Історія справи

Ухвала КАС ВП від 19.08.2019 року у справі №826/12125/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 серпня 2019 року

Київ

справа №826/12125/15

адміністративне провадження №К/9901/14559/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Бучик А. Ю.,

суддів: Мороз Л. Л., Рибачука А. І.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства юстиції України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від
11.03.2016 у складі колегії суддів: Іщука І. О., Погрібніченка І. М., Шулежка В. П. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.05.2016 у складі колегії суддів: Міщука М. С. Бєлової Л. В., Гром Л. М. у справі №826/12125/15 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державного реєстратора прав на нерухоме майно департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка Олександра Анатолійовича, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування рішення,

УСТАНОВИЛ:

17 червня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка О. А. № 21608643 від 27.05.2015 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень;

- зобов'язати Міністерство юстиції України повторно розглянути заяву та додані до неї документи ОСОБА_1 про державну реєстрацію права власності на квартиру, що розташована у АДРЕСА_1.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 березня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2016 року, визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченка Олександра Анатолійовича № 21608643 від
27.05.2015 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Зобов'язано Міністерство юстиції України повторно розглянути заяву та додані до неї документи ОСОБА_1 про державну реєстрацію права власності на квартиру, що розташована у АДРЕСА_1.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Міністерство юстиції України подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.03.2016 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.05.2016 в частині зобов'язання Міністерства юстиції України повторно розглянути заяву та додані до неї документи ОСОБА_1 про державну реєстрацію права власності на квартиру.

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що Міністерство юстиції України не має повноважень в частині здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень та не в змозі ні відповідно до законодавства, ні технічно, виконати оскаржувану постанову суду, в частині проведення державної реєстрації права власності.

У поданому відзиві позивач просить залишити касаційну скаргу Міністерства юстиції України без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

У ході розгляду справи судами встановлено, що між ОСОБА_1 (за текстом договору - Іподекодержатель), ОСОБА_2 і ОСОБА_3 (за текстом договору - Іпотекодавці) був укладений іпотечний договір від 21.03.2008 (надалі - Іпотечний договір), що посвідчений нотаріально та зареєстрований в реєстрі за № 966. За умовами цього Договору (із змінами та доповненнями, внесеними згідно нотаріально посвідченого договору від 13.04.2009 про внесення змін та доповнень до Іпотечного договору від 21.03.2008) ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в якості забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 за нотаріально посвідченим договором позики грошових коштів від
19.03.2008 за реєстраційним № 443 (із змінами та доповненнями) передали в іпотеку позивачу належну їм на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (надалі - предмет іпотеки), що належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних долях на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 15.05.1995 Відділом приватизації залізничної районної ради народних депутатів м. Києва, що зареєстроване 17.05.1995 в Бюро технічної інвентаризації за № 3461. Суть та розмір забезпечених іпотекою зобов'язань, зокрема, - повернення позики в сумі 616 000 грн., відповідно до договору позики грошових коштів строком до
19.03.2010 включно; сплата можливих штрафних санкцій, визначених договором позики грошових коштів; інші витрати на здійснення забезпеченої іпотекою вимоги.

Відповідно до пункту 5.2 Іпотечного договору у випадку невиконання чи неналежного виконання Іпотекодавцями зобов'язання в цілому або у частині, а також інших випадках передбачених цим Договором, Договором позики грошових коштів або чинним законодавством, Іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки в порядку, передбаченому цим Договором та чинним законодавством.

Зокрема, положеннями п. 6.1 і 6.2 розд. 6 "Застереження про задоволення вимог іпотекодержателя" Іпотечного договору визначено, що Іпотекодержатель набуває право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку, якщо у момент настання строку (терміну) виконання зобов'язань, вони не будуть виконані (виконані неналежним чином) та у випадку, якщо інформація або документи, надані Іпотекодавцями при укладені цього Договору, виявляються недостовірними та/або недійсними, у випадку невиконання та/або неналежного виконання зобов'язань за Договором позики грошових коштів та цим договором, а також у інших випадках, передбачених Договором позики, цим Договором та чинним законодавством України.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; переходу до Іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" та за умовами цього Договору; продажу Іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" та на умовах цього Договору.

Згідно п. 6.3 Іпотечного договору Іпотекодержатель має право на свій розсуд обрати порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в межах, передбачених п.
7.23 цього Договору.

