26.11.2016 | Автор: Фурман Ірина Миколаївна
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (ВСУ: стаття 377-1 ЦПК)

Результат пошуку зображень за запитом "Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України"

АНАЛІЗ ЗАКОНОДАВСТВА ТА ПРАКТИКИ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ, ЩОДО ОБМЕЖЕНЬ СУДОМ У СПРАВІ ВИЇЗДУ ЗА МЕЖІ УКРАЇНИ -ОБГОВОРЮЄМО:

Аналізуємо судовий акт: ЦПК України не передбачає такого виду забезпечення позову як тимчасове обмеження у праві виїзду громадян України за кордон (Апеляційний суд Київської області, головуючий Поліщук М. А., судді Березовенко Р. В., Малорода О. І.)

Вступ

Верховний Суд України (далі – ВСУ) у грудні 2012 р. оприлюднив аналіз судової практики застосування ст. 377-1 Цивільного процесуального кодексу України щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України (інформаційний лист від 19 грудня 2012 р. № 119/0/54-12, текст узагальнення розміщено на офіційному сайті Суду в рубриці «Судова практика», підрозділ «Узагальнення судової практики»).

Разом з цим, у деяких судів виникали ускладнення під час розгляду подань державних виконавців про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, у тому числі щодо: строків розгляду таких подань; підсудності справ та юрисдикції судів; сплати судового збору; доказування ухилення боржників від виконання зобов’язань; перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядках тощо.

Це зумовило необхідність подальшого вивчення та узагальнення судової практики ВСУ.

Нормативно-правові документи:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р.

2. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.

3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.

5. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), який гарантує деякі права та свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, від 16 вересня 1963 р.

6. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі – ЦК).

7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. № 1618-ІV (далі – ЦПК).

Користуйтесь консультацією: Обмеження права виїзду за кордон: підстави та протидія

8. Закон України від 21 січня 1994 р. № 3857-ХІІ «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» (зі змінами станом на 23 грудня 2015 р.; далі – Закон № 3857-ХІІ), до якого з 1 жовтня 2016 р. відповідно до Закону України від 14 липня 2016 р. № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» також було внесено зміни.

9. Закон України від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (далі – Закон № 202/98-ВР), який з 5 жовтня 2016 р. втратив чинність згідно з Законом України від 2 червня 2016 р. № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

10. Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606-ХІV), який з  5 жовтня 2016 р. втратив чинність, крім статті 4, що втрачає чинність з 5 січня 2017 р. згідно із Законом України від 2 червня 2016 р. № 1404-VIII «Про виконавче провадження», а з   19 жовтня 2016 р. до цього Закону було внесено зміни відповідно до Закону України від 14 червня  2016 р. № 1414-VIII «Про фінансову реструктуризацію».

11. Закон України від 3 квітня 2003 р. № 661-ІV «Про державну прикордонну службу України» (далі – Закон № 661-ІV), останні зміни від      23 грудня 2015 р. № 901-VIII.

12. Закон України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі – Закон № 1382-V), останні зміни від 24 грудня 2015 р.

13. Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – ЄСПЛ) із змінами і доповненнями  від 16 жовтня 2012 р. № 5463-VI.

14. Закон України від 7 липня 2010 р. № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон № 2453-VІ), який з 30 вересня 2016 р. втратив чинність, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25 і 36 розділу XII Закону України від 2 червня 2016 р. № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» в новій редакції.

15. Закон України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI «Про судовий збір»       (далі – Закон № 3674-VI) із змінами й доповненнями, унесеними згідно із Законом України від 7 вересня 2016 р. № 1491-VІІІ.

16. Закон України від 22 вересня 2011 р. № 3773-VІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі – Закон № 3773-VІ),  із змінами, унесеними згідно із Законом України від 19 травня 2016 р. № 1379-VІІІ.

17. Постанова Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 р. № 17  «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» зі змінами від 25 травня 2016 р. № 338.

Пов’язане зображення

18. Інструкція з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 р. № 512/5, зі змінами від 29 вересня 2016 р. № 2832/5.

19.  Інструкція з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. № 173, зі змінами та доповненнями станом на 20 січня 2016 р.

20. Наказ Міністерства юстиції України спільно з Міністерством внутрішніх справ України від 7 лютого 2014 р. № 288/5/102 «Про затвердження Порядку взаємодії органів державної виконавчої служби та органів Державної прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження».

21. Постанова Пленуму Верховного Суду України  від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення  у цивільній справі».

22. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  1 березня 2013 р. № 3 (далі – ВССУ) «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

23. Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 р. № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» зі змінами від 3 червня 2016 р. № 4.

24. Постанова Пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 р. № 10 «Про застосування судами законодавства  про судові витрати у цивільних справах» зі змінами від 25 вересня 2015 р. № 10.

  1. Юрисдикція судів щодо вирішення справ за ст. 377-1 ЦПК

Вирішення судами питання про тимчасове обмеження у виїзді за межі України можливе тільки у порядку, визначеному ст. 377-1 ЦПК, та за поданням державного виконавця на підставі п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» , а також  п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України». Це питання вирішується у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, а також рішенням іншого органу (посадової особи), яке перебуває на виконанні органів Державної виконавчої служби (далі – ДВС).

Інші процесуальні кодекси: Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК), Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАС) та Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) – у розділах, що регулюють вирішення процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень, ухвалених за нормами цих кодексів, не містять норм щодо процесуального порядку обмеження права боржника на виїзд за межі України.

Таким чином, ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень (незалежно від виду судочинства), а також рішень інших органів та посадових осіб (наприклад, виконавчих написів нотаріусів, актів про стягнення штрафів з осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, органів Державної податкової та автомобільної інспекції, Державної митної служби та ін.) щодо боржників у виконавчому провадженні за будь-якими передбаченими ст. 17 Закону № 606-XIV виконавчими документами, примусове виконання яких здійснюється ДВС.

Однак, як вбачається із судових рішень, у місцевих та апеляційних судах Київської, Тернопільської, Запорізької, Кіровоградської, Чернівецької, Закарпатської, Хмельницької областей та м. Києва склалася неоднозначна практика у визначенні юрисдикції справ цієї категорії.

Так, державний виконавець ВДВС Нетішинського МУЮ Хмельницької області звернувся до суду з поданням про встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України боржника К. до виконання зобов’язань, покладених на нього постановою Хмельницького окружного адміністративного суду від 19 жовтня 2010 р. про стягнення з боржника К. на користь Славутської ОДПІ 103 961, 20 грн податкового боргу. Ухвалою Нетішинського міського суду від 8 лютого 2013 р. відмовлено у відкритті провадження за поданням на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК.

Суд вважав, що оскільки ст. 377-1 ЦПК знаходиться в розділі VI «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб)», який регламентує вирішення судами в порядку цивільної юрисдикції процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень виключно у цивільних справах, то вирішення процесуальних питань, у тому числі обмеження права боржника на виїзд за кордон, пов’язаних з виконанням ухвал та постанов в адміністративних справах, у порядку цивільного судочинства не розглядається.

Читайте статтю: Оформлення віз та виїзд малолітньої дитини за кордон без згоди батька

Ще один приклад, ухвалою Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 2 квітня 2013 р. (справа № 391/308/13) відмовлено у відкритті провадження у справі за поданням державного виконавця ВДВС Компаніївського районного управління юстиції Кіровоградської області про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон підприємця А. до виконання рішення окружного адміністративного суду на підставі п. 1 ч. 2  ст. 122 ЦПК. Суд дійшов висновку, що подання не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Пов’язане зображення

Такі процесуальні дії суперечать п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV та ст. 377-1 ЦПК.

У переважній більшості справ, які надійшли для узагальнення судової практики, подання державних виконавців у порядку ст. 377-1 ЦПК вносились у зв’язку з невиконанням зобов’язань, покладених на боржника судовим рішенням у цивільних справах (стягнення аліментів, кредитної та іншої заборгованості). Такі подання вносились і з метою виконання написів нотаріуса, Державної податкової інспекції, постанов окружного адміністративного суду, органів Державної  автомобільної інспекції (далі – ДАІ) та Державної митної служби про стягнення штрафу, рішень господарського суду про стягнення боргу та інше.

Допущені місцевими судами помилки з цього питання було виправлено апеляційними судами м. Києва, Чернівецької, Запорізької, Сумської та інших областей.

Так, ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 8 серпня 2014 р. подання державного виконавця державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції в м. Києві повернуто державному виконавцю на підставі положень п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Постановляючи оскаржувану ухвалу, районний суд виходив з того, що виконавчий документ був виданий судом господарської юрисдикції, а тому вирішення процесуальних питань, пов’язаних з виконанням судових рішень в господарських справах, у порядку цивільного судочинства не допускається.

Зазначену ухвалу було скасовано апеляційним судом. При цьому апеляційний суд зазначив, що ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб).

Аналогічно ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 24 грудня 2014 р. скасовано ухвалу судді Сокирянського районного суду Чернівецької області від 13 листопада 2014 р. з передачею питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції помилково виходив з того, що оскільки державним виконавцем порушується питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника М. за судовим рішенням, ухваленим 20 червня 2013 р. Чернівецьким окружним адміністративним судом, яким видано виконавчий лист, то подання підлягає розгляду в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

Із такими висновками суду не погодилася колегія суддів Апеляційного суду Чернівецької області, зазначивши, що ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб), і в разі видачі виконавчого листа щодо виконання постанови адміністративного суду питання обмеження права боржника за цим листом на виїзд з України вирішуються в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, ст. 377-1 ЦПК є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства, та рішень інших органів (посадових осіб).

Юрисдикція судів у вирішенні справ за ст. 377-1 ЦПК з виконання рішень інших органів (посадових осіб).

У переважній більшості справ, які надійшли для аналізу судової практики, подання державних виконавців у порядку ст. 377-1 ЦПК вносились у зв’язку з невиконанням зобов’язань, покладених на боржника судовим рішенням.

Подання державних виконавців у порядку зазначеної статті вносились і з метою виконання постанов органів ДАІ про стягнення штрафів із водіїв, притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), а також виконавчих написів нотаріусів, органів Пенсійного фонду України,  митної служби, Державної податкової інспекції та ін.

Ухвалою Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 30 квітня 2014 р. задоволено подання державного виконавця ВДВС Ярмолинецького РУЮ та тимчасово обмежено у праві виїзду за кордон боржника В. до виконання нею зобов’язань зі сплати штрафу в розмірі 8 500 грн згідно з постановою Хмельницької митниці Міндоходів (провадження № 6/689/21/14).

Ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області від    23 червня 2014 р. подання державного виконавця ВДВС Глибоцького районного управління юстиції Чернівецької області, погоджене начальником ВДВС Глибоцького РУЮ Чернівецької області, про тимчасове обмеження у праві виїзду громадянина М. за межі України задоволено.

Тимчасово обмежено громадянина М. у праві виїзду за межі України до повного погашення заборгованості за зведеним виконавчим провадженням про стягнення з цього громадянина на користь держави штрафу в розмірі 128 847 грн (справа № 715/1370/14-ц).

Також ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 1 липня 2014 р. (справа № 404/4874/14) задоволено подання ВДВС Кіровоградського міськрайонного управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон боржника А. до виконання зобов’язань за виконавчим написом приватного нотаріуса.

