 83565.

Відповідно до витягу з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв № 1972 від 12 серпня 2013 року встановлено, що поранення (контузія) та захворювання, позивача пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.

Згідно із довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 10 ААБ № 667192 від 25 вересня 2013 року позивачу встановлена третя група інвалідності з 20 вересня 2013 року, яка настала внаслідок поранення (контузії), захворювання, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби при перебування в країнах де велися бойові дії.

Відповідно до довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААА № 901119 від 02 листопада 2016 року позивачу встановлено другу групу інвалідності з 28 жовтня 2016 року, внаслідок поранення (контузії), захворювання, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії.

05 квітня 2018 року позивач звернувся із заявою до Житомирського обласного військового комісаріату з проханням направити документи до Міністерства оборони України для виплати одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням ІІ групи інвалідності з 28 жовтня 2016 року, внаслідок поранення (контузії), захворювання, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії.

За результатами розгляду поданих документів, комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум прийнято рішення від 15 червня 2018 року № 60, оформлене протоколом засідання комісії, відповідно до пункту 31 якого, позивачу відмовлено у призначені одноразової грошової допомоги з тих підстав, що інвалідність ОСОБА_1 встановлено понад 3-місячний термін після звільнення з військової служби, у зв`язку із чим позивач не має права на одержання одноразової грошової допомоги відповідно до пункту 6 статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у редакції, яка діяла на час встановлення інвалідності у 2013 році, окрім того, зміна групи інвалідності встановлена понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності.

Позивач, вважаючи, що він має право на отримання та виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності, звернувся до суду з даним позовом.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі Міністерство оборони України посилається на те, що позивач був звільнений зі строкової військової служби у 1986 році, інвалідність встановлена понад тримісячний термін після звільнення, а тому позивач не може мати права на отримання одноразової грошової допомоги. Крім того, наголошує, що судами помилково застосовано до спірних правовідносин статтю 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в редакції станом на 28 жовтня 2016 року (на дату встановлення інвалідності).

Від позивача 04 вересня 2019 року надійшов відзив на касаційну скаргу, де позивач зазначає, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. Позивач зазначає, що у даних правовідносинах, застосуванню підлягають норми, які були чинними на час встановлення йому другої групи інвалідності, відтак у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року законодавством не було передбачено обмежень трьох місячним строком від дати звільнення зі служби для виплати одноразової грошової допомоги.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2019 року та постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2019 року відповідають не повністю, а доводи касаційної скарги є частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Частиною п`ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до статті 41 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Згідно частини першої статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (в редакції, чинній на момент встановлення позивачу ІІ групи інвалідності) одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 Закону № 2011-ХІІ (у редакції, чинній на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності) одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.

Підставою для отримання одноразової грошової допомоги є встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.

Призначення і виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, урегульовано Порядком № 975.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 975 особам, які до набрання чинності Порядком, затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги: допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.

Предметом спору у цій справі є вимога нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу позивачу як інваліду ІІ групи.

Другу групу інвалідності позивачу встановлено з 28 жовтня 2016 року, внаслідок поранення (контузії), захворювання, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах де велися бойові дії.

На день встановленні ІІ групи інвалідності позивачу діяв Порядок № 975, а тому саме його належить застосовувати у спірних правовідносинах.

Згідно пункту 12 Порядку № 975 призначення і виплата одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, військовозобов`язаним та резервістам, яких призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, здійснюється Міноборони, іншими центральними органами виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями та правоохоронними органами, та іншими органами державної влади, військовими формуваннями та правоохоронними органами, в яких передбачено проходження військової служби військовослужбовцями, навчальних (або перевірочних) та спеціальних зборів - військовозобов`язаними, проходження служби у військовому резерві - резервістами (далі - розпорядник бюджетних коштів).

Частиною другою пункту 3 Порядку № 975 встановлено, що днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Право на отримання одноразової грошової допомоги безпосередньо пов`язане з датою встановлення інвалідності та, відповідно, визначається положенням законодавства, яке було чинним саме на той момент, та встановлювало, зокрема, порядок отримання та розмір такої допомоги. Наступна зміна законодавства не впливає на порядок отримання, розмір допомоги тощо, і це відповідає принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права, та, відповідно, не призводить до ситуації, за якої особа, якій встановлена інвалідність, у подальшому внаслідок внесення змін до законодавства не втратить таке право взагалі або їй буде зменшено розмір відповідної допомоги.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 26 жовтня 2018 року у справі № 820/2504/18, від 12 березня 2020 року у справі № 554/1664/17, від 16 березня 2020 року у справі №560/267/19.

Таким чином, ІІ група інвалідності встановлена ОСОБА_1 28 жовтня 2016 року в період, коли законодавством не передбачалось обмеження трьохмісячним строком настання інвалідності від дати звільнення зі служби для виплати одноразової грошової допомоги, відтак, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення Міністерства оборони України від 15 червня 2018 року № 60 про відмову у виплаті одноразової грошової допомоги.

