ПОСТАНОВА

Іменем України

27 квітня 2020 року

м.Київ

справа №120/581/19-а

адміністративне провадження №К/9901/27337/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючої судді - Желтобрюх І.Л.,

суддів: Білоуса О.В., Гусака М.Б.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 07 травня 2019 року (суддя: Томчук А.В.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2019 року (судді: Сушко О.О., Залімський І. Г., Смілянець Е. С.) у справі №120/581/19-а за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Головного управління ДФС у Вінницькій області (далі - ГУ ДФС у Вінницькій області, відповідач) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 12.12.2018 №Ф-7895-17.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 07 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позивачка подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати такі рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити. В обґрунтування вимог касаційної скарги позивачка посилається на те, що з моменту державної реєстрації підприємницька діяльність нею фактично не здійснювалась, з огляду на перебування у декретній відпустці. Як наслідок, вважає, що у неї як у фізичної особи-підприємця, яка обрала спрощену систему оподаткування та не отримує дохід (не здійснює підприємницьку діяльність), не виникає обов`язку сплачувати єдиний соціальний внесок.

Відзиву на касаційну скаргу до суду не надходило.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що з 31.07.2013 ОСОБА_1 зареєстрована виконавчим комітетом Вінницької міської ради як фізична особа-підприємець, номер державної реєстрації 2 174 000 0000 047798. З 01.08.2018 перебуває на обліку як платник єдиного внеску.

12 грудня 2018 року на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, з огляду на наявну у ОСОБА_1 заборгованість зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-7895-17 на суму 15819,54 грн.

Не погоджуючись із означеною вимогою позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що право на звільнення від сплати єдиного внеску мають фізичні особи-підприємці, за умови, що вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Позивач до жодної із перелічених вище категорій осіб не належить, а відтак зобов`язаний сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на загальних підставах.

Переглянувши судові рішення в межах доводів касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати, повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону № 2464 єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Як визначено пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464 платниками єдиного внеску, є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

В силу частини 4 ст. 4 вказаного Закону особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Пунктом 3 частини першої статті 7 Закону № 2464 передбачено, що для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Відповідно до абзацу третього частини восьмої статті 9 Закону № 2464 (в редакції, яка діяла до 31.12.2017), платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

У редакції Закону України від 03.10.2017 № 2148-VIII, яка діє з 01.01.2018, вищевказана стаття передбачає, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.

Згідно з частиною четвертою статті 25 Закону № 2464 орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Таким чином, підставою для формування та надіслання органом доходів і зборів платнику вимоги про сплату боргу є наявність недоїмки у платника єдиного внеску.

Разом з тим, вирішуючи справи даної категорії суди повинні враховувати, що метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Поряд з цим, у випадку отримання застрахованою особою у встановленому порядку щомісячної соціальної допомоги (в т.ч. по догляду за дитиною), на яку нараховується та з якої сплачується єдиний внесок у мінімальному розмірі, обов`язок сплати такою особою, що зареєстрована як фізична особа - підприємець, єдиного внеску не виникає.

Аналогічна правова позиція щодо подвійної сплати ЄСВ викладена у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року (справа № 160/3114/19) та від 5 грудня 2019 року (справа № 260/358/19).

В ході судового розгляду даної справи судами попередніх інстанцій було встановлено, що підставою для прийняття оскаржуваної вимоги, за позицією податкового органу, слугувала наявність в інформаційній системі органу доходів і зборів інформації про заборгованість у ОСОБА_1 зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період 2017-2018 роки у сумі 15819,54 грн.

Оцінюючи правомірність оскаржуваної вимоги суди попередніх інстанцій виходили з того, що факт перебування позивача у декретній відпустці не є обставиною, яка у відповідності до ч. 4 ст. 4 Закону №2464-VI звільняє її від сплати єдиного внеску

Разом з тим суди жодним чином не проаналізували та не дослідили, які саме виплати у спірний період позивач отримувала як застрахована особа, та чи здійснювались у такому випадку страхувальником відрахування єдиного внеску на загальнообов`язкове страхування і в якому розмірі.

Так, під час судового розгляду справи позивач неодноразово наголошувала, що починаючи з жовтня 2017 року вона не здійснювала підприємницької діяльності у зв`язку з народженням третьої дитини, на підтвердження чого надала відповідь УПСЗН Вінницької РДА на адвокатський запит від 28.03.2019 №1602, в якій виконавчий орган підтверджує отримання ОСОБА_1 державної соціальної допомоги у зв`язку з вагітністю та пологами.

Позивач також стверджує, що наразі вона продовжує перебувати у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та отримує щомісячну допомогу у відповідності до законодавства.

За таких обставин, суди зобов`язані були встановити або спростувати факт відрахування (сплати) страхувальником єдиного внеску на загальнообов`язкове страхування у відповідному розмірі задля уникнення подвійного стягнення з позивача мінімального внеску ЄСВ як гарантії зарахування у пенсійний стаж відповідного періоду, дотримання вимог законодавства та положень статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на наведене Верховний Суд не може визнати законними і обґрунтованими такі рішення судів попередніх інстанцій, оскільки останні ухвалено без повного та всебічного з`ясування обставин, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Обов`язок суду встановити дійсні обставини справи при розгляді адміністративного позову безвідносно до позиції сторін випливає з офіційного з`ясування всіх обставин справи як принципу адміністративного судочинства, закріпленого нормами статті 2 та частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), відповідно до змісту якого суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Однак, як уже було встановлено вище, обставини справи досліджені судами не в повному обсязі, тому, для повного, об`єктивного та всебічного з`ясування обставин справи суду необхідно надати належну правову оцінку кожному доказу окремо у та їх сукупності, які міститься в матеріалах справи та на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, з повним відображенням аналізу і оцінки в мотивувальній частині рішення.

В свою чергу, ненадання правової оцінки обставинам справи, що входять до предмета доказування у справі, свідчить про недотримання судами вимог процесуального закону щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження усіх обставин справи, невжиття належних та достатніх заходів для встановлення фактичних обставин справи, шляхом виявлення та витребування доказів, зокрема, з власної ініціативи та, відповідно, вимагає скасування судових рішень прийнятих у справі з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції для усунення вказаних недоліків шляхом дослідження усіх важливих обставин.

За правилами пункту 1 частини 2 статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

З огляду на викладене, а також враховуючи той факт, що судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів не було з`ясовано належним чином обставини справи, в той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, встановити наведені у ній обставини, що входять до предмета доказування у даній справі, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.

Керуючись статтями 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 07 травня 2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2019 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя: І.Л. Желтобрюх

Судді: О.В. Білоус

М.Б. Гусак