Історія справи

Ухвала КАС ВП від 22.01.2018 року у справі №800/63/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 травня 2018 року

Київ

справа №800/63/16

адміністративне провадження №А/9901/30/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Ханової Р.Ф., суддів Гончарової І.А., Олендера І.Я., розглянувши в порядку письмового провадження заяву представника ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3 - про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Вищої ради юстиції (правонаступник - Вища рада правосуддя), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Міністерства юстиції України, про визнання незаконним та скасування рішення Вищої ради юстиції від 24 грудня 2015 року №1204/0/15-15 «Про внесення подання про звільненя з посади судді у зв'язку з порушенням вимог щодо несумісності»,

У С Т А Н О В И В :

І . П Р О Ц Е Д У Р А:

У січні 2016 року ОСОБА_2 (далі - позивач у справі) з урахуванням уточнень позовних вимог шляхом їх збільшення заявою від 4 березня 2016 року, звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - відповідач у справі, правонаступник Вищої ради юстиції), в якому просив визнати незаконним та скасувати рішення Вищої ради юстиції від 24 грудня 2015 року №1204/0/15-15 про внесення подання до Верховної Ради України про його звільнення з посади судді Вищого господарського суду України у зв'язку з порушенням ним вимог щодо несумісності (далі - спірне рішення) з підстав його протиправності, визнати незаконним та скасувати подання Вищої ради юстиції від 19 січня 2016 року №6/0/12-16.

На обгрунтування позовних вимог позивач зазначив, що внаслідок прийняття спірного рішення порушене його право на доступ до державної служби і встановлені статтею 126 Конституції України гарантії незалежності і недоторканності суддів, вказував на необґрунтованість спірного рішення з посиланням на те, що приписи статті 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI не підлягають застосуванню до нього, оскільки він як суддя не підпадає під дію Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-7.

Позивач доводить, що внаслідок неправильного тлумачення Вищою радою юстиції та Міністерством юстиції України положень статті 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI і статей 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-7 на нього як суддю безпідставно розповсюджено «люстраційні процедури», внаслідок чого прийняте стосовно нього спірне рішення є протиправним.

Зазначив, що на порушення вимог Конституції України стосовно того, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, люстраційні заходи до нього були застосовані неодноразово: дострокове припинення повноважень члена Вищої ради юстиції з 11 квітня 2014 року - на підставі пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», встановлення відносно нього довічної заборони на майбутнє обіймати посаду члена Вищої ради юстиції - на підставі Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-7, а також дострокове припинення його повноважень як Голови Вищого господарського суду України, що також свідчить про застосування люстраційних обмежень відносно нього. На підтвердження такої позиції вказував, що Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» за своєю суттю є люстраційним законом.

Правовими підставами заявлених до суду вимог, крім згаданих положень законодавства, навів положення статей 48, 53 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI, статей 8, 58, 61, 62, 127 Конституції України, рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004 (пункт 1), від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005 (абзац 5 пункту 8), від 18 червня 2007 року №4-рп/2007 (абзац 5 пункту 3.1), від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 (абзац 1 пункту 7.1), від 3 червня 2013 року №3-рп/2013 (абзац 2 пункту 3), від 19 листопада 2013 року №10-рп/2013, висновки Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії): Проміжний висновок від 16 грудня 2014 року № 788/2014 про Закон України «Про очищення влади» (пункти 64, 74, 75, 82, 104), Остаточний висновок від 19 червня 2015 року № 788/2014 про Закон України «Про очищення влади» (пункти 18, 34), висновок від 14-15 грудня 2012 року №CDL-AD(2012)028 щодо «Закону про люстрацію» колишньої югославської республіки Македонія (пункт 7), Керівні принципи Ради Європи щодо законів про люстрацію (Резолюція ПАРЄ №1096).

Вищий адміністративний суд України постановою від 18 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовив з тих підстав, що звільнення позивача з посади судді здійснене на основі норм пункту 4 частини п'ятої статті 126 Конституції України, Законів України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI та «;Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 року №22/98-ВР у зв'язку з порушенням ним вимог щодо несумісності. Висновок про наявність у Вищої ради юстиції повноважень на час здійснення спірних правовідносин розглядати питання про порушення суддями вимог щодо несумісності і приймати відповідне рішеня зроблений з посиланням на положення статей 32, 34 Закону України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР щодо того, що ініціювати розгляд відповідного питання у Вищій раді юстиції може будь-яка особа.

9 листопада 2017 року здано на пошту заяву представника позивача про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року на підставі пункту 4 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (у межах 10-денного строку подання заяви, відлік якого здійснено з урахуванням отримання позивачем повного тексту постанови суду першої інстанції 30 жовтня 2017 року), яка надійшла до Верховного Суду України 13 листопада 2017 року.

На підставі вимог підпунктів 1, 7 пункту 1 розділу 7 «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) керівник апарату Верховного Суду України розпорядженням від 2 січня 2018 року №4/0/19-18 передав, з-поміж інших, заяву з матеріалами у справі №800/63/16 до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Заява з матеріалами у справі №800/63/16 зареєстрована у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду 11 січня 2018 року і за наслідками автоматизованого розподілу передана на розгляд судді-доповідачу Мороз Л.Л.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 квітня 2018 року, проведеного у зв'язку з постановленням Верховним Судом 17 квітня 2018 року ухвали про відвід суддів Мороз Л.Л., Бучик А.Ю., Гімона М.М. від розгляду справи №П/800/63/16 (за заявою про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року), сформовано нову судову колегію для розгляду цієї справи у складі суддів Ханової Р.Ф. (головуючий суддя), Гончарової І.А., Олендера І.Я.

26 квітня 2018 року Верховний Суду ухвалою відкрив провадження у справі №800/63/16 та призначив її до розгляду на 22 травня 2018 року у порядку письмового провадження. 27 квітня 2018 року вказана ухвала скерована судом на адресу сторін, надіслана до Єдиного державного реєстру судових рішень та зареєстрована і оприлюднена 2 травня 2018 року.

21 травня 2018 року на адресу Верховного Суду надійшли письмові пояснення Міністерства юстиції України з приводу заяви представника позивача про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року, в яких представник третьої особи зазначив, що спірне рішення відповідача прийняте в межах встановлених законодавством повноважень, за наявності до цього підстав та з метою, з якою це повноваження надано, а доводи позивача є безпідставними.

Відповідно до пункту 1 частини першої розділу 7 «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України розгляд заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

З урахуванням наведеного розгляд заяви представника позивача здійснюється Верховним Судом за правилами глави третьої розділу 4 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII, без виклику учасників справи.

