Гіпотетичний інтерес не надає ТЦК СП прав у межах сімейних спорів між фізичними особами подавати апеляційні скарги на рішення про визначення місця проживання дитини з батьком. Справа передана на розгляд ОП ВС КЦС. (ВС КЦС №725/8568/25 від 12.08.2026 р.)

Фабула судового акту: Чоловік звернувся до суду із позовом, в якому просив суд розірвати шлюб між ним та екс-дружиною та після розірвання шлюбу малолітню дочку залишити проживати з ним на його самостійному вихованні та утриманні.

Додатково вказував, що дочка, за їх домовленістю з відповідачкою, після розірвання шлюбу залишається проживати разом з ним.

Рішенням суду шлюб між ними було розірвано. Після розірвання шлюбу залишено місце проживання малолітньої дитини разом з батьком на його самостійному утриманні та вихованні.

Ухвалюючи рішення в частині залишення малолітньої дитини, після розірвання шлюбу, проживати разом із батьком на його самостійному вихованні та утриманні, суд першої інстанції керувався тим, що позивач не ставив вимогу визначити місце проживання дитини у зв`язку зі спором між подружжям, а лише просив вказати, з ким проживає дитина, оскільки сторони досягли взаємної згоди щодо проживання дитини, умов утримання та участі батьків у вихованні дитини укладенням договору між батьками.

Проте - у справу втрутилось ТЦК СП та подало апеляційну скаргу. Більше того, постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу ТЦК СП було задоволено. Рішення районного суду частині задоволенні позову про залишення проживати разом із батьком малолітньої дитини, після розірвання шлюбу, на його самостійному вихованні та утриманні, скасовано та в задоволенні вказаної вимоги відмовлено.

Апеляційний суд виснував, що позов у цій справі може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII). Отже, добросовісність сторін у справі під час застосування способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення.

Справа дійшла до ВС КЦС. Колегія суддів визнала необхідним передати справу на розгляд Об’єднаної палати ВС КЦС, оскільки, постало питання щодо права особи, яка не брала участі у справі, - територіального центру комплектування та соціальної підтримки - на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в частині залишення після розірвання шлюбу проживання малолітньої дитини разом з батьком на його самостійному утриманні та вихованні.

Разом із тим, ВС КЦС зазначив - загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обовязки цієї особи (постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року в справі № 2-1426/08).

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права. Лише встановивши, що оскаржуване рішення безпосередньо встановлює, змінює або припиняє права та/або обов`язки особи, яка не брала участь у розгляді справи, або породжує для цієї особи правові наслідки, апеляційний суд переглядає рішення суду першої інстанції за апеляційної скарги такої особи (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 404/7235/22).

Справи про визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу належать до сфери сімейного життя, яке перебуває під безпосереднім захистом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Отже, ключовим критерієм у спорах щодо дітей є найкращі інтереси дитини, а не інтереси державних органів чи інших суб`єктів. Втручання держави у сімейні відносини повинно залишатися виключно в межах необхідності захисту дитини, і не може бути розширене для досягнення інших, опосередкованих адміністративних або організаційних цілей держави.

Спір про визначення місця проживання дитини є класичним проявом сімейного життя у розумінні статті 8 Конвенції, а тому участь у ньому та право на оскарження судових рішень мають бути обмежені колом осіб, чиї права та обов`язки безпосередньо визначаються судом.

Отже у цій справі: У справі, що переглядається, апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції про розірвання шлюбу та залишення дитини проживати з батьком подав ТЦК СП .

У справі, в якій спором є розірвання шлюбу та залишення проживати дитини з батьком на його утриманні та вихованні, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки не є суб`єктами сімейних правовідносин і не беруть участі у вирішенні питання щодо місця проживання дитини як сторони спору. Їх можливий інтерес у справі є непрямим, похідним від адміністративних наслідків, і не врегульований нормами сімейного права. Такий гіпотетичний інтерес не надає територіальному центру комплектування та соціальної підтримки прав чи обов`язків у межах сімейних спорів між фізичними особами.

