Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

18 жовтня 2018 року

Київ

справа №813/3248/17

адміністративне провадження №К/9901/52042/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Коваленко Н.В., судді Кравчука В.М., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про визнання протиправним та скасування припису за касаційною скаргою Державного підприємства «Укроборонресурси» на постанову Львівського окружного адміністративного суду у складі судді Сакалоша В.М. від 09 листопада 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Старунського Д.М., Багрія В.М., Рибачука А.І. від 19 квітня 2018 року,

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Львівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Львівській області, відповідач), у якому просить суд визнати протиправним та скасувати припис ГУ Держгеокадастру у Львівській області №180-ДК/0072Пр/03/01/-17 від 26 червня 2017 року.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ГУ Держгеокадастру у Львівській області всупереч вимогам законодавства протиправно винесено припис № 180-ДК/0072Пр/03/01/-17 від 26 червня 2017 року, згідно з яким громадянина ОСОБА_2 зобов'язано усунути порушення вимог земельного законодавства, а саме: статей 96, 125, 126, 211 Земельного кодексу України. Позивач також зазначає, що ні в акті перевірки, ні в оскаржуваному приписі не містяться посилання на те, який саме плановий чи позаплановий захід державного нагляду (контролю) здійснювали посадові особи відповідача 21 червня 2017 року за адресою: АДРЕСА_1 і в жодному документі не вказано підставу проведення заходу державного нагляду (контролю). Таким чином, у відповідача та його посадових осіб були відсутні правові підстави для проведення 21 червня 2017 року будь-яких заходів державного нагляду (контролю) щодо перевірки додержання вимог земельного законодавства за вказаною адресою, а тим більше стосовно позивача.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року, адміністративний позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не здійснювалося порушення вимог земельного законодавства, шляхом самовільного заняття земельної ділянки, оскільки до нього, як власника 5/100 ідеальних часток будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці загальною площею 14,1228 га, на законних підставах перейшло право користування частиною земельної ділянки пропорційно до своєї частки у праві спільної часткової власності на будівлі та споруди військового містечка А 2735 відповідно до вимог Земельного кодексу України.

Не погоджуючись з постановами Львівського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2017 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Державне підприємство «Укроборонресурси» (далі - ДП «Укроборонресурси») звернулося з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду, у якій просить скасувати вказані рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення частин другої та четвертої статті 120 Земельного кодексу України, оскільки положення вказаних правових норм не можуть застосовуватися до спірних правовідносин на тій підставі, що вони регулюють земельні відносини при набутті у власність житлового будинку, будівлі або споруди та частини прав на ці об'єкти. Крім того, скаржник подав клопотання про передачу справи на розгляд об'єднаної палати захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у зв'язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленому рішенні Верховного Суду. У задоволенні клопотання слід відмовитина, оскільки відповідно статті 346 КАС України колегія суддів не вбачає підстав для відступлення від правової позиції щодо застосування статті 120 Земельного кодексу України у подібних правовідносинах, викладеної в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду.

Від представника позивача надійшов відзив на касаційну скаргу Державного підприємства «Укроборонресурси» (далі - ДП «Укроборонресурси»), в якій вказується на необґрунтованість вимог касаційної скарги та законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій, у зв'язку з чим дані рішення відповідач просить залишити в силі, а касаційну скаргу - без задоволення.

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач є власником 4/100 (чотирьох сотих) ідеальних часток будівель та споруд військового містечка А 2735 за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 25216128 від 03 лютого 2010 року та договором купівлі-продажу частини будівель та споруд від 12 січня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Л.І. і зареєстрованого в реєстрі за № 132.

Окрім цього, позивач є власником 1/100 (однієї сотої) ідеальної частки будівель та споруд, зокрема пилорами, майстерні, огорожі та воріт за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер 5848499), виданим 08 липня 2013 року державним нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори Костур У.Т., та договором купівлі-продажу від 08 липня 2013 року, посвідченого державним нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори Костур У.Т. і зареєстрованого в реєстрі за № 2336.

Позивач є суб'єктом господарської діяльності, оскільки з 27 липня 1999 року зареєстрований як фізична особа-підприємець, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців серії ААВ № 292093, виданою 27 січня 2012 року державним реєстратором Баран Г.М., і використовує зазначене вище нерухоме майно для здійснення своєї господарської діяльності.

Судами попередніх інстанцій також встановлено та матеріалами справи підтверджено, що всі будівлі та споруди військового містечка А 2735 за адресою: АДРЕСА_1 знаходяться на земельній ділянці загальною площею 14,1228 га, що підтверджується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою (бланк серії НОМЕР_1), виданим 25 жовтня 2007 року ДП Міністерства оборони України «Укроборонресурси» Стрийською міською радою на підставі рішення 11 сесії 5 скликання Стрийської міської ради за № 179 від 22 серпня 2007 року та є зареєстрованим в книзі записів реєстрації державних актів на право постійного користування землею за № 03:07:444:00007.

У свою чергу, між ДП Міністерства оборони України «Укроборонресурси» та позивачем укладеного договір про відшкодування (компенсацію) витрат земельного податку ДП «Укроборонресурси» № 01/11-6 від 01 листопада 2016 року за яким позивач відшкодовує (компенсує) ДП «Укроборонресурси» суму податку на земельну ділянку площею 5800 кв. м (0,5800 га), яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, і надана ДП «Укроборонресурси» у постійне користування (Державний акт на право постійного користування землею серія НОМЕР_1 від 25 жовтня 2007 року) для експлуатації та обслуговування будівель. Строк (термін) дії цього договору встановлено до моменту одержання позивачем Державного акта на право власності земельної ділянки.