22 травня 2018 року через канцелярію суду від представника позивача надійшло клопотання про забезпечення виконання вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо розгляду справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, в якому він просить вчинити під час судового розгляду всі необхідні дії для забезпечення дотримання вимог цієї статті Конвенції.

ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Згідно з постановою Верховної Ради України від 14 жовтня 1994 року № 211/94-ВР ОСОБА_2 обрано заступником голови арбітражного суду Донецької області.

Згідно з постановою Верховної Ради України від 12 липня 2001 року № 2669-ІІІ позивача обрано на посаду судді Донецького апеляційного господарського суду безстроково, а відповідно до постанови від 8 липня 2010 року № 2476-VІ - на посаду судді Вищого господарського суду України.

23 грудня 2010 року ОСОБА_2 Всеукраїнською конференцією працівників прокуратури призначено на посаду члена Вищої ради юстиції. Присягу члена Ради позивач склав на пленарному засіданні Верховної Ради України 13 січня 2011 року і офіційно набув цього статусу того ж дня.

11 квітня 2014 року припинено повноваження ОСОБА_2 як члена Вищої ради юстиції на підставі пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 8 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188).

15 грудня 2014 року позивач на ім'я голови Вищого господарського суду України Львова Б.Ю. подав заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», в якій зазначив, що заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 вказаного Закону, до нього не застосовуються. Така позиція позивача обґрунтована тим, що Закон України «Про очищення влади» прийнято без урахування раніше прийнятого Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», відповідно до якого вже припинено повноваження позивача як члена Вищої ради юстиції. З огляду на це позивач вважав, що передбачені Законом України «Про очищення влади» заборони не застосовуються до нього як до члена Вищої ради юстиції, а також як до судді, оскільки на професійних суддів заходи з очищення влади розповсюджуються лише за наявності умов, передбачених пунктом 13 частини другої, частинами третьою та восьмою статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Секретаріат Вищої ради юстиції листом від 20 березня 2015 року №1954/0/9-15-вих надав Міністерству юстиції України інформацію щодо осіб, які у період з 16 березня 2010 року по 22 лютого 2014 року були членами Вищої ради юстиції (т. 1, а.с. 79-83).

15 вересня 2015 року складено довідку за підписом голови Вищого господарського суду України Львова Б.Ю. про результати перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», відповідно до якої до ОСОБА_2 не застосовуються заборони, передбачені частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Довідку складено на основі інформації, отриманої від Міністерства юстиції України (щодо відсутності в Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», інформації щодо ОСОБА_2.), від Міністерства внутрішніх справ України (щодо того, що позивач у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року на посадах в органах внутрішніх справ не працював і передбачені пунктами 9, 10, 11 частини другої та частиною третьою статті 3 Закону України «Про очищення влади» заходи не здійснював), від Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби в місті Києві (про достовірність викладених відомостей у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру позивача за 2013 рік), від Служби безпеки України (про відсутність будь-яких відомостей щодо ОСОБА_2, отриманих у результаті перевірки наявних у віданні цього органу матеріалів), від Генеральної прокуратури України (про те, що позивач у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року на прокурорсько-слідчих посадах в органах прокуратури не працював і передбачені пунктом 12 частини другої та частиною третьою статті 3 Закону України «Про очищення влади» заходи не здійснював), від Державної судової адміністрації України (про те, що судові рішення за критеріями, встановленими частинами п'ятою - сьомою статті 3 Закону України «Про очищення влади», стосовно ОСОБА_2 в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні).

Водночас 18 листопада 2015 року за вих. № 01-12/991/2139/15 за підписом голови Вищого господарського суду України Львова Б.Ю. на адресу Міністерства юстиції України та Вищої ради юстиції скеровно лист, в якому зазначено, що особова справа ОСОБА_2 не містила інформації щодо його членства у Вищій раді юстиції, а голова суду не є суб'єктом прийняття рішень щодо звільнення професійного судді з посади чи щодо ініціювання питання про таке звільнення перед уповноваженими органами, однак, розуміючи значення членства ОСОБА_2 у Вищій раді юстиції для подальшої реалізації уповноваженими органами положень Закону №1682, є необхідність додатково зазначити про перебування ОСОБА_2 на посаді члена Вищої ради юстиції (т. 2, а.с. 42-44).

Лист з аналогічною інформацією скеровано також на адресу Державної судової адміністрації України (т. 2, а.с. 66).

9 вересня та 2 листопада 2015 року до Вищої ради юстиції надійшов лист Міністерства юстиції України, в якому останнє просило з посиланням на пункт 2 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» визнати порушення ОСОБА_2 вимог щодо несумісності та звернутися до Верховної Ради України з поданням про звільнення його з посади судді з огляду на те, що позивач обіймав посаду члена Вищої ради юстиції в період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не був у цей період звільнений з відповідної посади за власним бажанням, до нього встановлена (визначена) заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII.

Цей лист Міністерства юстиції України передано для перевірки викладених у ньому відомостей члену Вищої ради юстиції Мірошниченку А.М., який у своєму висновку рекомендував відповідачу внести відповідне подання про звільнення позивача з посади судді (т. 1, а.с. 29-30).

15 листопада 2015 року Вища рада юстиції ухвалою відкрила провадження про порушення вимог щодо несумісності, визначених Законом України «Про очищення влади», стосовно позивача.

18 листопада 2015 року на адресу Вищої ради юстиції надійшли письмові пояснення ОСОБА_2, в яких він просить відмовити у задоволенні звернення Міністерства юстиції України про порушення ним вимог щодо несумісності, визначених Законом України «Про очищення влади» або відкласти розгляд провадження за цим зверненням Міністерства юстиції України до вирішення Конституційним Судом України рішення за конституційними поданнями 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої та шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої та восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-7; Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої статті1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-7 положенням частини третьої статті 22, статті 38, статті 58, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України; Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пункту 2 частини другої, пункту 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-7.

У поясненнях позивача викладено міркування щодо незастосування до нього визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади» заборон ні як щодо члена Вищої ради юстиції (оскільки його повноваження в такій якості припинені в силу вимог Закону №1188), ні як щодо професійного судді (оскільки він не вчиняв дій та не приймав рішень, що є визначальними при визначенні того, чи підпадають професійні судді під дію встановлених Законом №1682 заборон), а також міркування з приводу протиправності неодноразового застосування до нього юридичної відповідальності у вигляді припинення повноважень голови Вищого господарського суду України та члена Вищої ради юстиції України без установлення його індивідуальної вини.

