Відсутність загальної доступності подвір'я, наявність на ньому засобів, які перешкоджають доступу сторонніх осіб вказує на те, що таке подвір'я є сховищем (ВС/ККС № 205/5830/16-к від 19.11.2018)

Фабула судового акту: У цьому рішенні Об’єднана палата Касаційного кримінального суду надала тлумачення поняттю «охоронювана територія» яке має значення для кваліфікації дії винної особи за ч. 3 ст. 185 КК України.

Нагадаю, що раніше ККС у своїй постанові від 10.04.2018 у справі № 569/6988/16-к висловився про те, що територію, навіть якщо вона мала огорожу, не можна вважати сховищем оскільки така встановлює лише видимі межі території, а не як сховище.

У даній справі судом першої інстанції з яким погодився і апеляційний суд злочинні дії обвинуваченого було перекваліфіковано з ч. 3 ст. 185 на ч. 2 ст. 185 КК України.

Таке рішення було обґрунтовано тим, що, не зважаючи на встановлену навколо огорожу, територію домоволодіння не можна вважати спеціальним місцем, призначеним для тимчасового або постійного зберігання матеріальних цінностей та вона не підпадає під ознаки сховища.

На вирок та увалу судів прокурором подано касаційну скаргу у якій представник сторони обвинувачення вказав, що «сховище» - поняття широке та ним може бути будь-яке місце, що призначене для постійного чи тимчасового зберігання майна і має засоби охорони від доступу сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), та оскільки винна особа проникла на територію домоволодіння незаконно, а територія домоволодіння має засоби охорони - огорожу, тобто підпадає під ознаки сховища, то його дії слід кваліфікувати саме за ч.3 ст. 185 КК України.

Оцінуючи вказані доводи Касаційний кримінальний суд вказав, що відповідно до усталених у доктрині кримінального права підходів сховище - це завжди певне місце або територія, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей та мають будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб (наприклад, огорожа, наявність охоронця, сигналізація), що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння на них сторонніх осіб.

З огляду на це, належним чином огороджена територія домоволодіння, яка використовується для постійного чи тимчасового зберігання майна, як правило, може бути визнана сховищем.

Проте не можна вважати сховищем подвір'я, огорожа якого не перешкоджає проникненню туди сторонніх осіб, внаслідок незавершеності (окремі частини подвір'я не мають суцільного паркана), наявності пошкоджень (проломів), конструктивних особливостей (невелика висота, складається лише зі стовпів та жердин чи дроту, не містить воріт чи хвірток). Також не може виступати сховищем таке подвір'я, яке є загальнодоступним, зокрема, коли на ньому є об'єкти громадського користування (наприклад, колодязь, туалет) чи через нього проходять спільні комунікації (зокрема, стежка), або влаштовані пристосування, які полегшують доступ на подвір'я тощо.

Відсутність же загальної доступності подвір'я, а тим більше наявність на ньому пристосувань, засобів, які перешкоджають доступу сторонніх осіб (собак, освітлення, засувів чи гачків, а тим більше, замків на воротах та хвіртках), огорожі, яка за своїми розмірами, матеріалами, конструкцією призначена обмежити чи утруднити доступ сторонніх осіб, навпаки, вказує на те, що таке подвір'я в кримінально-правовому розумінні набуває статусу сховища. Про те, що подвір'я виконує роль сховища, вказує його фактичне використання для зберігання майна.

У даній конкретній справі, попри те, що у формулюванні обвинувачення було зазначено про те, що засуджений, маючи умисел на таємне викрадення чужого майна, «через паркан перебрався на територію … домоволодіння, звідки, діючи повторно, з корисливої зацікавленості, таємно викрав майно», суду не були надані належні та допустимі докази, які в сукупності доводили б наявність ознак сховища у території домоволодіння, звідки було викрадено майно (крім короткої вказівки в протоколі огляду місця події про наявність паркану, при цьому в даному протоколі відсутні будь-які інші дані, які б дали можливість з'ясувати об'єктивні характеристики цього паркану (висоту, матеріал, цілісність тощо) або самої території домоволодіння з метою визначення її функціонального призначення як сховища).

