0
0
1997
Фабула судового акту: Жінка - первісна власниця, звернулась з позовом до чоловіка - добросовісного набувача про витребування майна з незаконного володіння, скасування державної реєстрації, поновлення її державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Справа у тім, що в березні 2020 року до неї додому прийшов добросовісний набувач (той що наразі відповідач) та надав копії документів (витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності) щодо реєстрації за ним права власності на квартиру та нежитлові приміщення підвалу № XVI, XXI за цією ж адресою.
Почали виясняти - виявилось, що за чоловіком, спірні приміщення були зареєстровані в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, за борг людини, яка в свою чергу із жінкою мала борговий спір. Між цими двома борговий спір був вирішений спочатку на користь людини (другого набувача). Ця другий набувач - відповідно, отримавши за борговий спір цю квартиру передала її в іпотеку теперішньому добросовісному набувачу. А коли не змогла повернути гроші - цей добросовісний набувач, що тепер став відповідачем у цій справі - звернув на квартиру стягнення.
На цьому історія не закінчилась, адже згодом, заочне рішення між первісним власником і другим набувачем, яка потім передала добросовісному набувачу квартиру - було скасоване. Ну і відповідно, первісна власниця позивалась до добросовісного набувача, щоб у нього було витребувано це майно, а право власності зареєстроване на неї.
Суди першої і другої інстанції справу вирішили - як це часто буває у таких справах - на користь первісної власниці, застосувавши правову конструкцію «вибуття поза волею, за рішенням що в подальшому було скасовано».
Але ВС КЦС вирішив інакше, захистивши добросовісного набувача. Суд пояснив наступні правила «імунітету» добросовісного набувача:
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 754/446/22 (провадження № 61-7349сво23)).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зазначено, що:
«43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України). 45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону № 606-XIV). 48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.»
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що:
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що: 5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.».
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (абзац 1 частини другої статті 388 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно у контексті наявності (відсутності) волі продавця майна в процедурах примусового відчуження в межах виконавчого провадження слід враховувати обмеження правосуб`єктності власника майна, яке у даному випадку відбувається на підставі прямих, імперативних законодавчих приписів, що пов`язується з особливими завданнями та цілями правового регулювання виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження державний виконавець здійснює покладені на нього функції з реалізації майна, на яке звернено стягнення; натомість у боржника як власника майна у межах виконавчого провадження залишається процесуальне право оскарження рішень, дій, бездіяльності державного виконавця, право оскарження судових актів (рішень, ухвал), а також право на відшкодування шкоди, заподіяної діями державного виконавця. Саме тому відповідно до частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (див. пункти 6.34., 6.35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).
Цей суд вже звертав увагу, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27липня 2023 року в справі № 932/1139/21 (провадження № 61-475св23)
Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).
Якщо коротко, касаційний суд констатував:
Отже у цій справі: Ключовим питанням в цій справі було те, чи можливе застосування віндикаційного позову та витребування спірного майна від добросовісного набувача в тому випадку, якщо майно було передано стягувачеві в рахунок погашення боргу в рамках виконавчого провадження у 2018 році, існують чинні, не скасовані судові рішення, якими відмовлено у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню та відмовлено в скасуванні постанови про передачу майна стягувачеві, проте рішення про стягнення боргу скасоване у листопаді 2022 році.
Суд першої інстанції, застосувавши частину першу статті 388 ЦК України, міркував так, що вибуття спірного нерухомого майна з володіння первісної власниці відбулося поза волею останньої, оскільки судом апеляційної інстанції від 08 листопада 2022 року встановлено відсутність боргових зобов`язань між нею та колишнім набувачем, яка в рамках виконавчого провадження про стягнення неіснуючого боргу отримала у власність спірне майно, що передано в подальшому відповідачу на виконання зобов`язань за договором позики, укладеним між ними, а тому слід витребувати спірне майно з чужого незаконного володіння.
В цій справі суди першої інстанції залишили поза увагою віндикаційний імунітет (абзац 1 частини другої статті 388 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), при якому не тільки не має значення, але й не може мати значення, чи відбулося вибуття майна з володіння власника по його волі чи поза нею, оскільки відчужувачем є не власник майна, а виконавець.
Завдяки віндикаційному імунітету, який передбачений парламентом для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення і стабільність цивільного обороту.
Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили. Виконання судового рішення відбувається відповідно до закону про виконавче провадження. Відчужувачем є не власник майна (оскільки майно продається не по волі власника), а особа, уповноважена державою, виконавець. Саме тому публічна складова відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та, як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення.
За таких обставин суди зробили помилковий висновок про наявність підстав для задоволення вимог первісної набувачем про витребування майна з незаконного володіння. Тому оскаржені судові рішення у відповідній частині належить скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні таких вимог.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 червня 2025 року
м. Київ
справа № 638/17112/21
провадження № 61-8393св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
особа, яка приєдналася до касаційної скарги, - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , до якої приєдналась ОСОБА_3 , на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року в складі судді Аркатової К. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року в складі колегії суддів: Мальованого Ю. М., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з незаконного володіння, скасування державної реєстрації, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Позовні вимоги, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, мотивовані тим, що 25 березня 2020 року до неї додому прийшов ОСОБА_2 та надав копії документів (витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності) щодо реєстрації за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 та нежитлові приміщення підвалу № XVI, XXI за цією ж адресою.