19 листопада 2015 року дисциплінарна секцієя Вищої ради юстиції склала висновок, яким Раді рекомендовано внести подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_2 з посади судді за порушення ним вимог щодо несумісності.

У цьому висновку вказано про необов'язковий для Вищої ради юстиції характер висновку (довідки) про результати перевірки, проведеної у Вищому господарському суді України, щодо незастосування до позивача передбачених Законом України «Про очищення влади» заборон, оскільки Вища рада юстиції, реалізуючи свої конституційні повноваження, має право встановити факти та надати оцінку обставинам, що мають значення для провадження, і дійти висновків про наявність порушень суддею вимог щодо несумісності.

24 грудня 2015 року Вища рада юстиції прийняла рішення №1204/0/15-15 про визнання порушення ОСОБА_2 вимог щодо несумісності та внесення подання до Верховної Ради України про його звільнення з посади судді Вищого господарського суду України з цих підстав.

19 січня 2016 року відповідач на реалізацію своїх конституційних повноважень вніс до Верховної Ради України подання №6/0/12-16 про звільнення позивача з посади судді Вищого господарського суду України у зв'язку з порушенням ним вимог щодо несумісності.

Згідно з постановою Верховної Ради України від 29 вересня 2016 року № 1631-VIII ОСОБА_2 відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 126 Конституції України звільнено з посади судді Вищого господарського суду України у зв'язку з порушенням вимог щодо несумісності.

5 січня 2017 року набрав чинності Закон України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року №1798-VIII, відповідно до якого визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон України «Про Вищу раду юстиції» (пункт 2 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення») та встановлено, що Вища рада правосуддя утворюється шляхом реорганізації Вищої ради юстиції (пункт 4 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення»).

ІІІ. АРГУМЕНТИ СТОРІН У ПРОВАДЖЕННІ ЗА ЗАЯВОЮ ПРО ПЕРЕГЛЯД ПОСТАНОВИ ВИЩОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

У заяві про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року, поданої до Верховного Суду України на підставі пункту 4 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII та провадження за якою відкрито ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2018 року, заявник зазначає про порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, що призвело до ухвалення Вищим адміністративним судом України незаконного рішення з питань, передбачених статтею 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Доводить, що до нього безпідставно застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (звільнено на підставі цього Закону), оскільки він як суддя не здійснював передбачених частинами другою, третьою статті 3 цього Закону заходів, вчинення яких є визначальним при встановленні того, чи підпадає суддя під положення цього Закону. На обгрунтування того, що його звільнено саме на підставі положень цього Закону, зазначає про те, що суб'єктом ініціювання його звільнення з посади судді було Міністрерство юстиції України, яке відповідно до частини тринадцятої статті 5 цього Закону є суб'єктом звернення щодо подання про звільнення суддів у разі встановлення під час перевірки судді недостовірності відомостей, які підлягають перевірці за частиною п'ятою статті 4 цього Закону.

Указує, що Вища рада юстиції перевищила свої конституційні повноваження щодо розгляду справ і прийняття рішення про порушення суддями вимог щодо несумісності, оскільки факт наявності передбаченої Законом України «Про очищення влади» заборони особі обіймати певні посади може бути встановлений виключно в межах регламентованої цим Законом перевірки, організція якої в цьому випадку покладена на голову суду, в якому працює суддя. Оскільки такою перевіркою відповідної заборони не встановлено, то Вища рада юстиції безпідставно прийняла спірне рішення.

Зауважує, що внаслідок неправильної, на його думку, правової оцінки обставин справи, здійсненої через хибне тлумачення і застосування судом положень відповідного законодавства, порушено його право на справедливий судовий розгляд.

Зазначає, що Закон України «Про очищення влади» звужує зміст та обсяг існуючих гарантій статусу суддів внаслідок розширення переліку підстав звільнення судді, через що його звільнення на підставі положень цього Закону порушує його права, а суд ці обставини до уваги не взяв, його доводи з цього приводу необґрунтовано відхилені, норми Конституції України як норми прямої дії судом у справі не застосовані.

Крім того, доводить, що внаслідок неузгодження положень Закону України «Про очищення влади» з нормами Конституції України (щодо індивідуального характеру відповідальності особи і презумпції невинуватості) та позиціями Конституційного Суду України стосовно протиправності звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини і громадянина внаслідок прийняття нових законів чи внесеня змін до існуючих Вищою радою юстиції, а також судом першої інстанції порушено принцип верховенства права і вимогу правової визначеності як його складову.

Доводить порушення Вищим адміністративним судом України процесуального права в частині дотримання розумного строку розгляду справи, безпідставно тривалий розгляд якої був додатково подовжений внаслідок винесення цим судом необґрунтованої ухвали про зупинення провадження у справі від 16 травня 2016 року, яка скасована Верховним Судом України постановою від 18 жовтня 2016 року, а також внаслідок неодноразових відкладень судового розгляду справи.

Правовими підставами заявлених до суду вимог щодо скасування постанови Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року заявником визначені положення статей 3, 9 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, яка діяла до 15 грудня 2017 року) щодо строків розгляду адміністративної справи, положення статей 8, 58, 61, 62, 126 Конституції України, статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Від відповідача та третьої особи пояснення на заяву представника позивача про перегляд судового рішення суду першої інстанції від 18 жовтня 2017 року не надходили.

ІV. ОЦІНКА СУДУ

а) ЩОДО ДОТРИМАННЯ ЗАКОННОСТІ ПРИ ПРИЙНЯТТІ СПІРНОГО РІШЕННЯ ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ ПРО ВНЕСЕННЯ ПОДАННЯ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ ОСОБА_2 ТА ЩОДО ЗАЯВЛЕНОГО ПРОТИПРАВНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ДО ПОЗИВАЧА «ЛЮСТРАЦІЙНИХ ПРОЦЕДУР»

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України судоустрій, судочинство, статус суддів визначаються виключно законами України.

16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-7 (далі - Закон №1682).

За змістом статті 1 Закону №1682 очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 Закону №1682 заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону (протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади), застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року члена Вищої ради юстиції (крім Голови Верховного Суду України).

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 3 Закону №1682 аналогічна заборона встановлена до осіб, які обіймали посаду члена Вищої ради юстиції (крім Голови Верховного Суду України) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені за власним бажанням.

