ВАКЦИНАЦІЯ: ЧИ Є ДИСКРИМІНАЦІЯ?

Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube
ВАКЦИНАЦІЯ: ЧИ Є ДИСКРИМІНАЦІЯ? - 0_68843100_1626615319_60f42e17a8178.jpg

З самого початку вакцинації від особливо небезпечної інфекційної хвороби COVID—19 українська влада пішла шляхом розподілу вакцини державою за визначеними нею ж самою критеріями. При встановленні пріоритетності груп населення для вакцинації, що викликало ситуацію, коли тривалий час люди, які відносилися до цих так званих пріоритетних груп, не дуже активно вакцинувалися, а інші люди, які бажали отримати вакцину, не мали такої можливості. На момент написання цієї статті гострота проблеми знизилася, хоча досі проблеми у ряді регіонів, включно із Києвом, із можливістю вибору вакцини.

Але фактично ніхто не розібрав цю ситуацію з суто правової точки зору, з точки зору дотримання прав людини та того, чи є ухвалений порядок вакцинації дискримінаційним стосовно тих чи інших груп населення.

От і розберемо цю ситуацію з позиції суто правової.

Нормативний акт, яким встановлено порядок вакцинації, у тому числі, щодо груп населення, - Дорожня карта з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках (ЗАТВЕРДЖЕНО: Наказ Міністерства охорони здоров'я України 24 грудня 2020 року N 3018 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 9 лютого 2021 року N 213). У подальшому будемо називати її просто Дорожня карта.

Визначенню цільових груп для вакцинації приділено окремий розділ Дорожньої карти, у якому вказано, зокрема:

«МОЗ були затверджені дев'ять пріоритетних груп для вакцинації від коронавірусної хвороби COVID-19, які включають (у порядку пріоритетності доступу до вакцинації):

медичних працівників, включаючи осіб, які беруть безпосередню участь у заходах з протидії пандемії коронавірусної хвороби COVID-19;

працівників соціальної сфери, включаючи соціальних працівників;

осіб, які проживають у закладах (установах) з надання довгострокового догляду та підтримки та працівники таких закладів (установ);

людей похилого віку (60 років і старше), включаючи осіб із супутніми захворюваннями, які знаходяться у групі ризику щодо розвитку ускладнень та настання смерті в зв'язку із захворюванням на коронавірусну хворобу COVID-19 (люди, у яких діагностовано захворювання ендокринної системи, серцево-судинні захворювання, хронічні захворювання дихальних шляхів, хронічні захворювання нервової системи, хронічні захворювання сечовидільної системи, онкологічні захворювання, хронічні захворювання органів кровотворення та крові); з наступною пріоритетністю в цій групі починаючи з людей віком від 85 років (найвищий пріоритет), і далі з розподілом на когорти 84 - 80 років, 79 - 75 років, 74 - 70 років, 69 - 65 років, 64 - 60 років;

військовослужбовців (включаючи Збройні сили України та Національну гвардію України), які беруть участь в Операції об'єднаних сил;

працівників критично важливих структур державної безпеки, включаючи Державну службу України з надзвичайних ситуацій, Національну поліцію України, Національну гвардію України, Службу безпеки України, Державну прикордонну службу України, військовослужбовців Збройних Сил України, Міністерство внутрішніх справ України;

учителів та інших працівників сфери освіти;

дорослих (віком від 18 до 59 років) із супутніми захворюваннями, які знаходяться у групі ризику щодо розвитку ускладнень та настання смерті в зв'язку із захворюванням на коронавірусну хворобу COVID-19 (люди, у яких діагностовано захворювання ендокринної системи, серцево-судинні захворювання, хронічні захворювання дихальних шляхів, хронічні захворювання нервової системи, хронічні захворювання сечовидільної системи, онкологічні захворювання, хронічні захворювання органів кровотворення та крові);

людей, які перебувають в місцях обмеження волі та/або слідчих ізоляторах та працівників місць обмеження волі та/або слідчих ізоляторів.»

Далі окремим розділом введено етапи вакцинації, й вказані вище цільові групи розподілено по цих етапах. Зокрема, перший етап передбачає вакцинацію лише медпрацівників. Які працюють у «ковідних» мед закладах, військовослужбовців у зоні ООС та осіб у інтернатах, другий – інших медичних працівників та соціальних працівників, а також людей у віці від 85 років, третій – осіб, які забезпечують виконання функцій держави, вчителів та осіб у віці від 65 до 84 років, і т.і.