Отже ВС КЦС вказав, що поширення права на апеляційне оскарження на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у сімейних спорах виходить за межі «необхідного у демократичному суспільстві» втручання, порушує баланс між приватною сферою сім`ї та публічними інтересами держави, і фактично створює ризик непропорційного втручання державного органу у сімейне життя, що суперечить змісту статті 8 Конвенції.

Водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 06 травня 2026 року в справі № 725/9013/25 за позовом про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, зробив протилежний висновок і зазначив, що якщо позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, такий позов може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції територіального центру комплектування та соціальної підтримки) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, а отже територіальний центр комплектування та соціальної підтримки як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.

Про право військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем вказано і в постановах Верховного Суду від 13 березня 2024 року в справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року в справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року в справі № 725/2192/25, від 01 червня 2026 рокув справі № 725/5985/25 та ін.

Отже, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду визнала, що постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2026 року в справі № 725/9013/25, від 13 березня 2024 року в справі № 495/2284/23, від 01 червня 2026 року в справі № 725/5985/25, постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року в справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року в справі № 725/2192/25 та ін., якими визнано можливість територіального центру комплектування та соціальної підтримки оскаржувати рішення у справах про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання, потребують критичного переосмислення та відступу від них з огляду на порушення принципу диспозитивності та змагальності цивільного процесу, що призводить до розширення кола осіб, які не є учасниками сімейного спору, суперечить базовому принципу цивільного судочинства, відповідно до якого судовий розгляд здійснюється виключно між особами, чиї права та обов`язки безпосередньо вирішуються судом.

Аналізуйте судовий акт: Суд забезпечив позов та заборонив ТЦК переміщати особу до військової частини з метою проходження служби (Донецький окружний адміністративний суд № 200/4124/24 від 21.06.2024 р.);

Суд ініціював притягнення винних із ТЦК до дисциплінарної відповідальності за порушення порядку вручення повістки та внесення відомостей про порушення правил військового обліку (ОКРЕМА УХВАЛА Дніпропетровського окружного адміністративного суду, №160/16169/25 від 18.09.2025 р.);

На начальника ТЦК СП було накладено 17000 гривень штрафу за мобілізацію чоловіка з неправдивими анкетними даними, який виявився військовослужбовцем що самовільно залишив військову частину (СЗЧ). (Рожнятівський районний суд Івано-Франківської області №350/1671/25 від 12.11.2025 р.);

Районні ТЦК СП є відокремленими підрозділами, а відтак, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю та не можуть виступати стороною у цивільному процесі. (ВС КЦС №524/7691/23 від 12.11.2025 р.).

УХВАЛА

12 серпня 2026 року

м. Київ

Справа № 725/8568/25

Провадження № 61-4331св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 березня 2026 рокув складі колегії суддів Кулянди М .І., Литвинюк І. М., Одинака О. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому зазначив, що 03 лютого 2023 року він уклав шлюб з ОСОБА_2

ІНФОРМАЦІЯ_1 у нього з відповідачкою народилася дочка ОСОБА_3 .

Спільне життя з відповідачкою не склалося. Подружні відносини не підтримують, спільного бюджету не мають. Відсутність взаєморозуміння та спільної думки щодо вирішення звичайних побутових питань спонукали до повного розриву шлюбних відносин.

Вважає, що подальше збереження шлюбу неможливе і є таким, що суперечить його особистим інтересам. За таких обставин, сім`я фактично розпалася, шлюб між сторонами носить формальний характер.

Надання строку на примирення не виправить стан шлюбних відносин, оскільки вказані вище обставини продовжуються протягом тривалого часу, а спроби примирення в минулому не принесли жодних результатів.

Додатково вказує, що дочка ОСОБА_3 , за їх домовленістю з відповідачкою, після розірвання шлюбу залишається проживати разом з ним.

Просив суд розірвати шлюб між ним та відповідачкою та після розірвання шлюбу малолітню дочку ОСОБА_3 залишити проживати з ним на його самостійному вихованні та утриманні.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

28 листопада 2025 року рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівців позов задоволено.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що зареєстрований 03 лютого 2023 року Заставнівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Чернівецькому районі Чернівецької області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис № 26, розірвано.