Слід зауважити, що при винесенні вказаної постанови суддя Огурецький В.П. висловив свою окрему думку відповідно до якої суд першої інстанції не дав належної оцінки фактичним обставинам, які свідчать, що подвір'я домоволодіння використовувалося потерпілим як місце зберігання майна, що огорожа за своїм розміром і конструкцією об'єктивно перешкоджала вільному доступу сторонніх осіб на територію подвір'я, ворота і хвіртки були зачинені. Це підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами.

Проте, як убачається з вироку, суд першої інстанції, визнавши встановленим, що засуджений з метою таємного викрадення чужого майна через паркан перебрався на територію вказаного домоволодіння, не зазначив і таким чином виключив з обвинувачення те, що для подолання паркану засудженому знадобилися фізичні зусилля. А ця обставина вказує на характер огорожі, яка у цьому випадку обмежувала вільний доступ до території домоволодіння і подолання якої потребувало додаткових фізичних зусиль. Суд також виключив з обвинувачення і те, що територія за парканом є сховищем і що місце, куди проникла винна особа, є подвір'ям домоволодіння.

Аналізуйте судовий акт: Огороджена територія домоволодіння більше не є сховищем або дивні новації Верховного Суду (ВС/ККС № 569/6988/16-к від 10.04.2018)

Крадіжка із проникнення до «тамбурного» приміщення квартир повинна кваліфікуватись за ч. 3 ст. 185 КК України (ВС/ККС № 643/6629/16-к від 08.02.2018)

Наявність вільного доступу до приміщення при вчиненні злочинів проти власності унеможливлює застосування кваліфікуючої ознаки «проникнення у приміщення» (ВС/ВП № 569/1111/16-к від 18.04.2018)

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважаючи на це, продовжені винною особою належить кваліфікувати як грабіж (№ 686/21508/15-к від 30.08.2017)

Постанова

Іменем України

19 листопада 2018 р.

м. Київ

Справа № 205/5830/16-к

Провадження № 51-2436кмо18

Об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:

головуючого Мазура М. В.,

суддів: Григор'євої І. В., Кравченка С. І., Огурецького В. П., Щепоткіної В. В.,

за участю:

секретаря судового засідання Миколюка Я. О.,

прокурорів Чупринської Є.М., Пашкова Є.Є.

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року у межах кримінального провадження № 12016040690002686 по обвинуваченню

ОСОБА_1, громадянина України, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Дніпрі, проживає за адресою: АДРЕСА_1 раніше судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК.

Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 жовтня 2016 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

Згідно з вироком суду, ОСОБА_1 16 червня 2016 року у невстановлений досудовим розслідуванням час, маючи умисел на таємне викрадення чужого майна, прибув до будинку АДРЕСА_2 де реалізуючи свій злочинний умисел, через паркан перебрався на територію вказаного домоволодіння, звідки, повторно, з корисливих мотивів, таємно викрав майно, належне потерпілому ОСОБА_2 - алюмінієвий бідон вартістю 918,17 грн та алюмінієве корито вартістю 143,50 грн, а всього на загальну суму 1061,67 грн, після чого з викраденим з місця злочину зник.

Своє рішення про відсутність у діях ОСОБА_1 кваліфікуючої ознаки «проникнення у сховище» суд першої інстанції обґрунтував тим, що, не зважаючи на встановлену навколо огорожу, територію домоволодіння не можна вважати спеціальним місцем, призначеним для тимчасового або постійного зберігання матеріальних цінностей та вона не підпадає під ознаки сховища.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду у цьому суді на підставі п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК.

