«Бекетов проти України»: Факт огляду особи лікарем та призначення лікування ще не означає, що надана особі медична допомога була адекватною (ст. 3, ст. 13 Конвенції, заява № 44436/09, від 19.02.2019 р.)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України Ю.О. Бекетов, стверджував, що зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, що умови його утримання під вартою були неналежними, що йому не було надано адекватної медичної допомоги під час позбавлення волі. Заявник також скаржився на відсутність ефективних національних засобів правового захисту щодо розслідування зазначених скарг.

Заявник стверджував, що був побитий міліціонерами, які намагалися змусити його зізнатися у вчиненні злочинів. Один з міліціонерів бив Заявника в живіт, який було прооперовано; після побиття Заявник почав страждати від постійного болю. Заявник зізнався у вчиненні злочинів, після чого був оглянутий лікарями; під час огляду було виявлено синець під оком. Згодом лікарі медичної допомоги діагностували у Заявника контузію черевної тканини та інші ушкодження.

Захисник Заявника звернувся до прокуратури зі скаргою на жорстоке поводження з боку співробітників міліції. Судово-медична експертиза не встановила у Заявника відповідних травм, а прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи у зв'язку з відсутністю складу злочину. Скарги Заявника неодноразово направляли на дорозслідування, проте у порушенні кримінальної справи було відмовлено. Після набрання чинності Кримінальним процесуальним кодексом України було порушено кримінальне провадження за скаргами Заявника на жорстоке поводження, проте згодом провадження було припинено за відсутністю складу злочину.

Під час перебування у СІЗО Заявник неодноразово звертався до адміністрації з приводу поганого самопочуття, проте огляд було здійснено лише після того, як Заявника забрала шкидка допомога. У подальшому Заявник неодноразово потрапляв у лікарню швидкої допомоги. Стан здоров`я Заявника вимагав госпіталізації, проте вона так і не була здійснена. Через деякий час Заявника було поміщено у тюремну лікарню та прооперовано.

Заявник стверджував, що він утримувався в СІЗО в неналежних умовах, які виявлялся у нестачі денного світла, відсутності матраців і постільної білизни, поганому і нерегулярному харчуванні. Заявника також не забепечували харчуванням та питною водою у дні засідань.

ЄСПЛ наголосив, що у випадку перебування особи під контролем влади (в тому числі під час позбавлення волі) існує презумпція факту завдання травм, а обов`язок надання задовільних і переконливих пояснень, заперечень покладається на державу-відповідача. ЄСПЛ звернув увагу на те, що будь-яке застосування фізичної сили, яке не є строго необхідним з огляду на поведінку особи, принижує людську гідність і є порушенням права, закріпленого в статті 3 Конвенції. ЄСПЛ відзначив, що відсутні докази про наявність у Заявника виявлених пізніше травм до перебування у відділку міліції. З огляду на ненадання Урядом належних заперечень, а також зважаючи на характер травм, ЄСПЛ дійшов висновку, що Заявника було травмовано в той час, як він перебував у відділку, під контролем міліції. З огляду на вищевказане, ЄСПЛ дійшов висновку про порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.

ЄСПЛ також встановив порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. щодо тривалого та неефективного розслідування скарг заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції. ЄСПЛ відзначив, що не було вжито серйозних заходів для розслідування скарг Заявника, а тривалість розслідування була невиправданою (близько шести років).

ЄСПЛ наголосив, що сам по собі факт огляду особи лікарем та призначення лікування не означає, що надана особі медична допомога була адекватною. Держава також повинна гарантувати, що ведеться спостереження за станом здоров'я особи і надається своєчасне лікування, що поставлені діагнози є оперативними і точними, що контроль є систематичним і охоплює комплексну терапевтичну стратегію. ЄСПЛ відзначив, що операцію було зроблено Заявнику із затримкою на рік і лише після критичного погіршення стану його здоров'я. ЄСПЛ дійшов висновку, що надана Заявнику медична допомога не була адекватною. В результаті неадекватності медичної допомоги, Заявник переніс страждання або труднощі, що перевищують неминучий рівень страждань, властивий триманню під вартою – таким чином, ЄСПЛ встановив порушення статті 3 Конвенції.

ЄСПЛ також встановив порушення статті 3 Конвенції. з огляду на неналежні умови тримання Заявника під вартою, оскільки Заявник мав у своєму розпорядженні менше 3 м. кв. мінімально гарантованого особистого простору, не мав змоги бувати на свіжому повітрі, перебував у антисанітрних умовах.

ЄСПЛ встановив порушення статті 3 Конвенції., оскільки Уряд не довів, що в дні засідань Заявни отримував їжу і питну воду.

ЄСПЛ дійшов висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективних і доступних засобів правового захисту відповідно до національного законодавства для розслідування скарг Заявника щодо відсутності адекватної медичної допомоги, неналежних умов тримання під вартою, незабезпечення їжею та водою у дні засідань.

Інші скарги Заявника було відхилено.

Аналізуйте судовий акт: «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium [GC]), заява № 23380/09

«Савицький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05

«Каверзін та інші проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03

«Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia [GC]), заява № 7334/13

«Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «БЕКЕТОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF BEKETOV v. UKRAINE)

(Заява № 44436/09)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

19 лютого 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Бекетов проти України»

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Жорж Раварані (Georges Ravarani), Голова,
Марко Бошняк (Marko Bošnjak),
Петер Пацолай (Péter Paczolay), судді,
та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 29 січня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 44436/09), яку 07 серпня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Юрій Олексійович Бекетов (далі – заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляла пані Ольга Беляєва, юрист, яка практикує у м. Дніпро. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останній етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник, посилаючись на статтю 3 Конвенцію стверджував про жорстоке поводження працівників міліції, непроведення ефективного розслідування його скарг, неналежні побутові умови тримання його під вартою, ненадання йому їжі та води у дні судових засідань та відсутність в нього доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою. Він також скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеними скаргами.

4. 05 червня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1970 році та проживає у м. Маньківка.

6. 02 квітня 2007 року заявника прооперували у зв’язку з пупковою грижею (екзомфалоз).

A. Затримання заявника, стверджуване жорстоке поводження працівників міліції та подальше розслідування

7. Згідно з твердженнями заявника 09 лютого 2008 року працівники міліції затримали його у м. Вінниця за підозрою у вчиненні викрадення та вбивства. Того дня його доставили до м. Київ та взяли під варту, помістивши до камери Шевченківського районного відділу міліції.

8. Згідно з твердженнями Уряду 10 лютого 2008 року заявника затримали у м. Київ за підозрою у вчиненні викрадення та вбивства і того дня взяли під варту, помістивши до камери Шевченківського районного відділу міліції.

9. Згідно з твердженнями заявника у період з 10 до 16 лютого
2008 року працівники міліції били його, намагаючись змусити його зізнатися у вчиненні викрадення та вбивства. Зокрема, працівник міліції Г., перший заступник голови Шевченківського районного відділу міліції у місті Києві, вдарив заявника в обличчя та живіт, ушкодивши проопероване у зв’язку з пупковою грижею місце
(див. пункт 6). Після побиття заявник почав страждати від постійного болю у животі.

10. 16 лютого 2008 року заявник зізнався у вчиненні вбивства і викраденні та підписав декілька недатованих документів. Того дня працівники міліції перевели його до Ізолятора тимчасово тримання ГУ МВСУ в м. Києві (далі – ІТТ). Цього ж дня лікарі ІТТ оглянули заявника та зазначили, що у нього був крововилив під правим оком.

11. Згідно з твердженнями заявника 19 лютого 2008 року адміністрація Київського слідчого ізолятора (далі – СІЗО) відмовилася приймати його у зв’язку з його поганим станом здоров’я. Це вже вдруге адміністрація СІЗО відмовилася приймати його
(див. пункт 39). Заявника повернули до ІТТ і працівники ІТТ викликали швидку допомогу, яка доставила його до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги (далі – лікарня швидкої медичної допомоги). Згідно з виданою лікарнею швидкої медичної допомоги довідкою заявник перебував там з 20 до 25 лютого 2008 року та отримував лікування у зв’язку із «закритою травмою живота та закритою черепно-мозковою травмою».