Позивач наголошувала, що станом на 20 березня 2020 року, тобто на дату реєстрації державним реєстратором приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Єніною Л. В. за ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру, була чинною та у встановленому законом порядку не скасована ухвала Дзержинського районного суду міста Харкова від 04 жовтня 2017 року про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення заборони відчуження спірної квартири.
Так, 04 жовтня 2017 року в межах розгляду цивільної справи № 638/14775/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики Дзержинський районний суд м. Харкова постановив ухвалу про забезпечення позову шляхом заборони відчуження спірного нерухомого майна. Тому рішення про реєстрацію права власності ОСОБА_2 на квартиру та нежитлові приміщення підвалу є незаконними та підлягають скасуванню. Здійснюючи реєстраційні дії, приватний нотаріус порушила порядок їх вчинення, провівши державну реєстрацію права власності нерухомості за ОСОБА_2 за відсутності необхідних правових підстав.
Під час знаходження справи на розгляді суду розглянуто цивільну справу № 638/14775/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та інше. У справі ухвалено рішення, що набрало законної сили, яке встановлює нові обставини у цій справі та викликала необхідність у зміні підстав позову, який є предметом розгляду у цій справі.
Дзержинським районним судом м. Харкова видано виконавчий лист № 638/14775/17 від 05 лютого 2018 року на виконання рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2017 року в справі № 638/14775/17 щодо стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 коштів у сумі 3 209 446,00 грн. За виконавчим листом від 05 лютого 2018 року № 638/14775/17 приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Близнюков Ю. В. відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1, про що винесено постанову про відкриття виконавчого провадження від 16 лютого 2018 року. Постановою приватного виконавця Близнюкова Ю. В. від 08 листопада 2018 року передано стягувачу ОСОБА_3 об`єкти нерухомості: квартиру АДРЕСА_1 та нежитлові приміщення підвалу № XVI, XXI загальною площею 7,2 кв. м за тією ж адресою.
06 лютого 2020 року ОСОБА_3 уклала з відповідачем ОСОБА_2 іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Єніною Л. В. та зареєстрованому в реєстрі за № 133, яким спірне нерухоме майно передано в іпотеку відповідачу ОСОБА_2
17 березня 2020 року за ОСОБА_2 зареєстроване право власності на вказане спірне нерухоме майно у зв`язку з невиконанням ОСОБА_3 зобов`язань за договором позики.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року в справі № 638/14775/17 скасоване заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики. Ухвалено нове рішення в цій частині, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу відмовлено.
ОСОБА_1 просила:
витребувати із незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення підвалу № XVI, XXI за адресою: АДРЕСА_2 ;
скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення підвалу № XVI, XXI за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 ;
поновити державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення підвалу № XVI, XXI за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року, яке залишене без змін постановою Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення підвалу № XVI, XXI за адресою: АДРЕСА_2 .
Скасовано державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення підвалу № XVI, XXI за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 .
Поновлено державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення підвалу № XVI, XXI за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 .
Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 11 350,00 грн.
Суд першої інстанції виходив з того, що апеляційним судом у справі № 638/14775/17 встановлено відсутність боргових зобов`язань між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , яка в рамках виконавчого провадження про стягнення неіснуючого боргу отримала у власність спірне майно, що надалі передане ОСОБА_5 на виконання зобов`язань за договором позики, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Тому суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність захисту порушених прав позивача шляхом витребування спірного майна з чужого незаконного володіння та поновлення за позивачем державної реєстрації на спірне майно.
Апеляційний суд з висновками суду першої інстанції погодився. Додатково зазначив, що відповідно до відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, убачається, що постановою Верховного Суду від 30 березня 2023 року в справі № 638/14775/17 касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, постанову Полтавського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року - без змін.
Порушені права ОСОБА_1 підлягають захисту шляхом витребування незаконно відчуженого майна у ОСОБА_2 , адже спірне майно вибуло з володіння власника протиправно та всупереч її волі і такий спосіб захисту буде ефективним та відповідатиме закону. Крім того, для витребування майна не потрібно визнавати всі правочини, які слугували підставою для його відчуження, недійсними. Є достатнім лише встановити той факт, що майно вибуло з власності протиправно.
Доводи апеляційної скарги про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування квартири є необґрунтованими, не заслуговують на увагу і спростовані зібраними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.
Встановлено, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_1 незаконно та всупереч її волі в порядку виконання рішення, яке було в подальшому скасоване. Цей факт підтверджує те, що майно вибуло з власності позивача протиправно, а тому повинно бути витребуване в останнього набувача на користь позивача.
