05.12.2019 | Автор: Вітюк Роман
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Дуалізм форм лізингу, або відмінності юрисдикційних підходів.

Дуалізм форм лізингу,  або відмінності юрисдикційних підходів. - 0_94146600_1575562894_5de92e8ee5df9.jpg

Підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає у наданні однією особою (лізингодавцем) у виключне користування на визначений термін іншій особі (лізингоодержувачу) майна, є лізингом. Такий вид підприємницької діяльності дає змогу промисловим, торговим, транспортним та іншим підприємствам (орендаторам) отримувати у банків і лізингових компаній (орендодавців) за певну орендну плату в довгострокове користування широкий спектр основних засобів із можливістю їх подальшого викупу.

Варто зазначити, що лізинг є найпоширенішим видом оренди у всьому світі. Однією із основоположних практик, яка сприяла розвитку лізингу, було надання в оренду своїх телефонних апаратів американською компанією «Белл». Надалі лізингові правовідносини реалізувала компанія «Форд», яка з метою розширення збуту автомобілів застосувала саме цю форму оренди.

Ухвалення Верховною Радою України у 1997 році Закону України «Про фінансовий лізинг» поклало початок створенню середовища для розвитку лізингу. В подальшому лізингові правовідносини було унормовано у Цивільному та Господарському кодексах України, ухвалених Парламентом у 2003 році.

Першими ринками, які опанували та реалізували інститут лізингу, стали майданчики з реалізації автомобілів, сільськогосподарської техніки, виробничої техніки тощо.

Проте останнім часом дедалі більших обертів набирає впровадження такого інституту у сфері реалізації нерухомості. Наприклад, на початку року було анонсовано ряд проектів, які отримали назву «Лізингова програма житла» і передбачали можливість отримати квартиру в нових будинках в оренду із правом викупу.

З огляду на чималий інтерес до інституту лізингу у підприємницькій діяльності важливим є питання нормативного регулювання реалізації таких правовідносин шляхом укладення відповідних договорів. Нормативна база, якою урегульовано правовідносини, що виникають під час укладення договору лізингу, досить об’ємна. Зокрема, як уже зазначалося, правовідносини лізингу регламентують Закон України «Про фінансовий лізинг», Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України. Однак на практиці зазвичай виникають неузгодженості або різне тлумачення щодо урегулювання відповідних відносин.

Інституту лізингу також властиві певні невідповідності (неточності), зокрема стосовно форми правочину, а саме необхідності нотаріального посвідчення окремих видів договорів лізингу.

Донедавна усталеною вважалася практика обов’язкового нотаріального посвідчення договорів лізингу транспортних засобів. Таку практику сформував Верховний Суд України.

Так, Верховний Суд України надав правовий висновок, згідно з яким договір лізингу за правовою природою є змішаним і містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу або договору поставки. За договором найму (оренди) здійснюється передача майна наймачеві у користування. Правовідносини щодо найму (оренди) транспортних засобів урегульовано у параграфі 5 глави 58 Цивільного кодексу України. За загальним правилом, передбаченим частиною першою статті 799 цього Кодексу, договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі. Якщо стороною у зазначеному договорі виступає фізична особа, згідно з частиною другою статті 799 Цивільного кодексу України договір вимагає обов’язкового нотаріального посвідчення. За змістом статті 220 цього Кодексу у разі недодержання сторонами вимог закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Нікчемний договір не породжує тих прав і обов’язків, настання яких бажали сторони, а визнання такого договору недійсним судом не вимагається. Правові наслідки недійсності договору передбачено у статті 216 Цивільного кодексу України. Положення зазначеної статті застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Тобто найвища судова інстанція дотримувалася позиції, згідно з якою до договору лізингу застосовуються, зокрема, норми цивільного законодавства, що врегульовують відповідне коло правовідносин, у тому числі – договору найму (оренди) транспортного засобу.

Таку позицію відображено у постановах Верховного Суду України від 18.01.2017 у справі № 363/3673/14-ц, від 19.10.2016 у справі № 161/6341/15-ц, від 16.12.2015 у справі № 6-2766цс15.

До речі, таку думку поділяє і Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, про що зазначено у постановах від 16.10.2019 у справі № 290/933/16-ц, від 05.06.2019 у справі № 760/16875/15, від 06.02.2019 у справі № 727/9735/15-ц, від 01.02.2018 у справі № 464/7192/15-ц, від 05.03.2018 у справі № 731/45/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 613/433/16-ц, від 27.06.2018 у справі № 641/1721/16-ц.