Свої вимоги прокурор мотивує тим, що суд апеляційної інстанції, погодившись з висновком місцевого суду про відсутність у діях ОСОБА_1, який через паркан перебрався на територію домоволодіння та викрав майно, кваліфікуючої ознаки «проникнення у сховище», не застосував закон України про кримінальну відповідальність, який підлягав застосуванню.

При цьому прокурор указує, що «сховище» - поняття широке та ним може бути будь-яке місце, що призначене для постійного чи тимчасового зберігання майна і має засоби охорони від доступу сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), та оскільки ОСОБА_1 проник на територію домоволодіння незаконно, а територія домоволодіння має засоби охорони - огорожу, тобто підпадає під ознаки сховища, то його дії слід кваліфікувати саме за ч.3 ст. 185 КК.

Підстави розгляду кримінального провадження об'єднаною палатою

Прокурором подано клопотання про передачу кримінального провадження за касаційною скаргою прокурора на розгляд об'єднаної палати.

Клопотання мотивоване тим, що відсутня єдина практика застосування положень ч. 3 ст. 185 КК у правових правовідносинах. При цьому прокурор посилався на постанови Першої та Другої судових палат Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справах № 569/6988/1 б-к, № 756/16/15-к, 760/1382/16-к, в яких надано різну кримінально-правову оцінку подібних фактичних обставин при встановлені наявності такої кваліфікуючої ознаки крадіжки як «проникнення у сховище».

Так, як вбачається з постанов Першої та Другої судових палат Касаційного кримінального суду Верховного суду, ухвалених у кримінальних провадженнях 756/16/15-к та 760/1382/16-к, суд касаційної інстанції дійшов висновку про правильну кримінально-правову оцінку діянь осіб та наявність кваліфікуючої ознаки крадіжки - «проникнення у сховище» у випадках незаконного проникнення осіб на огороджену територію.

Разом із цим, прокурором долучено постанову Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, ухвалену у кримінальному провадженні 569/6988/16-к, у якій касаційний суд дійшов висновку, що територію подвір'я, навіть якщо вона мала огорожу, не можна вважати сховищем, адже огорожа встановлює лише видимі межі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 03 липня 2018 року зазначене клопотання прокурора задоволено і кримінальне провадження в порядку ч. 2 ст. 434-1 КПК було передано на розгляд об'єднаної палати Верховного Суду.

Таке рішення колегія суддів прийняла у зв'язку з тим, що вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, зокрема, в постанові Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду, ухваленій у кримінальному провадженні 569/6988/16-к.

Також колегія суддів вказала і на іншу практику Верховного Суду, яка міститься у постановах Першої та Другої судових палат Касаційного кримінального суду Верховного Суду, ухвалених у кримінальних провадженнях 756/16/15-к та 760/1382/16-к.

При цьому колегія суддів своє рішення мотивувала тим, що теорією кримінального права сформовано підхід, що під поняттям «сховище» слід розуміти певні місця чи ділянки території, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які обладнані огорожею чи технічними засобами або забезпечені іншої охороною: пересувні автолавки, рефрижератори, контейнери, сейфи та інші сховища.

З огляду на викладене, виходячи з необхідності забезпечення додержання принципу правової (юридичної) визначеності, є передбачені законом підстави для здійснення касаційного розгляду даного кримінального провадження об'єднаною палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор Чупринська Є. М. та прокурор Пашков Є. Є. вважали касаційну скаргу прокурора обґрунтованою та просили її задовольнити.

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з'явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, заперечень або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Положеннями ст. 438 КПК визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: 1) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; 2) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; 3) невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412-414 КПК.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 185 КК кримінальна відповідальність передбачена за крадіжку, поєднану з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому.

ОСОБА_1 органом досудового слідства обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст. 185 КК, а саме у викраденні чужого майна (крадіжці), поєднаному з проникненням у сховище, вчиненому повторно.