ОСОБА_2 обіймав посаду члена Вищої ради юстиції (з 13 січня 2011 року по 11 квітня 2014 року) понад рік у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (частина першої статті 3 Закону №1682), а також у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року (частина друга статті 3 Закону №1682) і не був звільнений за власним бажанням.

Законом №1682 (чинний з 16 жовтня 2014 року) частину першу статті 53 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI (далі - Закон №2453) викладено в такій редакції: «Перебування на посаді судді є несумісним із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом, а також якщо суддя є особою, до якої застосовуються заборони, передбачені статтею 1 Закону України «Про очищення влади».

Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII (чинний з 28 березня 2015 року) викладено в новій редакції Закон України №2453, зокрема частину першу статті 54: «Перебування на посаді судді несумісне із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Перебування на посаді судді також несумісне із наявністю заборони такій особі обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади в порядку, передбаченому Законом України «Про очищення влади».

Рішення Конституційного Суду України, яким би встановлювалася невідповідність Конституції України наведених положень Закону №1682, відсутнє.

Отже, згідно з частиною першою статті 54 Закону №2453 перебування позивача на посаді судді з 28 березня 2015 року несумісне з наявністю встановленої для нього заборони обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади.

Сукупний аналіз змісту положень Законів України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» та «;Про очищення влади» свідчить про те, що метою їх регулювання є підвищення авторитету судової влади в Україні та довіри громадян до неї, відновлення законності і справедливості. Одним із заходів відновлення довіри законодавець визначив припинення повноважень членів Вищої ради юстиції, крім тих, які перебувають у цьому органі за посадою, та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Отже, позивач як член колегіального органу, на оновлення якого спрямовані визначені вказаними законами заходи, є особою, яка підпадає під такі заходи в силу членства в такому органі у визначений законом проміжок часу. Саме в суспільній недовірі колегіальному органу, у складі якого перебував позивач, полягає вина останнього.

Зазначене узгоджується з європейськими стандартами з питань люстрації, зокрема Рекомендаціїями ПАРЄ «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» від 3 червня 1996 року (Doc. 7568), відповідно до яких позивач не довів свою непричетність до дій та рішень колегіального органу, у складі якого він перебував та який втратив суспільну довіру.

б) ЩОДО КОМПЕТЕНЦІЇ ВИЩОЇ РАДИ ЮСТИЦІЇ НА ПРИЙНЯТТЯ СПІРНОГО РІШЕННЯ ВІДНОСНО ПОЗИВАЧА В МЕЖАХ «ЛЮСТРАЦІЙНИХ ПРОЦЕДУР»

Поряд з визначенням поняття «люстрація» (очищення влади) як заборони певним особам обіймати певні посади Закон №1682, визначаючи правові та організаційні засади проведення такого «очищення», регламентує мету та принципи його проведення, перелік посад, щодо яких воно здійснюється, критерії його здійснення (визначення кола осіб, які підпадають під люстрацію), порядок проведення уповноваженим органом перевірки відомостей щодо застосування встановлених цим Законом заборон, а також відомостей, вказаних у деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру визначеного кола осіб за минулий рік (черговість, строки, суб'єкт здійснення, оформлення результатів перевірки), ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення цього Закону, порядок оприлюднення визначених цим Законом відомостей і статус таких відомостей (їх неналежність до конфіденційної інформації).

За змістом частин одинадцятої - тринадцятої статті 5 Закону №1682 за результатами перевірки визначених цим Законом відомостей орган, який проводив перевірку, надсилає висновок керівнику органу, уповноваженого на звільнення з посади особи, щодо якої проводилась перевірка, такий висновок може бути оскаржено в судовому порядку. За наявності підстав, зокрема, у разі встановлення недостовірності визначених цим Законом відомостей, цей висновок надсилається до Міністрерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення цього Закону. У свою чергу Міністерство юстиції України у триденний строк із дня одержання такого висновку надсилає його до Вищої ради правосуддя та/або Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та звертається з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади.

Абзацом другим частини тринадцятої статті 5 Закону №1682 визначено, що Міністерство юстиції України для цілей цього Закону є суб'єктом звернення щодо подання про звільнення суддів.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року №228 (далі - Положення про Міністерство юстиції) Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство юстиції України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику.

Відповідно до підпункту 53-1 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, останнє забезпечує відповідно до Закону України "Про очищення влади" проведення перевірки, передбаченої цим Законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.

З урахуванням наведених положень законодавства Суд доходить висновку, що Міністерство юстиції України виконує окремі функції (завдання) в процесі проведення визначеної Законом №1682 перевірки, зокрема оприлюднення визначеної цим Законом інформації та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону «Про очищення влади». Та обставина, що воно є суб'єктом звернення щодо подання про звільнення суддів не скасовує можливості реалізації Вищою радою юстиції своєї компетенції в частині звільнення суддів.

Норма, викладена в абзаці другому частини тринадцятої статті 5 Закону №1682, є самостійною та не застосовується виключно із нормою абзацу першого частини тринадцятої цієї статті, оскільки остання встановлює строк, протягом якого Міністрерство юстиції надсилає копію висновку про результати перевірки щодо судді, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої статті 5 Закону №1682, до Вищої ради юстиції та/або Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та звертається з пропозицією про прийняття подання про звільнення судді з посади. Разом з тим норма, передбачена абзацом другим частини тринадцятої статті 5 Закону №1682, визначає Міністерство юстиції України суб'єктом звернення щодо подання про звільнення суддів у загальному, що у поєднанні з частиною першою статті 5 цього Закону виключає застосування норм абзаців першого та другого частини тринадцятої статті 5 Закону №1682 лише у сукупності.

Окремо Верховний Суд бере до уваги, що та обставина, що в інформаційних базах відповідних органів відсутня інформація щодо позивача (на основі чого складено довідку за підписом Голови Вищого господарського суду України про результати перевірки відносно позивача), не свідчить про відсутність підстав для застосування до нього наслідків, передбачених законодавством, у разі дійсного встановлення таких підстав повноважним органом (Радою). Так, згідно з повноваженнями у відповідній частині Міністерство юстиції України надає витяг з Реєстру, який містить інформацію щодо того, чи містяться в ньому (Реєстрі) відомості щодо особи. Таким чином, Міністрертсво надає інформацію не про те, що до особи не застосовуються встановлені Законом №1682 заборони, а про те, що до особи відповідні заборони не застосовано на час формування витягу.

