Історія справи

Постанова КАС ВП від 23.02.2023 року у справі №400/4679/20
Постанова КАС ВП від 23.02.2023 року у справі №400/4679/20
Ухвала КАС ВП від 03.08.2021 року у справі №400/4679/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 400/4679/20

адміністративне провадження № К/9901/25628/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Мацедонської В. Е.,

суддів: Данилевич Н. А., Уханенка С. А.,

розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визнання бездіяльності протиправною, стягнення ненарахованої та невиплаченої частини заробітної плати, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 березня 2021 року (суддя Лебедєва Г. В.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2021 року (головуючий суддя Домусчі С. Д., судді: Семенюк Г. В., Шляхтицький О. І.)

І. Суть спору

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - відповідач), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області щодо безпідставного не включення:

частини виплаченої заробітної плати у сумі 745 344,46 грн до розрахунку оплати 4 днів відпустки у 2019 році наданої наказом від 13 березня 2019 року за № 249/07;

частини виплаченої заробітної плати у сумі 1 118 454,50 грн до розрахунку оплати 12 днів відпустки у 2019 році наданої наказом від 23 квітня 2019 року за № 485/07;

частини виплаченої заробітної плати у сумі 1 238 358,77 грн до розрахунку оплати 14 днів відпустки у 2019 році наданої наказом від 18 липня 2019 року за № 1062/07;

частини виплаченої заробітної плати у сумі 852 199,68 грн до розрахунку оплати 5 днів відпустки у 2019 році наданої наказом від 01 жовтня 2019 року за № 1522/07;

частини виплаченої заробітної плати у сумі 947 029,12 грн до розрахунку оплати компенсації за 16 днів невикористаної відпустки відповідно до наказу від 20 грудня 2019 року за № 6098/06;

частини виплаченої заробітної плати у сумі 92 611,22 грн до розрахунку розміру матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань виплаченої у 2019 році наданої наказом від 16 вересня 2019 року за № 3805/06;

частини виплаченої заробітної плати у сумі 373 110,03 грн до розрахунку розміру суми матеріальної допомоги на оздоровлення наданої наказом від 23 квітня 2019 року за № 1013/06;

- стягнути з Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 ненараховану та невиплачену частину заробітної плати у 2019 році на загальну суму 422 964,04 грн, з яких:

9 028,07 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати, при розрахунку оплати 4 днів відпустки у 2019 році наданої наказом від 13 березня 2019 року за № 249/07;

39 803,83 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати при розрахунку оплати 12 днів відпустки у 2019 році наданої наказом від 23 квітня 2018 року за № 485/07;

51 176,75 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати, при розрахунку оплати 14 днів відпустки у 2019 році наданої наказом від 18 липня 2019 року за № 1062/07;

12 354,67 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати, при розрахунку оплати 5 днів відпустки у 2019 році наданої наказом від 01 жовтня 2019 року за № 1522/07;

43 392,47 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати, при розрахунку оплати компенсації з 16 днів невикористаної відпустки відповідно до наказу від 20 грудня 2019 року за № 6098/06;

59 924,95 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати при розрахунку розміру матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у 2019 році, наданої наказом від 16 вересня 2019 року за № 3872/06;

207 283,30 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати при розрахунку розміру матеріальної допомоги на оздоровлення у 2019 році, наданої наказом від 23 квітня 2019 року за № 1013/06.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що за період з 2018-2019 років відповідач неправомірно здійснював розрахунок сум щорічної основної оплачуваної відпустки, сум матеріальної допомоги на оздоровлення та сум матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, оскільки не включив до таких розрахунків суми виплаченої позивачу винагороди державного виконавця, що є порушенням законодавства про оплату праці.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