За вироком суду, кваліфікуючу ознаку «вчинення злочину з проникненням у сховище» виключено з пред'явленого обвинувачення з тих мотивів, що територія домоволодіння загалом не є спеціальним місцем, призначеним для тимчасового або постійного зберігання матеріальних цінностей, та не підпадає під ознаки сховища.

В апеляційній скарзі прокурор просив скасувати вирок у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_1 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст.185 КК, та призначити покарання у вигляді позбавлення волі строком на три роки, оскільки вважав, що територія домоволодіння, на яку проник засуджений має засоби охорони, а саме - огорожу, тобто підпадає під ознаки сховища.

Відмовляючи прокурору у задоволенні його апеляційних вимог, апеляційний суд послався на висновок Верховного Суду України, відображений у Постанові від 31 січня 2013 року та постанову Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» та зазначив, що домоволодіння потерпілого було огороджено парканом, але не встановлено об'єктивних даних, що саме територія домоволодіння є сховищем для зберігання матеріальних цінностей, а тільки те, що вказана територія для обслуговування домоволодіння була огороджена парканом, не може відносити її до поняття «сховище».

У даному кримінальному провадженні на розгляд об'єднаної палати винесено питання щодо наявності кваліфікуючої ознаки крадіжки - «проникнення у сховище» у випадках проникнення осіб на огороджену територію.

При вирішенні цього питання слід брати до уваги те, що чинний КК не містить законодавчої дефініції поняття «сховище», однак його тлумачення дається в усталеній судовій практиці та в доктрині кримінального права.

Так, у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» № 10 від 6 листопада 2009 року, під сховищем пропонувалося розуміти «певне місце чи територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо».

Схоже визначення поняття «сховище» міститься у постанові Верховного Суду України від 31 січня 2013 року в справі №5-33кс12: «під поняттям «сховище» слід розуміти певні місця чи ділянки території, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які обладнані огорожею чи технічними засобами або забезпечені іншої охороною: пересувні автолавки, рефрижератори, контейнери, сейфи та інші сховища».

Відповідно до усталених у доктрині кримінального права підходів сховище - це завжди певне місце або територія, які використовуються для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей та мають будь-які засоби охорони від доступу сторонніх осіб (наприклад, огорожа, наявність охоронця, сигналізація), що унеможливлюють (суттєво ускладнюють) вільне та безперешкодне потрапляння на них сторонніх осіб.

З огляду на це, належним чином огороджена територія домоволодіння, яка використовується для постійного чи тимчасового зберігання майна, як правило, може бути визнана сховищем.

Проте не можна вважати сховищем подвір'я, огорожа якого не перешкоджає проникненню туди сторонніх осіб, внаслідок незавершеності (окремі частини подвір'я не мають суцільного паркана), наявності пошкоджень (проломів), конструктивних особливостей (невелика висота, складається лише зі стовпів та жердин чи дроту, не містить воріт чи хвірток). Також не може виступати сховищем таке подвір'я, яке є загальнодоступним, зокрема, коли на ньому є об'єкти громадського користування (наприклад, колодязь, туалет) чи через нього проходять спільні комунікації (зокрема, стежка), або влаштовані пристосування, які полегшують доступ на подвір'я тощо.

Відсутність же загальної доступності подвір'я, а тим більше наявність на ньому пристосувань, засобів, які перешкоджають доступу сторонніх осіб (собак, освітлення, засувів чи гачків, а тим більше, замків на воротах та хвіртках), огорожі, яка за своїми розмірами, матеріалами, конструкцією призначена обмежити чи утруднити доступ сторонніх осіб, навпаки, вказує на те, що таке подвір'я в кримінально-правовому розумінні набуває статусу сховища. Про те, що подвір'я виконує роль сховища, вказує його фактичне використання для зберігання майна.