12. 26 лютого 2008 року заявника помістили до СІЗО. Його оглянули лікарі СІЗО, які діагностували в нього «післяопераційний стан» після проведеної у 2007 році операції у зв’язку з пупковою грижею.

13. 16 травня 2008 року захисник заявника звернуся до прокуратури зі скаргою на жорстоке поводження із заявником працівників Шевченківського районного відділу міліції у місті Києві у період
з 10 до 16 лютого 2008 року.

14. 24 червня 2008 року слідчий, у провадженні якого перебувала кримінальна справа щодо заявника, зобов’язав судово-медичного експерта встановити тілесні ушкодження, яких зазнав заявник
з 09 до 16 лютого 2008 року. 04 липня 2008 року судово-медичний експерт оглянув заявника та не виявив в нього жодних тілесних ушкоджень, які могли б бути заподіяні упродовж цього періоду. Експерт зазначив, що з пупка заявника виділялася рідина, та рекомендував огляд заявника хірургом.

15. 11 серпня 2008 року захисник заявника звернувся до прокуратури зі скаргою на побиття заявника працівником міліції Г., першим заступник голови Шевченківського районного відділу міліції у місті Києві.

16. 16 вересня 2008 року слідчий прокуратури Шевченківського району міста Києва відмовив у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника на жорстоке поводження у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину. Постанова слідчого ґрунтувалася на показаннях слідчого та працівників міліції, які здійснювали первинні слідчі дії щодо заявника. Допитані заперечили жорстоке поводження із заявником.

17. 29 вересня 2008 року захисник заявника звернувся до прокурора міста Києва зі скаргою на постанову від 16 вересня 2008 року.

18. 16 жовтня 2008 року прокуратура міста Києва дійшла висновку про відсутність правових підстав для скасування постанови від
16 вересня 2008 року (див. пункт 16).

19. 18 листопада 2008 року Шевченківський районний суд міста Києва (далі – районний суд) скасував постанову від 16 вересня
2008 року. Він встановив, що під час перевірок слідчий не допитав заявника та працівника міліції Г., на якого вказав заявник. Районний суд також встановив, що слідчий не долучив до матеріалів справи результати судово-медичного обстеження тілесних ушкоджень заявника, на які посилався його захисник у своїй скарзі від 11 серпня 2008 року (див. пункт 15).

20. 19 грудня 2008 року за результатами перевірки скарг заявника на жорстоке поводження прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину. Під час проведення зазначеної перевірки був допитаний працівник міліції Г. Він зазначив, що не брав участі у затриманні заявника або будь-яких інших слідчих діях щодо нього.

21. 01 грудня 2009 року районний суд скасував зазначену постанову та направив справу на додаткову перевірку. Районний суд зазначив, що слідчий не виконав вказівок суду, наданих постановою від 18 листопада 2008 року (див. пункт 19). Зокрема, слідчий не допитав заявника та не надав жодного обґрунтування своїй постанові від 19 грудня 2008 року (див. пункт 20).

22. 30 січня 2010 року за результатами додаткової перевірки скарг заявника на жорстоке поводження прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину. Під час цієї перевірки було додатково допитано працівників міліції О., Л., Пш. та С., які заперечили застосування фізичного чи психологічного примусу до заявника для отримання зізнавальних показань.

23. 18 травня 2010 року районний суд скасував зазначену постанову та направив справу на додаткову перевірку. Суд зазначив, що слідчий не виконав надані його постановами від 18 листопада 2008 року та
01 грудня 2009 року (див. пункти 19 та 21) вказівки.

24. 23 серпня 2010 року за результатами додаткової перевірки скарг заявника прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівника міліції Г., особи, яка нібито жорстоко поводилася із заявником (див. пункт 9), у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину. Під час цієї додаткової перевірки допитали заявника, який повторив свій виклад подій щодо жорстокого поводження. Слідчий дійшов висновку про відсутність доказів участі працівника міліції Г. у цих подіях.

25. 05 грудня 2010 року та 30 березня 2011 року заявник звертався до Генеральної прокуратури України зі скаргами, в яких повторював, inter alia, що зазнав жорстокого поводження працівника міліції Г., а розслідування його скарг у зв’язку з цим було неефективним.

26. 17 січня 2011 року вищестоящий прокурор скасував постанову від 23 серпня 2010 року (див. пункт 24) та направив справу на додаткову перевірку.

27. 12 квітня 2011 року за результатами додаткової перевірки скарг заявника слідчий відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівника міліції Г. у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину. Під час перевірки слідчий допитав працівника міліції Овс., який був на чергуванні на момент затримання заявника. Працівник міліції заперечив, що на тілі заявника в області живота була кров. Слідчий також зазначив, що заявник не висував жодних скарг ані під час перебування у відділі міліції, ані після переведення до Київського СІЗО. 30 березня 2012 року районний суд скасував цю постанову та направив справу на додаткову перевірку.

28. 28 червня 2012 року за результатами додаткової перевірки прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівника міліції Г. у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину. Слідчий дійшов висновку, що допитати осіб, які у лютому 2008 року перебували у відділі міліції разом із заявником, було неможливо. У незазначену дату ця постанова була скасована, а справа направлена на додаткову перевірку.

29. 07 вересня 2012 року за результатами додаткової перевірки слідчий відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівника міліції Г. у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину. 17 вересня
2012 року вищестоящий прокурор скасував цю постанову та направив справу на додаткову перевірку.

30. 27 вересня 2012 року за результатами додаткової перевірки скарг заявника на жорстоке поводження прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівника міліції Г. у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину. Під час перевірки був допитаний інспектор Аг., який був на чергуванні на момент події та стверджував, що не пам’ятав, чи бачив заявника.

31. 07 травня 2013 року районний суд скасував постанову від
27 вересня 2012 року (див. пункт 30) та направив справу на додаткову перевірку. Суд встановив, що слідчий не допитав та/або належним чином не проаналізував показання:

- осіб, які у лютому 2008 року трималися під вартою разом із заявником у камері Шевченківського районного відділу міліції у місті Києві;

- працівників ІТТ та СІЗО щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником та щодо стверджуваної відмови СІЗО приймати його після винесення судом постанови про його затримання;

- працівників швидкої медичної допомоги, які у лютому 2008 року надали заявнику медичну допомогу;

- хірурга лікарні при Бучанській виправній колонії, який 20 січня 2010 року прооперував заявника;

- працівників міліції, які 09 лютого 2008 року затримали заявника у м. Вінниця.

32. 21 травня 2013 року відомості про завдані заявнику тілесні ушкодження були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочалося відповідне досудове розслідування відповідно до положень нового Кримінального процесуального кодексу України.

33. 27 червня 2013 року за результатами досудового розслідування прокуратура винесла постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину.

34. 04 липня 2013 року вищестоящий прокурор скасував зазначену постанову, встановивши, що слідчий не виконав наданих постановою від 07 травня 2013 року районного суду вказівок (див. пункт 31).

35. 05 липня 2013 року слідчий допитав С., який тримався під вартою у камері ІТТ разом із заявником. Свідок зазначив, що не пам’ятав, щоб заявника били.

36. 29 серпня 2013 року за результатами досудового розслідування прокуратура винесла постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з відсутністю ознак складу злочину. 18 лютого 2014 року районний суд залишив цю постанову без змін.

37. 15 квітня 2014 року Апеляційний суд міста Києва скасував постанову слідчого від 29 серпня 2013 року і постанову районного суду від 18 лютого 2014 року (див. пункт 36) та направив справу на досудове розслідування. Суд встановив, що слідчий не виконав наданих районним судом вказівок у його постанові від 07 травня
2013 року (див. пункт 31) та, зокрема, не встановив походження тілесних ушкоджень, яких зазнав заявник у лютому 2008 року.