Тобто, сама «ідеологія» цього нормативного акту побудована не просто на нерівності громадян у доступі до певного блага, у даному випадку – вакцини, а на визначенні адміністративних критеріїв такого доступу.

Тепер уявимо собі, що ми оскаржуємо цей нормативний акт у адміністративному суді (насправді, це, на жаль, навряд чи має практичний сенс: справа у строках розгляду справ судами, у тому числі й адміністративними, - поки буде ухвалено рішення, скоріше за усе, закінчиться якщо не пандемія, то, принаймні, процес вакцинації населення… Тому ця стаття – скоріше суто теоретичне юридичне дослідження, для розуміння рівня дотримання елементарних прав людини в Україні та того, наскільки серйозна ситуація із дискримінаційними нормами в Україні на рівні підзаконних актів. Для такого дослідження даний приклад є дуже показовим.)

Передусім, згадаємо, що ч.2 ст..24 Конституції України прямо забороняє встановлення привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками (сама конституційна норма прямо передбачає, що перелік таких ознак не є виключним). Тобто, фактично мова йде про заборону встановлення нерівного відношення до будь-яких категорій осіб у доступі до будь-яких благ. І «привілеї» не можна встановлювати не лише для багатих, сильних, представників більшості, тощо, - але й навпаки: для бідних, слабких, меншин… Це принципово, це прямо випливає з конституційної норми, а такі норми не лише мають вищу юридичну силу, але й є нормами прямої дії.

Більш докладне визначення дискримінації дає Закон «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», а саме п.2 ч.1 ст.1:

«дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними…»

Звернемо увагу на те, що у вказаній нормі серед тих ознак, неоднакове відношення до різних осіб за якими прямо визнається дискримінацією, прямо вказано вік.

Отже, ситуація. Коли пріоритетність вакцинації визначається у залежності від віку. Причому це формально встановлено на рівні відомчого акту, - є очевидно дискримінаційною щодо людей, яким менше 65 років. Мало того, явно суперечить вимогам ст..2 вказаного Закону у частині забезпечення рівності прав і свобод осіб та груп осіб, забезпечення рівності перед законом та рівних можливостей. Ч.2 ст.6 Закону прямо забороняє дискримінацію.

Окрім того, ст..8 Закону передбачає проведення антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів. Чи проводилася така перед прийняттям Дорожньої карти..? (Маю сподівання, що, якби проводилася, то вказані вище суперечності викликали б у тих, хто її проводив би, серйозні питання.)

Таким чином, очевидно, що встановлення переваги у отриманні вакцин у залежності від віку викликає дуже великий сумнів (м’яко кажучи) як з точки зору дотримання норм Конституції, так і Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

До речі, на момент написання цієї статті склалася ситуація, коли, наприклад, у Києві люди у віці старше 65 років мають можливість вибору вакцини, тоді як молодшим у центрах масової вакцинації пропонують безальтернативно вакцину CoronaVac. Аналогічним чином при вакцинації організованих колективів використовують не той препарат, який пропонують тим, хто звернувся до центрів масової вакцинації індивідуально. Тобто, у залежності від, по суті, свавільно обраних ознак до людей демонструється неоднакове ставлення. Причому навіть у залежності не лише від віку, а й розміру колективу, у якому людина працює, оскільки, якщо колектив маленький, або людина працює сама на себе (наприклад, ФОП), то організувати вакцинацію організованого колективу неможливо, а отже, й вибір вакцин обмежується.

Читач може сам зробити висновок щодо того, як співвідноситься подібна практика із нормами Конституції та Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Тепер розглянемо ситуацію щодо інших «пріоритетних категорій», а одночасно – і щодо того, чи є практика, яка описана вище, «позитивними діями» у розумінні Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Оскільки ми моделюємо оскарження Дорожньої карти у адміністративному суді, то будемо мати на увазі критерії ч.2 ст.2 КАС України:

«У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.»

