Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 лютого 2018 року

Київ

справа №826/20086/14

адміністративне провадження №К/9901/7647/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):

Суддя-доповідач - Бевзенко В.М.,

суддів: Данилевич Н.А., Шарапи В.М.

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/20086/14

за позовом громадянина Сирії ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, провадження по якій відкрито

за касаційною громадянина Сирії ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2016 року (головуючий суддя Василенко Я.М., судді Кузьменко В.В. та Шурко О.І.)

в с т а н о в и в :

У березні 2015 року громадянин Сирії ОСОБА_4 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва із позовом, в якому просив:

1) визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 14 жовтня 2014 року № 527-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2) зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позов мотивований тим, що оскаржуване рішення відповідача є незаконним та необґрунтованим, повідомлення відповідача не відповідає вимогам частини 13 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) та складене з порушенням частини 2 статті 19 Конституції України.

Окрім того, позивач зазначає, що відповідач в порушення вимог вищевказаного Закону не провів перевірку наявності та/або відсутності у позивача підстав для отримання додаткового захисту.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 09 лютого 2016 року задовольнив позовні вимоги громадянина Сирії ОСОБА_4. Визнав неправомірним та скасував рішення Державної міграційної служби України від 03 листопада 2014 року № 560-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.

Суд першої інстанції звернув увагу, що в прохальній частині позовної заяви позивач просив визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача від 14 жовтня 2014 року № 527-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте, матеріали справи підтверджують, що рішення, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято відповідачем 03 листопада 2014 року за №560-14. Суд прийшов до висновку, що зазначення в прохальній частині позовної заяви неправильної дати та номера оскаржуваного рішення відповідача є технічною помилкою особи, яка друкувала позовну заяву.

Постанова суду першої інстанції вмотивована тим, що оскаржуване рішення відповідача є незаконним та необґрунтованим, прийнятим в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин справи та ситуації, що склалась у країні походження позивача, а тому підлягає скасуванню, а позовні вимоги задоволенню.

Відповідач, не погодившись з постановою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного адміністративного суду.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2016 року апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задоволено. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог громадянина Сирії ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення - відмовлено.

Київський апеляційний адміністративний суд постанову від 05 липня 2016 року мотивував тим, що відповідачем надано належну оцінку доводам позивача та інформації про наявність побоювань стати жертвою переслідувань в країні його громадянської належності. Відповідачем встановлено відсутність обставин та доказів на підтвердження наявності у позивача права на визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів апеляційного суду вважає, що Державною міграційною службою України при відмові позивачу у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, досліджено всебічно обставини та докази, які б могли встановити обґрунтованість фактів, викладених у заяві ОСОБА_4, або їх спростувати, а тому оскаржуване рішення від 03 листопада 2014 року № 560-14 є правомірним та обґрунтованим.

23 січня 2018 року касаційна скарга позивача надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах, яка ухвалою судді-доповідача від 31 січня 2018 року прийнята до провадження та 23 лютого 2018 року призначена до попереднього розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Статтею 327 КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України КАС України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017, передбачено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У своїй касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2016 року, а постанову Окружного адміністративного суду від 09 лютого 2016 року залишити в силі.

Касаційна скарга позивача вмотивована тим, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону та п.п. 39-42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН.

Також, крім переслідувань за ознакою належності до етнічної групи - суніти, позивач також побоюється загрози загальнопоширеного насильства та порушення прав людини у ситуаціях як внутрішнього збройного конфлікту, так і загальнопоширеного насильства у країні походження.

Державна міграційна служба України подала заперечення на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2016 року - без змін. Відповідач зазначає, що єдиною причиною, на яку позивач посилається, як на неможливість повернутись до країни постійного місця проживання, є його небажання служити в армії.

Касаційна скарга залишається без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирії, арабом за національністю. Народився позивач в Сирії в місті Дамаск, неодружений, за віросповіданням - мусульманин-суніт. До України позивач прибув легально 29 грудня 2007 року літаком рейсом Дамаск-Київ.

17 квітня 2014 року позивач звернувся до Державної міграційної служби України із заявою № 62 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12 травня 2014 року за результатами розгляду особової справи позивача Головним управлінням Державної міграційної служби України у місті Києві складено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийнято наказ № 228 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Сирії, ОСОБА_4».

03 листопада 2014 року Державною міграційною службою України на підставі вищезазначеного висновку прийнято рішення № 560-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вищевказане рішення мотивовано тим, що стосовно позивача відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону.

Повідомленням від 11 листопада 2014 року № 138 відповідач повідомив позивача про те, що відповідно до статті 6 Закону йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні, підставою відмови визначено рішення Державної міграційної служби України від 03 листопада 2014 року № 560-14.

Відповідно до пунктів 1 та 13 статті 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

У відповідності до ч. 1 ст. 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 5 ст.10 Закону передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено судами, рішення Державної міграційної служби України від 03 листопада 2014 року № 560-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято на підставі абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону відсутні.

Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до ч. 3 ст.10 Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Згідно п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільні пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є послідовними та правдоподібними і не протирічать загальній та конкретній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, зобов'язана вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов'язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Відповідно до п. 170 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подання клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркуванням совісті. Якщо тип військової акції, в якій особа не бажає приймати участь засуджується міжнародним співтовариством, як такий що суперечить елементарним правилам людської поведінки, кара, яка передбачена за дезертирство чи ухилення від призову, може з урахуванням усіх інших вимог визначення бути розцінена як переслідування.

В даному випадку, в заяві позивача від 17 квітня 2014 року № 62 та в протоколі співбесіди від 12 травня 2014 року ним зазначено, що він не зміг повернутися додому так, як там вже почалася революція та порушення прав людини. На теперішній час він не може повернутися в Сирію, так як ситуація там на даний момент гірша - громадянська війна. Крім того, позивач ніколи не служив в армії, та на його думку, його мають стовідсотково призвати, чого він не хоче.

Згідно п. 167 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації об'єднаних націй у справах біженців (відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосується статусу біженця) дезертирство, завжди і у всіх країнах, обов'язкова чи не обов'язкова служба - розглядається як кримінальний злочин. Покарання відрізняється в залежності від країни, і зазвичай їх застосування не розглядається як форма переслідування.

Побоювання переслідувань або покарання за дезертирство або ухиляння від призову самі по собі - не являються за визначенням обґрунтованими побоюваннями бути жертвою переслідувань.

Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території Сирії з будь-яких мотивів позивачем не наведено.

Оскільки позивачу відмовлено у наданні статусу біженця на підставі статті 6 Закону у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктом 1 та пунктом 13 частини 1 статті 1 цього Закону, Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

За правилами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Частиною першою статті 350 цього ж Кодексу закріплено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, оскільки суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення, підстави для його скасування відсутні, а тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2016 року - без змін.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд, -

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу громадянина Сирії ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Суддя-доповідач В.М. Бевзенко

Судді Н.А. Данилевич

В.М. Шарапа