Історія справи

Ухвала КАС ВП від 15.05.2019 року у справі №815/3610/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 травня 2019 року

м. Київ

справа №815/3610/16

адміністративне провадження №К/9901/21391/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючої судді - Желтобрюх І. Л.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03.10.2016 (колегія суддів у складі: Бойко О. Я., Іванова Е. А., Бутенка А. В. ) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2016 (колегія суддів у складі: Жука С. І., Потапчука В. О., Семенюка Г. В. ) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України) про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 15.06.2016 № 301-16 та зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 03.10.2016, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2016, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Лівії, уродженцем м. Сабха, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин-суніт, за сімейним станом - неодружений. Має незакінчену вищу освіту, яку здобув в Одеській державній академії холоду у період з 2010 року по 2012 рік.

Позивач прибув в Україну авіарейсом м. Тарабліс (Лівія) - м. Київ. Державний кордон України перетинав легально на підставі національного паспорту серії НОМЕР_1 та візи типу "О" № Y02701317.

Строк легального перебування позивача на території України закінчився
01.09.2013.

03.02.2014 позивач звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

15.06.2016 ДМС України прийнято рішення № 301-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Лівії ОСОБА_1.

18.07.2016 позивач отримав повідомлення, видане Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління ДМС України в Одеській області № 232 від 06.07.2016 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись із таким рішенням відповідача позивач звернувся до суду із цим позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, здоров'ю або свободі у разі повернення на Батьківщину. Крім того, звернення позивача за захистом відбулось лише після довготривалого нелегального перебування в Україні.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позов у повному обсязі. В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на те, суди попередніх інстанцій при прийнятті судових рішень не звернули увагу на реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - Лівії. Крім того, інформація по країні походження не була досліджена належним чином.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити оскаржувані судові рішення без змін як законні й обґрунтовані, а касаційну скаргу позивача - без задоволення.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від
08.07.2011 № 3671-VI (далі - ~law6~).

Згідно з ~law7~ біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ~law8~ особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та ~law9~, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За змістом ~law10~ не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені ~law11~, відсутні.

Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару Організації Об'єднаних Націй (далі - Керівництво) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктом 195 цього Керівництва передбачено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

~law12~ передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач має побоювання щодо повернення до Лівії через військові дії в країні та можливість примусового призову до збройних сил Лівії. Разом з тим, судами встановлено, що позивач не надав обгрунтованих доказів загрози життю, здоров'ю або свободі у разі добровільного повернення на Батьківщину.

Водночас, судами встановлено, що мотивами звернення позивача за захистом вбачається бажання легалізації перебування в Україні для подальшого навчання в Одеській державній академії холоду, після закінчення строку легального перебування в Україні.

Крім того, як встановлено судами попередніх інстанцій, загострення ситуації в Лівії почалось в 2011 році, на цей момент позивач перебував в Україні на підставі студентської реєстрації, що в цілому задовольняло позивача, адже звернення за міжнародним захистом він не здійснив, надаючи перевагу посвідці на тимчасове проживання. Так, під час додаткового протоколу співбесіди ОСОБА_1 повідомив, що мав намір повернутись на Батьківщину для подальшого повернення до України для оформлення шлюбу з громадянкою України та отримання посвідки на тимчасове проживання в Україні, що свідчить про неправдивість наданих даних до міграційної служби стосовно побоювання зазнати примусового призову до збройних сил Лівії.

Позивач тривалий час проживав на території України нелегально, добре володіє російською мовою та інтегрований в українське суспільство, мав можливість вчасно здійснити звернення з приводу набуття міжнародного захисту. Попри це, таке звернення відбулось лише після довготривалого нелегального перебування в Україні.

Таким чином, колегія суддів КАС ВС погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що за результатами розгляду особової справи позивача разом з інформацією, наданою ним, співбесід останнього з посадовими особами відповідача, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Лівії жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених ~law13~, які є необхідними для визнання особи біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Вищенаведені обставини спростовують посилання касатора на те, що у разі повернення на батьківщину, йому загрожує небезпека.

З огляду на викладене, колегія суддів КАС ВС вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано погодилися з рішенням ДМС України від
15.06.2016 № 301-16 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні, а тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 3, 341, 344, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03.10.2016 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2016 залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Головуюча суддя: І. Л. ЖелтобрюхСудді: О. В. Білоус Т. Г. Стрелець