Отже, зрозуміло, що «пріоритетність» щеплення медичних працівників є природною з точки зору тих функцій, які вони виконують, та того факту, що саме внаслідок виконання цих функцій найбільше ризикують заразитися коронавірусом. Те ж саме стосується й військовослужбовців, особливо тих, які несуть службу у зоні ООС. Справа не лише у важливості збереження стану їх здоров’я для боєздатності підрозділів, а відтак, і для захисту держави, а іще й у тому, що вони живуть часто в умовах, які унеможливлюють дотримання соціальної дистанції (казарма, тощо), а отже, у разі зараження когось одного, ризикують усі, хто знаходиться поруч…

Але у цьому є ще одне. Усі ці люди знаходяться в умовах, які збільшують вірогідність зараження, не з власного бажання (скажімо, це не відвідувачі якогось масового закладу), а в силу виконуваних функцій саме держави (оскільки в Україні медична галузь, в основному, не є приватною, а із військовослужбовцями зрозуміло й так).

Очевидно, що, якщо держава направляє цих людей на виконання потенційно небезпечних функцій, то логічно, що саме вона забезпечує й захист цих людей.

Але те ж саме стосується й поліцейських, співробітників прокуратури, судів, інших державних органів, які змушені постійно контактувати із громадянами. Наприклад, випадки відкладення слухання справ у судах через карантинні заходи (а таких випадків було багато) прямо призводять до порушення прав громадян, які є учасниками процесу, хоча, з іншого боку, слухання справ у великому складі учасників під час спалахів захворюваності являє очевидну небезпеку для здоров’я, у тому числі, й самих суддів. Причому у громадян така справа, здебільшого, одна, а в судді… Й по кожній суддя знаходиться у одному залі із кількома учасниками процесу, ризикуючи зараженням. Те ж стосується й секретарів, співробітників апарату суду, прокурорів, тощо.

На мій погляд, ситуація із вакциною повинна бути такою ж, як із будь-якими іншими засобами захисту. Наприклад, якщо я їжджу на мотоциклі тому, що мені це зручно, то шолом купую за власний рахунок. Якщо ж співробітник, скажімо, поліції у складі мотопатруля їздить, виконуючи службові обов’язки, то логічно, що не лише, мотоцикл, але й шолом йому забезпечує держава.

Але проблема у тому, що для громадян, які працюють на себе або у приватних структурах, тривалий час взагалі була відсутня можливість доступу до вакцини, навіть за плату, а щодо вибору вакцини – вона у значній мірі відсутня досі. Навіть за власний кошт.

Будучи адвокатом, наприклад, і розуміючи, що не працюю на державу безпосередньо, й вона не повинна мене забезпечувати засобами захисту нарівні із держслужбовцями, я був би згоден сплатити власні кошти за вакцину, але такого порядку в Україні просто не існує. І от досить тривалий період слідчі та прокурори мали доступ до вакцин, а адвокати у тому ж процесі були змушені ризикувати здоров’ям… Чи є така ситуація дискримінаційною? Очевидно, що так, навіть у контексті рівності сторін у процесі, яка (коли мова йде про безпеку самого перебування у процесі) має тлумачитися дещо ширше, ніж просто оцінка судом доказів, наданих сторонами.

Аналогічна ситуація й з тими, хто працює у інших органах державної влади та місцевого самоврядування, особливо, якщо їхні службові обов’язки вимагають контакту із людьми.

Але знов-таки, доступу до вакцини, навіть за плату, виявилися на тривалий час позбавленими співробітники приватного бізнесу. У тому числі й ті, хто безпосередньо обслуговує громадян (починаючи із касирів у супермаркетах, припинити роботу яких неможливо навіть у період найжорсткіших карантинних обмежень).

І от тут ми підходимо до ключової проблеми.

З одного боку, підтверджено науково, що COVID-19, дійсно, несе загрозу для літніх людей порівняно більшу. Але чи може приорітезація їхнього доступу до вакцини вважатися позитивними діями у сенсі Закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»? Очевидно, що ні. Бо, згідно п.5 ч.1 ст.1 Закону, такі дії мають бути спрямовані на усунення нерівності. А у даному випадку нерівність доступу до вакцини у залежності від віку якраз встановлюється.

Окрім того, ст..24 Конституції нічого не каже про будь-які позитивні дії, а прямо забороняє будь-які привілеї або обмеження у залежності від будь-яких ознак. А конституційні норми мають найвищу юридичну силу.

Мало того. Більшість осіб у віці від 65 років не працюють, а отримують пенсію. А це означає, що, по-перше, їм простіше обмежити соціальні контакти для убезпечення від зараження коронавірусом. Причому їхні доходи (пенсія) ніяким чином не зміняться від цього.