Посилання на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги те, що у спірних правовідносинах добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, що покладає на нього надмірний тягар, є необґрунтованим, оскільки суперечить нормам статей 321 387 388 ЦК України. Право власності ОСОБА_1 було порушено, оскільки спірне майно вибуло з її володіння поза її волею та надалі було придбано у особи, яка не мала права його відчужувати.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У червні 2024 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , в якій просить рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
відповідач не ставить під сумнів право на витребування майна його власником, коли спірне майно вибуло з володіння власника протиправно та всупереч його волі. Проте спірні правовідносини у цій справі не є типовими та застосування конструкції, передбаченої статтями 387 - 388 ЦК України, не є безумовним;
позивач звернулася з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння відповідача, а саме квартири та нежитлових приміщень підвалу, скасування державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно за відповідачем та поновлення її за позивачем. Первісну позовну заяву від 08 листопада 2021 року ОСОБА_1 обґрунтовувала виключно наявністю станом на 20 березня 2020 року (дата реєстрації за ОСОБА_2 права власності на спірні об`єкти нерухомості) заборони відчуження, застосованої з метою забезпечення позову ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 жовтня 2017 року в межах справи № 638/14775/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики. Позивач наголошувала, що заборона відчуження квартири була чинною, у встановленому законом порядку не скасована, хоча і застосована в межах іншої цивільної справи, в якій вона була відповідачем. У зв`язку з вказаними обставинами вона вважала, що рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 є незаконними та підлягають скасуванню, адже приватний нотаріус порушила порядок їх вчинення. Також позивач вказала, що спірна квартири вибула з її власності не за її волею, у зв`язку з чим у неї наявне право заявляти вимоги про витребування спірної нерухомості від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. На позовну заяву представником відповідача було надано відзив від 08 лютого 2022 року, у якому обґрунтовано, з посиланням на практику Верховного Суду, була надана оцінка ухвалі Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 жовтня 2017 року в межах справи №638/14775/17 та відсутності у нотаріуса підстав для відмови ОСОБА_2 у вчиненні нотаріальної дії на його користь та проведенні реєстрації його права власності у зв`язку з наявністю вказаної ухвали суду. Отже, незважаючи на посилання позивача у позові в першій редакції на статті 387-388 ЦК України, викликала сумніви навіть цивільна юрисдикція цієї справи, оскільки претензії позивача стосувалися виключно дій нотаріуса як державного реєстратора;
після отримання обґрунтованого відзиву на позовну заяву через значний проміжок часу, 15 грудня 2022 року, ОСОБА_1 подала заяву про зміну підстав позову;
суди погодилися з позивачем і поклали в основу своїх рішень виключно постанову Полтавського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року в справі № 638/14775/17, яка надалі була залишена без змін Верховним Судом без змін. Суди зробили висновок про відсутність боргових зобов`язань між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , на підставі яких було відкрито виконавче провадження, в рамках якого передано ОСОБА_3 спірне майно в рахунок неіснуючого боргу, а в подальшому це майно перейшло у власність ОСОБА_2 на підставі іпотечного договору, укладеного між ним та ОСОБА_3 ;
проте ОСОБА_3 не була залучена до участі в справі, хоча рішення у цій справі безпосередньо стосується її інтересів, бо саме вона знаходилася у цивільно-правових відносинах зі ОСОБА_2 , у якого виникає право вимоги до ОСОБА_3 . Не залучення вказаної особи до участі в цій справі є окремою підставою для відмови у позові. Більш того, під час розгляду справи в апеляційному суді ОСОБА_1 заявила клопотання про залучення ОСОБА_3 до участі в справі, але суд апеляційної інстанції в задоволенні її клопотання відмовив. Таким чином, суди попередніх інстанцій фактично вирішили питання про права та обов`язки ОСОБА_3 , позбавили її права брати участь в справі, а за наслідком ухвалення рішення може виникати право вимоги до неї з боку ОСОБА_2 . Необхідність залучення ОСОБА_3 до участі в справі також підтверджується фактом стягнення зі ОСОБА_2 в межах цієї справи суми судового збору, сплаченого ОСОБА_1 при зверненні з позовом до суду. При цьому відповідач ОСОБА_2 жодних прав позивача не порушував та не міг порушити, бо ніколи не знаходився із нею в цивільно-правових відносинах та є добросовісним набувачем нерухомості;
