Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

28 листопада 2018 року

м.Київ

справа №826/5132/16

адміністративне провадження №К/9901/8631/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,

суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу

Державної міграційної служби України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року (судді: Безименна Н.В., Аліменко В.О., Кучма А.Ю.) у справі №826/5132/16 за позовом громадянина Ірану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Громадянин Ірану ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), де третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - ГУ ДМС України в м. Києві,) в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 09.03.2015 №121-16 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ДМС України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції та ухвалено нову, якою позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись із таким судовим рішенням відповідач звернувся із касаційною скаргою, в якій посилаюсь на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 серпня 2016 року. Скаргу мотивує тим, що ним були належним чином проаналізовані всі подані позивачем відомості та причини звернення за захистом, і тому, на підставі Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Ісламської Республіки Іран, народився в м.Тегеран, одружений, має малолітню дитину, за національністю - фарс, за віросповіданням - християнин (баптист), освіти не має.

Згідно відомостей анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач 01 вересня 2011 року покинув країну постійного проживання та цього ж дня літаком прибув до України, надавши паспорт громадянина Ісламської Республіки Іран серія 557091 №1847 та ID-карту серія НОМЕР_1 НОМЕР_2.

27 квітня 2015 року позивач звернувся до ГУ ДМС в місті Києві з заявою про визнання біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, в обґрунтування якої вказав про неможливість позивача повернутися до країни-походження, - Ірану, у зв'язку зі зміною віросповідання, а саме: навернення у християнство, що у разі повернення до Ірану загрожує життю та безпеці заявника.

Рішенням Державної міграційної служби України від 09 березня 2016 року № 121-16 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що направлено повідомлення від 22.03.2016 №96.

Вважаючи таке рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся з до суду з даним адміністративним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено реальності загрози його життю чи ймовірності стати жертвою переслідувань з релігійних мотивів в країні походження.

Натомість суд апеляційної інстанції приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, дійшов висновку, що відповідачем при розгляді заяви позивача не було проведено належної перевірки, збору та аналізу інформації щодо нових обставин вказаних самим заявником, а отже, прийнято необґрунтоване та передчасне рішення.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, оскаржувана відмова відповідача вмотивована відсутністю умов, передбачених п.1ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема, відсутністю у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Однак, відповідачем не було враховано, що у березні 2015 року позивач пройшов процедуру хрещення у церкві «Храм Спасіння», що підтверджується свідоцтвом про хрещення від 02.03.2015 № 408 .

Крім того, судом апеляційної інстанції було встановлено, що 03 лютого 2014 року у позивача та його дружини ОСОБА_3 народилася дитина ОСОБА_2, яка є громадянином України, що підтверджується копією свідоцтва про народження Серія НОМЕР_3.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази.

В свою чергу, орган з питань біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту може використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, та інших носіях.

Так, з відкритих джерел в мережі Інтернет, а саме: в доповіді Міжнародної конференції з Прав Людини «Прихована сторона Ірану: Дискримінація щодо етичних релігійних меншин» від 21.10.2010 вказано про те, що мусульмани, що перейшли з Ісламу дуже часто стають об'єктами переслідування та поганого поводження через їх релігійні переконання. Окрім незаконних вбивств, ново-обернених Християн регулярно затримують і тримають протягом тривалого часу під вартою.

Аналогічна доповідь була зроблена спеціальним доповідачем ООН з питання про становище в галузі прав людини в Ірані Міністерства внутрішніх справ Великої Британії, в якій зазначено, що станом на січень 2014 року 49 християн були затримані в Ісламській Республіці Іран, вироки різняться в діапазоні від 1 до 10 років позбавлення волі, Іранська влада розглядає домашні церкви і євангельських християн як загрозу національній безпеці (http://refworld.org/docid/561f53164.html).

Підсумовуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що, виходячи з аналізу відомостей, які є загальнодоступними у мережі Інтернет, вбачається, що побоювання позивача є обґрунтованими, оскільки влада Ірану не здатна забезпечити захист позивачу від переслідувань та жорстокого ставлення за релігійною ознакою.

Крім того, колегія суддів враховує, що за час перебування в Україні у позивача виникли додаткові підстави для звернення із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а саме: народження дитини на території України.

За такого правового регулювання та обставин справи колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що заява позивача є обґрунтованою, а ситуація, яка склалася в країні його походження, є несприятливою, в той час як відповідачем належна перевірка фактів, викладених позивачем, не проводилася, а отже, оскаржуване рішення прийнято формально, без детального дослідження і з'ясування всіх обставин справи, а тому відповідачем як суб'єктом владних повноважень не було належним чином обґрунтовано та передчасно зроблено висновок про відмову в задоволенні заяви позивача.

Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що висновок Київського апеляційного адміністративного суду є правильними, обґрунтованими, відповідає нормам матеріального та процесуального права, внаслідок чого касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року у справі №826/5132/16 залишити без змін, а касаційну скаргу Державної міграційної служби України, - без задоволення.

Головуюча суддя: І.Л. Желтобрюх

Судді: О.В. Білоус

Т.Г. Стрелець