38. Сторони не надали інформації щодо подальшого розвитку подій у справі.

B. Тримання заявника під вартою та надана йому медична допомога

39. Тим часом 13 лютого 2008 року районний суд постановив взяти заявника під варту та перевести його до СІЗО. Як вже було зазначено (див. пункт 11), згідно з твердженнями заявника адміністрація СІЗО відмовлялася приймати його у зв’язку з його поганим станом здоров’я. Тому працівники міліції повернули заявника до Шевченківського районного відділу міліції.

40. 16 лютого 2008 року заявника помістили до ІТТ (див. пункт 10). Згідно з результатами медичного обстеження у нього був виявлений крововилив під правим оком. Він був класифікований як легке тілесне ушкодження.

41. Через погіршення стану здоров’я заявника працівники ІТТ викликали швидку допомогу, яка доставила його до лікарні швидкої медичної допомоги. Згідно з виданою лікарнею швидкої медичної допомоги довідкою заявник перебував в установі з 20 до 25 лютого 2008 року та отримував лікування у зв’язку із «закритою травмою живота та закритою черепно-мозковою травмою» (див. пункт 11).

42. 26 лютого 2008 року заявника перевели з ІТТ до СІЗО. Як зазначено у пункті 12, після прибуття його оглянули лікарі СІЗО та діагностували в нього післяопераційний стан через проведену у
2007 році операцію у зв’язку з пупковою грижею (див. пункт 6).

43. Згідно з твердженнями заявника 29 лютого, 05, 10 та 16 березня 2008 року він скаржився працівникам СІЗО на постійний біль у животі. Лікарі СІЗО оглянули його та встановили, що причиною болю був післяопераційний пупковий свищ. 21 березня 2008 року його оглянув лікар-терапевт СІЗО, який дав йому знеболюючий засіб. У період
з 13 травня до 02 липня 2008 року заявник перебував у медичний частині СІЗО та лікувався такими медичними препаратами: лактулозою, алое, флуконазолом, аскорбіновою кислотою та Каптоприлом. Його рану в області пупка обробляли пероксидом водню, вітамінами В1 та В6, Тіотриазоліном, Левомеколем (мазь), Рибоксином та ангіотензин-перетворюючим ферментом (АПФ). Після закінчення лікування заявника виписали та помістили до камери.

44. 13 червня 2008 року заявника оглянув хірург лікарні швидкої медичної допомоги, який діагностував в нього шовний синус (тип ускладнення при загоєнні рани) після операції у зв’язку з пупковою грижею. Він рекомендував перев’язки пупкової ділянки заявника та лікування із застосуванням антисептиків, антибіотиків, а також оперативне лікування у плановому порядку. Хірург зазначив, що заявник не потребував невідкладного стаціонарного лікування і того дня заявника повернули до СІЗО.

45. 22 жовтня 2008 року заявника оглянув ще один хірург СІЗО, який зазначив, що заявник не потребував стаціонарного лікування чи проведення невідкладної операції у зв’язку з його пупковим свищем.

46. З 26 листопада до 15 грудня 2008 року заявник проходив обстеження у лікарні швидкої медичної допомоги у зв’язку з постійним болем у животі. Йому діагностували омфаліт (запалення пупка та області довкола нього) і шовний синус після проведеної у 2007 році операції у зв’язку з пупковою грижею (див. пункт 6). Йому також діагностували ішемічну хворобу серця, кардіосклероз міокарда, гіпертонічну хворобу II стадії, гіпертонічні кризи 27 листопада,
01 та 04 грудня 2008 року, серцеву недостатність I стадії з явищами цефалгії, астено-невротичний синдром, дисциркуляторну енцефалопатію та хронічний гострий холецистопанкреатит. Заявник отримував таке лікування: спазмолітики, гепатопротектори, антибіотики, біокаталізатори, антигіпертензивні препарати (інгібітори, ангіотензин-перетворюючий фермент, бета-блокатори, діуретики), а також перев’язки пупкової ділянки. 05 грудня 2008 року та 30 січня 2009 року хірург лікарні швидкої медичної допомоги рекомендував оперативне лікування у плановому порядку свища заявника, продовження надання медичної допомоги та симптоматичного лікування під наглядом хірурга, невропатолога та кардіолога медичної частини СІЗО.

47. З 09 лютого до 10 квітня 2009 року заявник перебував у медичній частині СІЗО. Йому було діагностовано та надано лікування: омфаліту, кісти уретри, пупкового свища і шовного синусу, ішемічної хвороби серця, енцефалопатії і загострення його хронічного панкреатиту. Лікування складалося з прийому пероральних медичних препаратів та оброблення антисептичним засобом пупкової ділянки заявника.

48. 06 та 07 травня 2009 року заявника оглянули кардіолог, невропатолог та хірург СІЗО. Йому було діагностовано кісту уретри, лігатурний свищ та гіпертонічну хворобу ІІ стадії. Йому призначили амбулаторне симптоматичне лікування.

49. 31 липня 2009 року хірург СІЗО рекомендував прооперувати заявника у державній лікарні у зв’язку з його свищем.

50. 04 серпня 2009 року СІЗО поінформувало дружину заявника, що операція з видалення його пупкового свища буде проведена, як тільки суд, у провадженні якого знаходилася кримінальна справа щодо заявника, дозволить його переведення до медичної закладу поза межами медичної частини ізолятора.

51. 15 серпня 2009 року заявника оглянув терапевт СІЗО. Йому було діагностовано кісту урерти, лігатурний свищ та гіпертонічну хворобу ІІ стадії. Було рекомендовано продовження призначеного йому амбулаторного лікування.

52. 24 вересня 2009 року під час засідання Апеляційного суду міста Києва для заявника було викликано швидку медичну допомогу. Бригада швидкої допомоги припустила, що у заявника почався перитоніт, та рекомендувала невідкладну госпіталізацію. Згідно з картою виїзду бригади швидкої медичної допомоги особа, відповідальна за конвоювання заявника, відмовила у дозволі на його госпіталізацію. Після закінчення засідання заявника доставили назад до медичної частини СІЗО. Він перебував там до 08 жовтня 2009 року та отримував лікування пупкового свища та запалення пупка. Він отримував пероральні медичні препарати, а пупкову область обробляли антисептичним засобом.

53. 29 вересня 2009 року у зв’язку з постійним болем у животі заявника перевели до лікарні швидкої медичної допомоги. Черговий хірург та відповідальний хірург діагностували йому омфаліт з незначними гнійними виділеннями. Лікарі не призначили йому екстреного оперативного лікування, проте рекомендували робити пов’язки з Левомеколем і Цефтріаксоном. У той самий день заявника повернули до СІЗО.

54. З 24 вересня та 08 жовтня 2009 року заявник перебував у медичній частині СІЗО, де отримував необхідне лікування. Його виписали з рекомендацією про подальший нагляд за станом його здоров’я терапевтом та хірургом медичної частини СІЗО.

55. 30 жовтня 2009 року Суд задовольнив клопотання заявника за Правилом 39 Регламенту Суду та вказав Уряду, що заявник мав бути поміщений до медичної установи, де він міг отримати належну медичну допомогу.

56. 04 листопада 2009 року адміністрація СІЗО запропонувала госпіталізувати заявника до лікарні швидкої медичної допомоги. Заявник відмовився, пояснивши це недовірою до лікарів лікарні швидкої медичної допомоги. Викликана заявнику бригада швидкої допомоги не доставила його до лікарні швидкої медичної допомоги, проте рекомендувала проконсультуватись із хірургом.

57. Того дня В., один із захисників заявника, звернувся до адміністрації СІЗО із заявою про переведення заявника до Київської міської клінічної лікарні № 6 для стаціонарного лікування свища. Інший захисник заявника О. звернувся до СІЗО із заявою про поміщення заявника до приватної лікарні. Заявник погодився на поміщення до цієї лікарні. Зрештою його не помістили до жодної з цих лікарень.