суди як на правову підставу своїх судових рішень послалися виключно на статті 387 - 388 ЦК України щодо витребування майна від добросовісного набувача. При цьому ОСОБА_1 не заперечувала, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем. Підставою отримання відповідачем права власності на спірне нерухоме майно є іпотечний договір, укладений 06 лютого 2020 року між ним і ОСОБА_3 . На час укладення вказаного договору ОСОБА_3 на законних підставах була власником спірного нерухомого майна. Вказаний іпотечний договір забезпечував договір позики, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 . При цьому він не був знайомий з ОСОБА_1 , мав цивільно-правові відносини виключно з ОСОБА_3 , якій позичив грошові кошти і з часом отримав у власність нерухомість, яка була передана в іпотеку з метою забезпечення вказаного договору позики;
суди вважали, що вибуття майна з володіння власника на підставі правочину, який визнаний надалі недійсним, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Проте у цій справі не було правочину за участю ОСОБА_1 , який визнаний судом недійсним, а рішення Дзержинського районного суду від 06 грудня 2017 року, яке у подальшому було скасоване постановою Полтавського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року, не є тим самим рішенням, за яким нерухоме майно вибуло з володіння позивача. При цьому рішення Дзержинського районного суду від 06 грудня 2017 року взагалі не стосувалося спірного нерухомого майна;
у заяві про зміну підстав позову позивач вказувала, що право на її майно припинилося не на підставі судового рішення, а за постановою приватного виконавця Близнюкова Ю. В. від 19 листопада 2018 року у виконавчому провадженні НОМЕР_2. На час ухвалення судом першої інстанції рішення в цій справі вказана постанова приватного виконавця Близнюкова Ю. В. від 19 листопада 2018 року скасована або визнана недійсною не була. Тому з урахуванням постанови апеляційного суду від 08 листопада 2022 року виникає ситуація, що судовим рішенням про стягнення з ОСОБА_1 суми боргу ОСОБА_3 відмовлено, але при цьому не визнані незаконними дії та рішення приватного виконавця Близнюкова Ю. В. в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1. Це також підтверджується судовими рішеннями в межах справи № 638/1665/20 про скасування постанови про передачу майна стягувачу, скасування реєстрації права власності, поновлення права власності. Вказані рішення набули чинності і на час ухвалення рішень у цій справі були дійсними;
наведена судами практика стосується ситуації коли майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, але не відповідає обставинам та ситуації, які склалися в межах справи, що переглядається;
ОСОБА_3 , яка не була залучена до участі в цій справі, також є добросовісним набувачем і набула право на спірне нерухоме майно в межах Закону України «Про виконавче провадження». Тому до спірних правовідносин повинен бути застосований висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, щодо неможливості витребувати спірне майно від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень;
закон захищає права добросовісного набувача, яким також є ОСОБА_2 . При цьому витребування нерухомого майна у добросовісного набувача, який набув право власності на спірний об`єкт нерухомого майна на підставі відплатного договору, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, у такому випадку на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. Проте вказане апеляційний суд проігнорував;
добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Тому права ОСОБА_2 як добросовісного набувача, мають бути захищені, що є підставою для відмови у позові ОСОБА_1 . При цьому він не набув право за безоплатним договором, майно не було йому подароване, а отримав право на нього в рахунок задоволення своїх вимог як іпотекодержатель. Також іпотечний договір від 06 лютого 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним не визнавався, його законність сумнівів не викликала;
крім витребування майна із володіння ОСОБА_2 , суд також задовольнив вимогу щодо скасування державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно за відповідачем та поновлення її за позивачем, що суперечить висновками, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16 та від 09 листопада 2021 року в справі № 466/8649/16-ц. Суд апеляційної інстанції на таке порушення уваги не звернув.
Короткий зміст заяв інших учасників справи
У січні 2025 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_6 подала до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року.
Заява мотивована тим, що:
ОСОБА_3 є особою, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та обов`язки;
предметом судового розгляду є вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння, а підставою - скасування заочного рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2017 року в справі № 638/14775/17 постановою Полтавського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року. Саме заочним рішенням із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягнено борг за договором позики від 02 червня 2010 року у сумі, еквівалентній 100 000,00 дол. США, 3 % річних у розмірі 19 250,00 дол. США, а всього в сумі, еквівалентній 119 250,00 дол. США, що на час пред`явлення позову становило 3 209 446,00 грн;
підставою для скасування судового рішення є те, що ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції долучила підроблену, на переконання ОСОБА_3 , угоду про припинення зобов`язань від 15 липня 2010 року, яка нібито зумовила факт припинення зобов`язань ОСОБА_1 . Проте, на час ухвалення постанови апеляційним судом заочне рішення вже було виконано приватним виконавцем Близнюковим Ю. В. в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, яким передано стягувачу ОСОБА_3 у власність об`єкти нерухомості, що не були реалізовані під час проведення електронних торгів;