У 2019 році ОСОБА_1 перебував на посадах заступника начальника та головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області від 13 березня 2019 року за № 249/07, ОСОБА_1 надано частину відпустки тривалістю 4 календарних дні.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області від 23 квітня 2019 року за № 485/07, ОСОБА_1 надано частину відпустки тривалістю 12 календарних днів.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області від 18 липня 2019 року за № 1062/07, ОСОБА_1 надано частину відпустки тривалістю 14 календарних днів.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області від 01 жовтня 2019 року за № 1522/07, ОСОБА_1 надано частину відпустки тривалістю 5 календарних днів.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області від 20 грудня 2019 року за № 6098/06, ОСОБА_1 вирішено виплатити компенсацію за невикористану відпустку при звільненні тривалістю 16 календарних днів.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області від 16 вересня 2019 року за № 3872/06, ОСОБА_1 надано матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області від 23 квітня 2019 року за № 1013/06, ОСОБА_1 надано матеріальну допомогу для оздоровлення у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Уважаючи, що відповідачем протиправно не включені до розрахунку сум щорічної основної оплачуваної відпустки, сум матеріальної допомоги на оздоровлення та сум матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за період 2018-2019 років, розміру виплаченої позивачу винагороди державного виконавця, ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 березня 2021 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2021 року, позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції щодо невключення частини виплаченої заробітної плати у сумі 745 344,46 грн до розрахунку оплати 4 днів відпустки у 2019 році, наданої наказом від 13 березня 2019 року за № 249/07; частини виплаченої заробітної плати у сумі 1 118 454,50 грн до розрахунку оплати 12 днів відпустки у 2019 році, наданої наказом від 23 квітня 2019 року за № 485/07; частини виплаченої заробітної плати у сумі 1 238 358,77 грн до розрахунку оплати 14 днів відпустки у 2019 році, наданої наказом від 18 липня 2019 року за № 1062/07; частини виплаченої заробітної плати у сумі 852 199,68 грн до розрахунку оплати 5 днів відпустки у 2019 році, наданої наказом від 01 жовтня 2019 року за № 1522/07; частини виплаченої заробітної плати у сумі 947 029,12 грн до розрахунку оплати компенсації за 16 днів невикористаної відпустки відповідно до наказу від 20 грудня 2019 року за № 6098/06; частини виплаченої заробітної плати у сумі 92 611,22 грн до розрахунку розміру матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань виплаченої у 2019 році, наданої наказом від 16 вересня 2019 року за № 3805/06; частини виплаченої заробітної плати у сумі 373 110,03 грн до розрахунку розміру суми матеріальної допомоги на оздоровлення, наданої наказом від 23 квітня 2019 року за № 1013/06.

Стягнуто з Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 ненараховану та невиплачену частину заробітної плати у 2019 році на загальну суму 422 964,04 грн., з яких: 9 028,07 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати, при розрахунку оплати 4 днів відпустки у 2019 році, наданої наказом від 13 березня 2019 року за № 249/07; 39 803,83 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати при розрахунку оплати 12 днів відпустки у 2019 році, наданої наказом від 23 квітня 2019 року за № 485/07; 51 176,75 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати, при розрахунку оплати 14 днів відпустки у 2019 році, наданої наказом від 18 липня 2019 року за № 1062/07; 12 354,67 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати, при розрахунку оплати 5 днів відпустки у 2019 році, наданої наказом від 01 жовтня 2019 року за № 1522/07; 43 392,47 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати, при розрахунку оплати компенсації з 16 днів невикористаної відпустки відповідно до наказу від 20 грудня 2019 року за № 6098/06; 59 924,95 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати при розрахунку розміру матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у 2019 році, наданої наказом від 16 вересня 2019 року за № 3872/06; 207 283,30 грн - частина ненарахованої та невиплаченої заробітної плати при розрахунку розміру матеріальної допомоги на оздоровлення у 2019 році, наданої наказом від 23 квітня 2019 року за № 1013/06.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що винагорода державному виконавцю за своєю суттю охоплюється поняттям «додаткова заробітна плата» та входить до структури заробітної плати, оскільки ця стимулююча виплата виплачується за сумлінне виконання державним виконавцем своїх обов`язків під час проведення виконавчих дій. Ураховуючи те, що вказана виплата може виплачуватись неодноразово в залежності від якості та результативності праці державного виконавця, продуктивності його роботи, вона не може вважатись одноразовою грошовою виплатою. Також судами попередніх інстанцій зазначено, що така складова заробітної плати, як винагорода державному виконавцю, враховується при обчисленні середньої заробітної плати працівника у всіх випадках її збереження відповідно до положень Порядку № 100.

ІV. Провадження в суді касаційної інстанції

06 липня 2021 року Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 березня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

V. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування пунктів 3, 4 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), викладеного у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 814/564/16 та застосованого судами першої та апеляційної інстанцій при винесенні оскаржуваних рішень.