Однак, пунктом 11 Порядку № 975 визначено, що військовослужбовець, військовозобов`язаний та резервіст, якому виплачується одноразова грошова допомога у разі настання інвалідності чи втрати працездатності без встановлення йому інвалідності, подає уповноваженому органу такі документи: заяву про виплату одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням інвалідності чи часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності; довідку медико-соціальної експертної комісії про встановлення групи інвалідності або відсотка втрати працездатності із зазначенням причинного зв`язку інвалідності чи втрати працездатності.

До заяви додаються копії: постанови відповідної військово-лікарської комісії щодо встановлення причинного зв`язку поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання; документа, що свідчить про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва), зокрема про те, що воно не пов`язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження; сторінок паспорта з даними про прізвище, ім`я та по батькові і місце реєстрації; документа, що засвідчує реєстрацію фізичної особи у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, виданого органом доходів і зборів (для фізичної особи, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, офіційно повідомила про це відповідний орган доходів і зборів та має відмітку в паспорті громадянина України, - копію сторінки паспорта з такою відміткою).

Подання зазначених у п. 11 Порядку № 975 документів при зверненні за призначенням одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності чи втрати працездатності без встановлення інвалідності, є необхідною умовою для призначення такої допомоги та ґрунтується на необхідності перевірити відсутність обмежень, встановлених у статті 16-4 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (зокрема, коли інвалідність є наслідком вчинення особою дій у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп`яніння; навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров`ю), за наявності яких особа позбавляється права на отримання такої допомоги.

При цьому, Порядок № 975 не визначає, який саме документ (військово-облікові документи, медична довідка, акт розслідування, архівна довідка, виписка з історії хвороби, тощо) повинна подати особа, яка звертається за отриманням одноразової грошової допомоги, на підтвердження обставин причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва).

Водночас, подання до Міністерства оборони України відповідного рішення військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв, яким встановлено, що отримані особою поранення, травма, контузія, захворювання, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, не виключає необхідності подання інших, зазначених у пункті 11 Порядку № 975, документів, що свідчать про причини та обставини поранення, травми, контузії та захворювання.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 822/21/18.

Згідно правової позиції Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висловленої у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 822/220/18, документами, що свідчать про причини та обставини поранення (контузії, травми, каліцтва), зокрема про те, що поранення (контузія, травма, каліцтво) не пов`язане з учиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення, не є наслідком учинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження, можуть бути лише достовірні документи про причини і обставини одержання військовослужбовцем такого поранення. Неподання особою, яка звернулася за призначенням одноразової грошової допомоги, документів, що свідчать про причини та обставини поранення (контузії, травми, каліцтва), не створює для Міністерства оборони України обов`язку щодо їх витребовування.

У даній справі, Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що надані позивачем документи, на підтвердження причин та обставин поранення (контузії, травми або каліцтва), а саме: акт судово-медичного дослідження та протокол засідання Військово-лікарської комісії Західного регіону, не містять відомостей про обставини поранення позивача, зокрема про те, що воно не пов`язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп`яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження.

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що протокол засідання Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України від 12 серпня 2013 року № 1972 постановлений на підставі акта судово-медичного обстеження від 20 вересня 2013 року № 1374, у якому зазначено, що відомості про обставини поранення та контузії, встановлені зі слів позивача та можливо отримані внаслідок осколочних поранень за обставин та в терміни, що вказані ОСОБА_1 .

Відтак, у контексті спірних правовідносин та обставин цієї справи, колегія суддів приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку щодо права позивача на отримання одноразової грошової допомоги на підставі поданого ним документу про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва).

Таким чином, з урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, шляхом визнання протиправним пункту 31 рішення Міністерства оборони України № 60 від 15 червня 2018 року про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням інвалідності ІІ групи; зобов`язання Міністерство оборони України повторно розглянути документи ОСОБА_1 стосовно виплати йому одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІI групи інвалідності, відповідно до вимог Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975, з огляду на мотиви викладені у цьому рішенні.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).

Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і у справі Стреч проти Сполучного Королівства («Stretch v. the United Kingdom,» № 44277/98, п. 37).

У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності". Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність («Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany», № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74).

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; п. 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; п. 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Ruiz Torija v. Spain», № 18390/91; п. 29).

Крім того, у пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних («Artico v. Italy», № 6694/74, п 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи («Van de Hurk v. Netherlands» № 16034/90, п. 59).

Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» («Peleki v. Greece», № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» («Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), № 19867/12, п. 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі підлягають скасуванню а касаційна скарга - частковому задоволенню.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити частково.

Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 лютого 2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2019 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково.

Визнати протиправним і скасувати пункт 31 рішення Міністерства оборони України № 60 від 15 червня 2018 року про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням інвалідності ІІ групи.

Зобов`язати Міністерство оборони України повторно розглянути документи ОСОБА_1 стосовно виплати йому одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІI групи інвалідності, відповідно до вимог Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975, з огляду на мотиви викладені у цьому рішенні.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючи Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко