Обставини, пов`язані із тривалістю пошуку адвокатів - є суб'єктивними і НЕ свідчать про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду (ВП ВС у справі №990/477/25 від 08.04.2026 р.)

Фабула судового акту: До суду звернулась громадянка Республіки Кіпр з позовом до Президента Українипро скасування наказу щодо введення в дію персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) відносно неї строком на 50 років.

До позовної заяви було долучено заяву про поновлення пропущеного строку, яка обґрунтована тим, що в межах встановленого строку звернення до суду позивач вже реалізовувала своє право на оскарження цього Указу однак суд своєю ухвалою залишив позов без розгляду - що було підтримано в апеляції. Зазначене стало підставою для розірвання договору про надання правової допомоги, укладеного з попереднім представником, і укладення низки договорів з іншими адвокатами, які не були виконані через мобілізацію останніх. Лише за місяць до подання позивач уклала договір з діючим наразі представником - адвокатом, яка невідкладно приступила до виконання взятих на себе зобов`язань за договором, у тому числі шляхом подання цієї позовної заяви. Позивач просила врахувати, що вперше позовну заяву було подано в межах встановленого законом строку звернення до суду, а в подальшому без зволікань вживала заходів щодо повторного оскарження, більшість з яких виявились безрезультатними через надзвичайні і невідворотні обставини - мобілізацію адвокатів.

Також представник позивача звертала увагу, що позивач не є громадянкою України, не володіє українською мовою і не може самостійно реалізовувати свої процесуальні права, що свідчить не про просто право, а про необхідність отримання правової допомоги для належного розгляду справи. Водночас реалізація такого права є значно ускладненою через постійне проживання позивача в Республіці Кіпр, що ставало підставою для неодноразових відмов інших адвокатів у наданні правової допомоги. Загалом представник позивача наголошувала, що позивач систематично вчиняла дії, направлені на отримання правової допомоги, без якої реалізація права на звернення до суду з повторним позовом була неможливою.

Однак судом першої інстанції - в даному випадку це був КАС ВС - причини пропуску строку, зазначені представником позивача, визнано неповажними. Позов повернуто заявнику. Зокрема, суд звернув увагу, що позивачка зверталася до адвокатів за правовою допомогою через значні проміжки часу між укладенням кожного наступного договору.

Також, за висновком суду першої інстанції, не є поважними причинами пропуску строку обставини, пов`язані з відмовою кількох адвокатів у наданні правової допомоги позивачеві, а статус іноземця не надає їй переваг у визначенні початку відліку строку для оскарження Указу до адміністративного суду.

Попри подання скарги до ВП ВС, така не знайшла підстав для поновлення строків. З приводу тривалого пошуку адвокатів, та інших причин, ВП ВС заявила наступне:

Так, спірний указ набув чинності 14 березня 2023 року (з моменту опублікування у газеті «Урядовий кур`єр»), а тому останнім днем на його оскарження було 15 вересня 2023 року. Натомість із цим позовом позивач звернулася до суду 15 жовтня 2025 року, тобто з пропуском шестимісячного строку на оскарження рішення суб`єкта владних повноважень.

Норми КАС України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.

Поняття «поважні причини пропуску процесуальних строків» є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд суду. При цьому як поважні причини слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Щодо причини, що позивач вже зверталась з позовом який було залишено без розгляду.

Як установив суд першої інстанції, вперше позивачка звернулася до суду з позовом про оскарження спірного Указу в межах процесуального строку. Проте представник позивача повторно не прибув в судове засідання без поважних причин, не надав доказів про наявність поважних причин неможливості такого прибуття та не подав заяви про розгляд справи без його участі - що і стало підставою для залишення.

ВС ВП вказав:

• Участь адвоката як представника у судовому процесі головним чином полягає у реалізації процесуальних прав та обов`язків особи, яку він представляє, від імені цієї особи і для цієї особи. Це означає також, що процесуальні дії (рішення, позиція) представника у судовому процесі створюють юридичні наслідки [саме] для особи, від імені якої він діє [адже адвокат як представник не є і не може бути учасником (стороною) правового спору, як і не може мати в ньому особистого інтересу], й особа, яка надала адвокату повноваження щодо її представництва, має теж це розуміти.
• Взаємовідносини адвоката та особи, інтереси якої він представляє (окрім тих, що стосуються обсягу повноважень адвоката), знаходяться поза площиною втручання суду. Водночас участь сторони (третьої особи) у судовому процесі через свого представника (адвоката), що є правом учасника справи, дозволяє суду здійснювати офіційну процесуальну комунікацію із цим представником, а відтак застосовувати до учасника справи, від імені якого цей представник діє, передбачені процесуальним законом наслідки, якщо виникнуть відповідні казуальні підстави.
• Тож, незважаючи на те, що вибір адвоката, який надаватиме професійну правничу допомогу, зокрема у формі представництва інтересів у суді, є правом особи (учасника справи), однак є правом, яке передбачає також і настання відповідних юридичних наслідків (як процесуального характеру, так і в матеріально-правовому спорі, переданому на розгляд суду), передовсім для учасника справи. Незнання цього останнім не скасовує настання відповідних наслідків.
• Отже, участь позивача (учасника справи) у судовому процесі через свого представника, повноваження якого належним чином підтверджені, слід розцінювати як участь самого позивача, у зв`язку із чим і наслідки вчинених представником процесуальних дій поширюються на особу, яку представляють (позивача), незалежно від того, якою є особиста поведінка цієї особи. Інше суперечило б самій сутності інституту представництва.
• Отже наслідки неявки в судове засідання учасника справи, визначені у статті 205 КАС України, стосуються як позивача, так і його представника.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 жовтня 2025 року в справі № 990/376/24 наголошувала, що судове провадження, що закінчилося залишенням позову без розгляду, не перериває і не зупиняє встановленого строку звернення до суду, тому цю обставину суд має оцінювати у контексті причини залишення позову без розгляду та наступної процесуальної поведінки учасника справи, які сукупно мають свідчити про існування об`єктивно непереборних або дійсно істотних обставин, перешкод чи труднощів, що зумовили залишення позову без розгляду та унеможливили своєчасне повторне звернення до суду після цього.

Щодо тривалого пошуку адвоката як причини для пропуску строку.

Обставини, пов`язані із тривалістю пошуку іншого адвоката, який би погодився здійснювати захист інтересів позивача під час повторного оскарження Указу - є суб`єктивними і в сукупності з наведеними вище висновками не свідчать про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду - вказала ВП ВС.

Отже у цій справі: Ані статус позивача як іноземця, ані обставини не володіння нею українською мовою не можуть бути визнані поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

У справі було висловлено дві окремі думки - судді Великої Палати Верховного Суду Короля В. В. та судді М. В. Мазура. Судді справедливо стверджували, що відмова в поновленні строку за наведених умов призвела до непропорційного обмеження права на доступ до суду, оскільки, у цій справі мова йшла про застосування санкцій строком на 50 років (що умовно можна назвати довічним або майже довічним терміном), суворий підхід суду до вирішення питання про поновлення строку звернення до суду, фактично означатиме, що позивачка більше не матиме шансу оскаржити накладені санкції, які діятимуть протягом всього або майже всього її життя.

Аналізуйте судовий акт: Якщо подане разом із апеляційною скаргою клопотання про поновлення строку залишилось поза увагою суду який відмовив у відкритті по строкам - тоді справа підлягає поверненню на новий розгляд (ВС ККС №523/11341/25 від 13.11.2025 р.);

Строк для подання заяви про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат - може бути поновлений. (ВС КЦС №161/629/23 від 14.11.2024 р.);

Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не може бути підставою для поновлення строку на оскарження, адже такою підставою мають бути конкретні обставини неможливості виконання учасником процесуальних дій. (ВС КЦС, справа № 496/4633/18 від 23.01.2023 р.);

Порушення принципу «юридичної визначеності» - це коли відповідачу безпідставного поновлено пропущений процесуальний строк. (ВП ВС, справа № 643/5369/16 від 22.06.2023 р.).

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2026 року

м. Київ

справа № 990/477/25

провадження № 11-447заі25

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Гімона М. М.,

суддів Банаська О. О., Білоконь О. В., Булейко О. Л., Губської О. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартинюк Н. М., Пількова К. М., Погрібного С. О., Стефанів Н. С., Стрелець Т. Г., Ступак О. В., Уркевича В. Ю.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу № 990/477/25 за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправним і скасування указу (в частині), провадження у якій відкрито за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2025 року (судді Кашпур О. В., Мацедонська В. Е., Мельник-Томенко Ж. М., Радишевська О. Р., Уханенко С. А.),

УСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. 15 жовтня 2025 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) як суду першої інстанції надійшов позов ОСОБА_1 (громадянки Республіки Кіпр) до Президента України, в якому заявлено вимогу визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 10 березня 2023 року № 145/2023 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 10 березня 2023 року "Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)"» (далі - Указ № 145/2023) у частині введення в дію персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) відносно ОСОБА_1 строком на 50 років, які зазначені у пункті 98 додатка № 1 до рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі - РНБО) від 10 березня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)».

Позовну заяву підписала представник - адвокат Осадча Наталія Олександрівна (далі також - представник позивача) і подала її безпосередньо до суду 15 жовтня 2025 року.

2. До позовної заяви долучено заяву про поновлення пропущеного строку, яка обґрунтована тим, що в межах встановленого строку звернення до суду позивач вже реалізовувала своє право на оскарження Указу № 145/2023 в судовому порядку. Однак 13 серпня 2024 року Касаційний адміністративний суд своєю ухвалою залишив позов без розгляду. За наслідками апеляційного оскарження цієї ухвали суду Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову від 10 жовтня 2024 року, якою апеляційну скаргу залишила без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року - без змін. Зазначене стало підставою для розірвання договору про надання правової допомоги, укладеного з попереднім представником, і укладення низки договорів з іншими адвокатами, які не були виконані через мобілізацію останніх. Лише 10 вересня 2025 року позивач уклала договір з адвокатом Осадчою Н. О., яка невідкладно приступила до виконання взятих на себе зобов`язань за договором, у тому числі шляхом подання цієї позовної заяви. Позивач просила врахувати, що вперше позовну заяву було подано в межах встановленого законом строку звернення до суду, а в подальшому без зволікань вживала заходів щодо повторного оскарження Указу № 145/2023, більшість з яких виявились безрезультатними через надзвичайні і невідворотні обставини - мобілізацію адвокатів.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

3. Ухвалою від 20 жовтня 2025 року Касаційний адміністративний суд залишив позовну заяву без руху та надав позивачеві строк для усунення виявлених судом недоліків шляхом подання до суду заяви із зазначенням інших підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду з наданням відповідних доказів.

Підставою для залишення позовної заяви без руху стало те, що позов подано із пропуском строку, встановленого частиною другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а причини пропуску строку, зазначені представником позивача, є неповажними. Зокрема, суд звернув увагу, що ОСОБА_1 зверталася до адвокатів за правовою допомогою через значні проміжки часу між укладенням кожного наступного договору.

4. 30 жовтня 2025 року на виконання вимог зазначеної ухвали суду ОСОБА_1 через свого представника подала заяву про поновлення строку звернення до суду із цим позовом. У заяві як на підставу для поновлення строку звернення до суду позивач посилається на тривалість провадження у справі № 990/147/23, яка не була пов`язана із діями позивача чи його представника, натомість у цьому провадженні суд допустив низку процесуальних порушень. Крім того, на переконання позивача, правова оцінка обставин, що призвели до залишення позову без розгляду, не є обов`язковою для суду під час розгляду нового позову. Залишення без розгляду позову через непідключення попереднього представника до участі у судовому засіданні не може тлумачитись як недобросовісна поведінка самого позивача в контексті питання поновлення процесуального строку звернення до суду. Оскарження ж постановленої судом ухвали в межах справи № 990/147/23 додатково підтверджує наявність у позивача реального інтересу щодо оскарження Указу № 145/2023 та намір реально вирішити цей публічно-правовий спір.

Також представник позивача звертала увагу, що позивач не є громадянкою України, не володіє українською мовою і не може самостійно реалізовувати свої процесуальні права, що свідчить не про просто право, а про необхідність отримання правової допомоги для належного розгляду справи. Водночас реалізація такого права є значно ускладненою через постійне проживання позивача в Республіці Кіпр, що ставало підставою для неодноразових відмов інших адвокатів у наданні правової допомоги. Загалом представник позивача наголошувала, що позивач систематично вчиняла дії, направлені на отримання правової допомоги, без якої реалізація права на звернення до суду з повторним позовом була неможливою.

5. Оцінивши наведені у заяві про поновлення строку звернення до суду причини його пропуску, Касаційний адміністративний суд дійшов висновку, що такі не є поважними, у зв`язку із чим позовну заяву повернув на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України.

6. Касаційний адміністративний суд зазначив, що залишення без розгляду первинного позову було зумовлене недобросовісною процесуальною поведінкою позивача та її представника, а законність ухвали від 13 серпня 2024 року у справі № 990/147/23 остаточно підтверджена постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 жовтня 2024 року. Суд наголосив, що обставини, пов`язані з розглядом справи № 990/147/23, не можуть бути предметом повторної оцінки і не визнаються поважною причиною для поновлення строку звернення до адміністративного суду з аналогічним позовом.

7. Також, за висновком суду першої інстанції, не є поважними причинами пропуску строку обставини, пов`язані з відмовою кількох адвокатів у наданні правової допомоги позивачеві, що вже оцінено судом в ухвалі про залишення позовної заяви без руху. Щодо інших доводів, пов`язаних із вчиненням дій позивача з метою отримання правової допомоги, суд дійшов висновку, що вони не охоплюють увесь період часу з моменту ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови від 10 жовтня 2024 року і до моменту повторного звернення до суду, що відбулось 15 жовтня 2025 року. Крім того, останній договір про надання правової допомоги укладено 10 вересня 2025 року, що також свідчить про зволікання зі зверненням до суду із цим позовом.

8. Оцінюючи доводи представника позивача про те, що позивач є громадянкою Республіки Кіпр, де постійно мешкає, та не володіє українською мовою, суд першої інстанції дійшов висновку, що статус ОСОБА_1 як іноземця не надає їй переваг у визначенні початку відліку строку для оскарження Указу № 145/2023 до адміністративного суду.

9. Окрім цього, суд першої інстанції зазначив, що за приписами частини восьмої статті 169 КАС України повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Короткий зміст та обґрунтування апеляційної скарги

10. ОСОБА_1 не погодилася з висновками Касаційного адміністративного суду і через адвоката Осадчу Н. О. подала апеляційну скаргу, за змістом якої просить скасувати оскаржувану ухвалу суду, визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

11. На обґрунтування вимог апеляційної скарги представник позивача посилається на помилковість висновків суду першої інстанції про неповажність наведених нею причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом. Вважає наведені причини пропуску строку поважними і звертає увагу на усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно до якої доступ до суду має бути не лише фактичним, але і реальним, а встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру. Вважає, що ті обставини, які представник позивача наводила суду першої інстанції, є об`єктивними, які унеможливлювали повторне звернення до суду у більш стислі строки.

12. У цілому представник позивача вважає, що відсутність у позивача можливості оскаржити в судовому порядку обмежувальні санкції, введені відносно неї суб`єктом владних повноважень, свідчить про порушення балансу сторін, адже прийняте суб`єктом владних повноважень рішення буде діяти фактично безстроково (50 років) з огляду на середню тривалість життя, але строк на його оскарження є припиненим. При цьому позивач продемонструвала добросовісне ставлення до реалізації свого права на звернення до суду. Натомість суд першої інстанції допустив надмірний формалізм і неправильно (у негнучкий спосіб) застосував положення частини першої статті 121 КАС України без урахування конкретних обставин справи, унаслідок чого безпідставно відмовив у поновленні строку звернення до суду, фактично обмеживши право позивача на доступ до правосуддя.

13. Також адвокат Осадча Н. О. звертає увагу на вимоги частини третьої статті 264 КАС України.

Позиція відповідача щодо апеляційної скарги позивача

14. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому не погодився з доводами апеляційної скарги, вважає їх необґрунтованими, а тому просить залишити скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

15. Обґрунтовуючи свою позицію, відповідач зазначив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що доводи адвоката Осадчої Н. О., викладені в заяві про поновлення строку звернення до суду, не можуть вважатися поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Додаткові пояснення позивача

16. 07 квітня 2026 року через підсистему «Електронний суд» до Великої Палати Верховного Суду надійшли додаткові пояснення, подані адвокатом Осадчою Н. О. Представник позивача звертає увагу на практику Верховного Суду про можливість поновлення строку звернення до суду з повторним позовом / апеляційною скаргою після повернення або залишення без розгляду попередньої позовної заяви / апеляційної скарги. Просить врахувати ці пояснення, відхилити заперечення відповідача і задовольнити апеляційну скаргу.

Рух апеляційної скарги

17. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 24 грудня 2025 року відкрила апеляційне провадження в цій справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 29 січня 2026 року призначила справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та наведені в апеляційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Висновки щодо дотримання строку звернення до суду з позовом

18. У статті 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

19. Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

20. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

21. Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

22. Частиною другою статті 122 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

23. Про незастосовність у спорах цієї категорії вимог частини третьої статті 264 КАС України Велика Палата Верховного Суду зазначала в постанові від 28 квітня 2022 року у справі № 9901/480/21. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що Указ Президента України про введення в дію рішення РНБО про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) стосується застосування відповідних заходів щодо визначених в ньому осіб, а отже, є актом індивідуальної дії, який не містить загальнообов`язкових правил поведінки, передбачає індивідуалізовані приписи щодо обмеження здійснення господарської діяльності визначеного суб`єкта господарювання, не регулює певний вид суспільних відносин і вичерпує свою дію після його реалізації.

24. Висновки щодо правової природи оскаржуваного акта, порядку обчислення строків звернення до суду у справах з подібними спірними правовідносинами, а також оцінки поважності причин їх пропуску є усталеними в судовій практиці Великої Палати Верховного Суду [постанови від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19 (провадження № 11-1190заі19), від 05 лютого 2020 року у справі № 9901/520/19 (провадження № 11-1191заі19), від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/68/20 (провадження № 11-157заі20), від 08 вересня 2021 року у справі № 9901/14/21 (провадження № 11-127заі21)].

25. У цій справі встановлено, що Указ Президента України від 10 березня 2023 року № 145/2023 набув чинності 14 березня 2023 року (з моменту опублікування у газеті «Урядовий кур`єр»), а тому останнім днем на його оскарження було 15 вересня 2023 року. Натомість із цим позовом позивач звернулася до суду 15 жовтня 2025 року, тобто з пропуском шестимісячного строку на оскарження рішення суб`єкта владних повноважень.

26. Варто зауважити, що ОСОБА_1 не заперечує того, що строк звернення до суду із цим позовом є пропущеним, однак вважає, що повідомлені нею обставини є поважними причинами його пропуску і є підставою для його поновлення.

Висновки щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду

27. Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

28. Норми КАС України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.

Поняття «поважні причини пропуску процесуальних строків» є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд суду.

При цьому як поважні причини слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Щодо обставин, пов`язаних із розглядом справи № 990/147/23, його результатом і повторним зверненням до суду

29. Як установив суд першої інстанції, вперше ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про оскарження Указу № 145/2023 в межах строку, встановленого частиною другою статті 122 КАС України, - 19 липня 2023 року.

Касаційний адміністративний суд ухвалою від 13 серпня 2024 року, залишеною без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 жовтня 2024 року, позовну заяву залишив без розгляду на підставі частини п`ятої статті 205 та пункту 4 частини першої статті 240 КАС України (представник позивача повторно не прибув в судове засідання без поважних причин, не надав доказів про наявність поважних причин неможливості такого прибуття та не подав заяви про розгляд справи без його участі).

30. Оцінюючи доводи позивача про те, що дії представника не можуть свідчити про недобросовісність самої ОСОБА_1 , Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

31. Відповідно до частини першої статті 42 КАС України учасниками справи є сторони, треті особи. Сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач (частина перша статті 46 КАС України). За змістом частини першої статті 61 КАС представники учасників справи є учасниками судового процесу.

32. Частиною першою статті 55 КАС України визначено, що сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, крім випадку, встановленого частиною дев`ятою статті 266 цього Кодексу.

33. Згідно із частиною першою статті 57 КАС України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

34. Зазначені положення кореспондуються зі статтею 16 КАС України, частинами першою і другою якої передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

35. Відповідно до частини першої статті 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

36. Згідно із частинами першою і другою статті 60 КАС України представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері.

37. Аналізуючи наведені вище норми, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 квітня 2024 року у справі № 990/330/23 сформулювала такі висновки.

Адвокат як представник, який бере участь у судовому процесі від імені учасника справи (сторони чи третьої особи), інтереси якого він представляє, наділений і процесуальними правами та обов`язками учасника справи, якого представляє, за умови, що в документі, який підтверджує повноваження представника (ордері, договорі про надання правової допомоги, довіреності), немає застережень про обмеження повноважень.

Участь адвоката як представника у судовому процесі головним чином полягає у реалізації процесуальних прав та обов`язків особи, яку він представляє, від імені цієї особи і для цієї особи. Це означає також, що процесуальні дії (рішення, позиція) представника у судовому процесі створюють юридичні наслідки [саме] для особи, від імені якої він діє [адже адвокат як представник не є і не може бути учасником (стороною) правового спору, як і не може мати в ньому особистого інтересу], й особа, яка надала адвокату повноваження щодо її представництва, має теж це розуміти.

Взаємовідносини адвоката та особи, інтереси якої він представляє (окрім тих, що стосуються обсягу повноважень адвоката), знаходяться поза площиною втручання суду. Водночас участь сторони (третьої особи) у судовому процесі через свого представника (адвоката), що є правом учасника справи, дозволяє суду здійснювати офіційну процесуальну комунікацію із цим представником, а відтак застосовувати до учасника справи, від імені якого цей представник діє, передбачені процесуальним законом наслідки, якщо виникнуть відповідні казуальні підстави.

Тож, незважаючи на те, що вибір адвоката, який надаватиме професійну правничу допомогу, зокрема у формі представництва інтересів у суді, є правом особи (учасника справи), однак є правом, яке передбачає також і настання відповідних юридичних наслідків (як процесуального характеру, так і в матеріально-правовому спорі, переданому на розгляд суду), передовсім для учасника справи. Незнання цього останнім не скасовує настання відповідних наслідків.

Отже, участь позивача (учасника справи) у судовому процесі через свого представника, повноваження якого належним чином підтверджені, слід розцінювати як участь самого позивача, у зв`язку із чим і наслідки вчинених представником процесуальних дій поширюються на особу, яку представляють (позивача), незалежно від того, якою є особиста поведінка цієї особи. Інше суперечило б самій сутності інституту представництва.

Наведені вище правові норми дають підстави для висновку, що наслідки неявки в судове засідання учасника справи, визначені у статті 205 КАС України, стосуються як позивача, так і його представника.

38. Відповідно, доводи, викладені в апеляційній скарзі, про те, що дії адвоката, який діяв від імені і в інтересах ОСОБА_1 , під час розгляду справи № 990/147/23 треба відмежовувати від дій самої ОСОБА_1 , Велика Палата Верховного Суду відхиляє як безпідставні.

39. Залишення попереднього позову ОСОБА_1 без розгляду було зумовлено неналежною процесуальною поведінкою позивача і його представника (повторна неявка до суду та неповідомлення про причини неявки), які повинні були усвідомлювати наслідки своїх дій і не допускати подібного.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, обставини, що спричинили залишення первинного позову без розгляду, не підлягають повторній оцінці з огляду на принцип остаточності і обов`язковості судових рішень, які набрали законної сили. Відповідно і доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, пов`язані із порушенням (як на її думку) норм процесуального права під час постановлення ухвали від 13 серпня 2024 року у справі № 990/147/23, підлягають відхиленню.

40. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 жовтня 2025 року в справі № 990/376/24 наголошувала, що судове провадження, що закінчилося залишенням позову без розгляду, не перериває і не зупиняє встановленого частиною другою статті 122 КАС України шестимісячного строку звернення до суду, тому цю обставину суд має оцінювати у контексті причини залишення позову без розгляду та наступної процесуальної поведінки учасника справи, які сукупно мають свідчити про існування об`єктивно непереборних або дійсно істотних обставин, перешкод чи труднощів, що зумовили залишення позову без розгляду та унеможливили своєчасне повторне звернення до суду після цього.

41. Отже, Касаційний адміністративний суд обґрунтовано врахував обставини попереднього звернення позивача до суду з позовом і підстави, з яких провадження у такій справі було закінчене, не вдаючись при цьому до перевірки законності судового рішення. При цьому суд звернув увагу і на проміжок часу, який сплив між датою ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови у справі № 990/147/23 (10 жовтня 2024 року) і датою повторного звернення до суду з позовом (15 жовтня 2025 року).

Реалізацію права на повторне звернення більше ніж через рік об`єктивно не можна оцінити як таку, що здійснена без зайвих зволікань, з урахуванням також того, що ухвала Касаційного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року у справі № 990/147/23 відповідно до вимог частини першої статті 256 КАС України набрала законної сили негайно з моменту її проголошення. Тобто у позивача не існувало об`єктивних перешкод подати позов повторно у більш стислий строк після 13 серпня 2024 року. Оскарження ухвали Касаційного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року в апеляційному порядку такому праву не перешкоджало. Тобто позивач використала наявні у неї права на власний розсуд, що, однак, не дає підстав для висновку про наявність поважних причин пропуску строку звернення до суду з повторним позовом за таких умов.

42. Також Касаційний адміністративний суд правильно виснував, що обставини, пов`язані із тривалістю пошуку іншого адвоката, який би погодився здійснювати захист інтересів позивача під час повторного оскарження Указу № 145/2023, є суб`єктивними і в сукупності з наведеними вище висновками не свідчать про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду.

43. Так, суд першої інстанції цілком обґрунтовано звернув увагу на те, що ОСОБА_1 зверталася до адвокатів за правовою допомогою через значні проміжки часу між укладенням кожного наступного договору. Доводи ж представника позивача про те, що три адвокати усно відмовили позивачеві у наданні правової допомоги, що підтверджується листами, не свідчать про поважність причин пропуску строку, адже такі звернення відбувались у січні, лютому і червні 2025 року. Періодичність вчинення позивачем дій, які підтверджені матеріалами справи, не дають підстав вважати поведінку позивача активною задля визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду.

44. Доводи ж про те, що були й інші адвокати, які відмовили в наданні правової допомоги, але їх контакти не збереглися, Велика Палата Верховного Суду не може взяти до уваги через відсутність доказів на підтвердження цих доводів.

45. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22, від 14 листопада 2024 року у справі № 990/236/24 також зазначено, що статус позивача як громадянина іншої держави не надає йому порівняно з іншими особами жодних переваг як у вигляді особливого порядку інформування про застосування персональних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), так і у вигляді особливого визначення початку перебігу строку на оскарження рішення суб`єкта владних повноважень до адміністративного суду.

46. Тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що ані статус позивача як іноземця, ані обставини не володіння нею українською мовою не можуть бути визнані поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

47. Посилання позивача на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику ЄСПЛ і практику Верховного Суду в інших справах не спростовують наведені вище висновки суду і не дають підстав вважати, що за обставин, що мають місце конкретно у цій справі, суд має поновити позивачеві пропущений строк звернення до суду із цим позовом.

Як зазначає ЄСПЛ у своїх рішеннях, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг.

Поважність причин пропуску строку звернення до суду, на які посилається заявник, оцінюються судом у кожній конкретній справі окремо в залежності від наведених обставин і обґрунтувань та наданих на їх підтвердження доказів.

У цьому випадку позивач не навела обставин, які були об`єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення особи, що звертається до суду, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для повторного звернення з позовом у більш стислий строк.

48. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду констатує, що суд першої інстанції правильно виснував, що повідомлені позивачем причини пропуску строку звернення до суду є неповажними, а тому заява про поновлення строку звернення до суду задоволенню не підлягає.

49. Відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.

50. Частинами першою і другою статті 123 КАС України встановлено, що у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

51. Ураховуючи, що позовна заява подана після закінчення строку, встановленого КАС України, і підстави для поновлення строку звернення до суду з адміністративним позовом, указані ОСОБА_1 , визнані неповажними, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви.

52. Інші доводи та міркування, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

53. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

54. За правилами частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

55. Оскільки суд першої інстанції, постановляючи оскаржувану ухвалу про повернення позовної заяви, не допустив порушень норм процесуального права, а наведені позивачем доводи не спростовують висновків, викладених у судовому рішенні, апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду від 04 листопада 2025 року - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

56. Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

57. Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 266 308 311 315 316 322 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2025 року у справі № 990/477/25 за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправним і скасування указу (в частині) залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. М. Гімон

Судді:О. О. Банасько О. В. Білоконь О. Л. Булейко О. А. Губська Л. Ю. Кишакевич В. В. Король С. І. Кравченко О. В. КривендаМ. В. Мазур Н. М. Мартинюк К. М. Пільков С. О. Погрібний Н. С. Стефанів Т. Г. Стрелець О. В. Ступак В. Ю. Уркевич

ОКРЕМА ДУМКА

судді Великої Палати Верховного Суду Короля В. В.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2026 року у справі № 990/477/25 (провадження № 11-447 заі 25)

за позовом ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивачка) до Президента України Зеленського Володимира Олександровича (далі - Президент України про визнання протиправним і скасування указу (в частині).

Короткий виклад історії справи

1. 15 жовтня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) як суду першої інстанції з позовною заявою до Президента України, в якому просила визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 10 березня 2023 року № 145/2023 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 10 березня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» у частині введення в дію персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) відносно ОСОБА_1 строком на 50 років, які зазначені у пункті 98 додатка № 1.

2. До позовної заяви долучено заяву про поновлення пропущеного строку, яка обґрунтована тим, що в межах встановленого строку звернення до суду позивач вже реалізовувала своє право на оскарження Указу № 145/2023 в судовому порядку. Однак 13 серпня 2024 року Касаційний адміністративний суд своєю ухвалою залишив позов без розгляду. За наслідками апеляційного оскарження цієї ухвали суду Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову від 10 жовтня 2024 року, якою апеляційну скаргу залишила без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року - без змін. Зазначене стало підставою для розірвання договору про надання правової допомоги, укладеного з попереднім представником, і укладення низки договорів з іншими адвокатами, які не були виконані через мобілізацію останніх. Лише 10 вересня 2025 року позивачка уклала договір з адвокатом Осадчою Н. О., яка невідкладно приступила до виконання взятих на себе зобов`язань за договором, у тому числі шляхом подання цієї позовної заяви. Позивачка просила врахувати, що вперше позовну заяву було подано в межах встановленого законом строку звернення до суду, а в подальшому без зволікань вживала заходів щодо повторного оскарження Указу № 145/2023, більшість з яких виявились безрезультатними через надзвичайні і невідворотні обставини - мобілізацію адвокатів.

3. Ухвалою від 20 жовтня 2025 року Касаційний адміністративний суд залишив позовну заяву без руху та надав позивачці строк для усунення виявлених судом недоліків шляхом подання до суду заяви із зазначенням інших підстав для поновлення строку звернення до адміністративного суду з наданням відповідних доказів.

4. Підставою для залишення позовної заяви без руху стало те, що позов подано із пропуском строку, встановленого частиною другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а причини пропуску строку, зазначені представником позивача, є неповажними. Зокрема, суд звернув увагу, що ОСОБА_1 зверталася до адвокатів за правовою допомогою через значні проміжки часу між укладенням кожного наступного договору.

5. 30 жовтня 2025 року на виконання вимог зазначеної ухвали суду ОСОБА_1 через свого представника подала заяву про поновлення строку звернення до суду із цим позовом. У заяві як на підставу для поновлення строку звернення до суду позивачка посилалась на тривалість провадження у справі № 990/147/23, яка не була пов`язана із діями позивачки чи її представника, натомість у цьому провадженні суд допустив низку процесуальних порушень. Крім того, на переконання позивачки, правова оцінка обставин, що призвели до залишення позову без розгляду, не є обов`язковою для суду під час розгляду нового позову. Залишення без розгляду позову через не підключення попереднього представника до участі у судовому засіданні не може тлумачитись як недобросовісна поведінка самої позивачки в контексті питання поновлення процесуального строку звернення до суду. Оскарження ж постановленої судом ухвали в межах справи № 990/147/23 додатково підтверджує наявність у позивачки реального інтересу щодо оскарження Указу № 145/2023 та намір реально вирішити цей публічно-правовий спір.

6. Також представник позивачки звертала увагу, що позивачка не є громадянкою України, не володіє українською мовою і не може самостійно реалізовувати свої процесуальні права, що свідчить не просто про право, а про необхідність отримання правової допомоги для належного розгляду справи. Водночас реалізація такого права є значно ускладненою через постійне проживання позивачки в Республіці Кіпр, що ставало підставою для неодноразових відмов інших адвокатів у наданні правової допомоги. Загалом представник позивачки наголошувала, що позивачка систематично вчиняла дії, направлені на отримання правової допомоги, без якої реалізація права на звернення до суду з повторним позовом була неможливою.

7.Ухвалою від 04 листопада 2025 року Касаційний адміністративний суд відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з позовом та повернув її позовну заяву на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України.

8. Своє рішення Касаційний адміністративний суд мотивував тим, що залишення без розгляду первинного позову було зумовлене недобросовісною процесуальною поведінкою позивачки та її представника, а законність ухвали від 13 серпня 2024 року у справі № 990/147/23 остаточно підтверджена постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 жовтня 2024 року.

9. Суд наголосив, що обставини, пов`язані з розглядом справи № 990/147/23, не можуть бути предметом повторної оцінки і не визнаються поважною причиною для поновлення строку звернення до адміністративного суду з аналогічним позовом.

10. Суд першої інстанції констатував, що не є поважними причинами пропуску строку обставини, пов`язані з відмовою кількох адвокатів у наданні правової допомоги позивачці, що вже оцінено судом в ухвалі про залишення позовної заяви без руху.

11. Щодо інших доводів, пов`язаних із вчиненням дій позивачки з метою отримання правової допомоги, суд дійшов висновку, що вони не охоплюють увесь період часу з моменту ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови від 10 жовтня 2024 року і до моменту повторного звернення до суду, що відбулось 15 жовтня 2025 року. Крім того, останній договір про надання правової допомоги укладено 10 вересня 2025 року, що також свідчить про зволікання зі зверненням до суду із цим позовом.

12. Оцінюючи доводи представника позивачки про те, що позивачка є громадянкою Республіки Кіпр, де постійно мешкає, та не володіє українською мовою, суд першої інстанції дійшов висновку, що статус ОСОБА_1 як іноземця не надає їй переваг у визначенні початку відліку строку для оскарження Указу № 145/2023 до адміністративного суду.

13.Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції, позивачка через адвоката Осадчу Н. О. подала до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу, у якій, просила скасувати оскаржувану ухвалу суду, визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

14. На обґрунтування вимог апеляційної скарги представник позивачки посилалась на помилковість висновків суду першої інстанції про неповажність наведених нею причин пропуску строку звернення до суду із цим позовом.

15. Вважає наведені причини пропуску строку поважними і звертає увагу на усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно до якої доступ до суду має бути не лише фактичним, але і реальним, а встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру.

16. При цьому вказує, що ті обставини, які вона наводила суду першої інстанції, є об`єктивними, які унеможливлювали повторне звернення до суду у більш стислі строки.

17. Також вказувала, що відсутність у позивачки можливості оскаржити в судовому порядку обмежувальні санкції, введені відносно неї суб`єктом владних повноважень, свідчить про порушення балансу сторін, адже прийняте суб`єктом владних повноважень рішення буде діяти фактично безстроково (50 років) з огляду на середню тривалість життя, але строк на його оскарження є припиненим.

18. Крім того зазначала, що суд першої інстанції допустив надмірний формалізм і неправильно застосував положення частини першої статті 121 КАС України без урахування конкретних обставин справи, унаслідок чого безпідставно відмовив у поновленні строку звернення до суду, фактично обмеживши право позивача на доступ до правосуддя.

Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду

19. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2025 року у справі № 990/477/25 за позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправним і скасування указу (в частині) - без змін.

20. Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками суду першої інстанції про те, що повідомлені позивачкою причини пропуску строку звернення до суду є неповажними, а тому заява про поновлення строку звернення до суду задоволенню не підлягає.

21. У постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що обставини, які спричинили залишення первинного позову без розгляду, не підлягають повторній оцінці з огляду на принцип остаточності і обов`язковості судових рішень, які набрали законної сили.

22. При цьому Велика Палата Верховного Суду звернула увагу і на проміжок часу, який сплив між датою ухвалення Великою Палатою Верховного Суду постанови у справі № 990/147/23 (10 жовтня 2024 року) і датою повторного звернення до суду з позовом (15 жовтня 2025 року).

23. Як зазначила Велика Палата Верховного Суду, реалізацію права на повторне звернення більше ніж через рік об`єктивно не можна оцінити як таку, що здійснена без зайвих зволікань, з урахуванням також того, що ухвала Касаційного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року у справі № 990/147/23 відповідно до вимог частини першої статті 256 КАС України набрала законної сили негайно з моменту її проголошення. Тобто у позивача не існувало об`єктивних перешкод подати позов повторно у більш стислий строк після 13 серпня 2024 року. Оскарження ухвали Касаційного адміністративного суду від 13 серпня 2024 року в апеляційному порядку такому праву не перешкоджало. Тобто позивачка використала наявні у неї права на власний розсуд, що, однак, не дає підстав для висновку про наявність поважних причин пропуску строку звернення до суду з повторним позовом за таких умов.

24. Також Велика Палата Верховного Суду наголосила, що обставини, пов`язані із тривалістю пошуку іншого адвоката, який би погодився здійснювати захист інтересів позивачки під час повторного оскарження Указу № 145/2023, є суб`єктивними і в сукупності з наведеними вище висновками не свідчать про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду.

25. На переконання Великої Палати Верховного Суду, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що ОСОБА_1 зверталася до адвокатів за правовою допомогою через значні проміжки часу між укладенням кожного наступного договору. Доводи ж представника позивачки про те, що три адвокати усно відмовили їй у наданні правової допомоги, що підтверджується листами, не свідчать про поважність причин пропуску строку, адже такі звернення відбувались у січні, лютому і червні 2025 року. Періодичність вчинення позивачкою дій, які підтверджені матеріалами справи, не дають підстав вважати її поведінку активною задля визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду.

26. На доводи представника позивачки про те що були й інші адвокати, які відмовили в наданні правової допомоги, але їх контакти не збереглися, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що не може взяти їх до уваги через відсутність доказів на підтвердження цих доводів.

27. Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що ані статус позивачки як іноземця, ані обставини не володіння нею українською мовою не можуть бути визнані поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

28. Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що посилання позивачки на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику ЄСПЛ і практику Верховного Суду в інших справах не спростовують висновки суду і не дають підстав вважати, що за обставин, що мають місце конкретно у цій справі, суд має поновити позивачці пропущений строк звернення до суду із цим позовом.

29. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позивачка не навела обставин, які були об`єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення особи, що звертається до суду, та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для повторного звернення з позовом у більш стислий строк.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

30. Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку.

31. З мотивами, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2026 року у справі 990/477/25, про те, що ані статус позивачки як іноземця, ані обставини незнання нею української мови не можуть бути визнані поважною причиною пропуску строку звернення до суду, я не погоджуюсь з огляду на таке.

32. Так, відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

33. Конституційний Суд України у Рішенні від 06 квітня 2022 року № 2-р(II)/2022 зазначив, що право на судовий захист прав і свобод людини і громадянина гарантовано приписом частини першої статті 55 Конституції України. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, частини першої статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні ефективного механізму такого захисту (абзац другий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 4-р/2019).

34. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України (абзац п`ятнадцятий пункту 3, абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002).

35. Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року у справі

№ 19-рп/2011 наголошував, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту (пункт 4.1).

36. Ці гарантії реалізуються, зокрема, у адміністративному судочинстві крізь призму принципу верховенства права з урахуванням відповідної судової практики ЄСПЛ, яку суди застосовують як джерело права відповідно до приписів статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

37. Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ виснував, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція) містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права (рішення від 04 грудня 1995 року, заява № 23805/94).

38. Право на доступ до суду має бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним або ілюзорним». Це зауваження особливо стосується гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке займає у демократичному суспільстві право на справедливий суд (див. рішення у справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia) від 05 квітня 2018 року, заява № 40160/12, пункт 77).

39. У рішенні у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, пункти 28-36) ЄСПЛ визнав право на доступ до суду невід`ємним аспектом гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції, посилаючись на принципи верховенства права та запобігання свавіллю влади, що лежать в основі більшості положень Конвенції.

40. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава - учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, бо доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» (De Geouffre de la Pradelle v. France) від 16 грудня 1992 року).

41. Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

42. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті (частина перша статті 5 КАС України).

43. За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

44. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо, зокрема, оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України.

45. Право на судовий захист реалізується особою шляхом подання позовної заяви до суду, яку відповідно до частини першої статті 122 КАС України може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

46. У частині першій статті 118 КАС України визначено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

47. Відповідно до частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

48. Строк звернення до адміністративного суду, передбачений частиною другою статті 122 КАС України, є процесуальним строком, встановленим законом, який суд може поновити, якщо визнає причини його пропуску поважними.

49. У частині шостій статті 161 КАС України зазначено, що у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.

50. На підставі частин першої та другої статті 123 КАС України в разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, зазначені нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або зазначити інші підстави для поновлення строку.

51. Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення, хоча у судовій практиці в такому контексті можуть з`ясовуватися, зокрема: добросовісність заявника, поведінка заявника (пасивність чи активний захист), тривалість пропуску строку, характер порушеного права, істотність порушення, істотність перешкоди, наслідки для третіх осіб, виконання рішення.

52. Водночас закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або, як згадано вище, непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

53. У справах про оскарження указу Президента України про застосування санкцій Велика Палата Верховного Суду зазначала, зокрема, що поважними причинами пропуску процесуального строку є ті, які унеможливлюють або ускладнюють можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк, є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду та підтверджені належними і допустимими доказами. Незнання про порушення своїх прав через байдужість або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі № 990/102/22; від 27 липня 2023 року у справі № 990/154/22; від 01 лютого 2024 року у справі № 990/270/23; від 24 жовтня 2024 року у справі № 990/277/24).

54. Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає.

55. У такому випадку певна нечіткість правової регламентації та дискреція суду щодо визначення і застосування критеріїв поважності підстав для поновлення строку звернення до суду зумовлюють необхідність врахування релевантної практики ЄСПЛ для дотримання універсальних принципів судочинства та гарантій права на суд.

56. Так, у пункті 41 рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ зауважив, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків.

57. Надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and оthers v. Spain, заяви № № 38366/97, 38688/97, 40777/98, 40843/98, 41015/98, 41400/98, 41446/98, 41484/98, 41487/98 і 41509/98, пункт 51) та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain, заява № 28090/95, пункт 45)

58. У пункті 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) ЄСПЛ зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. the Italy, заява № 36813/97, пункти 190 та 191).

59. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Валкова проти Болгарії» (Valkova v. Bulgaria, заява № 48149/09, пункт 19), суду доводиться з`ясовувати, чи було процедурне обмеження щодо доступу до суду, застосоване судом у національному остаточному рішенні, чітким, доступним та передбачуваним у значенні практики Суду, чи переслідувало воно законну мету та чи було пропорційним з цією метою (див. рішення у справі «Лупас та інші проти Румунії» (Lupas and others v. Romania, заяви № 1434/02, 35370/02 та 1385/03, пункт 67).

60. ЄСПЛ у справі «Корня проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova, заява № 22735/07, п.п. 21-26) зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою [рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини» (Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 59].

61. Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом [рішення у справі «Цалкізіс проти Греції» (Tsalkitzis v. Greece), заява № 11801/04, пункт 44].

62. У заяві про поновлення строку звернення до адміністративного суду представник позивачки, зокрема, посилалась і на те, що позивачка є громадянкою Республіки Кіпр, де постійно мешкає, та не володіє українською мовою.

63. Оцінюючи зазначені доводи представника позивачки, суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодилась більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, що статус ОСОБА_1 як іноземця не надає їй переваг у визначенні початку відліку строку для оскарження Указу № 145/2023 до адміністративного суду.

64. ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France) від 04 грудня 1995 року).

65. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) від 28 жовтня 1998 року).

66. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, бо доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

67. При цьому надмірний формалізм під час відмови у розгляді заяви скаржника суттєво обмежує його право на звернення до суду, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08 грудня 2016 року у справі «ТОВ "ФРІДА» проти України»).

68. Крім того, приймаючи рішення про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з позовом, суд першої інстанції, з яким погодилась більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, мав би звернути увагу на те, що персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції), у тому числі блокування активів, введені відносно позивачки строком на 50 років.

69. Водночас, прийняте суб`єктом владних повноважень рішення буде діяти фактично безстроково (50 років) з огляду на середню тривалість життя, але строк на оскарження цього рішення по суті є припиненим, оскільки позивачці було відмовлено у поновленні строку на його оскарження.

70. Блокування активів, як зазначено у пункті 1 частини 1 статті 4 Закону

№ 1644-VII, це тимчасове позбавлення права користуватися та розпоряджатися активами, що належать фізичній або юридичній особі, а також активами, щодо яких така особа може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними.

71. Однак, на мою думку, застосування до особи санкції у виді блокування активів на строк 50 років не відповідає ознаці цього виду санкції, зокрема тимчасовості такого обмеження.