Однак зовсім нещодавно Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду надав діаметрально протилежний висновок. Так, суд касаційної інстанції справах № 910/2153/19, № 910/2233/19, № 910/5247 зазначив, що ні у Цивільному кодексі України, ні у Законі України «Про фінансовий лізинг» не передбачено обов'язку нотаріально посвідчувати договір фінансового лізингу. При цьому, у договорі, що був предметом судового розгляду, також немає застереження про домовленість сторін нотаріально посвідчити договір фінансового лізингу. У частині другій статті 806 Цивільного кодексу України передбачено, що до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених параграфом 6 глави 58 цього Кодексу та законом. Системне тлумачення положень частини другої статті 806 Цивільного кодексу України та параграфу 1 глави 58 Цивільного кодексу України свідчить, що у частині другій статті 806 цього Кодексу наведено бланкетну норму, яка відсилає саме до загальних положень про договір найму (параграф 1 глави 58 Цивільного кодексу України). Отже, до договору лізингу можуть субсидіарно застосовуватися тільки норми параграфу 1 глави 58 Цивільного кодексу України, а не інших параграфів цієї глави. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Такі висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/2153/19, від 21.11.2019 у справі № 910/2233/19, від 19.11.2019 у справі № 910/5247.

Отже, за висновками суду касаційної інстанції, до договору лізингу можуть бути застосовані тільки норми параграфу 1 глави 58 Цивільного кодексу України – загальні положення про найм (оренду). При цьому варто зауважити, що суд касаційної інстанції зазначив про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 18.01.2017 у справі № 363/3673/14-ц, від 19.10.2016 у справі № 161/6341/15-ц, від 16.12.2015 у справі № 6-2766цс15, оскільки правовідносини, щодо яких Верховний Суд України висловив правову позицію, виникли на підставі договору фінансового лізингу, предметом яких, по-перше, був транспортний засіб (у справах, розглянутих Касаційним господарським судом – нерухоме майно), а по-друге, стороною за договорами у зазначених справах виступала фізична особа (у справах, розглянутих Касаційним господарським судом – юридична особа). Тобто правовідносини за спірним договором у справах № 363/3673/14-ц, № 161/6341/15-ц, № 6-2766цс15, розглянутих Верховним Судом України, та у справах № 910/2153/19, № 910/2233/19, № 910/5247 не є аналогічними.

Так, суд касаційної інстанції звернув увагу на дві особливості, які, за його висновком, впливають на необхідність дотримання нотаріальної форми договору лізингу, а саме: предмет лізингу (рухоме, нерухоме майно) та суб’єкти договору (фізична, юридична особа).

Однак, не зазначаючи про відступ від попередньої позицій, суд таки відступив від неї. Зокрема, якщо попередній висновок передбачав можливість урегулювання лізингових правовідносин іншими параграфами глави 58 Цивільного кодексу України, окрім першого, то останній висновок суду касаційної інстанції свідчить про можливість застосування положень тільки параграфу 1 глави 58 цього Кодексу, що, своєю чергою, передбачає можливість укладення договору лізингу без нотаріального посвідчення.

Наведені судом касаційної інстанції відмінності (предмет і сторони договору) стосовно обставин справи є досить важливими у контексті можливого запуску лізингових програм житла. Так, об'єктом лізингу може бути як нерухоме, так і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку, і щодо якого немає обмеження про передачу його в лізинг.

При цьому ані у Законі України «Про фінансовий лізинг», ані у Цивільному та Господарському кодексах України (в частині норм, що стосуються лізингу) не передбачено урегулювання питань укладення договору з урахуванням специфіки об’єкта лізингу – рухоме, нерухоме майно. До того ж господарський обіг об’єктів нерухомого майна, як правило, завжди мав більш формалізований (обов’язкові до вчинення дії) характер (державна реєстрація, нотаріальне посвідчення тощо), аніж господарський обіг рухомого майна, який переважно передбачав наявність волевиявлення сторін правочину (за винятком окремих правочинів, визначених законом).

Стосовно сторін договору (фізична, юридична особа) необхідно зауважити, що ця обставина у контексті можливості укладення договору лізингу житла має неабияке значення, оскільки сторонами (споживачами) таких правочинів переважно будуть саме фізичні особи. Отже, питання необхідності нотаріального посвідчення договору лізингу, коли одна із його сторін – фізична особа, є досить важливим, адже відсутність такого посвідчення ставитиме під сумнів правомірність самого правочину.

До того ж Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у зазначених постановах наголосив, що за змістом положень частини другої статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг», які кореспондують положенням частини першої статті 806 Цивільного кодексу України, частини першої статті 292 Господарського кодексу України, за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, передбачених законом, та загальні положення про купівлю-продаж і договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Вимоги до форми та змісту договору фінансового лізингу наведено у статті 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», згідно з якою договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Зрозумілим є висновок суду касаційної інстанції про необхідність застосування спеціальної норми – статті 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» щодо особливостей укладення договору лізингу, тобто дотримання його письмової форми. Логічним і доцільним у такому випадку буде врахування вимог Європейського суду з прав людини до національного законодавства, яке, зокрема, має відповідати критеріям чіткості та послідовності. Тобто сторони господарського та цивільного обігу за наявності норм спеціального законодавства мають правомірні очікування щодо отримання певного результату у разі дотримання усіх вимог саме такого законодавства. Отже, зрозумілим видається застосування до правовідносин лізингу саме норм спеціального закону, який не передбачає нотаріального посвідчення договору.

Автор статті: Вітюк Роман

1019
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
Популярні події
ЕСПЧ