Після розірвання шлюбу залишено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на його самостійному утриманні та вихованні.

Суд першої інстанції зробив висновок про неможливість збереження шлюбу та наявність підстав для задоволення позову про розірвання шлюбу.

Ухвалюючи рішення в частині залишення малолітньої дитини, після розірвання шлюбу, проживати разом із батьком на його самостійному вихованні та утриманні, суд першої інстанції керувався тим, що позивач не ставив вимогу визначити місце проживання дитини у зв`язку зі спором між подружжям, а лише просив вказати, з ким проживає дитина, оскільки сторони досягли взаємної згоди щодо проживання дитини, умов утримання та участі батьків у вихованні дитини укладенням договору між батьками.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

20 березня 2026 року постановою Чернівецького апеляційного суду апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_4 задоволено.

Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 28 листопада 2025 року в частині задоволенні позову ОСОБА_1 про залишення проживати разом із батьком малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу, на його самостійному вихованні та утриманні, скасовано та в задоволенні вказаної вимоги відмовлено.

Апеляційний суд виснував, що позов у цій справі може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII). Отже, добросовісність сторін у справі під час застосування способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення.

Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_5 , що надає йому право оскарження такого рішення суду.

Щодо розгляду справи по суті апеляційний суд вказав, що спір стосовно місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина фактично проживала, на підставі укладеного 11 вересня 2025 року між батьками договору щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини. Мати дитини не вимагала і не вимагає зміни місце проживання дочки. У цьому випадку право позивача жодним чином не порушується.

За таких обставин позов про визначення місця проживання дитини поєднаний з вимогою про визначення способів участі батьків у її вихованні, а тому фактично пред`явлений з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2026 року ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 20 березня 2026 року, в якій просить її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не врахував висновок, викладений в постановах Верховного Суду від 17 липня 2024 року в справі № 182/3021/21, від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, про те, щосуд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, зобов`язаний надати повну та вичерпну мотивацію, зокрема зазначити, у чому саме полягає помилка суду першої інстанції, які докази були оцінені неправильно та з яких підстав вони не можуть бути покладені в основу рішення. Невиконання цього обов`язку свідчить про істотне порушення норм процесуального права.

Вважає, що суд апеляційної інстанції фактично не виконав покладеного на нього обов`язку щодо забезпечення такого захисту, оскільки, не спростувавши встановлені судом першої інстанції фактичні обставини справи, дійшов протилежних висновків виключно на підставі припущень та неправильного тлумачення норм права.

Справу було розглянуто в межах приватноправового сімейного спору між сторонами, що стосувався розірвання шлюбу, визначення місця проживання малолітньої дитини та встановлення фактичних обставин її проживання і утримання одним із батьків. Посилання апеляційного суду на те, що оскаржуване рішення може вплинути на реалізацію повноважень ІНФОРМАЦІЯ_4 у сфері мобілізаційних правовідносин, є припущенням, та не свідчить про безпосереднє вирішення судом першої інстанції прав чи обов`язків зазначеного органу в межах цієї цивільної справи.

Такий підхід суперечить правовій природі апеляційного перегляду як форми контролю за законністю і обґрунтованістю судових рішень у межах конкретних правовідносин та призводить до необґрунтованого розширення кола суб`єктів апеляційного оскарження.

Суд апеляційної інстанції не врахував істотні обставини справи, зокрема відсутність заперечень з боку матері дитини, фактичне проживання дитини разом із батьком, належне виконання позивачем батьківських обов`язків, а також відсутність спору між батьками щодо місця проживання дитини.

Суд фактично поставив гіпотетичні публічно-правові міркування вище за реальні інтереси дитини, що є неприпустимим.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_5 зазначив, що апеляційний суд правильно виснував, що у цій справі позов міг бути пред`явлений з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону № 3543-XII.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 лютого 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено шлюб, який зареєстрований Заставнівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Чернівецькому районі Чернівецької області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис №26.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дочка ОСОБА_3 .

11 вересня 2025 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір про утримання та визначення місця проживання дитини разом з батьком (а. с. 12).