72. У зв`язку із цим варто наголосити, що застосування до ОСОБА_1 санкцій строком на 50 років та суворий підхід суду до вирішення питання про поновлення строку звернення до суду фактично унеможливлює розпорядження нею своїми активами за її життя.

73. Отже, вважаю, що у зазначеній справі, вирішуючи питання правильності висновків суду першої інстанції про повернення адміністративного позову через неповажність причин пропуску позивачкою строку звернення до адміністративного суду, Велика Палата Верховного Суду мала передусім керуватися пріоритетом принципу верховенства права та міжнародно-правових і національних гарантій забезпечення права особи на доступ до суду.

74. Зважаючи на зазначене, апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно було задовольнити, ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2025 року скасувати, а справу направити для продовження розгляду до цього ж суду.

Суддя В. В. Король

ОКРЕМА ДУМКА

судді М. В. Мазура до постанови

Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2026 року

справа № 990/477/25

провадження № 11-447заі25

Епіграф

24. Заявниці наголошують, що вони не критикують сам по собі встановлений бельгійським законодавством трирічний строк позовної давності... Вони заявляють, що розуміють доцільність такого режиму. Вони закидають бельгійським суддям те, що ті не взяли до уваги їхню особливу ситуацію…

33. Суд вважає, що суворе застосування строку позовної давності, яке не враховує особливих обставин справи, у даному випадку завадило заявницям скористатися засобом правового захисту, який, в принципі, був їм доступний…

34. …Суд вважає, що в даній справі обмеження права заявниць на доступ до суду не було пропорційним меті забезпечення правової визначеності та належного відправлення правосуддя.

35. Отже, мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції.

(Stagno v. Belgium, ЄСПЛ, № 1062/07, 07.07.2009)

Вступ

1. Ця справа стосувалася питання про поновлення строку на звернення до суду з позовом щодо накладених санкцій через рік після того, як суд залишив попередній аналогічний позов без розгляду в зв`язку з повторною неявкою представника без поважних причин.

Обставини справи

2. Указом Президента України від 10 березня 2023 року № 145/2023 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України про застосування до позивачки персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) строком на 50 років.

3. У липні 2023 року позивачка, яка є громадянкою Республіки Кіпр, уже зверталася до суду з позовом про оскарження цього Указу в межах установленого законом строку. Однак ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 серпня 2024 року цей позов було залишено без розгляду у зв`язку з повторною неявкою її представника в судове засідання. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 10 жовтня 2024 року зазначену ухвалу залишено без змін.

4. 15 жовтня 2025 року позивачка повторно звернулася до суду з таким самим позовом та заявою про поновлення строку звернення до суду. У цій заяві вона, серед іншого, посилалася на те, що з першим позовом вона звернулася до суду своєчасно, а після його залишення без розгляду вона була змушена припинити співпрацю з попереднім представником і вживала заходів для повторного звернення до суду, але зіткнулася з певними складнощами: двох адвокатів, з якими вона укладала угоди, мобілізували, кілька адвокатів відмовилися надавати їй послуги, крім того, вона проживає за межами України, не володіє українською мовою та потребує професійної правничої допомоги для реалізації права на звернення до суду.

5. Касаційний адміністративний суд визнав наведені причини неповажними і повернув позовну заяву. Велика Палата Верховного Суду погодилася з цим висновком, зазначивши, зокрема, що повторне звернення більш ніж через рік після постанови Великої Палати від 10 жовтня 2024 року об`єктивно не можна оцінити як таке, що здійснене без зайвих зволікань; що процесуальні наслідки дій представника поширюються на саму особу, яку він представляє; а також що статус позивачки як іноземця не надає їй жодних переваг у визначенні строку звернення до адміністративного суду.

Мотиви окремої думки

6. Поважаючи позицію колег, не можу погодитися з таким підходом у контексті обставин цієї конкретної справи. Вважаю, що відмова в поновленні строку за наведених умов призвела до непропорційного обмеження права на доступ до суду (стаття 6 Конвенції).

7. Я не заперечую, що в цій справі існували вагомі аргументи на користь відмови в поновленні строку звернення до суду: по-перше, попередню позовну заяву було залишено без розгляду у зв`язку з повторною неявкою представника позивачки, який про причини неприбуття суду не повідомив і не подав заяви про розгляд справи без його участі; по-друге, вона повторно звернулася до суду більше, ніж через рік після цього.

8. Але деякі особливі обставини цієї справи змусили мене не підтримати більшість.

9. Передусім я не поділяю загальну тезу Великої Палати про те, що статус позивачки як іноземця не надає їй переваг у визначенні початку відліку строку для оскарження Указу № 145/2023 до адміністративного суду. Я не вважаю, що мова тут йде про якісь переваги для іноземця навпаки іноземна громадянка, яка не проживає в Україні, не знайома з особливостями національного законодавства і судової практики та на яку, до того ж, були накладені санкції, об`єктивно може мати певні труднощі з адекватною оцінкою перспектив судового оскарження спірного Указу Президента України особливо після залишення без розгляду її попереднього позову та з пошуком компетентних представників тощо.

10. Тим не менше, цю групу аргументів позивачки я беру до уваги як вагомі, але не вирішальні, оскільки в епоху вільного Інтернету (принаймні в українському та європейському сегментах) та розвинутих технологій штучного інтелекту ці труднощі самі по собі не виглядають настільки серйозними, щоб виправдати річну затримку із поданням нового позову після залишення без розгляду попереднього.

11. Однак взяті в поєднанні з тим фактом, що у цій справі мова йшла про застосування санкцій строком на 50 років (що умовно можна назвати довічним або майже довічним терміном), суворий підхід суду до вирішення питання про поновлення строку звернення до суду, фактично означатиме, що позивачка більше не матиме шансу оскаржити накладені санкції, які діятимуть протягом всього або майже всього її життя.

12. Тому обставини цієї справи, зокрема річна затримка з повторним зверненням до суду, які за звичайних умов могли б виправдати відмову в поновленні строку, у цьому випадку набувають характеру непропорційного обмеження права на доступ до суду з огляду на 50-річний строк дії накладених санкцій.

13. Ця непропорційність могла б бути знівельована за наявності в Україні ефективного механізму періодичного перегляду доцільності подальшого застосування таких тривалих санкцій. Натомість чинний Закон України «Про санкції» лише в загальних фразах передбачає можливість їх скасування «у разі якщо застосування санкцій привело до досягнення мети їх застосування», не встановлюючи жодних вимог щодо обов`язкового та регулярного перегляду відповідними органами обґрунтованості їх подальшого застосування.

Суддя М. В. Мазур