Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 червня 2019 року

Київ

справа №826/6338/17

адміністративне провадження №К/9901/18197/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Калашнікової О.В.,

суддів: Білак М.В., Губської О.А.,

розглянув у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 31 липня 2017 року у справі № 826/6338/17 за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, третя особа - Головне управління державної казначейської служби України у м. Києві, про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2017 року ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1 , позивач, заявник) звернувся до суду з позовом до Верховного Суду України, третя особа - Головне управління державної казначейської служби України у м. Києві, в якому просив:

- визнати неправомірними дії держави України в особі Верховного Суду України в частині примушення позивача до сплати та неповернення сплаченого судового збору;

- зобов`язати державу Україну сплатити через посередництво Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві на користь ОСОБА_1 завдану протиправними діями матеріальну шкоду в сумі 723,73 грн. та компенсацію за завдану моральну шкоду в сумі 20000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що Верховний Суд України невірно застосував положення статті 2 Закону України «Про судовий збір», примушуючи заявника сплатити судовий збір та в подальшому відмовив у задоволенні клопотання про повернення такого збору.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 травня 2017, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2017 року, ОСОБА_1 відмовлено у відкритті провадження у даній справі з посиланням на те, що спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31 липня 2017 року (провадження № К/800/26054/17) відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 18 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 3 липня 2017 року у зв`язку з необґрунтованістю підстав для скасування чи зміни судових рішень.

27 вересня 2017 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 31 липня 2017 року (провадження № К/800/26054/17), керуючись пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України; в редакції до 15 грудня 2017 року, що діяла на момент подання заяви).

Як на приклад неоднакового правозастосування заявник посилається на ухвалу Верховного Суду України від 15 січня 2004 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 1 березня 2017 року у справі № 757/64235/16-ц.

Заявник вказав, що підставою для звернення до суду із заявою про перегляд стало неоднакове застосування судами норм процесуального права, а саме - різне тлумачення та застосування статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (в редакції до 15 грудня 2017 року; надалі - ЦПК України) та статті 3 КАС України (в редакції з 15 грудня 2017 року) судами адміністративної та цивільної юрисдикції. На думку ОСОБА_1 , суди касаційної інстанції як цивільної, так і адміністративної юрисдикції неправильно визначили підсудність справи № 826/6338/17, оскільки як адміністративний суд касаційної інстанції, так і цивільний суд касаційної інстанції відмовили йому у відкритті провадження, що створило для нього перешкоди у доступі до правосуддя.

Судами попередніх інстанцій встановлені наступні обставини, що стали підставою для звернення до суду з позовом до Верховного Суду України.

Так, у серпні 2016 року позивач, представляючи інтереси ОСОБА_3 , звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2016 року у справі за позовом житлово-будівельного кооперативу «Буревісник-3» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до житлово-будівельного кооперативу «Буревісник - 3» про визнання дій та бездіяльності відповідача протиправними, визнання нечинними рахунків на оплату за житлово-комунальні послуги, відшкодування майнової та моральної шкоди.

Ухвалою Верховного Суду України від 9 вересня 2016 року (провадження № 6-1970ц16) ОСОБА_3 надано строк для усунення недоліку її заяви, а саме - несплата судового збору.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року відмовлено у допуску до провадження вищезазначеної справи до Верховного Суду України на підставі статті 360 ЦПК України, у зв`язку із відсутністю підстави для перегляду судового рішення, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України.

ОСОБА_1 звернувся із заявою про повернення судового збору за подання та розгляд Верховним Судом України заяви про перегляд судового рішення.

Ухвалою Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року у задоволенні заяви про повернення судового збору відмовлено, оскільки ухвала Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року про відмову у допуску справи до провадження Верховного Суду України не відноситься до переліку судових рішень , визначених у статті 7 Закону України «Про судовий збір», як підстава для повернення сплаченого судового збору. Зазначена ухвала оскарженню не підлягає.