Такі рішення судів є правильними, тому ВСУ наголошує на формуванні єдиної судової практики у вирішенні справ цієї категорії.

2.Підсудність

Питання про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу ДВС за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби  (ч. 1 ст. 377-1 ЦПК).

Місцезнаходження органу ДВС визначається з урахуванням положень ст. 93 ЦК, а також даних, внесених до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 202/98-ВР органами державної виконавчої служби є:

– Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень;

– управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень;

– районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Тобто відповідні відділи ДВС існують лише у районах, районах у містах, містах, та є міськрайонні відділи.

Пов’язане зображення

Читайте статью: Бессилие международного розыска или доставка преступников из-за границы не работает!

На обласному рівні діють управління державної виконавчої служби головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень.

Районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції є юридичними особами (ч. 3 ст. 3 Закону № 202/98-ВР).

Так, суди першої інстанції в основному дотримуються правил підсудності.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 28 лютого 2014 р. повернуто подання Кіровського ВДВС Кіровоградського МУЮ щодо громадянина Т. для звернення до належного суду, оскільки ВДВС знаходиться на території Ленінського районного суду м. Кіровограда (справа № 404/1731/1).

Суддя Конотопського міськрайсуду Сумської області ухвалою від 2 грудня 2014 р. (справа № 577/5979/14-ц) правильно повернула подання державному виконавцю Оболонського РУЮ у м. Києві, оскільки його розгляд належить до підсудності відповідного районного суду м. Києва.

Однак аналіз надісланих копій судових рішень даної категорії свідчить, що в деяких випадках суди порушували вимоги ч. 1 ст. 377-1 ЦПК та розглядали подання не за місцем знаходження органу ДВС.

Як приклад, можна навести справи Теплодарського міського суду Одеської області № 516/194/14-ц, № 516/438/14-ц, № 516/442/14-ц, № 516/441/14-ц, № 516/440/14-ц, № 516/437/14-ц. У всіх цих справах суд розглядав подання державних виконавців ВДВС Біляївського міськрайонного управління юстиції в Одеській області.

Іванівський районний суд Одеської області за трьома справами (№ 499/1239/14-ц, № 499/1240/14-ц, № 499/1233/14-ц) розглянув та задовольнив подання державного виконавця Роздільнянського МУЮ в Одеській області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України стосовно 3 осіб.

Також ухвалою судді Першотравневого районного суду м. Чернівці від 25 вересня 2013 р. подання головного державного виконавця Шевченківського відділу ДВС Чернівецького міського управління юстиції про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України повернуто Шевченківському відділу ДВС Чернівецького міського управління юстиції.

Із змісту подання вбачалося, що орган державної виконавчої служби розташований за адресою: вул. Переяславська, 7а, м. Чернівці (Шевченківський район м. Чернівці). Таким чином, справа не підсудна Першотравневому районному суду м. Чернівці (справа № 725/556/13-ц).

У разі надходження до суду подання державного виконавця, поданого з порушенням правил підсудності, суддя відповідно до положень ст. 115 ЦПК постановляє ухвалу про повернення такого подання для подання до належного суду. Ухвала суду разом із поданням та всіма додатками до нього надсилається державному виконавцю.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 17 лютого 2014 р. (справа № 335/1623/14-ц) повернуто подання державного виконавця Ленінського ВДВС ЗМУЮ про тимчасове  обмеження виїзду за кордон боржника Б.  для подання до належного суду.

Обґрунтовуючи ухвалу, суд першої інстанції зазначив, що місцезнаходженням Ленінського ВДВС ЗМУЮ є вул. Лобановського, 10, а це  територія Ленінського району м. Запоріжжя.

До Ширяївського районного суду Одеської області (справа   № 518/46/14-ц) надійшло подання ВДВС Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області про обмеження у праві виїзду за кордон Особи К.

Ухвалою суду першої інстанції від 18 вересня 2014 р. подання було повернуто без розгляду. При цьому суддя помилково послався на положення статей 209−210 ЦПК, оскільки правовою нормою, яка регулює дане питання, є положення ст. 115 ЦПК.

Також ухвалою Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 27 лютого 2014 р. (провадження № 6/683/18/2014) повернуто виконавцю для подачі до належного суду подання державного виконавця відділу ДВС Дунаєвецького РУЮ про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України громадянину В.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 р. № 17  «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» зі змінами від 25 грудня 2015 р. № 1135 відбулася ліквідація ДВС з покладанням на Міністерство юстиції України завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), тому для правильного вирішення питання про підсудність слід також враховувати ці зміни до законодавства.

  1. Суб’єкти звернення до суду

Відповідно до п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV державний виконавець має право у разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника − фізичної особи або керівника боржника − юридичної особи за межі України до виконання зобов’язань за рішенням.

Реалізація цих прав здійснюється шляхом звернення до суду в порядку ст. 377-1 ЦПК з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, яка також визначає, що суб’єктом звернення до суду є державний виконавець.

Перелік осіб, які є державними виконавцями, визначено ст. 4 Закону № 202/98-ВР.

У випадку заміни державного виконавця після відкриття виконавчого провадження до подання мають бути додані документи, які підтверджують, що з поданням до суду звернувся саме той виконавець, який здійснює виконання за конкретним виконавчим документом.

Подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, з яким звертається до суду державний виконавець, відповідно до вимог ч. 1 ст. 377-1 ЦПК має погоджуватися з начальником відділу ДВС, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець (суб’єкт подання). Закон не допускає випадків погодження подання з іншою, окрім начальника (виконуючого обов’язки начальника), посадовою особою органів ДВС.

У випадку звернення до суду начальника відділу ДВС, у якого перебуває виконавче провадження, погодження такого подання не вимагається.

Так, ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 31 жовтня 2013 р. встановлено, що подання старшого державного виконавця ВДВС про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника Т. не погоджено з начальником ВДВС, що стало однією з підстав скасування ухвали суду першої інстанції про задоволення такого подання.

Також ухвалою Новоушицького районного суду Хмельницької області від 6 березня 2014 р. відмовлено в задоволенні подання державного виконавця про встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України громадянину С. (провадження № 6/680/48/14), оскільки подання було оформлене без дотримання вимог ч. 1 ст. 377-1 ЦПК, а саме не було погоджено з начальником відділу ДВС Новоушицького РУ, воно мало бути залишене без руху з наданням строку для усунення недоліків.

  1. Форма та зміст подання державного виконавця

Питання про тимчасове обмеження у праві виїду за межі України вирішується судом на підставі подання державного виконавця. ЦПК та  Закон № 606-ХІV не містять вимог щодо форми і змісту такого подання. Такі вимоги визначено у розділі ХІІІ  «Обмеження у праві виїзду за межі України та заборона в’їзду в Україну» Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від      2 квітня 2012 р. № 512/5, в яку було унесено зміни та доповнення від 29 вересня 2016 р. № 2832/5.

Відповідно до п. 2. подання готується на бланку відповідного органу державної виконавчої служби, приватного виконавця.

Подання має обов’язково містити:

для встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - найменування суду, до якого надсилається подання;

для встановлення заборони в’їзду в Україну іноземців або осіб без громадянства - найменування органу, зазначеного в пункті 4 розділу I цього Порядку;

відомості про виконавче провадження (найменування, дата, номер виконавчого документа, на підставі якого відкрито виконавче провадження, орган (посадова особа), який (яка) видав(ла) виконавчий документ, резолютивна частина рішення, номер виконавчого провадження згідно з автоматизованою системою виконавчого провадження, дата відкриття виконавчого провадження тощо);

Пользуйтесь консультацией: На автомобиле за границу: какие документы нужны для поездки

прізвище, ім’я та по батькові боржника (керівника юридичної особи - боржника), дату народження (число, місяць та рік);

громадянство боржника (керівника юридичної особи - боржника) (за наявності таких даних);

реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію і номер паспорта боржника (керівника юридичної особи) - громадянина України, який через свої релігійні переконання відмовився від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомив про це відповідний контролюючий орган і має відмітку у паспорті (за наявності таких даних).

У разі виконання зведеного виконавчого провадження зазначаються його номер в автоматизованій системі виконавчого провадження, кількість виконавчих проваджень, включених до зведеного виконавчого провадження, загальна сума стягнення з урахуванням суми виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця тощо;

обґрунтування ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань (зобов’язань боржника - юридичної особи); резолютивну частину подання.

До подання додаються копії виконавчого документа, постанови про відкриття виконавчого провадження. У разі виконання зведеного виконавчого провадження до подання додається облікова картка на зведене виконавче провадження. За необхідності до подань державного виконавця, приватного виконавця можуть додаватися копії інших документів.

Пунктом 3 встановлено, що про направлення до суду подання щодо встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду виконавець повідомляє боржника.

Результат пошуку зображень за запитом "Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України"

Так, ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 7 грудня 2012 р. відмовлено у задоволенні подання державного виконавця ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві щодо тимчасового обмеження керівника TOB «Г.» у праві виїзду за межі України з підстав відсутності у ньому даних про особу (боржника), відносно якої ставиться питання про обмеження у праві виїзду за межі України, а саме її прізвища, ім’я та по батькові, дати народження та ідентифікаційного коду.

Оскільки подання державного виконавця ВДВС Печерського РУЮ у м. Києві не відповідало встановленим вимогам Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 р. № 512/5, щодо форми та змісту, ухвала Печерського районного суду м. Києва від 7 грудня 2012 р. була залишена без змін ухвалою колегії суддів Апеляційного суду м. Києва від 14 березня 2013 р.

Питання щодо дотримання державним виконавцем зазначених вимог (зокрема, наявність погодження подання з начальником відділу ДВС, обґрунтуваність подання, наявність належних доказів) підлягають обов’язковому з’ясуванню судом.

В аналізі судової практики, проведеному ВСУ у грудні 2012 р., вказувалося, що у випадку внесення подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України керівника боржника – юридичної особи до подання має додаватися витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, у якому зазначається, хто є керівником боржника  – юридичної особи. Проте державними виконавцями на практиці ця рекомендація виконується не завжди, що стає підставою для відмови в задоволенні відповідних подань.

Так, ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 28 жовтня 2013 р. (провадження № 22-ц/783/6826/13) ухвалу Сокальського районного суду від 12 березня 2013 р. скасовано та постановлено нову ухвалу, якою у задоволенні подання державного виконавця ВДВС Сокальського районного управління юстиції Львівської області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянину Л.  відмовлено.

Скасовуючи ухвалу районного суду, апеляційний суд зазначив таке. Колегія суддів відповідно до ст. 303 ЦПК встановила, що згідно з витягом Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб − підприємців, виданим 27 березня 2012 р. (перед відкриттям виконавчого провадження), право вчиняти юридичні дії від імені підприємства має інша особа, ніж та, щодо якої внесено подання державним виконавцем про тимчасове обмеження виїзду.

До подання державного виконавця додаються належним чином завірені копії виконавчого документа, постанови про відкриття виконавчого провадження, а також інші документи виконавчого провадження, які, на думку державного виконавця, підтверджують ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, відомості про характер та розмір невиконаних зобов’язань боржником тощо. Подання підписується державним виконавцем із зазначенням дати його подання.

За змістом ч. 1 ст. 31, ст. 47 Закону № 606-ХІV боржник вважається повідомленим про відкриття виконавчого провадження, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі. Постанова про відкриття виконавчого провадження надсилається боржнику рекомендованим листом із повідомленням про вручення.

Зазначене дає підстави для висновку, що до подання державного виконавця має бути долучено копії належним чином завіреного поштового повідомлення про вручення боржникові копії постанови державного виконавця про виконавче провадження, або конверта з копією цієї постанови, який повернувся на адресу державного виконавця з певною відміткою поштового відділення (адресат за цією адресою не проживає, не знайдений, по закінченні терміну зберігання тощо), а також опис документів виконавчого провадження.

Наприклад, підставою для відмови ухвалою Ленінського районного суду  м. Запоріжжя від 17 жовтня 2014 р., залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області (справа № 334/9876/14-ц), у задоволенні подання державного виконавця Орджонікідзевського ВДВС Запорізького МУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника М., зокрема, стала відсутність доказів про обізнаність цього боржника щодо наявності виконавчого провадження та строків його виконання.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 жовтня 2013 р. (справа № 22-ц/778/5070/13), якою задоволено апеляційну скаргу боржника А., скасовано ухвалу Куйбишевського районного суду Запорізької області від 12 березня 2012 р. про задоволення подання начальника ВДВС Куйбишевського РУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника А. через відсутність у справі жодного доказу на підтвердження факту ухилення боржника від виконання судового рішення, а також не підтверджено факту отримання боржником постанови про відкриття виконавчого провадження рекомендованим листом.

  1. Залишення подання державного виконавця без руху

В аналізі судової практики, здійсненому у грудні 2012 р., ВСУ висловив думку, що в разі неналежного оформлення подання державних виконавців правильною є практика, коли суди залишають подання без руху, надаючи державному виконавцю строк для усунення недоліків, а в разі невиконання такої ухвали – повертають ці подання відповідно до ст. 121 ЦПК. Така позиція і зараз визнається правильною.

Водночас у ході проведення узагальнення виявлено, що деякі суди не вживали передбачених процесуальним законом заходів і за наявності  підстав не залишали ці подання без руху, а у разі неусунення недоліків − не повертали їх відповідно до ст. 121 ЦПК або не витребовували необхідних матеріалів виконавчого провадження чи їх належним чином засвідчених копій, що в подальшому зумовлювало необхідність витребування цих документів апеляційним судом.

Так, ухвалою Красилівського районного суду Хмельницької області від 30 січня 2014 р. (провадження № 6/680/43/14) подання державного виконавця залишено без руху з підстав невідповідності його змісту вимогам ст. 121 ЦПК: не зазначено реквізитів виконавчого провадження, за яким воно подається, не має підтвердження факту ухилення боржника Н. від виконання зобов’язань, у матеріалах відсутні документи на підтвердження належності суб’єкта звернення.

Також ухвалою Віньковецького райсуду тієї ж області від 30 січня 2014 р. (провадження № 6/670/2/14) подання державного виконавця залишено без руху у зв’язку з відсутністю в матеріалах документів, які б підтверджували, що з поданням до суду звернувся саме той виконавець, який здійснює примусове виконання за цим виконавчим документом. Крім того, додані до подання копії документів не були засвідчені відповідно до встановлених вимог.

Мали місце окремі факти, коли подання державних виконавців суди неправомірно, порушуючи вимоги закону, повертали для належного оформлення супровідними листами без ухвалення процесуального рішення.

Так, Сторожинецьким районним судом Чернівецької області без постановлення ухвали про залишення подання без руху та надання виконавцю строку для усунення недоліків було повернуто листом подання ВДВС Сторожинецького районного управління юстиції Чернівецької області про тимчасове обмеження громадянина Б. у праві виїзду за межі України у зв’язку з тим, що подання не погоджено з начальником ВДВС (справа № 723/733/13-ц).

Вспомните новость: Минфин решил ввести систему "единого окна" на таможне

6. Щодо переліку видів забезпечення позову

Пунктом 8 ч. 1 ст. 6 Закону № 3857-ХІІ передбачено можливість обмеження виїзду з України громадян, щодо яких подано цивільний позов у суд до закінчення провадження у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 151 ЦПК суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачені цим Кодексом види забезпечення позову.

Попри те, що ВСУ наголошував на тому, що питання про обмеження у праві виїзду за межі України не може бути вирішено в порядку забезпечення позову (ст. 152 ЦПК), під час розгляду цивільних справ деякі суди помилково вважали тимчасове обмеження боржників у праві виїзду за межі України одним із видів забезпечення позову.

Оскільки тимчасове обмеження особи у праві виїзду за межі України до визначеного ст. 152 ЦПК переліку видів забезпечення позову не належить,  застосовувати такий вид забезпечення позову суди не можуть.

Однак деякі суди помилково ухвалюють такі рішення, посилаючись на положення цієї статті.

Так, ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 23 квітня 2014 р. (справа № 450/1068/14-ц) на підставі статей 151–153, ч. 2 ст. 197, статей 209, 210 ЦПК, ст. 6 Закону  № 3857-ХІІ винесено ухвалу, якою задоволено клопотання позивача та встановлено відповідачу тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України без вилучення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, із забезпеченням позову.

Також звертаємо увагу судів на постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) від 30 березня 2012 р.  № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». У п. 7 цієї постанови зазначено, що заява про забезпечення позову у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, шляхом заборони виїзду відповідача за межі України не може бути задоволена, оскільки згідно з ч. 1 ст. 151 ЦПК суд вживає лише ті заходи забезпечення позову, які передбачені цим Кодексом.

Заборона виїзду відповідача за межі України не може належати і до інших видів забезпечення позову (ч. 2 ст. 152 ЦПК), оскільки відповідно до ст. 33 Конституції України свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України можуть бути обмежені лише законом.

Питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України вирішується при виконанні судових рішень, ухвалених, зокрема, за позовами, що випливають із кредитних правовідносин, у порядку, передбаченому ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 377-1 ЦПК, зокрема, в разі доведення факту ухилення боржника від виконання зобов’язання.

Результат пошуку зображень за запитом "Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України"

Перелік видів забезпечення позову визначено ст. 152 ЦПК, оскільки тимчасове обмеження особи у праві виїзду за межі України (ст. 377-1 ЦПК)  до цього переліку не належить, застосовувати такий вид забезпечення позову суди не можуть.

  1. Судовий збір

У ч. 2 ст. 3 Закону № 3674-VI  визначено перелік об’єктів – заяв до суду, за подання яких судовий збір не справляється, а в ст. 5 цього Закону – вичерпний перелік суб’єктів, які звільняються від сплати судового збору, а також підстави звільнення від сплати цього збору осіб, які звертаються із заявами про захист не власних прав, а охоронюваних законом прав та інтересів інших осіб. Справляння судового збору за подання державного виконавця про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України у виконавчому провадженні при його подачі до суду першої інстанції не передбачено.

Підпунктами 6–9 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону № 3674-VI ставки судового збору встановлено в таких розмірах:

6)

апеляційної скарги на рішення суду; заяви про приєднання до апеляційної скарги на рішення суду; апеляційної скарги на судовий наказ, заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами

110 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви  і скарги

7)

касаційної скарги на рішення суду; заяви про приєднання до касаційної скарги на рішення суду

 

 

120 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви

і скарги

8)

заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України

130 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги

9)

апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду; заяви про приєднання до апеляційної чи касаційної скарги на ухвалу суду:

 

 

юридичною особою або фізичною особою – підприємцем

1 розмір мінімальної заробітної плати

 

фізичною особою

0,2 розміру мінімальної заробітної плати

 

Це стосується подання апеляційних скарг на будь-які ухвали суду, що підлягають такому оскарженню, незалежно від того, чи передбачено Законом № 3674-VI справляння судового збору за подання тих заяв (зокрема, подань державних виконавців про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України у виконавчому провадженні), за результатами розгляду яких постановляються відповідні ухвали (п. 23 постанови Пленуму ВССУ від 17 жовтня 2014 р. № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах»).

Так, ухвалою судді Апеляційного суду Хмельницької області від 25 червня 2013 р. (справа  № 2/2218/215/11) апеляційну скаргу другого міського відділу ДВС Хмельницького МРУЮ на ухвалу Хмельницького міськрайонного суду від 12 червня 2013 р. за поданням державних виконавців залишено без руху та надано строк для сплати судового збору; ухвалою від 15 липня 2013 р. за невиконання ухвали суду зазначену апеляційну скаргу було визнано неподаною і повернуто апелянту.

Вспомните новость: Таможня открывает «единое окно»

Такої ж думки дотримуються й судді апеляційного суду Харківської області − суд залишив справу без руху, а потім повернув апеляційну скаргу державного виконавця на ухвалу про повернення подання державного виконавця у зв’язку з несплатою судового збору.

Таким чином,  у разі несплати судового збору апеляційні скарги на ухвали судів першої інстанції підлягають залишенню без руху з наданням строку для усунення такого недоліку, а в разі невиконання ухвали − поверненню відповідно до ст. 121 ЦПК.

8.Строки розгляду подання державного виконавця

Відповідно до ч. 2 ст. 377-1 ЦПК суд зобов’язаний негайно розглянути подання державного виконавця про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України.

У проведеному в грудні 2012 р. аналізі судової практики ВСУ звертав увагу, що в розділі І глави 6 «Процесуальні строки» ЦПК та ст. 157 ЦПК, якою регулюється питання щодо строків розгляду справ, не міститься такого поняття, як «негайний розгляд справи» та не розкривається його значення.

Поняття «негайно» означає, що подія відбувається зразу, без затримки, терміново.

Наприклад: суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду (ч. 1 ст. 209 ЦПК); ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення (ч. 6 ст. 209 ЦПК).

Певною мірою поняття «негайно» розкривається у ч. 4 ст. 30 Закону № 606-XIV, якою регулюється строк здійснення виконавчого провадження. Зокрема, у ній зазначено, що коли рішення підлягає негайному виконанню, державний виконавець відкриває виконавче провадження не пізніше наступного робочого дня після надходження документів, зазначених у ст. 17 цього Закону, і невідкладно розпочинає його примусове виконання.

Так, Старосамбірський районний суд Львівської області подання державного виконавця від 14 червня 2013 р. розглянув лише 9 вересня 2013 р., тобто через 3 місяці, та постановив ухвалу про відмову в його задоволенні через неправильне формулювання резолютивної частини подання (справа № 455/952/13ц).

Шевченківським районним судом м. Чернівці розглянуто подання державного виконавця Першотравневого ВДВС Чернівецького міського РУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника В.  4 квітня 2013 р., хоча таке подання надійшло до суду 22 березня 2013 р. (справа № 727/2520/13-ц).

Також ухвалою Заставнівського районного суду Чернівецької області від 18 червня 2014 р. відмовлено в задоволенні подання державного виконавця ВДВС Заставнівського РУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина А., з матеріалів справи вбачається, що подання надійшло до суду 29  травня 2014 р. (справа № 716/780/14-ц).

Ураховуючи обов’язковість виклику державного виконавця під час розгляду подання в порядку ст. 377-1 ЦПК та можливого витребування необхідних документів, ВСУ вважає, що розгляд подання повинен здійснюватися в день його надходження (за наявності необхідних документів), але не пізніше наступного дня його надходження до суду.

Оскільки ч. 2 ст. 377-1 ЦПК передбачено негайний розгляд справи, що унеможливлює повідомлення державного виконавця про дату розгляду подання шляхом направлення судової повістки з повідомленням про вручення, в аналізі судової практики ВСУ звертав увагу, що державний виконавець може бути повідомлений про дату судового засідання у спосіб, передбачений ч. 5 і ч. 6    ст. 74 ЦПК (телеграма, факс), а також кур’єром із зворотною розпискою, електронною поштою, телефонограмою.

Проте деякі суди й надалі не здійснюють виклик державного виконавця, що переважно стає підставою для скасування в апеляційному порядку ухвал, прийнятих за наслідками розгляду відповідного подання.

Так, ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 27 листопада   2014 р. скасовано ухвалу Миколаївського районного суду Львівської області про відмову в задоволенні подання державного виконавця Новороздільського ВДВС про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина Д. з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав порушення порядку розгляду подання, оскільки суд не повідомив державному виконавцеві про день та час розгляду його подання (справа № 22-ц/783/7030/14).

Ще один приклад, 22 січня 2014 р. Радехівський районний суд Львівської області у справі № 451/100/14-ц розглянув подання головного державного виконавця ВДВС Радехівського РУЮ у Львівській області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина Н. без участі головного державного виконавця, який подав письмову заяву про розгляд подання без його участі, про що зазначено в ухвалі суду.

9.Питання щодо вилучення паспорта

Статтею 8 Закону № 3857-ХІІ встановлено порядок вирішення спорів і передбачено, що відмова в оформленні паспорта чи продовженні терміну його дії або тимчасове затримання паспорта чи його вилучення можуть бути оскаржені громадянином до суду за місцем його проживання в порядку адміністративного судочинства.

Деякі суди при розгляді подань державних виконавців про обмеження у праві виїзду з України:

– відмовляють у задоволенні таких подань із посиланням на те, що суду не надано доказів про наявність у боржника закордонного паспорта, не враховуючи при цьому, що ст. 377-1 ЦПК не передбачено необхідності надання суду будь-яких доказів щодо наявності чи відсутності паспорта і визначено саме обмеження у праві виїзду як таке, а не способи обмеження цього права;

– у резолютивній частині ухвали вказують про вилучення паспорта;

– задовольняють подання державних виконавців щодо вилучення паспорта громадянина України для виїзду за кордон, посилаючись на п. 1 постанови Пленуму ВСУ від 22 грудня 2006 р. № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», а не на норми ст. 377-1 ЦПК;

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 11 липня 2014 р. (справа № 523/10080/14-ц) було задоволено подання державного виконавця Суворовського ВДВС ОМУЮ щодо встановлення із вилученням паспорта громадянина України для виїзду за кордон тимчасового обмеження Особи П. у праві виїзду за межі України до повної сплати заборгованості за виконавчими листами, що знаходяться на виконанні у зведеному виконавчому провадженні Суворовського ВДВС ОМУЮ.

При цьому суддя посилався на п. 1 постанови Пленуму ВСУ від 22 грудня 2006 р. № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», згідно з яким тимчасове затримання або вилучення паспорта у таких випадках здійснюється судом, органами прокуратури і под., не врахувавши, що у даному випадку розглядається не заява про забезпечення позову, подана на стадії розгляду цивільної справи, а подання державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, подане на стадії виконання судового рішення.

– зазначають в ухвалі про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України конкретний документ, який підлягає вилученню (закордонний паспорт або паспорт громадянина України), зокрема його номер та серію, ким, коли виданий, замість того, щоб зазначити про задоволення чи відмову в задоволенні подання.

У справі № 389/474/14 ухвалою Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 11 березня 2014 р. відмовлено в задоволенні подання державного виконавця ВДВС Знам’янського МРУЮ про тимчасове обмеження виїзду за межі України боржника Н. до виконання зобов’язань з тих підстав, що державним виконавцем не надано доказів, що в боржника Н. є закордонний паспорт і він має намір виїжджати за межі України та ухиляється від виконання зобов’язань.

Ще один приклад: ухвалою Тульчинського районного суду Вінницької області від 27 листопада 2013 р. (справа № 148/7071/13) подання старшого державного виконавця ВДВС Тульчинського районного управління юстиції у Вінницькій області про встановлення тимчасового обмеження боржнику К. задоволено частково. Обмежено боржника К. у праві виїзду за межі України. У частині щодо вилучення паспорта в боржника К. у задоволенні подання відмовлено на підставі того, що державний виконавець не зазначив, який саме паспорт – громадянина України чи закордонний – підлягає вилученню.

Результат пошуку зображень за запитом "Узагальнення судової практики щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України"

ЦПК не містить норм про віднесення до юрисдикції судів розгляду питань щодо тимчасового затримання або вилучення паспорта та не передбачає процедуру розгляду таких питань судом. Відповідно до ст. 377-1 ЦПК суд вирішує питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, а право вибору способу виконання такого обмеження належить органу, до компетенції якого входить питання забезпечення виїзду за межі України, тобто – Державної прикордонної служби України.

10. Участь державного виконавця у розгляді його подання судом

Участь державного виконавця під час розгляду судом його подання є обов’язковою в силу закону (ч. 2 ст. 377-1 ЦПК), а не внаслідок постановлення судом відповідної ухвали.

Неявка державного виконавця не перешкоджає розгляду подання.

За потреби суд постановляє ухвалу про витребування в порядку ст. 88 Закону № 606-ХІV матеріалів виконавчого провадження.

У разі неявки до суду державного виконавця на судовий виклик та/або неподання до суду витребуваних документів виконавчого провадження суд відмовляє в задоволенні подання.

Так, Хортицьким районним судом м. Запоріжжя 11 червня 2014 р. (справа № 337/3929/14-ц) розглянуто подання державного виконавця Хортицького ВДВС Запорізького МУЮ С., погоджене з начальником Хортицького ВДВС ЗМУЮ Ю., про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника С. за відсутності державного виконавця.

Також Бердянським міськрайонним судом Запорізької області 14 листопада 2013 р. (справа № 310/12746/13-ц) розглянуто подання державного виконавця ВДВС Бердянського МУЮ Запорізької області про тимчасове обмеження боржника Д. у праві виїзду за межі України за відсутності державного виконавця на підставі його заяви про це.

Ще один приклад: ухвалою Путильського районного суду Чернівецької області від 3 грудня 2014 р. задоволено подання начальника ВДВС Путильського району Чернівецької області та тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України Особи К. до виконання цією Особою своїх зобов’язань. Розгляд подання відбувся без участі державного виконавця і навіть за відсутності заяви про розгляд справи без його участі (справа № 721/1111/14-ц).

Неявка державного виконавця не перешкоджає розгляду подання. Проте у випадку необхідності з’ясування судом обґрунтованості внесеного подання явку державного виконавця до суду може бути визнано обов’язковою. У випадку неявки до суду державного виконавця, якщо його явку визнано судом обов’язковою, та/або неподання до суду витребуваних документів виконавчого провадження суд повинен відмовляти у задоволенні подання, як це вже зазначалося в аналізі судової практики ВСУ від 1 лютого 2013 р.

Так, ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 27 червня 2014 р. (справа № 509/2344/14-ц) у задоволенні подання державного виконавця ВДВС Овідіопольського РУЮ Одеської області було відмовлено. При цьому суд виходив з того, що державний виконавець не надав для огляду в судовому засіданні копію виконавчого провадження.

Ще один приклад: ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 4 грудня 2014 р. скасовано ухвалу Зарічного районного суду м. Суми від 15 жовтня 2014 р. (справа № 591/7614/14-ц) про тимчасове обмеження боржника Д. у праві виїзду за межі України. Своє рішення про відмову в задоволенні подання апеляційний суд мотивував тим, що місцевий суд, розглянувши подання без участі державного виконавця і без дослідження матеріалів виконавчого провадження, допустив неповноту з’ясування фактичних обставин та дійшов передчасного висновку про наявність підстав для встановлення такого обмеження. При цьому суд першої інстанції не звернув уваги, що рішення, яке підлягає примусовому виконанню, оскаржено відповідачем в апеляційному порядку, про що він повідомляв до відділу ДВС.

Аналіз вивчених справ свідчить, що в разі нестачі необхідної інформації про стан виконання рішення боржником суди, розглядаючи такі подання, не постановляли ухвали про витребування в порядку ст. 88 Закону  № 606-ХІV для вивчення матеріалів виконавчого провадження, а обмежувалися матеріалами подання державних виконавців і за результатами розгляду цих подань постановляли ухвали про їх задоволення або відмову в задоволенні, незалежно від наданих доказів у справі.

Наприклад, ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 25 березня 2014 р. відмовлено в задоволенні подання державного виконавця ВДВС Кіровоградського районного управління юстиції про обмеження у праві виїзду за межі України боржника В., оскільки доказів, викладених у поданні, та наміру покинути територію України не було підтверджено (справа № 1109/676/12).

На думку ВСУ така судова практика є неправильною. Оскільки необхідно постановити ухвалу про витребування матеріалів виконавчого провадження для належного вивчення доказів і тільки після цього постановляти ухвалу про задоволення або відмову в поданні державних виконавців.

Вспомните новость: Кабмин запретил вывозить из страны детей без согласия второго родителя

11. Ухилення боржника від виконання зобов’язань

Відповідно до п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV державний виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право в разі ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника − фізичної особи або керівника боржника − юридичної особи за межі України − до виконання зобов’язань за рішенням.

Ухилення від виконання зобов’язань, покладених судовим рішенням, рішенням іншого органу (посадової особи), позначає з об’єктивної сторони такі діяння (дії чи бездіяльність) особи боржника, які полягають у навмисному чи іншому свідомому невиконанні нею зазначених обов’язків, у зв’язку з чим і здійснюється примусове виконання.

Це також є підставою для звернення з поданням до суду щодо вирішення питання про застосування до такої особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України.

На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов’язань повинен вже відбутися і бути об’єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження. Обов’язок щодо підтвердження цих обставин належними доказами покладається на державного виконавця, який ініціює встановлення тимчасового обмеження у виїзді особи за межі України.

Так, ухвалою Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 19 березня 2014 р. відмовлено в задоволенні подання ВДВС Онуфріївського РУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника Д. Відмову вмотивовано відсутністю доказів про вжиття державним виконавцем будь-яких заходів стосовно встановлення місця знаходження боржника, його майна, місця роботи, джерел існування (справа № 399/371/14).

За змістом п. 3 роз’яснень постанови Пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 р. № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» підставою для звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України згідно зі ст. 377-1 ЦПК є доведення факту зловживання боржником процесуальними правами чи невиконання обов’язків, передбачених ст. 12 Закону № 606-ХІV.

Найбільш поширеними підставами відмови у задоволенні судом подань державних виконавців є:

1) відсутність відомостей про обізнаність боржника про наявність відкритого щодо нього виконавчого провадження та роз’яснення боржнику його обов’язків;

2) неповнота вчинення виконавчих дій;

3) відсутність доказів на підтвердження факту ухилення боржника від виконання своїх боргових зобов’язань;

4) відсутність відомостей про наявність чи відсутність майна боржника чи існування у нього реальної можливості виконати рішення суду;

5) неврахування наявності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення;

6) встановлення строків добровільного виконання зобов’язань за рішенням суду або іншого органу.

Значну частину опрацьованих у процесі узагальнення судових рішень про тимчасове обмеження права виїзду за межі країни було мотивовано наявністю лише двох обставин – статусом особи як боржника у виконавчому провадженні та непогашенням нею боргу в добровільному порядку.

Відповідно до висновків, викладених ВCУ при проведенні аналізу судової практики від 1 лютого 2013 р. щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, ухилення боржника від виконання своїх зобов’язань є оціночним поняттям. Доведення факту ухилення боржника від виконання зобов’язання покладається на державного виконавця, який ініціює встановлення тимчасового обмеження у виїзді особи за межі України.

Законом передбачено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявності факту невиконання зобов’язань, а за ухилення від їх виконання. У зв’язку з цим із метою всебічного і повного з’ясування усіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірних правовідносин суду належить з’ясувати, чи дійсно особа свідомо не виконувала належні до виконання зобов’язання в повному обсязі або частково.

Теоретично невиконання зобов’язання може бути зумовлено об’єктивними причинами, наприклад, внаслідок відсутності майна, роботи, незадовільного фінансового стану, тривалого відрядження, важкої хвороби тощо. Однак воно може мати й принципово інше походження, суб’єктивне, коли боржник свідомо ухиляється від виконання − має змогу виконати зобов’язання у повному обсязі або частково, але не робить цього без поважних причин.

Проте лише самостійне невиконання боржником зобов’язань протягом строку, вказаного державним виконавцем у постанові про відкриття виконавчого провадження, не може свідчити про ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням обов’язків.

Так, ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 25 вересня 2013 р. задоволено подання державного виконавця про встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України Особи Б. до виконання зобов’язань, покладених на неї постановою Хмельницького окружного адміністративного суду. При цьому суд не виявив жодних обставин, які вказували б на доведеність факту ухилення Особи Б. від виконання своїх зобов’язань.

Із матеріалів іншої справи вбачається, що ухвала Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 18 червня 2013 р. (провадження № 6/685/19/13) про задоволення подання державного виконавця стовно встановлення тимчасового обмеження в праві виїзду за межі України боржника Н. не відповідає вимогам ст. 377-1 ЦПК. Відповідно до наданих державним виконавцем документів не підтверджено факту ухилення боржника Н. від виконання зобов’язання, визначеного вимогою управління Пенсійного фонду України.

На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням суду, повинен вже відбутися і бути об’єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження.

Лише в поодиноких випадках суди під час розгляду подань з’ясовували, чи вручено у встановленому порядку копію постанови про відкриття виконавчого провадження боржнику, тобто чи він повідомлений про здійснення примусового виконання виконавчого документа щодо нього.   Адже відповідно до ч. 1 ст. 31 Закону № 606-ХІV копія постанови про відкриття виконавчого провадження надсилається боржнику рекомендованим листом із повідомленням про вручення за адресою, зазначеною у виконавчому документі, – лише за таких обставин особа вважається належно повідомленою.

Здебільшого в матеріалах подань немає таких доказів – належного вручення боржнику копії постанови про відкриття виконавчого провадження, а також повідомлення державному виконавцеві про місце і час розгляду його подання судом першої інстанції.

Ухвалою Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 23 січня 2014 р. відмовлено в задоволенні подання державного виконавця ВДВС Новоукраїнського РУЮ про обмеження у праві виїзду за межі України боржника С. через відсутність у матеріалах подання доказів про вручення боржнику виконавчих документів, постанови про відкриття виконавчого провадження та відомостей про перевірку майнового стану боржника за місцем проживання (справа № 396/58/14).

Результат пошуку зображень за запитом "тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України"

Також ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 25 листопада 2014 р. скасовано ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 р. про відмову в задоволенні подання державного виконавця ВДВС Деснянського РУЮ у м. Києві про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника Т. з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Причиною скасування ухвали районного суду є відсутність у матеріалах справи доказів вручення державному виконавцю повістки на дату призначення розгляду подання відповідно до вимог ст. 76 ЦПК.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що вирішення питання про тимчасове обмеження конституційного права за поданням державного виконавця за його відсутності не є виправданим, оскільки саме він зобов’язаний довести суду необхідність обмеження права боржника Т. у виконавчому провадженні, надавши відповідні матеріали.

Непоодинокими є випадки, коли суд першої інстанції задовольняв подання державного виконавця, не перевіривши, чи є особа, стосовно якої порушується питання про обмеження у праві виїзду за кордон, боржником за виконавчим документом або керівником боржника − юридичної особи, щодо якої звертається державний виконавець з поданням.

Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду м. Києва від 17 липня 2013 р. скасовано ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 21 грудня 2011 р. та постановлено нову ухвалу, якою відмовлено в задоволенні подання старшого державного виконавця ВДВС Шевченківського РУЮ у м. Києві про тимчасове обмеження Особи К. як керівника боржника − юридичної особи у праві виїзду за межі України до виконання зобов’язань за виданим Господарським судом м. Києва наказом від 9 лютого 2010 р. № 6/705 про стягнення з TOB «Р.» на користь ПАТ «Д.Б.У.» боргу в розмірі 3 188 доларів США  та 13 769 грн.

Підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та постановлення нової про відмову в задоволенні подання стало те, що на момент звернення державного виконавця до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України Особа К. вже не був керівником ТОВ «Р.», що підтверджувалося доданим до апеляційної скарги наказом директора ТОВ «Р.» № 2-К від 1 грудня 2011 р. про звільнення Особи К. з посади директора на підставі протоколу зборів засновників товариства № 12.

Ще один приклад. Ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 23 липня 2014 р.  скасовано ухвалу Зарічного районного суду м. Суми від 4 червня 2014 р. (справа № 591/3921/14-ц) і постановлено нову ухвалу про відмову в задоволенні подання головного державного виконавця ВДВС Сумського МУЮ про тимчасове обмеження Особи Д. у праві виїзду за межі України.

Застосовуючи таке обмеження, місцевий суд не взяв до уваги, що Особа Д.  є колишнім керівником юридичної особи – боржника і вже не впливає на її фінансово-економічний стан, отже, не має стосунку до погашення боргів товариством перед стягувачем.

Таким чином, ВСУ ще раз звертає увагу судів, що особа, яка має невиконані договірні, аліментні та ін. зобов’язання за судовим рішенням або рішенням іншого органу (посадової особи), не може вважатися винною та бути позбавленою конституційного права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання та права вільно залишати територію України (ст. 33 Конституції України).

Тільки у разі недоведення боржником своєї вини та ухилення від виконання зобов’язання суд може тимчасово обмежити особу в праві виїзду за межі України (ст. 377-1 ЦПК), причому на момент звернення до суду з поданням державного виконавця факт ухилення боржника від виконання зобов’язань повинен вже відбутися і бути об’єктивно наявним та доведеним, що має вбачатися з матеріалів виконавчого провадження.

12. Застосування практики ЄСПЛ

Відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (із змінами й доповненнями, унесеними згідно із Законом України від 16 жовтня 2012 р. № 5463-VI) регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення ЄСПЛ у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції та протоколів до неї; із упровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення кількості заяв до ЄСПЛ проти України.

Застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ в Україні як джерела права врегульовано главою 4 та статтями 17–18 цього Закону. Зокрема, у них йдеться про таке:  

1. Із метою посилання на текст Конвенції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою.

2. Для посилання на рішення та ухвали ЄСПЛ та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень ЄСПЛ та ухвал Комісії, надрукованих у виданні, передбаченому ст. 6 цього Закону.

3. У разі відсутності перекладу рішення та ухвали ЄСПЛ чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом.

4. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом.

5. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та/або в разі потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика ЄСПЛ.

Статтею 19 зазначеного Закону № 3477-ІV врегульовано застосування у сфері законодавства та в адміністративній практиці органу представництва, який відповідальний за забезпечення представництва України в ЄСПЛ та координацію виконання його рішень, а також забезпечує постійну перевірку чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці ЄСПЛ, передовсім у сферах, що стосуються діяльності правоохоронних органів, кримінального провадження, позбавлення свободи. За результатами передбаченої ч. 3 цієї статті перевірки зазначений орган представництва подає до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо внесення змін до чинних законів та підзаконних актів із метою приведення їх у відповідність до вимог Конвенції та відповідної практики ЄСПЛ.

У мотивувальній частині кожного рішення за необхідності мають бути посилання на Конвенцію  та на рішення ЄСПЛ (п. 12 постанови Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі»).

З метою впровадження в українське судочинство базових європейських стандартів прав людини судам слід керуватися рішеннями ЄСПЛ у справах, де відповідачем є не тільки Україна, а й інші держави – учасники Конвенції.

У зв’язку з наведеним звертаємо увагу судів на рішення ЄСПЛ у справі «Хлюстов проти Росії» від 11 липня 2013 р. (скарга № 28975/05), яке набуло статусу остаточного 11 жовтня 2013 р.

13. Окремі питання розгляду справ про тимчасове обмеження виїзду за межі України

У процесі проведення узагальнення було виявлено такі помилки, допущені судами під час розгляду справ цієї категорії:

а) деякі суди, керуючись тим, що подання підлягають розгляду негайно, не виконували вимог процесуального закону про постановлення ухвал щодо відкриття провадження у справах цієї категорії (ст. 122 ЦПК).

Наприклад, ухвалою Компаніївського районного суду Кіровоградської області від 2 квітня 2013 р. відмовлено у відкритті провадження за поданням ВДВС Компаніївського РУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України без вилучення паспорта ФОП – Особи Р. до виконання зобов’язання за виконавчим листом № 1170/2а-4374/11 від 29 лютого 2012 р. на підставі
п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. Суд помилково дійшов висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (справа № 391/308/13).

б) відповідно до ч. 10 і ч. 11 ст. 6 та ст. 197 ЦПК хід судового засідання фіксується технічними засобами. Офіційним записом судового засідання  є лише технічний запис, зроблений судом. У деяких справах, що надійшли для узагальнення судової практики, суди допустили невиконання вимог щодо обов’язкового фіксування судового засідання справи за допомогою технічних засобів – під час розгляду справи журнал судового засідання, як цього вимагає ч. 1 ст. 198 ЦПК, не вівся, фіксування судового засідання справи за допомогою технічних засобів не здійснювалося.

Ухвалою Петрівського районного суду Кіровоградської області від 5 грудня 2014 р. задоволено подання ВДВС Петрівського РУЮ про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника Б. (справа № 400/1570/14). Згідно з матеріалами справи державний виконавець у судове засідання не з’явився, проте судом було складено протокол судового засідання, в журналі судового засідання записів щодо цієї справи не було.

Також Заставнівський районний суд Чернівецької області, розглядаючи справу за поданням ВДВС Заставнівського РУЮ Чернівецької області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України особи, фіксування судового засідання справи за допомогою технічних засобів не здійснював, а під час розгляду справи було складено протокол судового засідання, журнал судового засідання не вівся.