таким чином, вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на факті виконання заочного рішення суду та передачі спірного майна у власність ОСОБА_3 у рамках виконавчого провадження. Більше того, спірне майно було предметом іпотеки між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , внаслідок якого ОСОБА_2 законно набув у власність спірне майно. Пред`явлення вимоги про витребування спірного майна пояснюється незгодою ОСОБА_1 із виконанням рішення, за яким ОСОБА_3 була позивачем. У разі задоволення вимог ОСОБА_1 позикові правовідносини, забезпечені іпотекою і виконані внаслідок набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, зумовить для неї додатковий тягар стосовно виконання зобов`язань, адже обов`язки за таким зобов`язанням вважатимуться невиконаними. Ці обставини вказують на правовий зв`язок ОСОБА_3 з цією справою;
майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. У спірних правовідносинах майно неможливо було продати в рамках виконавчого провадження та надалі було передано ОСОБА_3 , що узгоджується із законним порядком передачі майна, а такі дії не були визнані незаконними. Отже, підстав для витребування майна немає, а вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають;
ОСОБА_1 умисно не залучила ОСОБА_3 до участі у справі, тому вона була позбавлена можливості реалізувати певні процесуальних права. Тому предмет позову стосується безпосередньо ОСОБА_3 внаслідок того, що єдиною підставою для витребування є судові рішення в справі № 638/14775/17, за якими вона є позивачем, та можливі рішення у цій справі безпосередньо впливають на її права, обов`язки та інтереси;
конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. За таких обставин витребування квартири у цій справі є неможливим, адже матиме наслідком покладення на добросовісного набувача індивідуального й надмірного тягаря;
посилання апеляційного суду на «придбання майна» не відповідає змісту дійсних правовідносин між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , оскільки ОСОБА_2 набув право власності на предмет іпотеки у встановленому законом порядку;
суд не врахував положення частини другої статті 388 ЦК України про те, майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Вирішуючи питання про витребування майна з володіння іншої особи, потрібно оцінювати наявність або відсутність добросовісності набувача нерухомого майна;
судові рішення зводяться до того, що зобов`язання позивача перед ОСОБА_3 погашені, що підтверджуються угодою, долученою ОСОБА_1 . Проте такі рішення ухвалені без врахування того, що підписи в такій угоді підроблені. Так, 13 квітня 2023 року вона звернулась до правоохоронного органу із заявою про те, що невстановлeна оcобa використала підроблений документ. У цій заяві вона стверджувала, що угода «Про припинення зобов`язання від 15 липня 2010 року» є підробленою, оскільки її покійний чоловік ОСОБА_7 подібні документи писав особисто. Наголошувала, що вказаний документ вироблений після смерті ОСОБА_7 тією особою, яка не бажала повертати грошові кошти за зобов`язаннями. Крiм того, підпис на документі явно відрізняється від особистого підпису ОСОБА_7. Таким чином, документ був підроблений та використаний з мeтою неповернення грошових коштів, шляхом створення штучних доказів виконання зобов`язання. 14 квітня 2023 року розпочато досудове розслідування № 12023226130000221 за ознаками кримінального правопорушення-проcтyпкy, передбаченого частиною першою статті 190 КК України;
31 липня 2024 року Полтавським відділенням Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М.С. Бокаріуса» надано висновок експерта № 513 за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи по матеріалам досудового розслідування, внесеного до ЄРДР за № 12023226130000221. Згідно з цим висновком експерта підпис від імені ОСОБА_7 у графі « Заимодавец ОСОБА_7» в угоді від 15 липня 2010 року про припинення зобов`язання за договором займу від 02 червня 2010 року виконаний не ОСОБА_7 , а іншою особою із наслідуванням його справжнього підпису. 26 серпня 2024 року представником потерпілої у кримінальному провадженні отримано доступ до матеріалів кримінального провадження № 12023226130000221, і тому саме від тієї дати ОСОБА_3 відкрились нові обставини, які не були враховані під час вирішення справи № 638/14775/17;
вказане узгоджується з обставинами цієї справи, оскільки доказ підроблення угоди про припинення зобов`язання з`явився лише після складання висновку судово-почеркознавчої експертизи від 31 липня 2024 року. Більше того, при розгляді справи за позовом ОСОБА_1 цей факт не досліджувався, оскільки її не було залучено до розгляду справи. Обставини підроблення угоди про припинення зобов`язання ставлять під сумнів законність витребування майна та дійсність припинення зобов`язань. При цьому дослідження цього факту є необхідним з огляду на підстави задоволення вимог.
У травні 2025 року від ОСОБА_1 до суду надійшли додаткові пояснення у справі.
