Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2023 року

м. Київ

справа № 640/27971/20

адміністративне провадження № К/990/870/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Білак М.В.,

суддів - Калашнікової О.В., Смоковича М.І.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за касаційною скаргою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року (головуючий суддя - Земляна Г.В., судді: Мєзєнцев Є.І., Файдюк В.В.)

у справі №640/27971/20

за позовом ОСОБА_1

до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ

про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

I. РУХ СПРАВИ

1. У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила стягнути з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дати звільнення до дати ухвалення рішення у справі.

2. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що з березня 1985 року по травень 2013 року працювала на посаді судді Апеляційного суду Луганської області, а з 18 квітня 2013 року до 22 вересня 2016 року - на посаді судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. У зв`язку з неправильним нарахуванням та сплатою щомісячного грошового утримання та надбавки за вислугу років під час роботи на посаді судді Апеляційного суду Луганської області, вона звернулась до суду. Постановою Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року (справа №К-33491/10) зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити перерахунок і виплату їй надбавки за вислугу років відповідно до частини четвертої статті 44 Закону України "Про статус суддів" (в редакції, чинній на час існування спірних правовідносин) з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року, а також стягнуто з Державної судової адміністрації України на її користь заборгованість з щомісячного грошового забезпечення за червень-грудень 2005 року. У подальшому, у травні 2013 року вона переведена на посаду судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, а постановою Верховної Ради України №1600-VIII від 22 вересня 2016 року «Про звільнення суддів» звільнена з цієї посади у відставку. З огляду на те, що їй не виплачено щомісячне грошове забезпечення та надбавку за вислугу років в повному обсязі під час роботи на посаді судді Апеляційного суду Луганської області, вважає, що вона має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки невиплати відповідних сум заробітної плати.

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2021 року відмовлено в задоволенні позову.

4. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову, якою адміністративний позов задоволено. Стягнуто з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23 вересня 2016 року по 28 липня 2021 року у розмірі 2 519 842 (два мільйони п`ятсот дев`ятнадцять тисяч вісімсот сорок дві) гривні 80 копійок.

5. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просив його постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

6. Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 у період з березня 1985 року по травень 2013 року обіймала посаду судді Апеляційного суду Луганської області.

8. Постановою Верховної Ради України від 18 квітня 2013 року №206-VII «Про обрання суддів» ОСОБА_1 обрана на посаду судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

9. Постановою Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10 постанову Луганського окружного адміністративного суду від 22 липня 2010 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Апеляційного суду Луганської області, Міністерства фінансів України, Державного казначейства України про визнання незаконною бездіяльності та зобов`язання здійснити перерахунок розміру заробітної плати та надбавки за вислугу років скасовано. Ухвалено нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задоволено частково. Зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити перерахунок і виплату ОСОБА_1 надбавки за вислугу років у відповідності з положеннями частини четвертої статті 44 Закону України "Про статус суддів" (в редакції, чинній на час існування спірних правовідносин) з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року. Стягнуто з Державної судової адміністрації України на користь судді Апеляційного суду Луганської області ОСОБА_1 заборгованість з щомісячного грошового забезпечення за червень-грудень 2005 року.

10. У зв`язку з поданням заяви про відставку, постановою Верховної Ради України від 22 вересня 2016 року №1600- VIIІ «Про звільнення суддів» ОСОБА_1 звільнено з посади судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

11. Позивач, вважаючи, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ протиправно не виплатив їй при звільненні щомісячне грошове утримання та надбавку за вислугу років на підставі рішення Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10, звернулась з вказаним позовом до суду.

III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ.

12. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки звернення до суду з вказаним позовом обумовлено невиконанням Державною судовою адміністрацією України рішення суду у справі №К-33491/10, що набрало законної сили, і ця обставина визначена позивачем як єдина підстава застосування відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

13. Також суд першої інстанції зазначив, що суди в яких працювала позивач, відносяться до судів загальної юрисдикції, однак розпорядником коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення їх діяльності є різні установи, зокрема щодо Апеляційного суду Луганської області - Державна судова адміністрація України, у той час як Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ є самостійним розпорядником коштів.

14. При цьому, суд першої інстанції зауважив, що позивач не позбавлена можливості звернутися до органу виконавчої служби з метою примусового виконання рішення та ініціювати питання щодо зміни порядку/способу виконання судового рішення, а також притягнення осіб, винних за невиконання судового рішення, до встановленої законодавством України відповідальності.

15. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи постанову про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з невиплатою позивачу належних їй сум після переведення до іншого суду в порядку обрання. Тому, вважав, що заявлені позивачем вимоги є обґрунтованими, оскільки уповноваженим органом на здійснення повного розрахунку при її звільненні з посади судді (у тому числі і виплати всіх сум під час її роботи у апеляційному суді Луганської області) є саме Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

16. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що застосування способів захисту порушених прав внаслідок невиконання судового рішення у справі №К-33491/10 не позбавляє позивача права на захист від порушення гарантованих йому трудовим законодавством прав та інтересів з боку іншого суб`єкта владних повноважень.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

17. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у касаційній скарзі не погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову та вказав на помилкове застосування судом норм матеріального права, що виявилося в неправильному посиланні на правовий висновок у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, відповідно до якої предметом судового розгляду було визначення розміру відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги державного службовця.