Листом від 16 січня 2026 року Служба у справах дітей Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області як орган опіки та піклування на виконання ухвали Чернівецького апеляційного суду від 12 січня 2026 року про зобов`язання надати висновок стосовно розв`язання спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо доцільності/недоцільності самостійного виховання та утримання малолітньої дочки ОСОБА_3 повідомила, що орган опіки та піклування не був стороною зазначеного договору, не здійснював перевірку фактичного виконання умов договору, у зв`язку з цим не має можливості підтвердити фактичне проживання малолітньої дитини з батьком.

Позиція Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі та відзиву доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду висновує про необхідність передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, з огляду на таке.

Мотиви, якими керується Третя судова палата Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду

У справі, що переглядається, постало питання щодо права особи, яка не брала участі у справі, - територіального центру комплектування та соціальної підтримки - на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в частині залишення після розірвання шлюбу проживання малолітньої дитини разом з батьком на його самостійному утриманні та вихованні.

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обовязки цієї особи (постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року в справі № 2-1426/08).

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права. Лише встановивши, що оскаржуване рішення безпосередньо встановлює, змінює або припиняє права та/або обов`язки особи, яка не брала участь у розгляді справи, або породжує для цієї особи правові наслідки, апеляційний суд переглядає рішення суду першої інстанції за апеляційної скарги такої особи (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 404/7235/22).

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 Сімейного кодексу (далі - СК) України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі - Закон № 2402-III) кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону № 2402-III).

Справи про визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу належать до сфери сімейного життя, яке перебуває під безпосереднім захистом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 402/428/16-ц вказано, що положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Отже, ключовим критерієм у спорах щодо дітей є найкращі інтереси дитини, а не інтереси державних органів чи інших суб`єктів. Втручання держави у сімейні відносини повинно залишатися виключно в межах необхідності захисту дитини, і не може бути розширене для досягнення інших, опосередкованих адміністративних або організаційних цілей держави.

Відповідно до статті 8 Конвенції та підходу Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) лише той суб`єкт може брати участь у процедурі або оскаржувати судове рішення, якщо воно безпосередньо і юридично впливає на його права або обов`язки, а не створює опосередкований адміністративний ефект.

Спір про визначення місця проживання дитини є класичним проявом сімейного життя у розумінні статті 8 Конвенції, а тому участь у ньому та право на оскарження судових рішень мають бути обмежені колом осіб, чиї права та обов`язки безпосередньо визначаються судом.

У справі, що переглядається, апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції про розірвання шлюбу та залишення дитини проживати з батьком подав ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

Отже, функції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки обмежуються сферою військового обліку та мобілізаційної підготовки.

У справі, в якій спором є розірвання шлюбу та залишення проживати дитини з батьком на його утриманні та вихованні, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки не є суб`єктами сімейних правовідносин і не беруть участі у вирішенні питання щодо місця проживання дитини як сторони спору. Їх можливий інтерес у справі є непрямим, похідним від адміністративних наслідків, і не врегульований нормами сімейного права. Такий гіпотетичний інтерес не надає територіальному центру комплектування та соціальної підтримки прав чи обов`язків у межах сімейних спорів між фізичними особами.

Вважаємо, що поширення права на апеляційне оскарження на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки у сімейних спорах виходить за межі «необхідного у демократичному суспільстві» втручання, порушує баланс між приватною сферою сім`ї та публічними інтересами держави, і фактично створює ризик непропорційного втручання державного органу у сімейне життя, що суперечить змісту статті 8 Конвенції.

Водночас Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 06 травня 2026 року в справі № 725/9013/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, зробив протилежний висновок і зазначив, що якщо позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, такий позов може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції територіального центру комплектування та соціальної підтримки) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, а отже територіальний центр комплектування та соціальної підтримки як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.

Про право військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем вказано і в постановах Верховного Суду від 13 березня 2024 року в справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року в справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року в справі № 725/2192/25, від 01 червня 2026 рокув справі № 725/5985/25 та ін.