З іншого боку, залишаючи без вакцин економічно активне населення, держава призводить до двох наслідків. По-перше, якщо ця категорія громадян, здебільшого, не вакцинована, доводиться оголошувати чергові нокдауни, а це, у свою чергу, призводить до проблем у конкретних бізнесів, а у цілому – до погіршення економічної ситуації у державі (що видно, зокрема, за показниками зростання чи падіння ВВП). Вакцинація саме економічно активного населення могла б запобігти такому розвитку подій.

По-друге, у будь-якому випадку багато людей змушені продовжувати працювати. Навіть під час обмежувальних заходів – робота продовжується у багатьох сферах. Очевидно, що ті, хто продовжує працювати, змушені контактувати з іншими людьми, а у разі, якщо вони заразяться коронавірусом, то самі під час таких контактів можуть бути джерелом його подальшого розповсюдження. Кожен може заразити кількох людей, і, таким чином, збільшити ризик смерті у порівнянні навіть із ситуацією зараження однієї людини, яка сама більше ризикує тяжким перебігом хвороби, але має можливість обмеження соціальних контактів. Те ж саме стосується й ризику збільшення навантаження на медичну систему.

Тому чи відповідає практика обмеження доступу економічно активного населення до вакцин меті зменшення абсолютної смертності та розповсюдження захворювання, - теж велике питання.

А тому, очевидно, якби адміністративний суд розглядав цю справу, то змушений був би поставити перед собою питання про те, чи відповідає сама Дорожня карта та прийнята на її основі практика пунктам 1-4, 6-9 ч.2 ст.2 КАС України. (Ну, а щодо пункту 10, а саме строку початку вакцинації в Україні, - це взагалі окрема тема. І тут питання не лише до МОЗ…)

Може виникнути питання: але ж подібна практика прийнята й в інших країнах… Справа у тому, що, власне, уся ця пандемія у світовому масштабі загострила ідеологічні суперечності між (якщо брати загально) лівими та правими ідеями. Цьому присвячена моя книга, ознайомитися з якою можна тут: https://booknet.com/uk/book/xvoroba-chi-lki-b260765 Й окрема глава присвячена якраз тому, що той принцип вакцинації, який передбачає розподіл вакцин виключно державою, абсолютно неринковими методами, та ще й на підставі свавільно обраних критеріїв, кому давати, а кому ні, - це реванш саме лівих та бюрократів! Нам, хто має досвід життя у СРСР, дуже добре зрозуміло, що таке механізми розподілу державою різноманітних благ. І до чого призводить побудова держави на таких принципах. На жаль, дещо подібне впроваджується зараз у світі. Й вакцинація є якраз яскравим прикладом. У цьому контексті, коли політики бідкаються, що пандемія призводить до падіння економіки, а потім самі організовують вакцинацію таким чином, який не дає можливість цього уникнути, - це або дурість, або чергове лицемірство… Проте, які б не були причини, зовсім не обов’язково нашій владі займатися тим, що важко охарактеризувати інакше, ніж карго-культ.

Отже, очевидно, що не лише ефективним, але й справедливим та таким, що відповідає меті уникнення негативних наслідків для економіки, був би розподіл вакцин у пріоритеті для осіб, які виконують відповідні державні функції, а також на ринкових умовах – для економічно активного населення, принаймні, до тих пір, поки держава не має можливості прищепити більшість населення для досягнення колективного імунітету (за наявності кількості вакцини, достатньої для цього, можливе заохочення до безкоштовних щеплень). Але, на жаль, в нас також відбувається щось дуже схоже на повернення радянських практик розподілу, без урахування економічних факторів. Та робиться це, з правової точки зору, методами, які можуть бути багато ким розцінені, як дискримінаційні. А це, у свою чергу, може призвести до підриву важливих правових принципів. Хто наступний, та у зв’язку із чим..?

P.S. Я навмисно, щоб не отримати обвинувачень, що керуюся тим, «що мені не дісталося», не писав та не публікував цю статтю до того, як сам отримав обидві дози вакцини (шляхом запису через додаток ДІЯ). Тому особистої заінтересованості в мене немає. Але на те, як корисна та необхідна по своїй суті справа, - масова вакцинація, - виконується таким чином, який з правової точки зору є дискримінаційним, з політичної – поверненням радянських практик, а з економічної – не сприяє боротьбі із несприятливими наслідками пандемії, - дуже сумно.

Автор статті: Володарский Вадим Леонидович

2313
Просмотров
2
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0