Висновок (довідка), складений у порядку статті 5 Закону №1682, не має наперед встановленого значення для органу, уповноваженого вносити подання про звільнення судді з посади. Однак, наявність такого висновку може стати підставою для уповноваженого органу (Вищої ради юстиції) реалізувати свою компетенцію: встановити відповідні факти і внести відповідне подання.

Відповідно до частин першої та другої статті 131 Основного Закону (у редакції, чинній на час здійснення спірних правовідносин) в Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності.

З 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон №1682, у силу якого для позивача виникла заборона протягом десяти років обіймати посади, визначені у статті 2 Закону №1682, оскільки в період з 13 січня 2011 року по 11 квітня 2014 року він обіймав посаду члена Вищої ради юстиції, що охоплюється періодом з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, визначеним частиною першою статті 3 цього Закону.

Факт існування для позивача такої заборони, відповідно до частини першої статті 54 Закону №2453 (у редакції від 28 березня 2015 року), несумісний з його перебуванням на посаді судді.

У межах установлених Конституцією повноважень та визначеної Законом України «Про Вищу раду юстиції» процедури Вища рада юстиції встановила факт несумісності перебування позивача на посаді судді з наявністю встановленої Законом №1682 заборони у період з 28 березня 2015 року по час прийняття спірного рішення про внесення подання про його звільнення - 24 грудня 2015 року.

Вирішення Вищою радою юстиції питань щодо порушення суддями законодавства про несумісність регламентаване главою 3 Закону України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР (далі - Закон №22/98).

Відповідно до частини першої статті 33 Закону 22/98 (у редакції станом на час здійснення спірних правовідносин) Вища рада юстиції розглядає питання про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності їх посад із заняттям діяльністю, забороненою Конституцією України та законами України, і приймає одне з таких рішень: про визнання порушення суддею вимог щодо несумісності з іншою діяльністю і внесення подання відповідним органам про звільнення його з посади або про визнання відсутності порушень у діяльності судді вимог щодо несумісності з іншою діяльністю.

Згідно зі статтею 34 Закону №22/98 до Вищої ради юстиції з пропозицією розглянути питання стосовно порушення суддями, прокурорами вимог щодо несумісності може звернутися будь-яка особа, якій відомі відповідні факти.

За змістом частин першої, четвертої статті 35 Закону №22/98 Вища рада юстиції за поданням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України або за власною ініціативою розглядає питання про порушення суддею вимог щодо несумісності з іншою діяльністю, рішення про порушення вимог несумісності приймається на засіданні більшістю голосів від конституційного складу Ради і в разі встановлення порушення вимог щодо несумісності є підставою для звільнення судді з посади.

Частиною першою статті 32 Закону №22/98 регламентовано, що питання про звільнення судді з підстав, передбачених пунктами 4 - 6 частини п'ятої статті 126 Конституції України (порушення суддею вимог щодо несумісності, порушення суддею присяги, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього), Вища рада юстиції розглядає після надання Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, іншого суб'єкта у випадках, визначених законом, відповідного висновку або за власною ініціативою. Рішення щодо внесення Вищою радою юстиції подання про звільнення судді відповідно до пунктів 4, 5 та 6 частини п'ятої статті 126 Конституції України приймається шляхом таємного голосування більшістю голосів членів від конституційного складу Вищої ради юстиції (частина шоста статті 32).

З урахуванням встановленого законодавством порядку реалізації Вищою радою юстиції, її владних управлінських функцій та обставина, що у цій справі Міністерством Юстиції України до Вищої ради юстиції скеровано звернення щодо внесення подання про звільнення судді за наявності для цього підстав, жодним чином не відміняє чи не спростовує компетенції Вищої ради юстиції щодо встановлення відповідного факту, прийняття відповідного рішення і внесення відповідного подання.

Отже, доводи позивача (його представника) щодо неправильного тлумачення відповідачем і судом першої інстанції положень статті 54 Закону №2453, безпідставності застосування до нього «люстраційних процедур» і перевищення Вищою радою юстиції своїх повноважень при прийнятті спірного рішення є безпідставними.

в) ЩОДО ЗАЯВЛЕНИХ ПОРУШЕНЬ СТАТЕЙ 8, 58, 61, 62, 126 та 127 КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею.

Відповідальність у найширшому значенні є морально-психологічною якістю, яка знаходить своє вираження у різних формах: політичній (публічній), юридичній, моральній, соціальній. Юридична (правова) відповідальність за своїм змістом є вужчою від політичної, у певних випадках може збігатися з нею (політична відповідальність реалізується у формі правової і неправової відповідальності).

При цьому, незалежно від форми вираження, відповідальність обов'язково вміщує суб'єктивну (певний рівень усвідомлення, сприймання особою) та об'єктивну складову (власне зовнішній вираз, наслідки для особи, сприймання суб'єктами соціуму). Відповідальність у широкому значенні є елементом правового статусу будь-якого державного органу та посадової особи при здійсненні владних повноважень. Суб'єкти відповідальності - органи державної влади та їх посадові особи - несуть її відповідно до Конституції України перед основним джерелом публічної влади - народом.

Якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державне управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).

З огляду на викладене неспроможними є доводи сторони позивача про порушення принципів верховенства права (та правової визначеності, передбачуваності законодавства тощо), обґрунтовані посиланням на розширення переліку підстав для звільнення суддів (у частині розширеного тлумачення несумісності) та неодноразового застосування заходів відповідальності за фактично тих самих підстав, оскільки передбачуваність наслідків власної діяльності посадової особи як носія державної влади є невід'ємним елементом відповідальності такої посадової особи, покладеної на неї саме Конституцією України.

За законодавчо встановленим визначенням люстрація - це встановлена законом (або судом) заборона певним особам займати певні посади (перебувати на службі) відповідно до встановлених критеріїв. Її метою є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб (а не встановлення таких осіб), чим юридично визначається доступ до відповідних посад.

Аналіз юридичної конструкції норми частини третьої статті 1 Закону №1682 свідчить про те, що встановлена нею заборона не потребує необхідності встановлення певних фактів, у тому числі здійснення заходів (чи сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_11, а здійснюється виключно на підставі відповідності критеріям, визначеним у частинах першій, другій, четвертій, восьмій статті 3 Закону №1682.

Положення статей 58, 61 і 62 Конституції України спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Вказані гарантії не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб.

Щодо припинення в силу пунктів 2, 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1188 повноважень ОСОБА_2 як Голови Вищого господарського суду України та як члена Вищої ради юстиції з 11 квітня 2014 року, то такі заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки являють собою не санкцію за конкретне протиправне діяння, але були спрямовані на оновлення, зокрема, кадрового складу Вищої ради юстиції та керівного складу вищих спеціалізованих судів. Такі заходи не стосувались індивідуально визначених осіб.