Таким чином, оскільки ч. 3 ст. 185 КК (як і ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 187 КК) визначають як кваліфікуючу ознаку проникнення саме у «сховище», а не на «огороджену територію», «подвір'я» тощо, то в кожному конкретному кримінальному провадженні, де обвинувачення за цими статтями включає кваліфікуючу ознаку «проникнення у сховище», належить установити об'єктивні обставини, які дозволяють ідентифікувати відповідне місце чи територію як «сховище». Ці обставини, з огляду на положення ст. 91-94 КПК, підлягають обов'язковому доказуванню, а зібрані та надані суду докази - відповідній оцінці.

Зокрема, у кримінальних провадженнях №№ 756/16/15-к та 760/1382/16-к згідно з установленими судами обставинами, огороджена територія мала всі ознаки сховища, тому суди дійшли висновку щодо наявності у діях особи кваліфікуючої ознаки крадіжки - «проникнення у сховище».

Разом із тим, у кримінальному провадженні № 569/6988/16-к Верховний Суд, виходячи з обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанції, вказав, що особа проникла на огороджену територію шляхом вільного доступу, а тому така кваліфікуюча ознака як «проникнення у сховище» - відсутня.

У даному конкретному випадку, попри те, що у формулюванні обвинувачення було зазначено про те, що ОСОБА_1, маючи умисел на таємне викрадення чужого майна, «через паркан перебрався на територію … домоволодіння, звідки, діючи повторно, з корисливої зацікавленості, таємно викрав майно», суду не були надані належні та допустимі докази, які в сукупності доводили б наявність ознак сховища у території домоволодіння, звідки було викрадено майно (крім короткої вказівки в протоколі огляду місця події про наявність паркану, при цьому в даному протоколі відсутні будь-які інші дані, які б дали можливість з'ясувати об'єктивні характеристики цього паркану (висоту, матеріал, цілісність тощо) або самої території домоволодіння з метою визначення її функціонального призначення як сховища).

Відповідно до положень ст. 62 Конституції України, ст. 17, ч. 3 ст. 373 КПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності вини особи мають тлумачитися на її користь.

За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанції правильно дійшли висновку про відсутність кваліфікуючої ознаки проникнення у сховище, оскільки обвинувачення в цій частині не підтверджувалося сукупністю належних і допустимих доказів.

Виходячи з наведеного, доводи касаційної скарги прокурора щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції закону України про кримінальну відповідальність в даному кримінальному провадженні є безпідставними і задоволенню не підлягають.

Висновок щодо застосування норм права

Огороджена територія, у тому числі приватного домоволодіння, може бути віднесена за своїми ознаками до поняття «сховище», виходячи з характеру огорожі (розміру, конструкції, цілісності тощо), наявності інших пристосувань, засобів (охорони, сигналізації, собак, освітлення, засувів, гачків, замків на воротах і хвіртках тощо), які об'єктивно перешкоджають вільному доступу сторонніх осіб, а також інших ознак, які дозволяють ідентифікувати вказану територію як таку, що має призначення постійного або тимчасового зберігання матеріальних цінностей (тобто є сховищем).

При цьому в кожному конкретному кримінальному провадженні, де обвинувачення за ч. 3 ст. 185 КК (ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 187 КК) включає кваліфікуючу ознаку «проникнення у сховище», належить встановити об'єктивні обставини, які дозволяють ідентифікувати відповідне місце чи територію як «сховище». Ці обставини, з огляду на положення ст. 91-94 КПК, підлягають обов'язковому доказуванню, а зібрані та надані суду докази - відповідній оцінці.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 434 434-2 436 441 442 КПК, Суд

постановив:

Касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року у відносно ОСОБА_1 - без зміни.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Огурецького В.П. у провадженні №51-2436км18 за касаційною скаргою прокурора Гусєвої М.Б., яка брала участь у розгляді кримінального провадження судом першої інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року

Об'єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду постановою від 19 листопада 2018 року ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області

від 29 грудня 2016 року у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_2 залишила без змін, а касаційну скаргу прокурора Гусєвої М.Б. - без задоволення.