58. Цього самого дня працівники СІЗО викликали швидку допомогу для заявника. Бригада швидкої допомоги зазначила, що заявник не потребував невідкладної госпіталізації та рекомендували продовження амбулаторного лікування свища у заявника. Згодом заявника помістили до медичної частини СІЗО.

59. 09 листопада та 16 листопада 2009 року у відповідь на заяви захисників заявника щодо його госпіталізації адміністрація СІЗО повідомила, що до її повноважень не входить вирішення питання щодо поміщення заявника до медичних закладів поза межами медичної частини ізолятора та запропонувала захисникам звернутися з клопотанням до суду, який розглядав справу заявника.

60. 10 листопада 2009 року заявника доставили на обстеження до державної лікарні № 9. Лікарі рекомендували йому проведення операції у зв’язку з пупковим свищем. Того дня заявника повернули до СІЗО.

61. 24 листопада 2009 року лікар швидкої медичної допомоги оглянув заявника у залі судового засідання Апеляційного суду міста Києва у зв’язку з постійним болем у животі. Заявнику надали симптоматичне лікування.

62. 26 листопада 2009 року лікар швидкої медичної допомоги оглянув заявника у СІЗО у зв’язку з постійним болем у животі та дійшов висновку, що заявник не потребував невідкладної госпіталізації.

63. 27 листопада 2009 року хірург лікарні швидкої медичної допомоги оглянув заявника та рекомендував продовження амбулаторного лікування у зв’язку з його пупковим свищем.

64. У контексті наданої Урядом держави-відповідача додаткової інформації щодо стану здоров’я заявника та наданого йому у СІЗО лікування 04 грудня 2009 року Суд вирішив скасувати тимчасовий захід за Правилом 39 Регламенту Суду (див. пункт 55).

65. У грудні 2009 року заявник звернувся до адміністрації СІЗО з декількома клопотаннями та проханням перевести його до будь-якої медичної установи з огляду на серйозне погіршення стану його здоров’я.

66. 25 грудня 2009 року адміністрація СІЗО поінформувала захисника заявника, що заявник не потребував невідкладної госпіталізації до медичного закладу поза межами медичної частини ізолятора та отримував у СІЗО належне лікування у зв’язку зі свищем.

67. 18 січня 2010 року заявника помістили до хірургічного відділення лікарні при Бучанській виправній колонії з діагнозом лігатурний свищ пупкової ділянки.

68. 20 січня 2010 року заявника прооперували та видалили пупковий свищ. 26 лютого 2010 року його виписали та повернули до СІЗО.

69. Уряд не надав інформації чи підтверджуючих документів щодо наданого заявнику лікування після його виписки з лікарні. Він стверджував, що медична документація починаючи з 26 лютого
2010 року була втрачена.

C. Побутові умови тримання заявника у СІЗО

70. Згідно з твердженнями заявника у камерах, в яких він тримався у СІЗО, не було природного освітлення, а електричне освітлення було слабким та постійно увімкненим. Ув’язнені спали на ліжках без матраців та постільної білизни.

71. Він додав, що їжа була незадовільною з точки зору якості та кількості, ув’язненим давали чай та хліб зранку, вівсянку в обід та кип’ячену воду ввечері.

D. Надання їжі та води заявнику у дні судових засідань

72. Згідно з твердженнями заявника у дні судових засідань йому не надавалася їжа та вода, оскільки законодавство Україні цього не передбачало. Отримати їжу та напої у суді, який розглядав його справу, було неможливо.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

73. Положення Кримінально-процесуального кодексу України
1960 року щодо дослідчих перевірок наведені в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року).

74. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня
1960 року втратив чинність 19 листопада 2012 року, коли набув чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України
2012 року. Новий кодекс скасував стадію дослідчих перевірок. Відповідні положення нового кодексу наведені в ухвалі щодо прийнятності у справі «Нагорський проти України» (Nagorskiy v. Ukraine) (заява № 37794/14, пункт 38, від 04 лютого 2016 року).

III. ВІДПОВІДНІ МАТЕРІАЛИ РАДИ ЄВРОПИ

75. Відповідні матеріали Ради Європи та інші документи, якими встановлюються норми щодо умов тримання під вартою, а також доповіді щодо умов тримання під вартою в Україні наведені в рішеннях у справах «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine) (заяви № 17674/02 та № 39081/02, пункти 101 – 108, від 01 липня 2010 року) та «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine) (заява № 25209/06, пункти 97 – 100, від 28 листопада
2013 року).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

76. Заявник скаржився на жорстоке поводження працівників міліції та непроведення ефективного розслідування його скарг. Він також скаржився на відсутність доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою та погані побутові умови тримання його під вартою. Насамкінець, він скаржився на ненадання йому їжі та води у дні проведення судових засідань. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Стверджуване жорстоке поводження працівників міліції та стверджувана неефективність подальшого розслідування

77. Заявник скаржився на жорстоке поводження працівників міліції та непроведення ефективного розслідування за його скаргами.

1. Прийнятність

78. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначив, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

79. Відповідні загальні принципи практики Суду щодо статті 3 Конвенції та зобов’язань держави, які випливають з цього положення, наведені, зокрема, в рішеннях у справах «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09,
пункти 182 – 185 та 195 – 198, ЄСПЛ 2012) та «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81 – 90 та 100 і 101, ЄСПЛ 2015).

(a) Матеріальний аспект статті 3 Конвенції

i. Доводи сторін

80. Заявник доводив, що працівники міліції побили його з метою отримання від нього зізнавальних показань. Зокрема, він зазначив, що працівник міліції Г., перший заступник голови Шевченківського районного відділу міліції міста Києва, вдарив заявника у обличчя та живіт, завдавши ушкодження у проопероване у зв’язку з пупковою грижею місце. Він додав, що лікарі ІТТ та СІЗО бачили зазнані ним тілесні ушкодження, проте їх змусили не документувати їх. 26 лютого 2008 року під час його поміщення до СІЗО не було зроблено жодних детальних записів щодо його тілесних ушкоджень або стану здоров’я. Він також зазначив, що працівники міліції й адміністрації ІТТ та СІЗО проігнорували його численні скарги на жорстоке поводження та погіршення стану його здоров’я.

81. Уряд стверджував, що у матеріалах перевірок та розслідування не було жодних доказів жорстокого поводження із заявником, а заявник не надав жодних доказів в обґрунтування своїх тверджень. Він також зазначив, що вперше заявник поскаржився на жорстоке поводження через чотири місяці після відповідних подій. Після поміщення до СІЗО заявника оглянули працівники медичної частини і не виявили на його тілі жодних тілесних ушкоджень. Він також не висував жодних скарг у зв’язку з цим. Проведене на прохання заявника 24 червня 2008 року судово-медичне обстеження підтвердило відсутність тілесних ушкоджень (див. пункт 14).

ii. Оцінка Суду

82. Суд нагадує, що коли інформація щодо відповідних подій повністю або значною мірою відома виключно державним органам, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем державних органів, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Тягар доведення при цьому покладається на Уряд, який має надати задовільні та переконливі пояснення, представивши докази, якими встановлені факти, що ставлять під сумнів виклад подій потерпілої особи. За відсутності такого пояснення Суд може дійти несприятливих для Уряду висновків (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) пункт 152 та «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium) пункт 83).

83. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що хоча сторони не погодилися щодо дати затримання заявника (див. пункти 7 та 8), ними не оспорювалося, що з 10 до 16 лютого 2008 року він перебував під контролем міліції.

84. Суд також зазначив, що у заявника були такі тілесні ушкодження:

- згідно з результатами медичного огляду, проведеного після його прибуття до ІТТ 16 лютого 2008 року – крововилив під правим оком (див. пункт 10);

- згідно з виданою лікарнею швидкої медичної допомоги довідкою після лікування у ній заявника з 20 до 25 лютого 2008 року
(див. пункт 11) – травма живота та черепно-мозкова травма. 26 лютого 2008 року після його прибуття до СІЗО заявника оглянув лікар, який кваліфікував зазначені тілесні ушкодження як «післяопераційний стан» у результаті проведеної у 2007 році операції у зв’язку з пупковою грижею (див. пункт 12).