Відповідач зазначає, що пунктом 2 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2016 року № 643, передбачено, що винагорода державного виконавця виплачується за фактичне виконання виконавчого документа, за стягнення аліментів; поняття «винагорода державного виконавця» прив`язане до конкретного випадку фактичного виконання виконавчого документа, конкретного випадку стягнення аліментів; за один випадок фактичного виконання виконавчого документа, за один випадок стягнення аліментів державному виконавцю один раз виплачується винагорода у розмірі 2 відсотки стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року; повторна виплата винагороди за випадок конкретного фактичного виконання виконавчого документа, за випадок конкретного стягнення аліментів, за які державному виконавцю вже було виплачено винагороду, Порядком № 643 не передбачена. Після здійснення конкретного фактичного виконання виконавчого документа, після здійснення конкретного стягнення аліментів, за які державному виконавцю вже було виплачено винагороду, у такого державного виконавця зникають підстави для отримання повторної суми винагороди за ці ж самі дії. Винагорода державному виконавцю виплачується окремо по кожному виконавчому документу. З огляду на зазначене, скаржник уважає, що винагорода державному виконавцю є одноразовою виплатою, яка призначається та здійснюється окремо по кожному виконавчому документу, що був фактично виконаний державним службовцем.

Крім того, Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) зазначає про те, що заробітна плата державного службовця, встановлена статтею 50 Закону України «Про державну службу», та винагорода державного виконавця мають різні джерела фінансування. Виплачена сума винагороди державного виконавця відповідно до Порядку № 643 не є премією, сплаченою із бюджету, а є винагородою (заохоченням), яка виплачується із стягнутого з боржника виконавчого збору. Винагорода державного виконавця не має систематичного та регулярного характеру, оскільки виплачується за наявності умов, передбачених Порядком № 643.

Відтак, необхідність відступлення від висновку щодо застосування пунктів 3, 4 Порядку № 100, який викладено у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 814/564/16, скаржник мотивував наступним: винагорода державному виконавцю виплачується за рахунок коштів виконавчого збору, який зараховується до спеціального фонду, натомість середній заробіток виплачується працівнику (у тому числі державному виконавцю, який також має і статус державного службовця) за рахунок коштів державного бюджету, передбачений фондом оплати праці, тобто винагорода державного виконавця та середній заробіток працівника мають різні джерела фінансування; винагорода державному виконавцю виплачується окремо по кожному виконавчому документу; включення винагороди державному виконавцю до середнього заробітку працівника призводить до штучного завищення середнього заробітку (як висновок з попередніх двох пунктів).

ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить її залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін. Стверджує, що винагорода державному виконавцю відноситься до виплат, що належать до фонду оплати праці, вказана виплата не включена до переліку виплат, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, наведеному у пункту 4 Порядку № 100. На думку позивача, така складова заробітної плати як винагорода державному виконавцю має враховуватися при обчисленні середньої заробітної плати працівника у всіх випадках її збереження відповідно до положень Порядку № 100.

Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що наведенні відповідачем підстави для відступу від правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 814/564/16, зводяться до викладу фактичних обставин справи з посиланням на нормативно-правові акти, однак без посилання на відповідний підпункт частини четвертої статті 328 КАС України, що суперечить вимогам статті 330 КАС України.

16 вересня 2021 року від Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення, у яких останній зазначає, що винагорода не може враховуватися при обчисленні середньої заробітної плати, оскільки є одноразовою виплатою, відповідно не може бути врахована при розрахунку сум відпускних, матеріальної допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Також скаржник звертає увагу, що в Головному управлінні Державної казначейської служби України у Миколаївській області відкрито окремо рахунки для надходження коштів для виплати винагороди державним виконавцем (спеціальний фонд) та заробітної плати (загальний фонд).

Цього ж дня відповідачем також подано клопотання про передачу справи на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Таке клопотання обґрунтовано тим, що виплата винагороди державному виконавцю залежить не лише від якості та результативності праці державного виконавця (як це зазначено у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 814/564/16 та у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі), а від багатьох чинників та критеріїв. Зокрема, за умови фактичного виконання конкретного виконавчого документа можуть бути наявні зовнішні чинники, які не дозволяють державному виконавцю отримати винагороду - недосягнення визначених Міністерством юстиції України критеріїв, яке має місце через об`єктивні причини (відсутність у боржників по іншим виконавчим провадженням коштів та майна, на які може бути звернуто стягнення, та відповідно - об`єктивна неможливість досягнення критерію виконання). На думку відповідача, якщо буде сформована судова практика у відношенні одного державного виконавця, який отримує винагороду більш-менш регулярно, то державні виконавці, які отримують її разово будуть посилатися на сформовану у цій справі правову позицію, яка буде обов`язковою для урахування (преюдиціальність) не лише для учасників справи, а й для інших судів та всіх суб`єктів владних повноважень при застосуванні норми права. Також скаржник стверджує, що ураховуючи ту обставину, що переліки виплат, включені до пунктів 3 та 4 Порядку № 100 не є вичерпними, а винагорода державному виконавцю не включена до жодного з вказаних пунктів, виникає ситуація правової невизначеності щодо необхідності врахування/неврахування такої виплати працівникові при обчисленні розміру середньої заробітної плати.