Відтак доводи позивача про «притягнення його до юридичної відповідальності одного виду» внаслідок прийняття спірного рішення після того, як було припинено його повноваження як голови Вищого господарського суду України та як члена Вищої ради юстиції, суперечать дійсності.

Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 8 квітня 2014 року №1188-7 (далі - Закон №1188) набув чинності 11 квітня 2014 року і, відповідно до його преамбули, визначає правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв'язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості.

Відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1188-7 з дня набрання чинності цим Законом повноваження членів Вищої ради юстиції, крім тих, які перебувають у цьому органі за посадою, припиняються.

Отже, Закон №1188 стосується оновлення Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а також перевірки суддів судів загальної юрисдикції Тимчасовою спеціальною комісією.

Положення Закону №1188 встановлюють обмеження щодо здійснення суддівської діяльності, у той час як положення Закону №1682 встановлюють об'єктивні критерії недопуску осіб, на яких розповсюджуються заборони, передбачені частинами третьою, четвертою статті 1 Закону №1682, у тому числі осіб, які займали посаду члена Вищої ради юстиції до посади судді.

Права людини, зокрема право на доступ до публічної служби, не є абсолютними і, як про це неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини, у разі, коли є конфлікт декількох прав, кожне з яких гарантоване Конвенцією, варто зважити всі інтереси, що поставлені на карту. У разі якщо держава зобов'язана рівною мірою забезпечувати права, гарантовані Конвенцією та між якими існує конфлікт, і якщо захист одного права призведе до втручання у інше право, саме держава покликана обрати адектавний засіб для того, щоб відповідне втручання у право було пропорційним і таким, що переслідує законну мету (Fernбndez Martнnez v. Spain, Рішення від 12 червня 2014 року, заява №56030/07, п.123). Втручання [у право] може вважатись «необхідним у демократичному суспільстві» для законної мети, якщо воно відповідає «невідкладній соціальній потребі», і здійснені національними органами засоби є «відповідними і достатніми» (Fernбndez Martнnez v. Spain , п.124).

У своїй практиці щодо застосування статей 8, 14 Конвенції Європейський суд неодноразово констатував, що оскільки національні органи влади здійснюють першочергову оцінку того, де знаходиться справедливий баланс [приватних та публічних інтересів], до того, як така оцінка здійснюватиметься Судом, то національні органи наділені певною свободою розсуду у відношенні такої оцінки (Dickson v. the United Kingdom, Рішення від 7 грудня 2007 року, заява №44362/04, п.77).

Широта такої свободи розсуду залежить від ряду факторів, зокрема там, де мова йде про особливо важливий аспект існування особистості, межі свободи державного розсуду будуть обмеженими. Однак у випадках, коли поміж державами-членами Ради Європи відсутній консенсус щодо важливості поставлених на карту інтересів, чи щодо того, яким чином найкраще їх забезпечити, межі свободи розсуду [держав] будуть ширші. Це особливо так, коли справа стосується вирішення складних питань і вибору соціальної стратегії, при цьому прямі знання національних органів влади про суспільство і його потреби свідчать про те, що такі органи, в принципі, кращі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що знаходиться в суспільних інтересах. У такому випадку Суд в цілому поважатиме вибір політики законодавчої влади, якщо тільки він не є «явно без розумної основи». Як правило, межі свободи розсуду [держав] будуть широкими, якщо держава повинна підтримувати баланс між конкуруючими приватними і публічними інтересами чи конвенційними правами (Dickson v. the United Kingdom п.78, Evans v. the United Kingdom, Рішення від 10 квітня 2007 року, заява №6339/05, п.77)

У даній справі обмежено право позивача обіймати посаду судді, що в контексті практики Європейського суду з прав людини становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак втручання у це право позивача здійснено згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, як того вимагає частина друга статті 8 Конвенції.

Обмеження права позивача обіймати посаду судді здійснене відповідно до закону внаслідок встановлення у законодавстві заборони йому обіймати таку посаду, тобто переслідує «законну мету». Конституційність відповідних законодавчих положень не спростована Конституційним Судом України.

Наявність цього обмеження як такого, що «необхідне у демократичному суспільстві», виправдане тими обставинами, що зумовили внесення відповідних змін до законодавства, яке регулює умови доступу до посади судді (набуття статусу судді), зокрема соціально-політичними подіями в державі, що поставили під сумнів авторитет судової влади.

Встановлення і регламентація умов доступу особи до посад публічної служби, у тому числі судді, є прерогативою держави. В умовах соціальної напруги, яка спричинила втрату суспільної довіри до судової гілки влади в державі, встановлення законодавчих обмежень у частині вимог щодо несумісності посади судді із встановленими законом заборонами є формою суспільного компромісу як засобу балансування приватних інтересів осіб, які споживають послуги правосуддя, професійних осіб, які надають такі послуги, а також держави як виразника колективних інтересів одних і других.

При оцінці правомірності обмеження права особи мати суддівський статус (обіймати посаду судді) важливим є з'ясування того, чи є відповідне обмеження пропорційним «законній меті». У цьому аспекті суд враховує, що законодавча заборона позивачу обіймати посаду судді не виключає можливості його працевлаштування в приватному секторі (а також не є абсолютною у державному секторі), у той час як перебування позивача на посаді судді було б несумісним із засадами організації судової влади (статті 1, 2, 6, 7 Розділу ІІ Закону №2453) та нормами, що покладені в основу суддівського статусу (глави І і ІІ Розділу ІІІ Закону №2453).

У справі Naidin v. Romania (заява №38162/07, Рішення від 21 жовтня 2014 року), обставини якої є аналогічними обставинам цієї справи, Європейський суд з прав людини констатував відсутність порушення статті 8 у її взаємозв'язку зі статтею 14 Конвенції (заборона дискримінації) (п. 57) через застосовання до заявника заборони відновлення на публічній службі (член парламенту) і незарахування до резерву публічних службовців внаслідок встановлення компетентним національним органом (Національне агентство з вивчення архівів колишньої політичної поліції) факту співпраці заявника з органами політичної поліції держави (Securitate) впродовж 1971 - 1974 років і надання заявником інформації стосовно своїх колег.