85. Суд зазначає, що відсутність ран на обличчі чи тілі заявника під час його прибуття до Шевченківського відділу міліції 09 або 10 лютого 2008 року не оскаржувалася.

86. У світлі зазначеного та за відсутності пояснення Уряду щодо походження тілесних ушкоджень заявника Суд вважає достатньо встановленим, що описані у довідках ІТТ та лікарні швидкої допомоги тілесні ушкодження з’явилися під час його перебування під контролем працівників Шевченківського відділу міліції. Суд також зазначає, що зазначені тілесні ушкодження відповідають типу слідів, які могли б утворитися від таких ударів в обличчя та живіт, які описав заявник (див. пункт 9).

87. Залишається з’ясувати, чи є виправданими твердження заявника, що оскаржуване ним лікування порушувало статтю 3 Конвенції.

88. У зв’язку з цим Суд нагадує, що стосовно особи, яка позбавлена свободи, або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункти 88 та 101).

89. У цій справі Уряд заперечив застосування працівниками міліції фізичної сили до заявника (див. пункт 81). Він не навів жодних аргументів, які б були підставою для пояснення чи виправдання застосування до нього сили, яке призвело до зазначених тілесних ушкоджень. За відсутності пояснень Уряду Суд доходить висновку, що до заявника була застосована фізична сила та це не було необхідним внаслідок його власної поведінки.

90. Отже, було порушено матеріальний аспект цього положення.

(b) Процесуальний аспект статті 3 Конвенції

i. Доводи сторін

91. Заявник стверджував, що державні органи не провели ефективне та оперативне розслідування його скарг на жорстоке поводження. Він стверджував, що вперше слідчий допитав його у серпні 2010 року, через понад два роки після його скарги на жорстоке поводження. Він також зазначив, що суди та вищестоящі прокурори, скасовуючи постанови слідчого про відмову у порушенні кримінальної справи за його скаргами на жорстоке поводження, послідовно зазначали аналогічні недоліки слідства. Насамкінець, посилаючись на практику Суду, заявник зазначив, що розслідування за його скаргами на жорстоке проводження шляхом проведення дослідчих перевірок замість проведення повного розслідування не можна було вважати ефективним.

92. Уряд доводив, що національні органи влади здійснили всі необхідні слідчі дії та провели ефективне розслідування за скаргами заявника. Він також зазначив, що неодноразове скасування постанов про відмову у порушенні кримінальної справи, а також надання судом та вищестоящими прокурорами вказівок слідчому свідчили про прагнення державних органів провести ефективне розслідування за скаргами заявника.

ii. Оцінка Суду

93. Суд зазначає, що у цій справі заявник подав небезпідставну скаргу про те, що він зазнав забороненого статтею 3 Конвенції поводження працівників міліції. Отже, державні органи були зобов’язанні провести розслідування за його скаргою відповідно до стандартів ефективності, встановлених практикою Суду (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria,) від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998‑VIII).

94. Суд зазначає, що з 16 травня 2008 року до 21 травня 2013 року розслідування за скаргою заявника проводилося у формі дослідчих перевірок відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (див. пункти 13 – 32). У межах цієї процедури слідчий міг провадити лише обмежений перелік дій, а потерпілий не мав офіційного статусу та не міг брати ефективну участь у процедурі (див., наприклад, рішення у справі «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункт 105, від 26 липня 2012 року).

95. Суд також зазначає, що під час зазначеного періоду слідчий, у провадженні якого знаходилася справа заявника, вісім разів відмовляв у порушенні кримінальної справи за його скаргами на жорстоке поводження. Усі ці постанови згодом були скасовані, здебільшого, через недотримання вказівок, наданих як районним судом
18 листопада 2008 року (див. пункт 19), так і вищестоящим прокурором. До того ж, як вказав заявник у своїх зауваженнях, слідчий вперше допитав його у серпні 2010 року (див. пункт 24), тобто більше ніж через два роки після подання ним скарги на жорстоке поводження. Уряд не пояснив цю затримку у проведенні допиту заявника, який під час тримання під вартою весь час перебував під контролем держави і, відповідно, був легко доступним для слідчих органів.

96. Суд також зазначає, що з 21 травня 2013 року розслідування скарги заявника на жорстоке поводження здійснювалося відповідно до Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Проте успішним воно не було. У зв’язку з цим Суд зазначає, що постанови слідчих органів про закриття кримінальної справи за скаргами заявника на жорстке поводження двічі скасовувалися з причин, аналогічних раніше наведеним – невиконання вказівок районного суду (див. пункти 34 та 37).

97. Суд також зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що розслідування не було направлено на встановлення походження крововиливу під правим оком заявника, задокументованого працівниками ІТТ 16 лютого 2008 року (див. пункт 10). Аналогічно розслідування не було спрямовано на встановлення походження тілесних ушкоджень, задокументованих лікарнею швидкої медичної допомоги під час перебування у ній заявника з 20 до 25 лютого
2008 року («травма живота та черепно-мозкова травма» – див. пункт 11). Згідно з матеріалами справи слідчі органи вважали, що ці тілесні ушкодження були результатом проведеної у квітні 2007 року операції на животі заявника («післяопераційний стан»). Проте у матеріалах справи немає жодних доказів, що у заявника був «післяопераційний стан» до його затримання. Вбачається, що слідчі органи не намагалися дослідити «післяопераційну» історію хвороби заявника до його затримання з метою підтвердження наявності такого стану.

98. Загалом вбачається, що підхід державних органів до розслідування скарг заявника був переважно спрямований на виправдання підозрюваних у жорстокому поводженні працівників міліції, а не встановлення фактичних обставин, за яких він зазнав тілесних ушкоджень (див., наприклад та mutatis mutandis, рішення у справі «Поміляйко проти України» (Pomilyayko v. Ukraine), заява № 60426/11, пункт 56, від 11 лютого 2016 року).

99. Суд зазначає, що у низці інших справ проти України він уже засуджував методи розслідування, схожі на методи розслідування у цій справі (див., наприклад, рішення у справі «Дрозд проти України» (Drozd v. Ukraine), заява № 12174/03, пункти 63 ‑ 71, від 30 липня
2009 року; згадане рішення у справі «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), пункти 121 та 122; рішення у справах «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункт 62, від 15 листопада 2012 року та «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine), заява № 57980/11, пункти 49 – 53, від 19 лютого
2015 року). До того ж в рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункти 173 – 180,
від 15 травня 2012 року) Суд встановив, що небажання державних органів забезпечити оперативне та ретельне розслідування скарг осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, на жорстоке поводження становило системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції.

100. З огляду на обставини цієї справи та його попередню практику Суд доходить висновку, що у цій справі не було вжито жодних серйозних спроб розслідувати твердження заявника про жорстоке поводження.

101. Крім того, Суд зазначає, що перевірки та розслідування у справі заявника тривали п’ять років та одинадцять місяців і згідно з наданою Суду інформацією все ще тривало у квітні 2014 року
(див. пункти 37 та 38). Обґрунтованого пояснення тривалості провадження на національному рівні надано не було. Отже, вимогу оперативності та розумної тривалості за статтею 3 Конвенції не було дотримано.

102. З цього випливає, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з розслідуванням скарг заявника на жорстоке поводження працівників міліції.

B. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з наданою заявнику під час тримання під вартою медичною допомогою

103. Заявник скаржився на відсутність доступу до належної медичної допомоги під час тримання його під вартою.