20 вересня 2021 року позивач подав до Верховного Суду додаткові пояснення, у яких зазначив, що рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 березня 2021 року у справі № 400/4679/20 було виконано Головним управлінням Державної казначейської служби України у Миколаївській області у повному обсязі. Крім того, відповідачем додатково перераховано кошти податків та зборів. Указане підтверджується листом Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 13 липня 2021 року та документом поповнення рахунку позивача безготівковим перерахуванням від 14 липня 2021 року.

VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 94 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Поряд з цим, статтею 1 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР) визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Відповідно до статті 2 Закону № 108/95-ВР основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Частиною першою статті 8 Закону України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон № 1403-VIII) передбачено, що державні виконавці, керівники та спеціалісти органів державної виконавчої служби є державними службовцями.

Згідно з статтею 13 Закону № 1403-VIII заробітна плата працівника органу державної виконавчої служби складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг та надбавки за вислугу років, винагороди, а також інших надбавок згідно із законодавством. Порядок виплати та розміри винагород працівникам органів державної виконавчої служби встановлюються Кабінетом Міністрів України.

За приписами пункту 3 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100) при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються: основна заробітна плата; доплати і надбавки (за надурочну роботу та роботу в нічний час; суміщення професій і посад; розширення зон обслуговування або виконання підвищених обсягів робіт робітниками-почасовиками; високі досягнення в праці (високу професійну майстерність); умови праці; інтенсивність праці; керівництво бригадою, вислугу років та інші); виробничі премії та премії за економію конкретних видів палива, електроенергії і теплової енергії; винагорода за підсумками річної роботи та вислугу років тощо. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Підпунктом «б» пункту 4 Порядку № 100 установлено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

За змістом пункту 2 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 вересня 2016 року № 643 (далі - Порядок № 643) у разі фактичного виконання (повного або часткового) виконавчого документа майнового характеру, стягнення заборгованості із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців, за виконавчим документом про стягнення аліментів державним виконавцям, визначеним у частині першій статті 7 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», виплачується винагорода у визначеному Порядку розмірі.

Згідно з пунктом 3 Порядку № 643 державному виконавцю, на виконанні у якого перебував виконавчий документ немайнового характеру та який забезпечив його фактичне виконання в повному обсязі, виплачується винагорода в розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, якщо боржником за виконавчим документом є фізична особа, та двох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, якщо боржником за виконавчим документом є юридична особа.

Пунктом 17 Порядку № 643 передбачено, що винагорода виплачується одночасно з виплатою заробітної плати.

Відповідно до пункту 18 Порядку № 643 виплата винагороди здійснюється в межах і за рахунок відповідних надходжень до спеціального фонду державного бюджету на підставі кошторисів та планів асигнувань спеціального фонду на відповідний рік.

Згідно Інструкції щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 12 березня 2012 року № 333, винагорода державного виконавця включена до коду економічної класифікації видатків (КЕКВ) 2.1.1.1 «Заробітна плата».

VІІ. Висновки Верховного Суду

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).

Так, підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України відповідно до якого підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (стосовно застосування пунктів 3 та 4 Порядку № 100 до винагороди державному виконавцю (щодо включення державному виконавцю до переліку виплат, які підлягають врахуванню при обчисленні середньої заробітної плати працівника)).

Необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 814/564/16 відповідач обґрунтовує наступним: 1) винагорода державному виконавцю виплачується за рахунок коштів виконавчого збору, який зараховується до спеціального фонду, натомість середній заробіток виплачується працівнику (в тому числі державному виконавцю, який також має і статус державного службовця) за рахунок коштів державного бюджету, передбачений фондом оплати праці. Тобто винагорода державному виконавцю та середній заробіток працівника мають різні джерела фінансування; 2) винагорода державному виконавцю виплачується окремо по кожному виконавчому документу; 3) включення винагороди державному виконавцю до середнього заробітку працівника призводить до штучного завищення середнього заробітку (як висновок з попередніх двох пунктів).