У додаткових поясненнях зазначено, що:
правову позицію ОСОБА_1 викладено в її заяві про зміну підстав позову від 15 грудня 2022 року, яка знаходиться в матеріалах справи. Цю правову позицію вона підтримувала під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій;
посилання особи, яка продала касаційну скаргу, на висновки, викладені у постановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки такі висновки зроблені у правовідносинах, які не є подібними до правовідносин у цій справі;
доводи, які викладені у заяві про приєднання до касаційної скарги, були предметом оцінки апеляційного суду під час перегляду постанови Полтавського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року в справі № 638/14775/17-ц за нововиявленими обставинами;
у запереченнях на заяву ОСОБА_3 про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами ОСОБА_1 вказувала, що заявник у повному обсязі скористалась своїм процесуальним правом на забезпечення доказів, неодноразово звертаючись до суду із вимогами призначити ті чи інші експертні дослідження, кожне з яких було задоволено судом, зокрема і щодо проведення судової почеркознавчої експертизи. ОСОБА_3 та її представники неодноразово змінювали предмет та питання експертного дослідження, але в зв`язку із відсутністю в сторони позивача додаткових матеріалів, які були витребувані експертною установою, всі судові рішення були повернуті без виконання. Зрештою експертні дослідження угоди від 15 липня 2010 року про припинення зобов`язань за договором позики від 02 червня 2010 року завершилися проведенням експертної оцінки документа з використанням методу вологого копіювання, після якого зазначений документ остаточно втратив будь-яку цінність, як предмет дослідження, що підтверджується ухвалою Харківського апеляційного суду від 17 березня 2021 року, якою суд зафіксував, виконуючи клопотання експертів, що застосування методу вологого копіювання зробить в подальшому документ непридатним для проведення будь-яких експертних досліджень щодо нього. Висновки експертів від 09 червня 2022 року підтверджують проведення цієї експертизи. При цьому на проведення цієї експертної оцінки угоди від 15 липня 2010 року з використанням вологого копіювання дали згоду обидві сторони спору (включно з ОСОБА_3 ). З огляду на наведене, наданий висновок експерта від 31 липня 2024 року № 513 не може бути розцінений як достовірний, адже технічне дослідження документа проводилось на матеріалі, який втратив будь-яку цінність як предмет дослідження. Крім того, викликає сумнів сумлінність поведінки експерта, який за своїм фахом мав встановити стан документа і придатність його для проведення експертного дослідження, та, незважаючи на попередження про кримінальну відповідальність, видав так званий висновок експерта;
дізнавач СД № 3 ГУ НП в Харківській області лейтенант поліції Самойлова В., яка проводить досудове розслідування кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за № 12023226130000221 від 14 квітня 2023 року, на яке посилається особа, яка подала касаційну скаргу, представником позивача письмово поінформована 18 листопада 2024 року, що документ, вилучений слідством для проведення експертної перевірки, втратив свою оригінальність, та у зв`язку з цим, втратив будь-яку цінність як предмет дослідження;
дії ОСОБА_3 є маніпуляцією з метою незаконного перегляду справи. Крім того, дії щодо відчуження вилученого у ОСОБА_1 майна були незаконними, адже на це майно була накладена заборона на відчуження.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 638/17112/21 та витребувано справу із суду першої інстанції.
У липні 2024 року матеріали справи № 638/17112/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2025 року заяву ОСОБА_3 , яка подана представником ОСОБА_6 , про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року залишено без руху, надано строк для усунення її недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2025 року прийнято заяву ОСОБА_3 , яка подана представником ОСОБА_6 , про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з незаконного володіння, скасування державної реєстрації, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії суддів у кількості п`яти суддів в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 19 червня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц, від 22 лютого 2023 року у справі № 202/8669/19, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що заочним рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2017 року в справі № 638/14775/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/70964513) позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики від 02 червня 2010 року у сумі, еквівалентній 100 000,00 дол. США, 3 % річних у розмірі 19 250,00 дол. США, а всього в сумі, еквівалентній 119 250,00 дол. США, що на час пред`явлення позову становило 3 209 446,00 грн.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Ю. В. від 16 лютого 2018 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 на підставі виконавчого листа, який виданий на підставі вказаного рішення суду від 06 грудня 2017 року.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Ю. В. від 19 листопада 2018 року в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_1 нерухоме майно, а саме трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 та нежитлові приміщення підвалу № ХVI, ХХІ, літ. «А-4», загальною площею 67,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 передані стягувачу ОСОБА_3 в рахунок погашення заборгованості за виконавчим листом № 638/14775/17.
06 лютого 2020 рокуміж ОСОБА_3 і ОСОБА_2 укладений іпотечний договір на забезпечення виконання зобов`язання за договором позики у розмірі, що еквівалентно 50 000,00 дол. США, предметом якого є нерухоме майно, що передано ОСОБА_3 в рамках виконавчого провадження, а саме квартира АДРЕСА_1 та нежитлові приміщення підвалу № ХVI, ХХІ, літ. «А-4», загальною площею 67,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 .
17 березня 2020 рокуза ОСОБА_2 зареєстроване право власності на вказане спірне нерухоме майно у зв`язку з невиконанням ОСОБА_3 зобов`язань за договором позики.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року в справі № 638/14775/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/107220392) скасоване заочне рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики. Ухвалено нове рішення в цій частині, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу відмовлено.
Позиція Верховного Суду
Щодо вимог про витребування нерухомого майна з незаконного володіння ОСОБА_2 .
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19)).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 754/446/22 (провадження № 61-7349сво23)).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зазначено, що:
«43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
44. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV) у відповідній редакції.
45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону № 606-XIV).
46. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п`ята зазначеної статті).
47. Відповідно до частини першої статті 62 Закону № 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.
48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що:
«46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що:
«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.
5.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця.
5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).
5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).
Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22)).
Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що
(1) ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 березня 2018 року в справі № 638/14775/17, яка залишена без змін постановою апеляційного суду Харківської області від 26 липня 2018 року, в задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересована особа ОСОБА_3 , про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню відмовлено.