У касаційній скарзі прокурор порушувала питання про скасування ухвали апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, погодившись із висновком суду першої інстанції про відсутність у діях ОСОБА_2, який через паркан пробрався на територію домоволодіння та викрав майно, кваліфікуючої ознаки «проникнення у сховище», не застосував закону України про кримінальну відповідальність, який підлягав застосуванню. Прокурор стверджувала, що у цій конкретній справі, оскільки ОСОБА_2 незаконно проник на територію домоволодіння, яка має засоби охорони - огорожу, то його дії містять кваліфікуючу ознаку «проникнення у сховище», і їх потрібно кваліфікувати за ч. 3 ст. 185 КК.

Вважаю, що касаційна скарга підлягала задоволенню на таких підставах.

Об'єднана палата у постанові сформувала правовий висновок, згідно з яким огороджена територія, у тому числі приватного домоволодіння, може бути віднесена за своїми ознаками до поняття «сховище», виходячи з характеру огорожі (розміру, конструкції, цілісності тощо), наявності інших пристосувань, засобів (охорони, сигналізації, собак, освітлення, засувів, гачків, замків на воротах і хвіртках тощо), які об'єктивно перешкоджають вільному доступу сторонніх осіб, а також інших ознак, які дозволяють ідентифікувати вказану територію як таку, що має призначення постійного або тимчасового зберігання матеріальних цінностей (тобто є сховищем). При цьому в кожному конкретному кримінальному провадженні, де обвинувачення за ч. 3 ст. 185 КК (ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 187 КК) включає кваліфікуючу ознаку «проникнення у сховище», належить встановити об'єктивні обставини, які дозволяють ідентифікувати відповідне місце чи територію як «сховище». Ці обставини, з огляду на положення ст. 91-94 КПК, підлягають обов'язковому доказуванню, а зібрані та надані суду докази - відповідній оцінці.

Погоджуюсь із висновком об'єднаної палати щодо застосування норм права, як і з обґрунтуванням цього висновку в мотивувальній частині постанови.

Водночас не згоден з висновком об'єднаної палати, що у зазначеному кримінальному провадженні суду не було надано належних та допустимих доказів, які б в сукупності доводили наявність ознак сховища в території домоволодіння, звідки було викрадено майно, зокрема її функціонального призначення як сховища. З огляду на це також не погоджуюсь із тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність у діях засудженого кваліфікуючої ознаки «проникнення у сховище».

Як вбачається з обвинувального акта, ОСОБА_2 обвинувачувався в тому, що він, реалізуючи умисел, спрямований на повторне, таємне викрадення чужого майна,

16 червня 2016 року за допомогою фізичного зусилля переліз через паркан вказаного домоволодіння, тим самим проник до сховища, яке належить потерпілому. Знаходячись в огородженому подвір'ї домоволодіння, підійшов до місця, де знаходились алюмінієві бідон та корито ї викрав вказане майно.

З вироку, журналу судового засідання та аудіозапису судового засідання від 17 жовтня 2016 року вбачається, що ОСОБА_2 повністю визнав свою вину у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст.185 КК, за обставин, зазначених в обвинувальному акті. А отже, сторона захисту не оспорювала встановлених стороною обвинувачення обставин вчинення кримінального правопорушення.

Рішення суду першої інстанції про виключення кваліфікуючої ознаки «проникнення у сховище» ґрунтується на категоричному висновку, що «територія домоволодіння загалом не є спеціальним місцем, призначеним для тимчасового або постійного зберігання матеріальних цінностей, та не підпадає під ознаки сховища».

Проте суд не дав належної оцінки фактичним обставинам, які свідчать, що подвір'я домоволодіння використовувалося потерпілим як місце зберігання майна, що огорожа за своїм розміром і конструкцією об'єктивно перешкоджала вільному доступу сторонніх осіб на територію подвір'я, ворота і хвіртки були зачинені. Це підтверджується дослідженими в судовому засіданні доказами.

Так, з даних, що містяться у протоколі огляду місця події, вбачається, що вхід на територію домоволодіння здійснюється через металеву хвіртку. Територія розміром 17 на 21 метр, з лівого боку розташований будинок, з правого - сарай. Територію домоволодіння огороджено по всьому периметру парканом.

З показань обвинуваченого ОСОБА_2 у суді першої інстанції вбачається, що: в ніч на 16 червня 2016 року він на автомобілі під'їхав до домоволодіння потерпілого

ОСОБА_3, щоб здати металолом; йому було відомо, що потерпілий на подвір'ї облаштував пункт прийому металолому; він став стукати у зачинену металеву хвіртку, проте господар не вийшов; він знав, що з іншого боку домоволодіння є ще одна хвіртка, виготовлена із сітки, відігнувши яку, можна залізти до подвір'я; саме так він проник на територію подвір'я, звідки викрав алюмінієві бідон та корито.

Проте, як убачається з вироку, суд першої інстанції, визнавши встановленим, що ОСОБА_2 з метою таємного викрадення чужого майна через паркан перебрався на територію вказаного домоволодіння, не зазначив і таким чином виключив з обвинувачення те, що для подолання паркану засудженому знадобилися фізичні зусилля. А ця обставина вказує на характер огорожі, яка у цьому випадку обмежувала вільний доступ до території домоволодіння і подолання якої потребувало додаткових фізичних зусиль. Суд також виключив з обвинувачення і те, що територія за парканом є сховищем і що місце, куди проник ОСОБА_2, є подвір'ям домоволодіння.

Обставинам, які, як вважав прокурор, було неправильно оцінено у вироку суду першої інстанції, апеляційний суд також належної оцінки не дав.

Як видно з тексту ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня

2016 року, мотивувальна частина вказаного судового рішення взагалі не містить аналізу фактичних обставин цього кримінального провадження. Суд апеляційної інстанції обмежився викладенням загальних висновків, що містяться у Постанові Верховного Суду України від 31 січня 2013 року № 5-33 кс12, без будь - якого узгодження з конкретними обставинами цього кримінального провадження. Проте, під час розгляду провадження у суді апеляційної інстанції обвинувачений чітко і недвозначно заявив, що повністю згоден з апеляційною скаргою прокурора та позицією останнього щодо факту проникнення на територію подвір'я з метою викрадення майна, та визнав, що має нести відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст.185 КК. На запитання головуючого судді, чи не пов'язане визнання ним факту його проникнення саме у сховище з нерозумінням правового змісту цього поняття, ОСОБА_2 заявив, що у разі недостатності його пояснень для з'ясування питань щодо огородження подвір'я та зберігання у ньому майна суд може викликати і допитати потерпілого (журнал судового засідання та аудіозапис судового засідання від 29 грудня 2016 року).

Таким чином, при розгляді кримінального провадження як судом першої, так і судом апеляційної інстанції було підтверджено обвинувачення, що огороджене подвір'я домоволодіння АДРЕСА_1 є сховищем, яке використовувалося потерпілим ОСОБА_3 для зберігання майна, а ОСОБА_2 умисно з метою викрадення чужого майна здійснив проникнення у вказане сховище.

Викладене дозволяє зробити висновок, що у кримінальному провадженні встановлено як об'єктивні, так і суб'єктивні ознаки вчинення ОСОБА_2 таємного викрадення чужого майна, поєднаного з проникненням у сховище, і його дії мали бути кваліфіковані за ч.3 ст.185 КК.

Відповідно до вимог частини 1 ст. 438 КПК підставою для скасування судового рішення є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Вважаю, що касаційна скарга підлягала задоволенню, а ухвала апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 грудня 2016 року - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Суддя В.П.Огурецький