З цього приводу колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке.

Аналізуючи вказані вище норми законодавства вбачається, що винагорода державного виконавця є частиною його оплати праці. Введення інституту винагороди державного виконавця мало на меті стимулювання своєчасного виконання рішень судів та інших компетентних органів, що сприяє підвищенню авторитету правосуддя, дотриманню принципу законності як складової верховенства права. Право на винагороду у державного виконавця виникає у зв`язку з повним фактичним виконанням виконавчого документу, стягненням виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій

Тобто, винагорода державному виконавцю відноситься до виплат, що належать до фонду оплати праці, вказана виплата не включена до переліку виплат, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, наведеному у пункті 4 Порядку № 100.

Суд зауважує, що винагорода державному виконавцю за своєю суттю охоплюється поняттям «додаткова заробітна плата» та входить до структури заробітної плати, оскільки ця стимулююча виплата виплачується за сумлінне виконання державним виконавцем своїх обов`язків під час проведення виконавчих дій. Враховуючи те, що вказана виплата може виплачуватись неодноразово в залежності від якості та результативності праці державного виконавця, продуктивності його роботи, вона не може вважатись одноразовою грошовою виплатою.

З огляду на наведене, така складова заробітної плати, як винагорода державному виконавцю, враховується при обчисленні середньої заробітної плати працівника у всіх випадках її збереження відповідно до положень Порядку № 100.

Наведену правову позицію Верховного Суду (справа № 814/564/16) було враховано судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.

Водночас, на переконання скаржника, суди попередніх інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, а саме: неправильне тлумачення пунктів 3, 4 Порядку № 100; незастосування до спірних правовідносин статті 50 Закону України «Про державну службу», Порядку № 643, а також застосування висновків, що викладені у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 814/564/16, від яких, на його думку, необхідно відступити.

Так, колегія суддів звертає увагу, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник повинен вмотивовано обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд уважає за доцільне зазначити, що статтями 8 129 147 Конституції України гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. При цьому, загальновизнано, що його базовим елементом є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, а також можливість відступу судом від своєї попередньої правової позиції лише за наявності вагомих підстав.

Єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики (пункт 4 частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Необхідно зазначити, що єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в адміністративному судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників судового процесу.

За змістом частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Подібної позиції дотримується і Європейський суд з прав людини, який у загальних підходах застосування принципу ВП зазначає, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави (пункт 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95).

Надаючи правову оцінку доводам Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд звертає увагу на те, що зміст скарги не дає підстав для висновку, що скаржник навів належне обґрунтування необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 814/564/16 та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях.

Скаржник не наводить інших прикладів судових рішень, ухвалених після прийняття Верховним Судом вказаної постанови, у яких Верховний Суд по іншому застосовує норми права у подібних правовідносинах.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що предметом спору у цій справі не є виплата винагороди державному виконавцю, передбачена Порядком № 643, на який у касаційній скарзі посилається скаржник. Мова йде про порушення трудових прав позивача, що полягає у неправильному визначенні середнього заробітку.

Твердження скаржника про те, що судами попередніх інстанцій не застосовано статтю 50 Закону України «Про державну службу» Верховний Суд відхиляє, оскільки, як правильно зазначено судом першої інстанції, прямою нормою закону, а саме: статтею 13 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначено, що винагорода є складовою частиною заробітної плати працівника органу державної виконавчої служби.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог, оскільки неврахування відповідачем винагороди державного виконавця позивача при обчисленні його середньої заробітної плати в розрахунках відпускних, розрахунках матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових витань є протиправним.

Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 31 січня 2023 року у справі № 160/3848/21, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.

При цьому, колегія суддів зауважує, що розрахунок суми заборгованості, яка підлягає стягненню на користь позивача, відповідачем не оспорюється, а тому в цій частині рішення судів першої та апеляційної інстанції не переглядаються.

Що стосується клопотання скаржника про передачу справи на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів уважає, що відповідно до частини першої статті 346 КАС України такі підстави відсутні, оскільки Верховним Судом було сформовано правову позицію стосовно правовідносин, які виникли, і Верховний Суд не вбачає підстав для їх відступу.

За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, у судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, що стосуються предмету спору, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Відповідно до ст.350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст. 341 343 349 350 356 359 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про передачу справи на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 березня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2021 року залишити без змін.

Судовий збір розподілу не підлягає.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Е. Мацедонська

Судді Н. А. Данилевич

С. А. Уханенко