Європейський суд дійшов висновку, що різниця в поводженні, яка застосована до заявника внаслідок законодавчих змін від 2003 року до закону про публічну службу від 1999 року, зокрема заборона для нього обіймати пост публічної служби, виправдана наявністю законної мети, такої як захист суспільної безпеки і прав та свобод інших осіб (Naidin v. Romania, п. 51), що держава в принципі має законну зацікавленість у регулюванні умов доступу до публічної служби, а демократична держава має право вимагати від своїх службовців лояльності до конституційних принципів, на яких вона заснована (Naidin v. Romania, п.49). При цьому Суд взяв до відома Рішення Конституційного суду держави-відповідача від 24 січня 2006 року, згідно якого заборона обіймати посади на публічній службі колишнім співробітникам (агентам) політичної поліції виправдана лояльністю, що очікується від усіх публічних службовців по відношенню до демократичного режиму (Naidin v. Romania, п. 48), а також урахував стан речей у державі під час комуністичного режиму і той факт, що з метою запобігання повторенню сумнозвісного досвіду держава повинна покладатися на демократію, спроможну себе захистити (Naidin v. Romania, п. 50).

У частині пропорційності застосованої заборони Суд зазначив, що вона стосувалася лише посад публічної служби і не чинила перепон для заявника працевлаштуватись у приватному секторі (Naidin v. Romania, п. 54), рівно як і в іншій сфері державного сектору, яка не підпадає під визначену законодавством заборону (Naidin v. Romania, п. 55). Нарешті, надаючи оцінку доводам заявника щодо недослідження національними оганами (у тому числі судами) характеру дій заявника та їх наслідків, Суд зазначив, що ці аспекти були предметом розгляду національних судів, які оцінили наявні факти в межах своєї свободи розсуду, ставити під сумнів їх висновки не є прерогативою Суду (Naidin v. Romania, п. 56).

З оглядуна наведене спростовуються доводи сторони позивача про неврахування Вищою радою юстиції та судом першої інстанції положень статей 58, 61 та 62 Конституції України щодо неретроактивності та індивідуального характеру юридичної відповідальності, а також презумпції невинуватості з огляду на зміст спірних правовідносин, предмет судового розгляду у цій справі і на зміст міжнародних зобов'язань держави щодо встановлення (відновлення) і підтримання балансу приватних прав та інтересів, з одного боку, і суспільних інтересів - з іншого.

Як наслідок спростування доводів про порушення вимог статей 58, 61 та 62 Конституції України спростовуються також доводи про порушення вимог статей 8, 126 і 127 Конституції України.

Положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід'ємним елементом їхнього статусу та їхньої професійної діяльності, пов'язані з принципом поділу влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової гілки влади. Твердженя сторони позивача про те, що застосування до останнього передбачених Законом №1682 заборон (внаслідок яких може бути звільнено суддю) призвело до зниження рівня гарантій незалежності суддів, є безпідставними, позаяк такі законодавчо встановлені заходи з люстрації суддів пов'язані не з притягненням суддів до відповідальності за прийняття ними законних і обґрунтованих рішень, а пов'язані з необхідністю оновлення суддівського корпусу в цілому відповідно до суспільної потреби.

г) ЩОДО ПОВНОТИ ЮРИСДИКЦІЇ КАСАЦІЙНОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ У СКЛАДІ ВЕРХОВНОГО СУДУ НА ПЕРЕГЛЯД ПОСТАНОВИ ВИЩОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ УКРАЇНИ У ЦІЙ СПРАВІ І ЗАСТОСУВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНУ

У процесі судового провадження у справі стороною позивача висловлено позицію (заяви про відвід суддів Мороз Л.Л., Бучик А.Ю., Гімона М.М.), що перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року належить до юрисдикції Великої Палати Верховного Суду, яка є «судом, встановленим законом» для розгляду заяви позивача, а розгляд заяви Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду становив би порушення правил інстанційної підсудності.

Крім того, у матеріалах справи є окрема думка судді Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О.Б. на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 1 лютого 2018 року про передачу справи №800/63/18 до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій наведено міркування з приводу того, що саме Велика Палата Верховного Суду є «судом, встановленим законом» для розгляду заяви позивача про перегляд постанови суду першої інстанції у справі.

З приводу цієї позиції суд зазначає таке.

У справі Буланов та Купчик проти України (Рішення від 9 грудня 2010 року, заяви №7714/06 та №23654/08) Європейський суд констатував порушення державою пункту 1 статті 6 Конвенції [в аспекті доступу до суду], оскільки касаційні скарги заявників не були розглянуті спочатку Верховним Судом України, а потім і Вищим адміністративним судом України, кожен з яких визнав відсутність у себе юрисдикції на розгляд скарг (Буланов та Купчик, п.38).

Європейський суд не вважав за необхідне з'ясосувати, хто з цих судів мав відповідну юрисдикцію, натомість визначив важливим те, що заявники не отримали вирішення їхніх скарг, оскільки Вищий адімінстративний суд України відмовився слідувати ухвалам Верховного Суду, які визначили підсудність цих справ. Такі відмови не тільки позбавили заявників доступу до суду, але й поставили під сумнів авторитет судової влади. Стримавши остаточні ухвали Верховного Суду, який за конституційним статусом є найвищим судовим органом та який надає роз'яснення щодо застосування законодавства, заявники мали легітимні сподівання, що ці ухвали не могли бути піддані сумніву. У цьому контексті Суд зазначає, що стаття 6 Конвенції вимагає від держави передбачити процесуальні засоби для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо підсудності справ (Буланов та Купчик, п. 39).

З огляду на наведене та з урахуванням того, що Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 1 лютого 2018 року визначила підсудність даної справи і передала її до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, саме останній повинен її вирішити.

На користь такого висновку свідчить також та обставина, що нова редакція Кодексу адміністративного судочинства України наділяє Велику Палату Верховного Суду повноваженнями застосовувати стару редакцію цього кодексу лише в єдиному випадку - згідно з підпунктом 2 пункту 1 Розділу 7 - коли справа підлагала розгляду на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України. У решті випадків заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України в адміністративних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

В умовах, коли законодавець тимчасово (на перехідний час) наділив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду повноваженнями, які належали неіснуючому нині правозастосовному органу (Верховному Суду України), врегулювавши при цьому порядок відповідного провадження (за старою редакцією процесуального закону), саме той суб'єкт правозастосування, що визначений процесуальним законом, є для цього випадку «судом, встановленим законом».