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2026 року в справі № 725/9013/25, від 13 березня 2024 року в справі № 495/2284/23, від 01 червня 2026 року в справі № 725/5985/25, постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року в справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року в справі № 725/2192/25 та ін., якими визнано можливість територіального центру комплектування та соціальної підтримки оскаржувати рішення у справах про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання, потребують критичного переосмислення та відступу від них з огляду на порушення принципу диспозитивності та змагальності цивільного процесу, що призводить до розширення кола осіб, які не є учасниками сімейного спору, суперечить базовому принципу цивільного судочинства, відповідно до якого судовий розгляд здійснюється виключно між особами, чиї права та обов`язки безпосередньо вирішуються судом.

Необхідність відступу обґрунтована також тим, що формальне посилання на можливий вплив рішення на сферу мобілізації не створює юридичного інтересу в розумінні процесуального права, оскільки такий інтерес є непрямим, гіпотетичним і похідним від адміністративних процедур, а не від самого сімейного спору.

Крім того, визнання територіального центру комплектування та соціальної підтримки суб`єктом апеляційного оскарження у сімейних спорах створює невизначеність щодо меж втручання державних органів у приватне життя сім`ї та фактично дозволяє публічному органу втручатися в сферу, що охороняється статтею 8 Конвенції.

Навіть якщо припустити, що позов подано з метою «штучного створення умов для відстрочки», це не надає територіальному центру комплектування та соціальної підтримки процесуального суб`єктивного права оскаржити судове рішення: допустимість скарги визначається зачепленням прав заявника, а не оцінкою мотивів позивача. Більше того, за практикою ЄСПЛ реалізація батьківських прав, пов`язаних з вихованням дитини, охоплюється статтею 8 Конвенції, а загальні й автоматичні обмеження батьків-чоловіків у сфері догляду за дитиною за ознакою статі визнавалися дискримінаційними (рішення ЄСПЛ від 22 березня 2012 року в справі «Konstantin Markin проти росії», заява № 30078/06). Припущення про «штучність» має доводитися в належному провадженні (наприклад, під час вирішенні питання про відстрочку), а не шляхом оскарження рішення суду в сімейному спорі органом, права якого воно не порушує.

Крім того, у спорі щодо дітей має брати участь орган опіки та піклування, який повинен займати активну позицію.

У такому випадку виникає ризик підміни сімейного спору публічно-правовим інтересом мобілізаційної політики, оскільки сімейне право не може використовуватися як інструмент забезпечення адміністративних потреб держави, так як це суперечить його природі та принципу пріоритету найкращих інтересів дитини.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку в складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду в складі колегії суддів з іншої палати або в складі іншої палати чи об`єднаної палати (частина друга статті 403 ЦПК України).

Розглядаючи цю справу, обговоривши доводи заявника, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду висновує про необхідність передачі справи, яка переглядається, на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду для відступу від висновку, викладеного в постановах Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2026 року в справі № 725/9013/25, від 13 березня 2024 року в справі № 495/2284/23, від 01 червня 2026 року в справі № 725/5985/25, постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року в справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року в справі № 725/2192/25 та ін., про право територіального центру комплектування та соціальної підтримки оскаржувати рішення у справах про визначення місця проживання дитини та встановлення факту самостійного виховання, та необхідності сформулювати новий висновок, яким указати, що поширення права на апеляційне оскарження на територіальний центр комплектування та соціальної підтримки в сімейних спорах виходить за межі «необхідного у демократичному суспільстві» втручання, порушує баланс між приватною сферою сім`ї та публічними інтересами держави, і фактично створює ризик непропорційного втручання державного органу у сімейне життя, що суперечить змісту статті 8 Конвенції.

ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року в справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року в справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» («Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania»), № 76943/11).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення в справі «S.W. проти Сполученого Королівства», № 20166/92, § 36, від 22 листопада 1995 року).

З урахуванням наведеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає необхідним передати зазначену справу на розгляд Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду.

Керуючись статтями 260 403 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду справу № 725/8568/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Волоківської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини.

Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська

Зображення (ілюстрація/схема) має виключно візуалізаційний (ілюстративний) та довідковий характер. Малюнок відображає лише загальну логіку статті та/або слова учасників справи, а не автора. Стаття є оціночним судженням автора. У разі суперечності, пріоритет має текст відповідної норми та/або рішення.