На думку ОСОБА_1, Верховний Суд України безпідставно не повернув судовий збір, а суди помилково ухилились від розгляду справи.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 з огляду на наступне.

Статтею 235 КАС України встановлено, що Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 237 КАС України заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.

У своїй заяві ОСОБА_1 . стверджує про порушення судами касаційної інстанції норм процесуального права щодо визначення підсудності даної справи.

Однак, Верховний Суд, перевіривши матеріали справи, приходить до висновку про відсутність в даному випадку неоднакового застосування норм процесуального права щодо визначення юрисдикції справи з огляду на наступне.

Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 31 липня 2017 року (провадження № К/800/26054/17), про перегляд якого подана заява, відмовляючи у відкриті касаційного провадження та застосовуючи статтю 3 КАС України, прийшов до висновку, що даний спір не є публічно правовим, оскільки позивач оскаржує саме дії судді Верховного Суду України, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року у справі № 757/64235/16-ц, які надані заявником для підтвердження неоднакового застосування норм, також позивачу було відмовлено у відкритті касаційного провадження, оскільки заявлені вимоги не можуть бути розглянуті в порядку цивільного судочинства.

На думку заявника, суди касаційної інстанції, невірно застосувавши норми процесуального права, протиправно не дали йому можливості розгляду його позовної заяви, однак дане твердження є хибним.

Статтею 55 Конституції України дійсно встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Частиною першою статті 124 Конституції України встановлено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Однак, в даному випадку предметом оскарження є процесуальні дії Верховного Суду України, оскільки фактично ОСОБА_1 не погоджується із ухвалами Верховного Суду України від 9 вересня 2016 року та від 15 листопада 2016 року (провадження № 6-1970ц16).

Згідно з пунктом 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийняті позовів та заяв з таким предметом.

Частинами першою, третьою статті 6 Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (надалі - Закон N 1402-VIII) передбачено, що здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Пунктом 4.2 рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2001 від 23 травня 2001 року (справа за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п`ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) визначено, що відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. При здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону (частина перша статті 129 Конституції України). Виключно законами України визначаються судоустрій і судочинство. Порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судовий розгляд справ у першій інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий.

За положеннями частини першої статті 5 Закону N 1402-VIII правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства.

Згідно з положеннями Постанови Пленуму Верховного Суду України №6 від 12 червня 2009 року у розумінні положень частини першої статті 2, пунктів1,7 і 9 статті 3, статті 17, частини третьої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ.

Так, законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність суду.

Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

У Висновку № 3 (2002 ) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, Верховний Суд приходить до висновку про відсутність неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм процесуального права щодо визначення підсудності даної справи, так як вимоги ОСОБА_1 полягають фактично у його непогодженні із процесуальними діями судді, а такий спір взагалі не підлягає судовому розгляду, оскільки судові рішення можуть бути лише переглянуті відповідним судом згідно з процесуальним законодавством.

Також необхідно зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала у своїх рішеннях, зокрема в постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 9901/674/18 (П/9901/674/18), від 10 травня 2018 року у справі № П/9901/385/18 та від 17 жовтня 2018 року у справі № 9901/591/18, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

У свою чергу, ухвала Верховного Суду України від 15 січня 2004 року, що також надана заявником для порівняння, не може бути прикладом неоднакового застосування процесуальних норм та визначення підсудності справи, оскільки даним рішенням Верховний Суд України повернув справу в суд апеляційної інстанції, внаслідок неналежної організації руху справи. Тобто обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у вищезазначеній справі.

Частиною першою статті 244 КАС України встановлено, що Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися або норма права у рішенні, про перегляд якого подана заява, застосована правильно.

Враховуючи, що обставини, зазначені заявником у своїй заяві, не підтвердилися, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1

Керуючись підпунктом 1 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року), суд

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддів Верховного Суду

О.В. Калашнікова

М.В. Білак

О.А. Губська