За даним договором позивач своєчасно та в повному обсязі здійснює відшкодування (компенсацію) витрат земельного податку ДП «Укроборонресурси», що підтверджується відповідними рахунками-фактурами, актами прийому-передачі та квитанціями.

21 червня 2017 року посадовими особами ГУ Держгеокадастру у Львівській області відповідно до статей 6 і 10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» проведена перевірка з питання дотримання вимог земельного законодавства громадянином ОСОБА_2

На підставі проведеної перевірки відповідачем складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об'єктом - земельної ділянки від 21 червня 2017 року № 180-ДК-ДК/126/АП/09/01/-17. У вказаному акті встановлені порушення позивачем вимог земельного законодавства, а саме: статей 96, 125, 126, 211 Земельного кодексу України.

26 червня 2017 року ГУ Держгеокадастру у Львівській області було винесено припис № 180-ДК/0072Пр/03/01/-17, згідно з яким громадянина ОСОБА_2 зобов'язано усунути порушення вимог земельного законодавства.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини третьої статті 211 КАС України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 159 КАС України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) та частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України (в редакції, чинній на момент винесення цієї постанови) встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанови Львівського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2017 року та Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року відповідають, а викладені у касаційній скарзі вимоги скаржника є неприйнятними з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож адміністративні суди мали з'ясувати, чи був оскаржуваний припис прийнятий, зокрема, у межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням встановленої процедури, а також, чи був такий припис прийнятий на законних підставах.

Спірні правовідносини урегульовані, зокрема, Земельним кодексом України, Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель».

Відповідно до частини другої статті 120 Земельного кодексу України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналіз положень статті 120 Земельного кодексу України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. При цьому, при застосуванні статті 120 Земельного кодексу України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 року № 6-3059цс16 та у постанові Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі № 446/1384/17.

На цій підставі колегія суддів відхиляє доводи скаржника відносно того, що до спірних правовідносин не слід застосовувати положення статті 120 Земельного кодексу України, оскільки дана стаття визначає порядок переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду. Дана правова норма не містить винятків щодо її застосування; такі винятки не визначені й іншими законами. Відтак, оскільки за договорами купівлі-продажу частина будівель та споруд військового містечка перейшла у власність позивача, то право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, перейшло до нього на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку про те, що з моменту набуття права власності фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 на нерухоме майно за договором купівлі-продажу від 12 січня 2010 року до нього в силу статті 120 Земельного кодексу України перейшло право користування земельною ділянкою, на якій таке майно розміщено.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується сторонами, згідно з договором купівлі-продажу частини будівель та споруд від 12 січня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Стрийського районного нотаріального округу Мірчук Л.І. (реєстр №132), та договором купівлі-продажу від 08 липня 2013 року, посвідченого державним нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори Костур У.Т. (реєстр № 2336) ОСОБА_2 є власником відповідно 4/100 (чотирьох сотих) та 1/100 (однієї сотої) ідеальних часток будівель та споруд військового містечка А 2735 за адресою: АДРЕСА_1, які розташовані на земельній ділянці загальною площею 14,1228 га, що підтверджується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою (бланк серії НОМЕР_1), виданим 25 жовтня 2007 року ДП Міністерства оборони України «Укроборонресурси».

Крім того, земельна ділянка, право на користування якою перейшло до ОСОБА_2 разом з переходом права власності на частину будівель та споруд за договорами купівлі-продажу, не виділено в натурі.

Тому, у силу частини четвертої статті 120 Земельного кодексу України, відповідно до якої у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди, позивач отримав право на користування земельною ділянкою пропорційно до належної йому частки майна.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, в акті перевірки відповідач самостійно вказав, що позивач правомірно користується земельною ділянкою розміром 0,1998 га (під об'єктами придбаної нерухомості), а 0,3802 га - з порушенням статей 96, 125, 126, 211 Земельного кодексу України.

При цьому, у договорі від 01 листопада 2016 року, укладеному між ДП Міністерства оборони України «Укроборонресурси» та позивачем, загальна площа земельної ділянки, за яку ОСОБА_2 компенсує земельний податок ДП «Укроборонресурси» становить 0,5800 га, що є більшим за площу, яка вказана в акті, як самовільно зайнята та яка становить загалом 0,3802 га.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що частка земельної ділянки, якою користується позивач в силу статті 120 Земельного кодексу України, не виділена в натурі із загального розміру земельної ділянки, яка належить на праві постійного користування ДП «Укроборонресурси», а тому ГУ Держгеокадастру у Львівській області не могло в акті самостійно встановлювати межі такого користування.

Вказана правова позиція також викладена в постанові Верховного Суду від 20 березня 2018 року № К/9901/2206/18.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб'єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі «Брайєн проти Об'єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria № 38780/02).

Суд також застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в рішеннях судів повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Враховуючи, що касаційний суд залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то в силу частини шостої статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державного підприємства «Укроборонресурси» залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 09 листопада 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: Н.В. Коваленко

В.М. Кравчук