18. Окрім того, у вказаній справі відповідачем був роботодавець, який мав заборгованість перед позивачем встановлену судовим рішенням, на відміну від справи, що розглядається, у якій відповідачем є роботодавець, який провів повний розрахунок при звільненні, однак перед позивачем існує заборгованість попереднього роботодавця (уповноваженого органу), яка встановлена судовим рішенням. Тому, скаржник вважає, що висновок у справі №821/1083/17 не підлягає застосуванню до правовідносин у справі, що розглядається.

19. Крім того, скаржник звертає увагу на те, що в постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначено, що обов`язковими умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. Тільки при дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

20. Однак, вказаний висновок суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що свідчить, на думку скаржника, про вибіркове застосування судом апеляційної інстанції правового висновку у справі №821/1083/17.

21. Також, скаржник вказав на неправильне тлумачення судом апеляційної інстанції статті 116 КЗпП України, оскільки до зобов`язань, які виникають на підставі статті 116 КЗпП України у відповідача при звільненні працівника, фактично включив зобов`язання іншої установи перед таким працівником, які виникли на підставі судового рішення, та про які відповідачеві не було відомо на час звільнення позивача, позаяк відповідач та боржник за судовим рішенням є різними юридичними особами, не пов`язаними відносинами правонаступництва. А тому наголосив, що вказана стаття в частині суб`єкта зобов`язаного провести повний розрахунок при звільненні повинна тлумачитись буквально та розширеному тлумаченню не підлягає.

22. Серед іншого зазначає, що суд апеляційної інстанції фактично дійшов висновку про застосування статті 117 КЗпП України до юридичної особи (Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ) при відсутності з його боку будь-якої заборгованості, та поставив таку відповідальність у залежність від виконання рішення суду, боржником у якій є інша юридична особа (Державна судова адміністрація України).

23. На думку скаржника, суд апеляційної інстанції неправильно застосовав статтю 117 КЗпП України, оскільки при звільненні позивача ним були повністю виконані вимоги статті 116 КЗпП України, а тому неможливо застосувати відповідальність передбачену статтею 117 КЗпП України, оскільки у нього відсутня будь-яка заборгованість перед позивачем.

24. Крім того, скаржник зазначив, що позбавлений будь-яких законних можливостей виконати рішення Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10, що також свідчить про відсутність вини з його боку.

25. Проте, суд апеляційної інстанції дійшов протилежного висновку і поклав обов`язок відшкодувати середній заробіток за час до повного розрахунку на Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ, з якого суддю було звільнено у відставку, на підставі заборгованості, яка виникла у Державній судовій адміністрації України під час роботи позивача в Апеляційному суді Луганської області.

26. Таким чином, неправильне застосування апеляційним судом положень норм матеріального права полягає в тому, що на Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ покладено відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, за зобов`язанням, яке виникло у Державної судової адміністрації України на підставі судового рішення (в якому вона виступає в якості боржника), та за відсутності вини відповідача, як обов`язкової умови для застосування такої відповідальності.

27. Відсутність заборгованості у Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ перед ОСОБА_1 підтверджується матеріалами справи, наказом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 04 жовтня 2016 року №365-с «Про звільнення ОСОБА_1 » та довідкою цього суду за підписом Голови ліквідаційної комісії Л. Соловйової.

28. Позивач відзив на касаційну скаргу не надіслала.

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

29. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.

30. Касаційне провадження у справі, що розглядається, відкрито з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

31. Положеннями статті 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

32. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

33. Закріплені у статтях 116 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.

34. Отже, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

35. Водночас, як встановлено судами попередніх інстанцій, звернення позивача з вимогами про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статей 116 117 КЗпП України, обумовлено невиконанням Державною судовою адміністрацією України постанови Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10 з виплати позивачу щомісячного грошового утримання та надбавки за вислугу років.

36. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

37. Однією із засад судочинства є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України).

38. Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

39. За змістом статті 14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

40. Статтею 370 КАС України встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

41. Таким чином, обов`язковість судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та однією з основних засад судочинства, визначених статтями 129 129-1 Конституції України, статтями 2 14 370 КАС України та статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Обов`язковість судового рішення означає, що таке рішення буде виконано своєчасно (у розумні строки), належним чином (у спосіб, визначений судом) та у повному обсязі (у точній відповідності до приписів мотивувальної та резолютивної частин рішення).

42. В адміністративному судочинстві обов`язковість виконання судового рішення має особливо важливе значення, оскільки, виходячи із завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, судовий захист може вважатися ефективним лише за умови своєчасного та належного виконання судового рішення, зазвичай, боржником в яких є держава в особі її компетентних органів, а тому, адміністративні суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші пов`язані процесуальні засоби, повинні максимально сприяти реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення.