Також у п. 6.4 цього Договору передбачено, що сторони Договору домовились про те, що Іпотекодержатель має право звернути стягнення на майно, згідно із застереженням про задоволення вимог Іпотекодержателя в позасудовому порядку на підставі цього Договору, в тому числі шляхом: переходу до Іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання згідно із цим застереженням про задоволення вимог Іпотекодержателя відповідно до визначених умов. Зокрема, у випадку набуття Іпотекодержателем права звернення стягнення на предмет іпотеки Іпотекодавці підписанням цього Іпотечного договору підтверджують свою згоду на передачу у власність Іпотекодержателю предмета іпотеки. Іпотекодавці підписанням цього Договору також засвідчують, що наявності будь-яких інших документів, крім цього Договору та письмового рішення Іпотекодержателя про перехід права власності на предмет іпотеки до Іпотекодержателя, для реєстрації права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки не вимагається. Цей Договір та письмове рішення Іпотекодержателя про придбання предмета іпотеки у власність мають силу правовстановлюючих документів та надають право Іпотекодержателю подати заяву про реєстрацію права власності на предмет іпотеки.

Надалі, позивач через довірену особу ОСОБА_4 15.05.2015 подав до Реєстраційної служби Старокостянтинівського районного управління юстиції заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Дана заява була зареєстрована у базі даних про реєстрацію заяв і запитів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно
15.05.2015 10:50:03 за реєстраційним номером 11400495.

Разом із завою 15.05.2015 для проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно (квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1) були надані: копії вимог іпотекодержателя, направлених ОСОБА_2 і ОСОБА_3; поштові квитанції та описи поштових вкладень; копія листа-відповіді УДППЗ "Укрпошта" від 17.03.2014 № 303/06-К-974 про отримання ОСОБА_2 28.10.2013 листа з письмовою вимогою у ВПЗ Київ-33; копія листа-відповіді УДППЗ "Укрпошта" від 17.03.2014 № 303/06-К-973 про отримання ОСОБА_3 28.10.2013 листа з письмовою вимогою у ВПЗ Київ-33.

27.05.2015 державним реєстратором прав на нерухоме майно Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Марченко О. А., за наслідками розгляду заяви ОСОБА_1 прийнято рішення за № 21608643 про відмову у державній реєстрації права власності на квартиру, що розташована в АДРЕСА_1.

Підставою для відмови, державний реєстратор зазначив те, що: "з наданих документів неможливо встановити факт отримання вимоги іпотекодавцем 2 (ОСОБА_3). Крім того, відповідно до п. 6 Поряду документи, що подаються для проведення державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, що встановлені законом, Порядком та іншими нормативно-правовими актами. Разом з тим, документ, що подано в підтвердження отримання іпотекодавцем письмової вимоги, повідомлення УППЗ Укрпошта не відповідає вимогам Правил надання послуг поштового зв'язку, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270 (далі - Правила). Згідно п. 100 Правил у повідомленні про вручення поштового відправлення особисто одержувачем або уповноваженою особою у спеціальному розділі "розписка в одержанні" учиняється підпис".

Вважаючи вказане вище рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 21608643 від 27.05.2015 необґрунтованими, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що матеріалами справи підтверджено належність направлення та отримання ОСОБА_3 вимоги про сплату заборгованості, а отже були відсутні підстави для прийняття рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини 1 статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною 2 статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини 2 статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитних та іпотечного), та спрямовані на отримання у власність майна, що належить третій особі у даній справі, Верховний Суд, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшов висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 28 серпня 2018 року у справі №820/8219/15 (провадження №11-582апп18) та від 11 вересня 2018 року у справі №817/2398/15 (провадження №11-354апп18), і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від такого висновку.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Отже, за суб'єктним складом сторін та сутністю спору дана справа підлягає розгляду цивільними судами у порядку, визначеному нормами Цивільного процесуального кодексу України.

Враховуючи викладене, зважаючи на помилковість позиції судів попередніх інстанцій щодо наявності у переданому на вирішення суду спорі визначальних ознак справи адміністративної юрисдикції, Суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень та закриття провадження у адміністративній справі.

За нормами частини 3 статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 5 частини 1 стаття 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

Згідно зі статтею 354 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтею 354 Кодексу адміністративного судочинства України. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 354 Кодексу адміністративного судочинства України, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Таким чином, судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі із закриттям провадження у даній справі.

Відповідно до статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 1).

Відповідно до частини першої статті 239 Кодексу, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Керуючись статтями 345, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 березня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2016 року скасувати.

Провадження у справі № 826/12125/16 закрити.

Роз'яснити позивачеві, що справу належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. Ю. Бучик

Судді: Л. Л. Мороз

А. І. Рибачук