(2) рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 листопада 2020 року в справі № 638/1665/20 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано незаконними дії приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Ю. В. із передачі майна: квартири АДРЕСА_1 , нежитлових приміщень підвалу №№ ХVI, ХХІ за тією ж адресою, стягувачу ОСОБА_3 . Визнано протиправною передачу вказаного майна стягувачу ОСОБА_3 . Скасовано постанову від 08 листопада 2018 року приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Ю. В. у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 про передачу майна: квартири АДРЕСА_1 , нежитлових приміщень підвалу № ХVI, ХХІ на АДРЕСА_2 , стягувачу в рахунок погашення боргу. Скасовано державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Поновлено державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
(3) постановою Харківського апеляційного суду від 17 березня 2021 року в справі № 638/1665/20, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 18 серпня 2021 року, апеляційні скарги ОСОБА_3 , представника ОСОБА_2 - адвоката Чаплинського О. В. задоволено, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 листопада 2020 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Близнюкова Ю. В., ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Ємець І. О., приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Єніна Л. В. про скасування постанови про передачу майна стягувачу, скасування реєстрації права власності, поновлення права власності відмовлено.
У справі № 638/1665/20, зокрема, встановлено, що:
08 листопада 2018 року постановою приватного виконавця передано стягувачу ОСОБА_3 в рахунок погашення заборгованості нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення підвалу № ХVI, ХХІ в будинку АДРЕСА_2 . Також, згідно даної постанови вказане нерухоме майно не реалізовано після повторної уцінки з третіх торгів, які відбулися 31 жовтня 2018 року у зв`язку з відсутністю допущених учасників торгів відповідно до протоколу № 366181;
актом про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 08 листопада 2018 року спірне майно передано стягувачу ОСОБА_3 19 листопада 2018 року приватним виконавцем складено постанову про передачу спірного майна квартири АДРЕСА_1 , нежитлових приміщень підвалу № ХVI, ХХІ в будинку АДРЕСА_2 стягувачу ОСОБА_3 ;
державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 та нежитлові приміщення підвалу №XVI, XXI в літ.»А-4» по АДРЕСА_2 за ОСОБА_3 була здійснена відповідно до вимог закону.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (абзац 1 частини другої статті 388 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно у контексті наявності (відсутності) волі продавця майна в процедурах примусового відчуження в межах виконавчого провадження слід враховувати обмеження правосуб`єктності власника майна, яке у даному випадку відбувається на підставі прямих, імперативних законодавчих приписів, що пов`язується з особливими завданнями та цілями правового регулювання виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження державний виконавець здійснює покладені на нього функції з реалізації майна, на яке звернено стягнення; натомість у боржника як власника майна у межах виконавчого провадження залишається процесуальне право оскарження рішень, дій, бездіяльності державного виконавця, право оскарження судових актів (рішень, ухвал), а також право на відшкодування шкоди, заподіяної діями державного виконавця. Саме тому відповідно до частини другої статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (див. пункти 6.34., 6.35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).
Цей суд вже звертав увагу, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27липня 2023 року в справі № 932/1139/21 (провадження № 61-475св23)
Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2023 року в справі № 442/3663/20 (провадження № 61-6501св21)).
Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:
добросовісним набувачем є особа, яка в момент набуття майна не знає і не може знати, що отримує майно від особи, яка не має права на його відчуження;
завдяки «віндикаційному імунітету», який передбачений парламентом для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення і стабільність цивільного обороту. Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили. Виконання судового рішення відбувається відповідно до закону про виконавче провадження. Відчужувачем є не власник майна (оскільки майно продається не по волі власника), а особа, уповноважена державою, виконавець. Саме тому публічна складова відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та, як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення;
при «віндикаційному імунітеті», що закріплений для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення (абзац 1 частини другої статті 388 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не тільки не має значення, але й не може мати значення, чи відбулося вибуття майна з володіння власника по його волі чи поза нею, оскільки відчужувачем є не власник майна, а виконавець.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
ключовим питанням в цій справі було те, чи можливе застосування віндикаційного позову та витребування спірного майна від добросовісного набувача в тому випадку, якщо майно було передано стягувачеві в рахунок погашення боргу в рамках виконавчого провадження у 2018 році, існують чинні, не скасовані судові рішення, якими відмовлено у визнанні виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню та відмовлено в скасуванні постанови про передачу майна стягувачеві, проте рішення про стягнення боргу скасоване у листопаді 2022 році;
суд першої інстанції, застосувавши частину першу статті 388 ЦК України, міркував так, що вибуття спірного нерухомого майна з володіння ОСОБА_1 відбулося поза волею останньої, оскільки судом апеляційної інстанції від 08 листопада 2022 року встановлено відсутність боргових зобов`язань між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яка в рамках виконавчого провадження про стягнення неіснуючого боргу отримала у власність спірне майно, що передано в подальшому ОСОБА_5 на виконання зобов`язань за договором позики, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , а тому слід витребувати спірне майно з чужого незаконного володіння;
апеляційний суд, застосувавши частину першу статті 388 ЦК України, вважав, що спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_1 незаконно та всупереч її волі в порядку виконання рішення, яке було в подальшому скасоване. Тому такий факт підтверджує те, що майно вибуло з власності позивачки протиправно, а тому повинно бути витребуване в останнього набувача на користь позивача. Право власності ОСОБА_1 було порушено, так як спірне майно вибуло з її володіння поза її волею та в послідуючому було придбано у особи, яка не мала права його відчужувати;
в цій справі суди залишили поза увагою віндикаційний імунітет (абзац 1 частини другої статті 388 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), при якому не тільки не має значення, але й не може мати значення, чи відбулося вибуття майна з володіння власника по його волі чи поза нею, оскільки відчужувачем є не власник майна, а виконавець. Завдяки віндикаційному імунітету, який передбачений парламентом для майна проданого чи переданого в порядку виконання судового рішення, досягається охорона прав добросовісної особи, яка набула майно, що було відчужене чи передане на виконання судового рішення і стабільність цивільного обороту. Якщо майно продається чи передається на виконання судового рішення, то таке рішення набрало законної сили. Виконання судового рішення відбувається відповідно до закону про виконавче провадження. Відчужувачем є не власник майна (оскільки майно продається не по волі власника), а особа, уповноважена державою, виконавець. Саме тому публічна складова відчуження (передання) майна власника має вирішальне значення і свідчить про те, що існують підстави для такого відчуження (передання), та, як наслідок, є підстави для набуття права власності на майно відчужене чи передане в процесі виконання судового рішення.