43. З огляду на наведене, Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушеного права, що є самостійною підставою для відмови в позові.

44. Як вбачається із матеріалів справи, постановою Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10 зобов`язано Державну судову адміністрацію України здійснити ОСОБА_1 перерахунок і виплату надбавки за вислугу років у відповідності з положеннями статті 44 Закону України «Про статус суддів» з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2011 року, а також стягнуто з Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 заборгованість з щомісячного грошового забезпечення за червень - грудень 2005 року.

45. Вказане рішення суду, станом на час звернення позивача до суду із зазначеним позовом, не виконано.

46. Крім того, як встановлено судами попередніх інстанцій, заборгованість із виплати зазначених сум суддівської винагороди виникла за період перебування позивача у трудових правовідносинах з Апеляційним судом Луганської області і функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення цього суду здійснює Державна судова адміністрація України, на яку постановою Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10 було покладено обов`язок виплатити позивачу щомісячне грошове утримання та надбавку за вислугу років.

47. У той же час, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку покладаючи на Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ обов`язок щодо здійснення позивачу відповідного відшкодування.

48. Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що переведення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Луганської області на посаду судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, не покладає обов`язок виконання постанови Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10 з Державної судової адміністрації України на Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

49. З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ зобов`язаний здійснити позивачу виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв`язку з невиконанням Державною судовою адміністрацією України рішення суду постанови Вищого адміністративного суду України від 31 березня 2015 року у справі №К-33491/10.

50. Тому, відповідно і висновок суду апеляційної інстанції про те, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з невиплатою позивачу належних їй сум після її переведення до іншого суду в порядку обрання, є помилковим.

51. Крім того, Верховний Суд погоджується з доводами скаржника в касаційній скарзі щодо необґрунтованого посилання суду апеляційної інстанції на висновки викладені в постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, оскільки правовідносини у вказаній справі не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.

52. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно має місце однакове матеріальне правове регулювання спірних правовідносин.

53. При цьому правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосованих редакцій нормативно-правових актів.

54. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року №821/1083/17 предметом спору було стягнення одноразової грошової допомоги державного службовця при звільненні у зв?язку зі скороченням штату та стягнення середньомісячного заробітку за час затримки виплати одноразової грошової допомоги. Окрім того, відповідачем у вказаній справі був роботодавець, який мав заборгованість перед позивачем встановлену судовим рішенням, на відміну від справи, що розглядається, у якій відповідачем є роботодавець, який провів повний розрахунок при звільненні, однак перед позивачем існує заборгованість попереднього роботодавця (уповноваженого органу), яка встановлена судовим рішенням.

55. Таким чином, наведені відмінності порівнюваних справ свідчать про те, що правовідносини у них не є подібними, а тому висновки, зроблені Верховним Судом в справі №821/1083/17, не можуть бути застосовані у цьому спорі.

56. Що стосується посилання суду апеляційної інстанції на висновок викладений в постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2017 року у справі №822/2385/15, то такий також не може бути застосований у цьому спорі, оскільки правовідносини не є подібними.

57. Так, у справі №822/2385/15 позивач просив стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Хмельницькій області середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки рішення суду, яким зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Хмельницькій області донарахувати позивачу до його заробітної плати та щомісячного грошового утримання надбавку за період його роботи суддею Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області, на час розгляду справи не виконано. У вказаній справі Верховний Суд зазначив, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з невиплатою позивачу належних йому сум після його переведення з Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області до Апеляційного суду Хмельницької області. При цьому, у вказаних справах був один і той же відповідач, як за невиконання рішення, так і за вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Хмельницькій області.

58. У той же час, у справі №640/27971/20, що розглядається, позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, у зв`язку з невиконанням судового рішення Державною судовою адміністрацією України щодо виплати щомісячного грошового утримання та надбавки за вислугу років.

59. Отже, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, ураховуючи їхній зміст та юридичну природу, як вже зазначалось вище, Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки звернення позивача до суду з вказаним позовом обумовлено невиконанням Державною судовою адміністрацією України рішення суду у справі №К-33491/10, що набрало законної сили, і ця обставина визначена позивачем як єдина підстава застосування відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

60. Відтак, суд апеляційної інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права та помилково скасував рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні і, відповідно, переконливими є доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованих висновків про наявність підстав для задоволення позову.

61. За приписами статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

62. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає нормам матеріального права, прийняте з дотриманням норм процесуального права, але помилково було скасоване судом апеляційної інстанції, у зв`язку з чим касаційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню, з залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

63. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

64. Враховуючи те, що за результатами касаційного розгляду вирішено скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишено в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, відсутні підстави для поновлення виконання оскаржуваного рішення відповідно до частини третьої статті 375 КАС України.

Керуючись статтями 341 345 352 356 КАС України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ задовольнити.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 липня 2021 року скасувати, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2021 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.

...........................

...........................

...........................

М.В. Білак

О.В. Калашнікова

М.І. Смоковича,

Судді Верховного Суду