в) мали місце поодинокі факти постановлення ухвал про тимчасове обмеження особи у праві виїзду за межі України без присутності секретаря судового засідання, що є порушенням ст. 377-1 ЦПК.

Ухвалою Кіцманського районного суду Чернівецької області від 30 травня 2013 р. відмовлено в задоволенні подання старшого державного виконавця ВДВС Кіцманського районного управління юстиції про тимчасове обмеження особи у праві виїзду за межі України. Зазначену ухвалу постановлено суддею одноособово без присутності секретаря судового засідання, що є порушенням вимог ч.1 ст. 198 ЦПК стосовно одночасного фіксування судового засідання технічними засобами та веденням журналу секретарем судового засідання.

Аналогічні ухвали винесено Комінтернівським районним судом м. Харкова (справа № 641/1899/13-ц від 5 березня 2013 р.) та Болехівським міським судом Івано-Франківської області (справа № 349-1435/14-ц від 25 вересня 2014 р.).

г) деякі суди повідомляли боржників судовими повістками та викликали їх в судове засідання, що не передбачено нормами ЦПК (ч. 2 ст. 377-1), які регулюють порядок розгляду питань про тимчасове обмеження у праві виїзду громадян за межі України.

Так, ухвалою Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 січня 2014 р. (провадження № 6/688//2/14) подання державного виконавця від 17 грудня 2013 р. про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України Особі 1 задоволено. У матеріалах справи є повідомлення про виклик у судове засідання не лише державного виконавця, а й боржника та зацікавленої особи.

Ухвалою Устинівського районного суду Кіровоградської області від 16 грудня 2014 р. (справа № 403/997/14) задоволено подання ВДВС Устинівського РУЮ про обмеження у праві виїзду боржника Т. до погашення заборгованості за аліментами в сумі 70 814, 21 грн. Судом здійснено виклик у судове засідання боржника Т. та стягувача М. Крім того, до матеріалів справи судом не долучено ухвали про задоволення подання.

д) деякі суди постановляли ухвали, якими задовольнялися подання державного виконавця щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, керуючись Закон України від 11 грудня 2003 р. № 1382-ІV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», який регулює інші правовідносини, посилаючись при цьому на його пріоритетність перед Законом № 3857-ХІІ.

Результат пошуку зображень за запитом "тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України"

14. Форма судового рішення

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України.

ВСУ наголошує на тому, що, враховуючи окремі положення Конституції України, ч. 1 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України), а також ч. 3 ст. 208 (судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду) і ч. 1 ст. 209 ЦПК (суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду), вирішення судом по суті подання державного виконавця про обмеження боржника у праві виїзду за межі України (задоволення, відмова в задоволенні подання) має здійснюватися шляхом ухвалення судового рішення у формі ухвали, постановленої іменем України.

Переважною більшістю судів за наслідками розгляду подань державних виконавців постановлялися саме ухвали, а не рішення, оскільки спір по суті вже був вирішений, а розглядалися процесуальні питання, пов’язані з невиконанням рішення суду. Постановлені судами ухвали за своєю формою та змістом повинні відповідати вимогам статей 208–210 ЦПК.

Аналіз справ даної категорії засвідчив, що суди загалом дотримуються вимог відповідних статей, однак мають місце випадки постановлення ухвал без зазначення «іменем України».

Так, Новоушицьким районним судом Хмельницької області в ухвалах від 27 січня 2014 р. не зазначено «іменем України» у справах № 6/680/57/14, № 6/686/18/14, № 6/686/17/14, № 6/686/13/14, № 6/686/24/14, № 6/686/53/14, № 6/686/19/14, № 6/686/23/14.

Такі ж порушення мали місце й у практиці Кам’янець-Подільського, Красилівського, Ізяславського, Дунаєвецького, Ярмолинецького, Славутського, Чемеровецького та інших місцевих судів Хмельницької області та Київського і Приморського районного суду м. Одеси, а також  Фрунзівського, Кілійського та Саратського районних судів Одеської області.

Решта процесуальних ухвал з приводу подання, повернення подання до належного суду або визнання його неподаним тощо мають постановлятися без зазначення «іменем України».

15. Зміст судового рішення

Відповідно до статей 208–210, 377-1 ЦПК вступна частина ухвали повинна містити: час та місце її постановлення; повне найменування суду, що прийняв ухвалу; прізвище та ініціали судді і секретаря судового засідання; ім’я, прізвище, по батькові державного виконавця, який брав участь у справі (згідно зі ст. 377-1 ЦПК), а також предмет подання.

В описовій частині ухвали зазначається суть питання, яке вирішується, зокрема: зміст і підстави внесеного подання, пояснення державного виконавця, якщо він брав участь у розгляді подання, а також вказуються докази, подані державним виконавцем на підтвердження внесеного подання.

Мотивувальна частина ухвали повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновків, і норми закону, якими керувався суд, постановляючи ухвалу. У цій частині ухвали слід наводити встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, із яких суд виходив при вирішенні подання. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалося подання, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має наводити відповідні мотиви.

У практиці місцевих судів виникали проблеми з формулюванням мотивувальної та резолютивної частин ухвали.

Найбільш поширеним недоліком ухвал, постановлених за наслідками розгляду подань у порядку ст. 377-1 ЦПК, є відсутність достатньої аргументації щодо необхідності застосування вказаного обмеження та оцінки доказів, поданих державним виконавцем.

Мали місце поодинокі факти, коли в ухвалах була зовсім відсутня мотивувальна частина.

У багатьох ухвалах про задоволення подання в мотивувальній частині продубльовано зміст подання державного виконавця без посилання на конкретні докази на підтвердження висновку про ухилення боржника від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням чи рішенням інших органів (посадових осіб), або ж повністю відсутній такий висновок.

Ухвалою Деражнянського райсуду Хмельницької області від 7 лютого 2014 р. (провадження № 6/673/7/14) тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України боржника Ч. до виконання ним рішення про стягнення аліментів.

Мотивувальна частина ухвали, крім змісту матеріальних та процесуальних норм, містить одне речення: «Боржник ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням суду, не сплачує відповідних коштів». Як в поданні державного виконавця, так і в ухвалі суду немає посилань на факти ухилення від виконання рішення суду та не зазначено доказів на підтвердження цих обставин.

У справі № 669/1280/14-ц за поданням ВДВС Білогірського РУЮ Хмельницької області щодо Особи С. в мотивувальній частині ухвали суду від 30 жовтня 2014 р. зазначено тільки відомості про невиконання Особою С. своїх зобов’язань як боржника та наведено зміст ст. 6 Закону № 3857-ХІІ і ст. 377-1 ЦПК.

Резолютивна частина ухвали має містити висновок суду із вирішуваного питання, зокрема про задоволення або відмову в задоволенні подання щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, а також строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження. У цій же частині ухвали повинні міститися такі дані: прізвище, ім’я, по батькові боржника − фізичної особи або керівника боржника − юридичної особи, число, місяць і рік народження та ідентифікаційний код, місце реєстрації для боржника − фізичної особи або юридична адреса для боржника – юридичної особи і фактичне місце проживання або знаходження відповідно для фізичних та юридичних осіб, також з обов’язковим зазначенням громадянства країни боржника.

У резолютивній частині ухвали не повинно бути висновків про тимчасове затримання чи вилучення документа, що дає право на виїзд з України і в’їзд в Україну та посвідчує особу, або висновків про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника, без тимчасового затримання чи вилучення паспорта або іншого документа, який посвідчує особу та надає право виїзду і в’їзду з (в) України.

У цій частині ухвали також зазначається, до якого моменту діють обмеження, тобто до виконання якого зобов’язання, покладеного на боржника рішенням суду, і що є підставою для їх припинення. Враховуючи наведене, в ухвалі слід зазначати зміст резолютивної частини рішення, яке перебуває на виконанні та на підставі якого вноситься подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.

Так, ухвалою Яворівського районного суду Львівської області від 27 листопада 2014 р. (справа № 460/3836/14-ц) подання Головного державного виконавця ВДВС Яворівського РУЮ Львівської області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України задоволено. Тимчасово обмежено у праві виїзду за межі України громадянина України до повного фактичного виконання рішення.

Викладення таким чином резолютивної частини має місце в практиці й інших судів, зокрема Мостиського районного суду Львівської області (справа № 448/1949/13-ц), без зазначення ПІБ боржника, його фактичного місця проживання, ідентифікаційного коду, номера подання державного      виконавця та ін. 

Звертаємо увагу судів на те, що незазначення в резолютивній частині ухвали числа, місяця і року народження або місця реєстрації фізичної особи, щодо якої встановлюється обмеження, фактично унеможливлює  виконання ухвали.

Із метою забезпечення реалізації права на апеляційне оскарження суди в резолютивній частині ухвали повинні правильно зазначати строки і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження.  

З урахуванням положень ст. 210 ЦПК, яка визначає зміст ухвали суду, вважаємо, що резолютивну частину ухвали суду, постановлену в порядку ст. 377-1 ЦПК про задоволення подання, може бути сформульовано  приблизно так:

– для місцевого суду:

«Подання державного виконавця ______ відділу державної виконавчої служби управління юстиції задовольнити.

Громадянина України (або вказати громадянство держави − боржника, особу без громадянства) прізвище, ім’я, по батькові (число, місяць і рік народження, ідентифікаційний код, місце реєстрації) тимчасово обмежити у праві виїзду за межі України до моменту фактичного виконання рішення районного суду від (число, місяць, рік) про (зміст резолютивної частини рішення або частини рішення, яка залишилася невиконаною).

Апеляційну скаргу на ухвалу суду може бути подано до Апеляційного суду ____________ області через ___________ районний суд протягом 5 днів з дня її проголошення.

Якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом 5 днів із дня отримання копії ухвали.

Ухвала набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Копію ухвали надіслати ДВС або органу, який звертався з поданням до суду (Державна автомобільна інспекція, Пенсійний фонд України, нотаріус та ін.) про виконання зобов’язань за рішенням»;

– для апеляційного суду:

«Апеляційну скаргу ____________________ задовольнити (або задовольнити частково, відхилити).

Подання державного виконавця ______________ відділу державної виконавчої служби ___________МУЮ задовольнити (відмовити).

Ухвалу _____________ районного суду від (число, місяць, рік) скасувати та постановити нову ухвалу (направити на новий розгляд, задовольнити).

Громадянина України (або вказати громадянство держави − боржника, особу без громадянства) прізвище, ім’я, по батькові (число, місяць і рік народження, ідентифікаційний код, місце реєстрації) тимчасово обмежити у праві виїзду за межі України до моменту фактичного виконання рішення районного суду від (число, місяць, рік) про (зміст резолютивної частини рішення або частини рішення, яка залишилася невиконаною).

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та касаційному оскарженню не підлягає.

Копію ухвали надіслати ДВС або органу, який звертався з поданням до суду (Державна автомобільна інспекція, Пенсійний фонд України, нотаріус та ін.) про  виконання зобов’язань за рішенням».

Пов’язане зображення

         16. Облік подань та справ

Стаття 377-1 ЦПК міститься в розділі VI «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)», що зумовлює певну специфіку у формуванні справ стосовно розгляду цих питань.