За таких обставин суди зробили помилковий висновок про наявність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з незаконного володіння. Тому оскаржені судові рішення у відповідній частині належить скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні таких вимог.
Щодо вимог про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно за ОСОБА_2 та поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно за ОСОБА_1 .
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження
№ 14-256цс18)).
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
У справі, що переглядається:
при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , крім іншого, просила скасувати державну реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за відповідачем та поновити державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за нею;
суди не надали належної правової оцінки характеру спірних правовідносин та не врахували, що до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, застосовується витребування майна шляхом віндикації. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Тому в задоволенні позову в частині вимог про скасування державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_2 та поновлення державної реєстрації права власності на це нерухоме майно за ОСОБА_1 судам належало відмовити у зв`язку з обранням позивачем неналежного способу захисту її порушеного права/інтересу.
За таких обставин судові рішення в цій частині належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині з наведеної підстави.
Щодо заяви ОСОБА_3 про приєднання до касаційної скарги
Учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки (частина перша статті 397 ЦПК України).
Тлумачення частини першої статті 397 ЦПК України дозволяє зробити висновок про те, що за загальним правилом заява про приєднання до касаційної скарги може бути подана особою, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки. Допускається подання заяви про приєднання до касаційної скарги, якщо безпосередньо судом апеляційної інстанції ухвалено судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, особи, яка не брала участі у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2025 року прийнято заяву ОСОБА_3 , яка подана представником ОСОБА_6 , про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року.
В указаній ухвалі зазначено: «заява ОСОБА_3 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року, підлягає задоволенню з підстав, передбачених статтею 397 ЦПК України».
Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що ОСОБА_3 участі у справі не брала, рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року в апеляційному порядку не оскаржувала, постановою Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року залишено без змін. А тому безпосередньо судом апеляційної інстанції судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 не ухвалювалося.
Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося (пункт 3) частини першої статті 396 ЦПК України).
Тому касаційне провадження у частині заяви про приєднання до касаційної скарги особи, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_3 , належить закрити.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку про те, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити; оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог; касаційне провадження у частині заяви про приєднання до касаційної скарги особи, яка не брала участі у справі - ОСОБА_3 , закрити.
Щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
При зверненні до суду з апеляційною та касаційною скаргами ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 17 025,00 грн та 22 700,00 грн. Тому, враховуючи результат касаційного оскарження, із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 належить стягнути судовий збір, сплачений за подання апеляційної та касаційної скарг, в загальному розмірі 39 725,00 грн.
Керуючись статтями 396 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційне провадження у частині заяви про приєднання до касаційної скарги особи, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_3 , закрити.
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити.
Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року скасувати.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування майна з незаконного володіння, скасування державної реєстрації, поновлення державної реєстрації права власності на нерухоме майно відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір, сплачений за подання апеляційної та касаційної скарг, у розмірі 39 725,00 грн.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 24 травня 2023 року та постанова Харківського апеляційного суду від 02 травня 2024 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко
Переглядів
Коментарі
Переглядів
Коментарі
Отримайте швидку відповідь на юридичне питання у нашому месенджері, яка допоможе Вам зорієнтуватися у подальших діях
Ви бачите свого юриста та консультуєтесь з ним через екран , щоб отримати послугу Вам не потрібно йти до юриста в офіс
Про надання юридичної послуги та отримайте найвигіднішу пропозицію
Пошук виконавця для вирішення Вашої проблеми за фильтрами, показниками та рейтингом
Переглядів:
611
Коментарі:
0
Переглядів:
500
Коментарі:
0
Переглядів:
460
Коментарі:
0
Переглядів:
975
Коментарі:
1
Переглядів:
1175
Коментарі:
0
Переглядів:
877
Коментарі:
0
Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.
Повний текстПриймаємо до оплати
Copyright © 2014-2025 «Протокол». Всі права захищені.
page
youtube