1. Прийнятність

104. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначив, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Доводи сторін

105. Заявник стверджував, що незважаючи на численні скарги до адміністрації СІЗО на стан його здоров’я, він не отримував жодної медичної допомоги з 26 лютого до 21 березня 2008 року. 21 березня 2008 року його вперше оглянув терапевт СІЗО, проте лікар лише дав йому знеболюючий засіб. Заявник також стверджував, що під час тримання його під вартою у СІЗО він страждав від сильного болю, проте йому надавалося лише симптоматичне лікування. У відповідь на зауваження Уряду він доводив, що 04 листопада 2009 року відмовився від лікування у лікарні швидкої медичної допомоги (див. пункт 56), оскільки не довіряв лікарям цієї лікарні через попередній негативний досвід лікування в ній. Після проведеної у січні 2010 року операції (див. пункт 68) його реабілітація була складною та тривалою, оскільки рана в пупковій ділянці постійно гноїлася. Зрештою заявник зазначив, що ненадання Урядом медичних документів за період після 26 лютого 2010 року щодо його реабілітації (див. пункт 69) було ще однією підставою для встановлення порушення статті 3 Конвенції.

106. Уряд стверджував, що надана заявнику медична допомога була належною і повною та відповідала вимогам статті 3 Конвенції. Він також стверджував, що заявник відмовився від запропонованого йому 04 листопада 2009 року лікування у лікарні швидкої медичної допомоги (див. пункт 56).

(b) Оцінка Суду

i. Загальні принципи

107. Суд нагадує, що згідно зі статтею 3 Конвенції держава має забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, та щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я такої особи та її благополуччя забезпечувалася належним чином (див., наприклад, рішення у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, пункт 95, ЄСПЛ 2002‑VI).

108. Проте Суд встановив, що стаття 3 Конвенції не може тлумачитися, як така, що гарантує кожному ув’язненому отримання медичної допомоги на тому самому рівні, що і в «найкращих закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я» (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashivili v. Russia), заява № 6293/04, від 10 липня 2007 року). Суд також зазначив, що «готовий визнати, що, в принципі, ресурси медичних частин установ [пенітенціарної] системи обмежені порівняно з ресурсами закладів охорони здоров’я МОЗ» (див. рішення у справі «Грішін проти Росії» (Grishin v. Russia), заява № 30983/02, пункт 76, від 15 листопада 2007 року). Загалом, Суд застосовує гнучкий підхід при визначенні того, який рівень охорони здоров’я вимагався за обставин конкретної справи. Такий рівень має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненої особи, а також враховувати «практичні потреби ув’язнення» (див. рішення у справі «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, пункт 140, від 22 грудня 2008 року).

109. Суд також зазначає, що «належність» медичної допомоги залишається складним елементом для визначення. Сам факт, що ув’язнену особу оглянув лікар та призначив певний вид лікування, автоматично не може привести до висновку, що медична допомога була належною (див. рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, пункт 116, від 29 листопада 2007 року). Державні органи повинні також забезпечити докладне документування стану здоров’я ув’язненої особи та її лікування під час тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, пункт 83, ЄСПЛ 2006-XII), оперативність та точність постановки діагнозу і лікування (див. згадане рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), пункт 115 та рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 104 – 106, від 28 березня
2006 року); а у випадку, коли це викликано медичним станом – регулярність і систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою лікування захворювань ув’язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. згадане рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), пункти 109 та 114; рішення у справах «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05,
пункт 79, від 04 жовтня 2005 року та «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, пункт 211, від 13 липня 2006 року). Державні органи також повинні довести, що було створено умови, необхідні для фактичного надання призначеного лікування (див. згадане рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), пункт 116 та рішення у справі «Голомйов проти Молдови» (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, пункт 117,
від 07 листопада 2006 року).

ii. Застосування зазначених принципів у цій справі

110. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що головна «медична» скарга заявника стосувалася ненадання йому державними органами належного лікування у зв’язку з його пупковим свищем, зокрема, непроведення йому операції у зв’язку з пупковим свищем, вперше рекомендованої хірургом 05 грудня 2008 року
(див. пункт 46).

111. У зв’язку з цим Суд зазначає, що упродовж тримання його під вартою у СІЗО заявник систематично скаржився на сильний біль у животі. Уряд не оскаржував цей факт, який також підтверджувався медичними доказами.

112. Доводи Уряду вказують, що заявник отримав медичну допомогу після скарги на погіршення стану його здоров’я
(див. пункт 106). У зв’язку з цим Суд зазначає, що надана йому медична допомога не може розглядатися як систематична та всебічна.

113. Суд не може аналізувати ефективність наданого заявнику лікування під час тримання під вартою. Проте він має зазначити, що до проведеної 20 січня 2010 року операції заявник, головним чином, отримував знеболюючі засоби та антибіотики (див. пункт 68).

114. У зв’язку з цим Суд нагадує, що наприкінці 2008 року після перебування у лікарні швидкої медичної допомоги заявнику було рекомендовано оперативне лікування у плановому порядку у зв’язку з його пупковим свищем. Тричі у 2009 році йому рекомендувалося те саме (див. пункти 46, 49 та 60). Проте така операція була проведена лише 20 січня 2010 року. Уряд не пояснив таку затримку у проведенні операції, затримка у понад один рік, пояснювалася лише відмовою заявника від запропонованого йому 04 листопада 2009 року лікування у лікарні швидкої медичної допомоги (див. пункт 106).

115. Стосовно останнього Суд бере до уваги твердження заявника, що його відмова від запропонованого лікування була обумовлена відсутністю в нього довіри до працівників лікарні швидкої медичної допомоги (див. пункт 105). Неодноразово отримуючи лише симптоматичне лікування у цій лікарні, він міг обґрунтовано вважати, що подальше лікування там могло бути безуспішним.

116. У цьому контексті Суд доходить висновку, що надана заявнику медична допомога була неналежною та не супроводжувалося комплексною терапевтичною стратегією. У результаті неналежності наданої йому медичної допомоги заявник зазнав страждань або труднощів, які перевищують невідворотній рівень страждання, притаманний триманню під вартою, а його гідність була принижена.

117. Отже, у зв’язку з цим було порушено статтю 3 Конвенції.

C. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з побутовими умовами тримання заявника під вартою у СІЗО

118. Заявник скаржився на погані побутові умови тримання його під вартою.

1. Прийнятність

119. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки не скаржився на умови тримання його під вартою у СІЗО до прокурора чи адміністративного суду. На думку Уряду такі дії могли бути ефективними та були доступним засобом юридичного захисту у ситуації заявника.

120. Заявник доводив, що він звертався до адміністрації СІЗО з численними скаргами на неналежність умов тримання його під вартою, проте безрезультатно. Він не міг надати жодного документального підтвердження, оскільки ці скарги були загублені. У будь-якому разі заявник вважав, що Уряд не обґрунтував своє заперечення. Він додав, що аналогічні заперечення вже були відхилені Судом у низці справ проти Україні, оскільки проблеми, на які вказувалося у скаргах на умови тримання під вартою в установах виконання покарань України, мали системний характер.

121. Суд зазначає, що вже неодноразово відхиляв аналогічні заперечення Уряду, визнавши неефективними наведені Урядом засоби юридичного захисту у зв’язку з недоведеністю того, що використання такого провадження змогло б забезпечити покращення умов тримання заявника під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Родзевілло проти України» (Rodzevillo v. Ukraine), заява № 38771/05, пункт 41,
від 14 січня 2016 року та «Клеутін проти України» (Kleutin v. Ukraine), заява № 5911/05, пункт 78, від 23 червня 2016 року). У цій справі Суд не вбачає підстав відходити від зазначеного висновку і тому вважає, що ця скарга не може бути відхилена через невичерпання національних засобів юридичного захисту.

122. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Доводи сторін

123. Заявник зазначив, що умови тримання під вартою у СІЗО не відповідали стандартам Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) щодо необхідної мінімальної житлової площі на одну особу. Він додав, що санітарні умови, вентиляція, освітлення, їжа та умови для сну у СІЗО не відповідали опису Уряду (див. пункт 124). Зокрема, у камерах, у яких він тримався у СІЗО, не було природного освітлення, електричне освітлення було слабким та постійно увімкненим, а ув’язнені спали на ліжках без матраців та постільної білизни. Їжа була незадовільною з точки зору якості та кількості. Ув’язненим давали чай та хліб зранку, вівсянку в обід та кип’ячену воду ввечері. Заявник посилався на відповідні доповіді КЗК та практику Суду щодо умов тримання під вартою у Київському СІЗО (див., наприклад, рішення у справах «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07, від 16 травня
2013 року; «Коваль проти України» (Koval v. Ukraine),
заява № 65550/01, від 19 жовтня 2006 року та «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, від 10 лютого 2011 року).

124. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою у СІЗО відповідали нормам національного законодавства. Під час перебування заявника у СІЗО він тримався у різних камерах, які відрізнялись площею та кількістю ув’язнених у них (від 4 до 19). Згідно з твердженнями Уряду кожен ув’язнений мав у своєму розпорядженні від 2,5 до 2,8 кв. м особистого простору.

(b) Оцінка Суду

125. Як зазначено у пункті 107, стаття 3 Конвенції вимагає, щоб держава забезпечила тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, та щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою.

126. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у тюремній камері вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і в сукупності з іншими недоліками. Коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC], заява № 7334/13, пункти 136 та 137, ЄСПЛ 2016). Як правило, ця презумпція може бути спростована лише за умови сукупного дотримання таких вимог: (1) зменшення необхідного мінімального особистого простору площею 3 кв. м є нетривалими, тимчасовими та незначними; (2) такі зменшення супроводжуються наданням достатньої свободи руху та забезпеченням належної тривалості прогулянок; (3) заявник ув’язнений в установі виконання покарань, яка за загальною оцінкою може вважатися належною, а інші обтяжуючі тримання його під вартою обставини відсутні (див. згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), пункт 138).

127. Суд зазначає, що у цій справі Уряд визнав, що під час тримання заявника у Київському СІЗО у його розпорядженні було менше 3 кв. м особистого простору. Зокрема, як зазначалося Урядом (див. пункт 124), у камерах, у яких тримався заявник, на одного ув’язненого припадало близько 2,5 кв. м та 2,8 кв. м площі приміщення, а середня кількість ув’язнених була від 4 до 19 осіб.

128. Стосовно інших елементів, важливих для оцінки умов тримання під вартою, Суд зазначає, що доводи заявника щодо антисанітарних умов та відсутності поваги до гігієни є досить детальними. До того ж Суд неодноразово встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з перенаселеністю та антисанітарними умовами у тому самому слідчому ізоляторі упродовж того самого періоду часу – див. згадані рішення у справах «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine) (пункти 70 – 75, та стосовно періоду з 26 лютого 2003 року до серпня 2010 року) та «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (пункти 52 – 55 та стосовно періоду з 20 квітня 2001 року до 04 серпня 2003 року). Тому він приймає опис заявника побутових умов тримання його під вартою.

129. Крім того, хоча жодна зі сторін не вказала кількості часу, який заявник проводив зачиненим у камері кожного дня, Суд з огляду на Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів України зазначає, що заявник і його співкамерники мали проводити у таких умовах більшу частину дня (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), пункт 71 та рішення у справі «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункт 67, від 17 березня 2016 року).

130. За цих обставин Суд доходить висновку, що умови тримання заявника під вартою у Київському СІЗО, зокрема, недостатність наданого йому особистого простору у поєднанні зі станом його здоров’я та антисанітарними умовами щодо особистої гігієни, а також відсутність прогулянок упродовж близько п’яти років становили заборонене статтею 3 Конвенції поводження. Отже, у зв’язку з цим було порушено це положення.

D. Стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику їжі та води у дні судових засідань

131. Заявник скаржився на ненадання йому їжі та води у дні судових засідань.

1. Прийнятність

132. Уряд стверджував, що заявник мав подати скаргу на ненадання йому води та їжі у дні судових засідань до прокуратури чи суду.

133. Заявник доводив, що він так і зробив, порушивши це питання під час судового засідання у суді першої інстанції, проте безрезультатно. Проте він не зміг надати жодного документального підтвердження у зв’язку з цим.

134. Суд нагадує, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту, яке міститься у пункті 1 статті 35 Конвенції, зобов’язує заявників спочатку використати засоби юридичного захисту, які зазвичай є доступними та достатніми у національному законодавстві, щоб мати змогу отримати відшкодування за стверджувані порушення. Існування таких засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності.
Пункт 1 статті 35 Конвенції також вимагає, щоб скарги, призначені для подальшого подання до Суду, були подані принаймні по суті до відповідного національного органу влади та з дотриманням формальних вимог, встановлених національним законодавством, але не зобов’язує використовувати засоби юридичного захисту, які є неналежними або неефективними (див. рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» [ВП] (Akdivar and Others v. Turkey) [GC],
від 16 вересня 1996 року, пункти 65 – 67, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996‑IV).

135. Саме Уряд, який заявляє про невичерпання засобів юридичного захисту, має переконати Суд у тому, що на час подій відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як на практиці, так і в теорії (див. рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заяви № 10865/09 та 2 інші, пункт 225, ЄСПЛ 2014 (витяги).

136. Суд зазначає, що Уряд лише посилався на теоретичну можливість заявника подати до прокуратури чи суду скаргу на ненадання йому їжі та води у дні судових засідань; він не довів, що цей засіб юридичного захисту був доступний на практиці. Зокрема, Уряд не навів жодних прикладів зі справ, у яких така скарга була задоволена. Хоча винесення рішень з питань національного законодавства, яке на даний час ще не є сталим, і не належить до компетенції Суду, відсутність будь-якої практики вказує на невизначеність зазначеного засобу юридичного захисту на практиці (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Штруцл та інші проти Словенії» (Štrucl and others v. Slovenia), заяви № 5903/10, № 6003/10 та № 6544/10, пункт 127, від 20 жовтня 2011 року).

137. З огляду на зазначене та за відсутності доказів того, що запропонований Урядом держави-відповідача засіб юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника на ненадання їжі та води був би ефективним, Суд вважає, що заявник не був зобов’язаний вичерпати цей засіб юридичного захисту, і відповідне зауваження Уряду має бути відхилене.

138. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Доводи сторін

139. Заявник стверджував, що з лютого 2008 року до червня 2011 року він перевозився між СІЗО та судом першої інстанції понад сто разів. Він зазначив, що його перевозили разом з іншими ув’язненими СІЗО, справи яких розглядалися у ці дні. Він мав проводити у суді першої інстанції цілий день, очікуючи на завершення судових засідань у справах інших ув’язнених. Процес конвоювання зазвичай починався вранці та закінчувався ввечері, тому він пропускав прийоми їжі, які за графіком мали надаватися у СІЗО. Заявник оскаржував аргумент Уряду про знищення документів щодо організації харчування, вказуючи, що про цю справу було повідомлено у 2013 році та на той час зазначені документи стосовно періоду з 2010 до 2011 роки мали бути доступні Уряду.

140. Уряд доводив, що документи щодо організації харчування заявника у дні судових засідань були знищенні після закінчення трирічного строку зберігання таких документів. Водночас він стверджував, що відповідно до національного законодавства у дні судових засідань заявнику надавалися сухі пайки. Уряд також зазначив, що заявнику дозволялося брати з собою до суду власну їжу (їжу або куплену в магазині СІЗО, або передану йому родичами).

(b) Оцінка Суду

141. Як було зазначено у пунктах 82 та 107, держава має забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, та щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою і з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я особи та благополуччя здійснювалася належним чином. Коли відповідні події, повністю або значною мірою відомі виключно державним органам, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем державних органів, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Тягар доведення при цьому покладається на Уряд, який має надати задовільні та переконливі пояснення, представивши докази, якими встановлені факти, що ставлять під сумнів наведений потерпілою особою виклад подій. За відсутності такого пояснення Суд може дійти несприятливих для Уряду висновків. Це обумовлено тим, що особи, які тримаються під вартою, знаходяться у вразливому становищі, а державні органи зобов’язані захищати їх. Ці принципи також застосовуються до тримання ув’язнених у суді та під час їхнього перевезення і включають надання належного харчування (див. рішення у справах «Євген Богданов проти Росії» (Yevgeniy Bogdanov v. Russia), заява № 22405/04, пункти 101 – 105, від 26 лютого 2015 року; «Романова проти Росії» (Romanova v. Russia), заява № 23215/02, пункти 88 ‑ 92, від 11 жовтня 2011 року; «Ковальова проти Росії» (Kovaleva v. Russia), заява № 7782/04, пункти 62 – 65, від 02 грудня 2010 року та «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 103 – 113, від 25 жовтня 2007 року).