Відповідно до п. 2.15 Інструкції з діловодства у місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 р. № 173 (далі – Інструкція № 173), зі змінами та доповненнями, внесеними наказом ДСА від 20 січня 2016 р., яка набрала чинності з 1 січня 2014 р., реєстрація та облік судових справ зазначеної категорії в місцевому загальному суді здійснюється під індексом «6» − справи щодо розгляду питань у порядку виконання судових рішень у цивільних справах.

Згідно з п. 2.16 Інструкції  № 173 реєстрація та облік судових справ цієї категорії в суді апеляційної інстанції здійснюється під індексом «22-ц» − цивільні справи з апеляційними скаргами на рішення та ухвали, винесені місцевим судом.

Усі матеріали справ за такими поданнями повинні долучатися до відповідних цивільних справ. У разі відсутності відповідного індексу під час реєстрації матеріалів використовується номер справи за номенклатурою справ суду. Окремі справи формуються лише тоді, коли судове рішення, щодо якого внесено подання, клопотання чи заява, постановлено іншим судом.

Справи про тимчасове обмеження у праві виїзду громадян за межі  України слід було б визначити в Інструкції № 173 окремим рядком, оскільки така невизначеність призводить до того, що на сьогодні неможливо з’ясувати дійсний стан справ (відсутня статистична звітність) із вирішення питань зазначеної категорії справ.

Чинна Інструкція з діловодства не містить положень про особливості реєстрації подань державних виконавців, зокрема про обмеження у праві  виїзду за межі України, незважаючи на наявність розділу 24 «Особливості проходження справ у суді із заявами про перегляд судових рішень у цивільних та адміністративних справах за нововиявленими обставинами, а також зі зверненнями у порядку виконання судових рішень у цивільних та адміністративних справах», у п. 24.2 якого зазначено, що забезпечення проходження в суді апеляційної інстанції справ із заявами про перегляд судових рішень у цивільних та адміністративних справах за нововиявленими обставинами, а також зі зверненнями в порядку виконання судових рішень у цивільних та адміністративних справах здійснюється за правилами, встановленими цим розділом, розділом 23 та чинним законодавством.

Рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 р. № 30 (у редакції рішення Ради від 2 квітня 2015 р. № 25) затверджено Положення про автоматизовану систему документообігу суду (далі – Положення про АСДС) зі змінами і доповненнями, унесеними рішеннями Ради станом на 15 вересня 2016 р. № 58.

Згідно з п. 2.2.4 Положення про АСДС кожній судовій справі надається ЄУН, який формується автоматизованою системою автоматично в суді першої інстанції та залишається незмінним незалежно від проходження судової справи в інстанціях чи надходження судової справи за підсудністю з іншого суду будь-якої юрисдикції, у тому числі в разі повторного надходження судової справи після її належного оформлення, та який повинен обов’язково вказуватися судами всіх інстанцій в судовому рішенні.

Структура ЄУН судової справи є такою: код суду першої інстанції (три цифри) / номер судової справи за порядком у поточному році / рік реєстрації (дві цифри). Наприклад: 512/362/16.

На виконання вимог закону надається інформація щодо дати надходження судової справи до суду, єдиного унікального номера судової справи, номера провадження (за наявності), прізвища учасників процесу, дати та часу призначення судової справи до розгляду, місця проведення судового засідання, дати розгляду судової справи, а також інформація про надходження апеляційних чи касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами, заяв про перегляд судових рішень ВСУ та їх розгляду ( пп. 2.8.1. п. 2.8. Положення про АСДС).

У цьому переліку відсутні справи за поданням державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.

З огляду на зміст Інструкції з діловодства та Положення про АСДС можна дійти висновку, що в разі надходження до суду подання державного виконавця на підставі положень ст. 377-1 ЦПК воно реєструється як окрема справа, якій присвоюється ЄУН та номер провадження з індексом «6»; справа передається на автоматичний розподіл для визначення головуючого. Така справа не підшивається (долучається) до відповідної справи навіть тоді, коли вона слухалася і знаходиться в тому суді, до якого надійшло подання державного виконавця.

Проте в ході проведення узагальнення було виявлено різні підходи до обліку (індексу) справ та їх оформлення.

Мали місце факти приєднання подання державного виконавця про тимчасове обмеження боржників у праві виїзду за межі України до цивільної справи, тому окремі суди надіслали для узагальнення судової практики цивільні справи про стягнення боргу, у яких містяться матеріали за поданнями державних виконавців.

Окрім помилок у реєстрації подань трапляється і неправильне формування (оформлення) справ (наприклад, ухвалу суду підшито перед поданням державного виконавця).

Установлено, що в межах одного суду по-різному формуються справи: відповідно до ст. 377-1 ЦПК подання державних виконавців або оформлюються окремою справою, або підшиваються до цивільної справи, в якій ухвалено звернуте до виконання рішення.

Вважаємо правильною практику тих судів, які усі подання державних виконавців у порядку ст. 377-1 ЦПК формують як окремі справи з присвоєнням нового номера справи, що відповідає вимогам Інструкції № 173.

         17. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Відповідно до ст. 9 Закону України від 22 вересня 2011 р. № 3773-VІ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (зі змінами від 19 травня 2016 р.; редакція діє з 18 червня 2016 р.) іноземці та особи  без громадянства в’їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України (це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку).

Іноземці та особи без громадянства під час проходження прикордонного контролю в пунктах пропуску через державний кордон зобов’язані подати  свої біометричні дані для їх фіксації. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Також ч. 3 і ч. 4 ст. 22 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»  передбачено, що виїзд з України іноземця або особи без громадянства може бути за рішенням суду тимчасово відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. За наявності підстав, зазначених у ч. 2 і ч. 3 цієї статті, відомості про іноземця або особу без громадянства вносяться до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в’їзд в Україну або тимчасово обмежується право виїзду з України.

Так, наприклад, Білопольським районним судом Сумської області (справа № 573/ 541/14-ц) правильно обмежено право виїзду за межі України боржника,  громадянина РФ, за поданням державного виконавця ВДВС Білопільського районного управління юстиції Сумської області.

Суд виходив з того, що боржник ухилявся від сплати боргу на загальну суму 123 984 грн за виконавчими документами та пояснював своє рішення неможливістю реалізувати своє майно. Це стало підставою вважати, що боржник О., громадянин РФ, може виїхати за межі України та не виконати свої майнові зобов’язання.

Аналогічною є  справа № 139/120/13-ц  Мурованокуриловецького районого суду Вінницької області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України громадянина РФ К. На підставі виконавчого листа ВДВС громадянина РФ К. було зобов’язано сплачувати Особі Г. на утримання повнолітньої дочки Особи З. аліменти в розмірі 500 грн щомісячно до закінчення нею навчання в Київському університеті ім. Б. Грінченка, сума заборгованості становила 5 766 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України від 5 листопада 2009 р. № 1710-VI «Про прикордонний контроль» (зі змінами станом на 15 квітня 2014 р.) іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в’їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у ч. 1 і ч. 3 ст. 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено в пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв’язку з відсутністю документів, необхідних для в’їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв’язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених ст. 6 Закону № 3857-ХІІ, відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови.

Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову в перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову в перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Згідно з ч. 1 ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші невиконані майнові зобов’язання перед державою, фізичними або юридичними особами, їм заборонено в’їзд або виїзд в/з Україну(и).

Відповідно до п. 4 ст. 20 Закон України «Про Державну прикордонну службу України», статей 13 і 14, ч. 2 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ст. 80 Закону № 606-ХІV наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України (далі – Адміністрація ДПС) від 5 грудня 2011 р. № 946 затверджено Інструкцію про порядок прийняття органами охорони державного кордону Державної прикордонної служби України рішень про заборону в’їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства (далі – Інструкція).

У п. 2.1 розділу II Інструкції зазначено, що рішення про заборону в’їзду в Україну іноземцю (далі − рішення про заборону в’їзду в Україну) приймається органом охорони державного кордону, якщо:

а) при клопотанні про в’їзд в Україну іноземець подав про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

б) паспортний документ іноземця, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі;

в) іноземець порушив у пункті пропуску через державний кордон України (далі − пункт пропуску) правила перетинання державного кордону України або не виконав законних вимог посадових та службових осіб органу охорони державного кордону;

г) іноземця затримано під час незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску;

ґ) під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші невиконані майнові зобов’язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов’язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в’їзду в Україну;

д) якщо іноземця затримано в межах контрольованого прикордонного району під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України;

е) якщо іноземець намагається здійснити в’їзд через контрольні пункти в’їзду – виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в’їзду – виїзду.

Також п. 5.3 розділу V Інструкції передбачено, що рішення про заборону в’їзду в Україну приймається уповноваженою посадовою особою на строк до виконання зобов’язань, покладених на іноземця рішеннями судів та інших органів (посадових осіб), не пізніше ніж протягом п’яти робочих днів з дня надходження відповідного подання.

У п. 8.1 розділу VIII Інструкції (оскарження рішення про заборону в’їзду в Україну) зазначено, що іноземець, якому органом охорони державного кордону заборонено в’їзд в Україну, має право оскаржити відповідне рішення до регіонального управління Державної прикордонної служби або до суду.

Суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб’єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються.

Ухвала негайно надсилається до суб’єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов’язковою для виконання.

Пунктом 8.2 Інструкції визначено, що у випадку скасування заборони в’їзду (зміни її терміну) органами, зазначеними в п. 8.1 цього розділу, або рішенням суду, яке набрало законної сили:

а) орган охорони державного кордону:

– негайно письмово повідомляє про це Головний центр обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України (далі – ГЦОСІ ДПС) з обов’язковим зазначенням інформації відповідно до вимог пп. «а» п. 3.2 розділу III цієї Інструкції;

– скасовує в паспортному документі особи відмітку «Заборонено в’їзд в Україну терміном на...» шляхом проставлення на ньому штемпеля «Анульовано», форма якого наведена в додатку 6 до цієї Інструкції;

– проставляє в паспортному документі нову відмітку «Заборонено в’їзд в Україну терміном на...», засвідчує її підписом та печаткою, із зазначенням нового терміну заборони (у разі зміни терміну заборони в’їзду);

Результат пошуку зображень за запитом "тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України"

б) ГЦОСІ ДПС вилучає зазначену інформацію (вносить зміни) у базу даних.

Інструкцію доповнено п. 8.3., в якому зазначено, що в разі припинення обставин, які стали причиною для заборони в’їзду в Україну відповідно до розділу V цієї Інструкції за невиконання рішень про накладання штрафу за правопорушення, розгляд справ за якими належить до компетенції Державної прикордонної служби України (далі – ДПС):

а) орган охорони державного кордону, який прийняв рішення про заборону в’їзду в Україну, невідкладно:

– виносить постанову про скасування заборони в’їзду в Україну (додаток 7);

– вживає заходів, передбачених абзацом другим пп. «а» п. 8.2 цього розділу;

б) орган охорони державного кордону, уповноваженою посадовою особою якого виявлено під час здійснення прикордонного контролю особу, щодо якої прийнято рішення про заборону в’їзду в Україну іншим органом охорони державного кордону, негайно:

– письмово повідомляє відповідний орган охорони державного кордону про виявлення таких обставин;

– надсилає копію документа, що підтверджує сплату штрафу (за наявності);

в) ГЦОСІ ДПС вилучає відповідну інформацію з баз даних після надходження повідомлення від органу охорони державного кордону, яким скасовано заборону в’їзду в Україну (розділ VIII доповнено пунктом 8.3 згідно з наказом  МВС України від 2 березня 2016 р. № 150)

Також Інструкцію доповнено п. 8.4, відповідно до якого вилучення інформації з баз даних у випадках припинення обставин, які стали причиною для заборони особі в’їзду в Україну за поданням державного виконавця, здійснюється в порядку, що визначений розділом III Порядку взаємодії органів ДВС та органів ДПС під час здійснення виконавчого провадження, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України від 7 лютого 2014 р. № 288/5/102, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 лютого 2014 р. за № 273/25050 (розділ VIII доповнено п. 8.4 згідно з наказом МВС України від 2 березня 2016 р. № 150).

