Історія справи

Ухвала КАС ВП від 04.06.2019 року у справі №815/7117/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

17 липня 2019 року

Київ

справа №815/7117/15

адміністративне провадження №К/9901/34682/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Губської О.А.,

суддів: Білак М.В., Калашнікової О.В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 815/7117/15

за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року (головуючий суддя - Танцюра К.О., судді - Кравченко М.М., Стефанова С.О.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року (головуючий суддя - Шеметенко Л.П., судді - Крусян А.В., Танасогло Т.М.)

І. Суть спору

1. Позивачі звернулися до суду з позовом, в якому просили визнати неправомірними та скасувати рішення відповідача від 25 листопада 2015 року №818-15, від 25 лютого 2016 року №113-16 та зобов`язати відповідача прийняти рішення про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

2. В обґрунтування позову позивачі зазначають, що не погоджуються зі спірними рішеннями відповідача, вважають їх неправомірними, необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню.

ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи

3. Позивачі є громадянами Афганістану (м. Кабул), одружені, віросповідання - іслам, шиїти.

3.1. 15.06.2008 року позивачі виїхали з країни постійного проживання до Росії на підставі документів про реєстрацію.

3.2. Протягом п`яти років позивачі разом з родиною проживали на території Російської Федерації та 24.11.2013 року виїхали з Росії до України.

3.3. 26.11.2013 року позивачі разом з дітьми прибули до України, після чого автомобілем приїхали до м. Одеса.

3.4. Після приїзду в Україну позивачі звертались з заявами до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

3.5. Рішенням Державної міграційної служби України від 19 грудня 2014 року №788-14 та № 691-14 їм відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

3.6. Зазначені рішення Державної міграційної служби України були оскаржені позивачами до Одеського окружного адміністративного суду.

3.7. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2015 року по справі №815/521/15, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2015 року, адміністративний позов задоволено частково. Визнано неправомірними та скасовано рішення Державної Міграційної Служби України від 19 грудня 2014 року: № 691-14, № 788-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язано Державну міграційну Службу України повторно розглянути заяви позивачів про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні.

3.8. За результатами повторного розгляду документів щодо надання позивачам статусу біженців або осіб, які потребують додаткового захисту в Україні, ГУ ДМС України в Одеській області було складено два висновки від 11.09.2015 року по справі №2013OD0418 та від 10.09.2015 року по справі №2013OD0419 про відмову у визнанні вказаних осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

3.9. Відмови обґрунтовані тим, що аналізом матеріалів особових справ та інформації по країні громадянського походження заявників можливо підтвердити відсутність умов, які можуть розглянуті в контексті підстав для надання додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

3.10. Також зазначено про те, що міграційною службою не встановлено фактів щодо можливості застосування до заявників нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину. Заявники мали усі можливості звернутись за захистом на території РФ, приймаючи до уваги довгострокове перебування (5 років) у вказаній країні. Під час проживання в Афганістані заявники не зазнавали переслідувань через етнічну належність та віросповідання. Викрадення батька було обумовлене бажанням отримати грошовий викуп у зв`язку з трудовою діяльністю батька, а саме: продажем земельних ділянок.

3.11. Рішеннями Державної міграційної служби України від 25 листопада 2015 року №818-15 та від 25 лютого 2016 року №113-16 підтримано висновок Головного управління ДМС в Одеській області та відмовлено позивачам у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

4. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

5. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що спірні рішення прийняті відповідачем обґрунтовано, на підставі Конституції та Законів України, а зазначені позивачами причини неможливості повернутися до Афганістану є надуманими, їх метою є легалізація перебування на Україні у пошуках кращих умов життя.

IV. Касаційне оскарження

6. У касаційній скарзі позивачі, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

7. В обґрунтування касаційної скарги вказують, що судами не було враховано те, що ситуація в Афганістані характеризується як ситуація загальнопоширеного насильства, що є підтвердженням наявності у позивачів цілком обґрунтованих побоювань переслідувань у зв`язку з належністю до певної соціальної групи, національності та релігії, а тому їх заяви відповідають критеріям для надання додаткового захисту відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

8. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

9. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

10. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

11. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

12. Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

13. Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

14. Відповідно до абзацу 6 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

15. Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

16. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

17. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

18. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

19. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

20. Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

21. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

VI.Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

22. Судами було встановлено, що причиною неможливості повернення до країни свого походження, позивачі зазначають ворожнечу талібів з хазарітами та шиїтами та що у разі повернення до Афганістану у заявників будуть проблеми з талібами.

23. Побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

24. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

25. В свою чергу, судами вірно встановлено, що під час співбесіди проведеної 13 липня 2015 року та 14 липня 2015 року з позивачами, останніми не зазначено конкретних випадків переслідувань через віднесення їх до хазарійців, шиїтів, а лише припущення такого переслідування. На запитання стосовно отримання ними особисто погроз зазначили: «Ні, мені говорили, що я не мусульманин, через те, що я шиїт та хазарієць, коли я був на базарі невідома мені людина сказала, що таких випадків було багато. Частіше мені говорили про те, що я шиїт та не мусульманин». Позивачі не входили до жодної політичної, релігійної чи громадської організації, утисків з боку влади не зазнавали.

26. Жодних обставин чи доказів переслідувань через етнічну належність та віросповідання позивачами зазначено не було та не встановлено в ході розгляду справи.

27. При цьому, з пояснень позивачів було встановлено, що викрадення батька позивача мало суто фінансове підґрунтя, а саме: отримання викрадачами грошової винагороди, оскільки він займався комерційним продажем земельних ділянок.

28. Згідно особових справ позивачі з 15 червня 2008 року по 26 листопада 2013 року проживали на території Росії, але до федеральної міграційної служби Росії за 5 років проживання за захистом не звертались.

29. При цьому, в анкетах та протоколах співбесід, проведених у грудні 2013 року позивачі посилались на те, що вони переїхали до України для того, щоб їх діти отримали освіту, оскільки в Росії вони такої змоги не мали.

30. Всі вищевикладені обставини свідчать про те, що причини неможливості повернення до Афганістану, зазначені позивачами є надуманими, а їх метою є легалізація перебування на Україні у пошуках кращих умов життя.

31. Згідно з пунктом 37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

32. Враховуючи вищезазначені норми діючого законодавства, наведені позивачами обставини та вказані ДМС України факти про країну походження позивачів, Верховний Суд констатує невстановлення фактів, які б свідчили про можливість позивачів стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не можуть чи не бажають повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

33. З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що спірні рішення відповідача про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є обґрунтованими та правомірними, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають, що вірно було встановлено судами попередніх інстанції.

34. При цьому судом касаційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

VII. Позиція Верховного Суду

35. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

36. Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги позивачів Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

37. Отже, оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

38. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

39. За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

40. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Судові витрати

41. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

постановив:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року в цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. А. Губська

Судді М.В. Білак

О. В. Калашнікова