142. Суд також нагадує, що надання особі дозволу брати власну їжу не може бути заміною забезпеченню належним харчуванням, оскільки у першу чергу саме держава є відповідальною за добробут ув’язнених (див. рішення у справі «Власов проти Росії» (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, пункт 96, від 12 червня 2008 року).

143. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що Уряд не оскаржував твердження, що у дні судових засідань заявник покидав СІЗО до сніданку і повертався після вечері (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Власов проти Росії» (Vlasov v. Russia),
пункт 96 та для порівняння рішення у справі «Старокадомський проти Росії» (Starokadomskiy v. Russia), заява № 42239/02, пункт 58,
від 31 липня 2008 року; див. в якості протилежного прикладу рішення у справі «Багель проти Росії» (Bagel v. Russia), заява № 37810/03,
пункт 69, від 15 листопада 2007 року). До того ж Суд не переконаний непідтвердженим доводом Уряду, що заявнику у дні, коли його привозили до суду, надавалися сухі пайки (див. пункт 140 та, mutatis mutandis, рішення у справі «Денисенко та Богданчиков проти Росії» (Denisenko and Bogdanchikov v. Russia), заява № 3811/02, пункт 108, від 12 лютого 2009 року). Суд зазначає, що Уряд не прокоментував аргумент заявника, що Уряду мали бути доступні документи щодо організації харчування у період з 2010 до 2011 років. Суд очікував надання Урядом таких документів з метою зняття тягаря доведення. Через ненадання Урядом такої інформації Суд вважає, що у дні судових засідань заявник залишався без належного забезпечення їжею та водою. У зв’язку з наведеними висновками Суд наголошує, що вважає неприйнятним тримання особи в умовах, які не передбачають задоволення її базових потреб (див. рішення у справі «Ріад та Ідіаб проти Бельгії» (Riad and Idiab v. Belgium), заяви № 29787/03 та № 29810/03, пункт 106, від 24 січня 2008 року та згадане рішення у справі «Денисенко та Богданчиков проти Росії» (Denisenko and Bogdanchikov v. Russia), пункт 108).

144. З огляду на характер та тривалість ситуації, в якій знаходився заявник, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявнику їжі та води у дні судових засідань.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

145. Заявник скаржився на відсутність у його розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

A. Прийнятність

146. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або дійсно неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Стверджувана відсутність національних засобів юридичного захисту щодо скарг на побутові умови тримання під вартою, неналежну медичну допомогу і ненадання їжі та води заявнику у дні судових засідань

147. Уряд повторив наведені ним аргументи (див. пункти 119 та 132) та підсумував, зазначивши, що заявник мав ефективний національний засіб юридичного захисту у зв’язку з його скаргами на умови тримання його під вартою і надання їжі та води у дні судових засідань. Проте він не скористався цим засобом юридичного захисту.

148. Суд вказує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному законодавстві. Дія статті 13 полягає у вимозі надання національного засобу юридичного захисту, який забезпечуватиме вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги» та надання відповідного відшкодування, при цьому Договірним державам надається певна свобода розсуду при обранні способу, в який вони забезпечуватимуть виконання своїх конвенційних зобов’язань за цим положенням. Межі зобов’язання за статтею 13 Конвенції залежать від характеру скарги заявника за Конвенцією. Однак засіб юридичного захисту, який вимагається за статтею 13 Конвенції, має бути «ефективним» як на практиці, так і в теорії. Зокрема, органи влади держави-відповідача своїми діями або бездіяльністю не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати їхньому використанню (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 148, ЄСПЛ 2014).

149. Суд нагадує, що вже встановлював порушення статті 13 Конвенції у справах проти України через відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами на умови тримання під вартою та ненадання медичної допомоги
(див, серед інших джерел, згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пункти 113 – 116; рішення у справах «Двойних проти України» (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, пункт 72, від 12 жовтня 2006 року; «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пункти 91 та 92, від 18 грудня 2008 року; «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пункт 77,
від 12 січня 2012 року та «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункти 104 та 105, від 16 травня 2013 року). Посилаючись також на свої наведені висновки щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника на побутові умови тримання його під вартою
(див. пункт 121), Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

150. Стосовно скарги заявника на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргою щодо надання їжі та води у дні судових засідань Суд посилається на свої наведені висновки (див. пункти 136 та 137), що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, були неефективними у розумінні пункту 1 статті 35 Конвенції. З огляду на тісний зв’язок між пунктом 1 статті 35 Конвенції та статтею 13 Конвенції
(див., наприклад, згадане рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 65) Суд не вбачає підстав для іншого висновку за статтею 13 Конвенції.

151. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного та доступного засобу юридичного захисту у національному законодавстві щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою, відсутність медичної допомоги і ненадання їжі та води у дні судових засідань.

2. Стверджувана відсутність засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою на неефективне розслідування стверджуваного жорстокого поводження

152. Уряд зазначив, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективний національний засіб юридичного захисту, оскільки його скарги на жорстоке поводження були належним чином розслідувані.

153. Суд зауважує, що ця скарга стосується тих самих питань, що були розглянуті у пунктах 93 – 101 за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції. З огляду на свій висновок у пункті 102 Суд не вважає за необхідне розглядати ці питання окремо за статтею 13 Конвенції
(див. рішення у справі «Полонський проти Росії» (Polonskiy v. Russia), заява № 30033/05, пункт 127, від 19 березня 2009 року).

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

154. Заявник скаржився за підпунктом «с» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції, що тримання його під вартою було незаконним, а суди, які переглядали застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, не розглянули деякі з його аргументів. Він також посилався на статтю 14 Конвенції без будь-якого обґрунтування. Насамкінець, він скаржився на невиконання Урядом держави-відповідача рішення Суду за Правилом 39 Регламенту Суду від 30 жовтня 2009 року (див. пункт 55).

155. Стосовно скарг заявника за статтею 5 Конвенції Суд зазначає, що заявник не надав жодних документів в обґрунтування своїх скарг. Суд також зазначає, що 04 грудня 2009 року він скасував тимчасовий захід за Правилом 39 Регламенту Суду на підставі отриманої від сторін інформації (див. пункт 64). Розглянувши доводи заявника у світлі всіх наявних у нього матеріалів, Суд доходить висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав та свобод, встановлених Конвенцією. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

156. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

157. Заявник вимагав 25 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

158. Уряд вважав цю вимогу надмірною.

159. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 11 700 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

160. Заявник також вимагав 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, та 4 800 євро витрат, понесених під час провадження у Суді.

161. Уряд вважав суму, яка вимагалася, надмірною та необґрунтованою.

162. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, а також факт надання заявнику правової допомоги (див. пункт 2) Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

163. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції;

2. Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 13 Конвенції щодо відсутності ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції;

3. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними;

4. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з поводженням працівників міліції, якого зазнав заявник;

5. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням державними органами ефективного розслідування за скаргою заявника на жорстоке поводження працівників міліції;

6. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою у Київському слідчому ізоляторі;

7. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з побутовими умовами тримання заявника під вартою у Київському слідчому ізоляторі;

8. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з ненаданням їжі та води заявнику у дні судових засідань;

9. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою у Київському слідчому ізоляторі, відсутністю належної медичної допомоги у Київському слідчому ізоляторі та ненадання їжі та води у дні судових засідань;

10. Постановляє, що немає необхідності розглядати, чи було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарги заявника на неефективність розслідування жорстокого з ним поводження працівників міліції;

11. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 11 700 (одинадцять тисяч сімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

12. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 лютого 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.