Можливі аргументи щодо «збігу інстанцій» в особі Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду і неіснуючого нині Вищого адміністративного суду України спростовуються тим, що новостворений Верховний Суд є новою якістю в організаційно-інституційному (в тому числі кадрово-професійному) плані щодо неіснуючої нині судової системи.

ґ) АНАЛІЗ РЕШТИ ДОВОДІВ

Сторона позивача доводить, що судом першої інстанції порушене право останнього на «справедливий судовий розгляд», аргументуючи це тим, що внаслідок неправильного тлумачення законодавства суд здійснив хибну оцінку обставин справи, безпідставно відхилив доводи позивача в частині такого тлумачення, а також порушив розумний строк судового розгляду.

У частині дотримання вимог до змісту судового рішення суду першої інстанції суд зазначає, що воно є законним і обґрунтованим, складеним з урахуванням доводів сторін та прийняте на основі правильної правової оціни обставин справи, про що свідчить викладене вище.

У частині стверджуваних порушень «розумного строку» розгляду справи суд зазначає, що постановою Верховного Суду України від 18 жовтня 2016 року скасовано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2016 року про зупинення провадження у справі, а справу направлено до цього ж суду для продовження розгляду справи. Постанова Верховного Суду України мотивована тим, що в оскарженій ухвалі від 16 травня 2016 року не мотивований зв'язок між очікуваними висновками рішення суду конституційної юрисдикції за наслідками розгляду заявлених конституційних подань та предметом спору.

Отже, порушення «розумного строку», спричинене невмотивованим зупиненням провадження у справі, було оцінено, а відповідні заяви сторін про скасування судового рішення - вирішено Верховним Судом України.

Щодо відкладень впродовж 12 місяців судового розгляду, то Верховний Суд зазначає, що матеріали справи свідчать про те, що такі відкладення спричинені об'єктивними причинами (необхідність вирішення поданих сторонами заяв та клопотань, у тому числі про зміну підстав позову; зміна суб'єктного складу суду у зв'язку зі звільненням судді-доповідача у відставку, відсутність суб'єктного складу суду у зв'язку з перебуванням члена колегії на лікарняному - 24 січня 2017 року - та у зв'язку з перебуванням головуючого на лікарняному - 23 лютого 2017 року; здійснення заміни членів колегії, які перебувають у відпустці та на лікарняному, - 21 липня 2017 року; подання членом судової колегії заяви про самовідвід і задоволення цієї заяви ухвалою колегії суддів - 25 липня 2017 року; зміна суб'єктного складу судової колегії у зв'язку із задоволенням заяви судді про відвід - 8 вересня 2017 року; зміна суб'єктного складу судової колегії у зв'язку з перебуванням члена колегії у відрядженні - 12 вересня 2017 року).

За наведених обставин, з яких, зокрема, вбачається прагнення суду якнайшвидше здійснити розгляд справи (про що свідчить щоразова заміна відсутніх з різних причин членів судової колегії), продовження строку судового розгляду відбувалося не з вини суду, а з незалежних від нього причин.

Стосовно посилань сторони позивача на висновки Венеціанської комісії і документи ПАРЄ, суд зазначає, що вказані документи, будучи актами «м'якого» міжнародного права, не покладають на державу чітких (конвенційних) міжнародних зобов'язань і можуть бути враховані національним судом як правозастосовним органом лише крізь призму тих джерел права, які є обов`язковими до застосування [національним судом].

Положення таких документів (актів) не можуть відміняти чи ставити в другорядну позицію положення чинного національного законодавства, яке підлягає застосуванню національним судом.

Однак, суд бере до уваги вказані документи та зазначає, що наведені у них висновки не суперечать правовій оцінці обставин цієї справи, що наведена вище.

У Проміжному висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 про Закон України «Про очищення влади» Венеціанська комісія зазначила, що люстрація не становить порушення прав людини як така, тому що «демократична держава вправі вимагати від держслужбовців бути лояльними до конституційних принципів, на яких вона заснована», (пункт 102), а в Остаточному висновку щодо Закону України «Про очищення влади» від 19 червня 2015 року №788/2014 - те, що, Венеціанська комісія сприймає те, що цілі, що переслідуються у Законі, є правомірними (пункт 24).

У пункті 7 Резолюції ПАРЄ №1096 Асамблея, серед іншого, рекомендує, щоб злочинні діяння, вчинені окремими особами під час комуністичного тоталітарнрого режиму, переслідувалися та каралися згідно з нормами кримінального законодавства. При цьому дозволяється притягати до відповідальності в судовому порядку та карати будь-яку особу за будь-яку дію або бездіяльність, яка на момент її здійснення не була кирмінальним правопорушенням відповідно до національного законодавства, але вважалася ним відповідно до загальних правових принципів, що визнаються цивілізованими країнами. Крім того, якщо особою були явно порушені права людини, твердженя цієї особи про те, що вона зробила це за наказом, не виключає ані незаконності її дій, ані її особистої провини.

Водночас, що стосується поводження з особами, які не вчинили жодних злочинів, за які осіб можна притягати до відповідальності відповідно до пункту 7, але які, проте, займали високі посади при колишніх тоталітарних комуністичних режимах і підтримували їх, Асамблея вважає за можливе вживати адміністративних заходів, до яких, зокрема, відносить люстрацію (пункт 11 Резолюції ПАРЄ №1096).

Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними, а захист молодих демократій (пункт 12 Резолюції ПАРЄ №1096).

Відповідно до Рекомендації ПАРЄ «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» від 3 червня 1996 року (Doc. 7568) особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій (пункт «h»).

З урахуванням наведеного та з огляду на те, що доводи позивача щодо протиправності застосування до нього встановлених Законом України «Про очищення влади» заборон, про перевищення Вищою радою юстиції своїх повноважень при прийнятті рішення про внесення подання про його звільнення з посади судді і похідні від них доводи в ході судового розгляду свого підтвердження не знайшли, як не підтвердилися і доводи позивача про порушення Вищим адміністративним судом України норм матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення з питань, передбачених статтею 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України, то у задоволенні заяви представника позивача належить відмовити.

Постанова Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року у справі №800/63/16 прийнята на основі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, з урахуванням усіх доводів сторін, із застосуванням законодавства, яке підлягає застосуванню у справі, на основі правильної правової оцінки встановлених у справі обставин.

Керуючись статтями 235 - 242, 244 244-1 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Відмовити в задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3 - про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2017 року у справі № 800/63/16.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Направити дану постанову особам, які беруть участь у справі.

Судді: Р.Ф.Ханова

І.А.Гончарова

І.Я.Олендер