Суди не вправі відмовляти в задоволенні подань державних виконавців про тимчасове обмеження у праві виїзду боржника − фізичної особи або керівника боржника − юридичної особи за межі України, які не є громадянами України, чи закривати провадження в цих справах, мотивуючи свої рішення тим, що Законом № 3857-ХІІ не передбачено обмежень щодо іноземців та осіб без громадянства, оскільки таке вирішення питання не узгоджується з нормами Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», суперечить ст. 377-1 ЦПК та п. 18 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV, які передбачають вирішення в судовому порядку питань про тимчасове обмеження у праві виїзду боржників без урахування їх громадянства.

Деякі суди помилково відмовляли в задоволенні подань державних виконавців про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі країни.

Ухвалою Болградського районного суду Одеської області від 24 січня 2013 р. (справа № 497/184/13-ц) було відмовлено в задоволенні подання державного виконавця ВДВС Болградського РУЮ Одеської області про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України Особі К., громадянина Республіки Молдова. При цьому суд виходив з того, що вимоги Закону № 3857-ХІІ поширюються тільки на громадян України.

18. Перегляд судових рішень (апеляційне провадження)

Особливістю судових рішень щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України є те, що вони ухвалюються на стадіях виконання судових рішень і оскаржити їх одночасно з рішенням суду неможливо.

Ухвали суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (як про задоволення подання, так і про відмову в його задоволенні) можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду (п. 241 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

Ухвалу суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом п’яти днів з дня її проголошення, а якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання копії такої ухвали (ч. 2 ст. 294 ЦПК).

Право оскаржити ухвалу суду першої інстанції щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України мають державний виконавець, який вніс подання, сторони виконавчого провадження та інші зацікавлені особи.

Так, у резолютивній частині ухвали Ямпільського районного суду Вінницької області у справі № 153/1728/13-ц про тимчасове обмеження боржника В. у праві виїзду за межі України вказано, що апеляційне оскарження не передбачене чинним ЦПК.

В ухвалі від 21 лютого 2013 р. Крижопільський районний суд Вінницької області у справі № 134/301/13-ц також зазначив, що ухвала оскарженню не підлягає.

Під час проведення узагальнення судової практики Апеляційний суд Вінницької області звернув увагу, що в резолютивній частині деякі районні суди вказували, що ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає, а це порушує права громадянина на справедливе судочинство та можливість апеляційного оскарження рішення суду, тому деякі особи в апеляційному порядку зазначені ухвали не оскаржували, а районні суди не виконували вимоги п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України та статей 13, 292, 293 ЦПК.

Приклади неправильного прийняття судового рішення мали місце в Летичівському районному суді Хмельницької області: у справах про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (провадження № 6/678/9/14, № 6/678/12/14) стосовно Особи П., Особи Р. помилково зазначено, що такі ухвали оскарженню не підлягають.

Аналогічне порушення допущено і в ухвалі Дунаєвецького районного суду цієї ж області (справа № 674/909/14-ц).

ВСУ вважає, що розгляд справ цієї категорії завершується на стадії апеляційного провадження та відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК такі справи не мають права касаційного оскарження.

Однак у судах Житомирської, Полтавської, Львівської, Дніпропетровської, Кіровоградської, Волинської та Чернівецької областей траплялися випадки, коли судді одного і того ж суду резолютивну частину судового рішення викладають по-різному: одні в судових рішеннях зазначають право особи на касаційне оскарження та подання скарги безпосередньо до ВССУ протягом 20 днів із дня набрання законної сили ухвалою апеляційного суду (ст. 292 і 293 ЦПК); інші роблять висновок, що розгляд цієї категорії справ закінчується на стадії апеляційного оскарження та касаційному оскарженню не підлягає на підставі п. 2. ч. 1 ст. 324 ЦПК.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах ВССУ, розглянувши касаційну скаргу Особи Л. на ухвалу Підволочиського районного суду Тернопільської області від 19 листопада 2013 р. та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 27 травня 2014 р. у справі за поданням головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління ДВС Головного управління юстиції у Тернопільській області про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України Особи Л. до виконання ним своїх зобов’язань, ухвалою від 23 червня 2014 р. правильно відмовлено у прийнятті касаційної скарги до провадження, оскільки оскаржувані ухвали щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України (п. 24-1 ч. 1 ст. 293 ЦПК) не підлягають касаційному оскарженню відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК.

Ще один приклад ухвали ВССУ від 10 вересня 2012 р. (справа № 6-26765св12). Касаційне провадження за касаційною скаргою старшого державного виконавця Личаківського  ВДВС Львівського МУЮ Особи С. на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 29 травня 2012 р. про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України закрито з тих підстав, що ухвала апеляційного суду не підлягає оскарженню в касаційному порядку відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України.  

Проте окремими ухвалами ВССУ від 13 лютого 2013 р. та від 14 травня 2014 р. справи розглядались по суті та задовольнялися касаційні скарги частково або повністю, що свідчить про неоднозначність судової практики.

У постанові від 23 вересня 2015 р. у справі № 6-716цс15 Судова палата у цивільних справах ВСУ сформувала такий правовий висновок, що підлягає врахуванню судами загальної юрисдикції:

«Згідно зі ст. 377-1 ЦПК питання про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи або керівника боржника – юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.

Ухвала суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 24-1 ч. 1 ст. 293 ЦПК).

Водночас ст. 324 ЦПК містить норму, яка визначає перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені у касаційному порядку після їх перегляду в апеляційному порядку.

Оскарження ухвал апеляційного суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України у цій статті, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачено».

19. Передача справи на новий розгляд до суду першої інстанції

У деяких апеляційних судів виникали ускладнення при вирішенні питання про можливість скасування за наслідками розгляду апеляційної скарги ухвали суду першої інстанції про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України з передачею цього питання на новий розгляд до суду першої інстанції з таких підстав, як: неналежне повідомлення державного виконавця про час та місце розгляду його подання, неправильно сформульована суть процесуальної дії чи підстави її застосування, порушення порядку встановленого для його вирішення (ст. 312 ЦПК).

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 11 серпня 2014 р. (провадження № 22-ц/783/5026/14) скасовано ухвалу Сихівського районного суду м. Львова від 11 жовтня 2013 р., справу передано до районного суду для продовження розгляду.

Підставою для скасування ухвали місцевого суду було те, що в матеріалах справи відсутні будь-які дані про повідомлення державному виконавцеві про час та місце розгляду подання, натомість у справі міститься довідка, що сторони в судове засідання не з’явилися.

Обставини ще однієї справи свідчать, що розгляд подання відбувся без належного повідомлення державному виконавцеві: у матеріалах справи немає інформації стосовно повідомлення державному виконавцю про день та час розгляду подання та його реагування на виклик до суду. Це стало підставою для скасування ухвали Миколаївського районного суду Львівської області від 10 жовтня 2014 р. та передачі питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон на новий розгляд до суду першої інстанції (ухвала від 9 грудня 2014 р., провадження № 22-ц/783/7205/1).

Скасовуючи ухвали з цих підстав і передаючи справи до суду першої інстанції, апеляційні суди помилково керувалися положеннями ст. 311 ЦПК, хоча норми цієї статті передбачають підстави скасування ухвал суду першої інстанції, які перешкоджають подальшому провадженню у справі: неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

20. Звернення судового рішення до виконання

Питання, пов’язані зі зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу (ч. 1 ст. 368 ЦПК).

Пунктом 8 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» встановлено, що на ДПС відповідно до визначених законом завдань покладається, зокрема, запобігання та недопущення в’їзду в Україну або виїзду з України осіб, яким згідно із законодавством не дозволяється в’їзд в Україну або яких тимчасово обмежено у праві виїзду з України.

Обов’язок щодо подання до Адміністрації ДПС завіреної належним чином копії ухвали суду про тимчасове обмеження особи (боржника) у праві виїзду за межі України до виконання нею своїх зобов’язань покладається на державного виконавця (лист Міністерства юстиції України від 6 червня 2008 р. № 25-32/507, спільний лист Міністерства юстиції України та Адміністрації ДПС від 27 травня 2008 р. № 25-32/463 і № 25-5347, Інструкція  з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня  2012 р. № 512/5).

Оскільки Адміністрація ДПС здійснює постановку на контроль осіб (боржників), яких згідно із судовими рішеннями тимчасово обмежено у праві виїзду з України, в резолютивній частині ухвали суду має бути зазначено:

«тимчасово обмежити особу (громадянство; прізвище, ім’я, по батькові відповідними літерами, залежно від громадянства; дата народження – день, місяць, рік; ідентифікаційний код для фізичних осіб, реєстраційний номер облікової картки платника податків для юридичних осіб) у праві виїзду за межі України до виконання зобов’язання.

Копію ухвали після набрання нею законної сили направити державному виконавцю ___________________ ВДВС __________ для подання до Державної прикордонної служби України».

У резолютивній частині ухвали Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 11 червня 2014 р. провадження № 6/337/312/2014 про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника Т. суд зобов’язав Хортицький ВДВС Запорізького міського управління юстиції не пізніше наступного дня після набрання законної сили цією ухвалою надіслати її копію для виконання до Адміністрації ДПС (вул. Володимирська, 26, м. Київ, 01034).

Переглядаючи ухвалу Зарічного районного суду м. Суми від 28 серпня 2014 р. (справа № 591/6322/14-ц), апеляційний суд погодився із законністю тимчасового обмеження боржника Р. у праві виїзду за межі України до сплати заборгованості за аліментами, однак встановив, що суд першої інстанції безпідставно поширив вказане обмеження до повного виконання рішення суду про стягнення аліментів. Крім того, згідно з п. 8 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» безпосередні функції запобігання та недопущення перетинання державного кордону України особами, яких тимчасово обмежено у праві виїзду з України, покладаються на ДПС, але резолютивна частина ухвали суду першої інстанції не містила всіх необхідних для ідентифікації особи боржника даних.

За таких обставин ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 9 жовтня 2014 р. ухвалу Зарічного районного суду м. Суми від 28 серпня 2014 р. змінено.

Деякі місцеві суди безпідставно зазначали в резолютивній частині ухвали про направлення її копії до Адміністрації ДПС для тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України, хоча ці функції віднесено до повноважень державного виконавця.

У процесі узагальнення судової практики було виявлено поодинокі факти неналежного оформлення деякими судами копій судових рішень (не зазначено дати набрання ухвалою законної сили, повних даних щодо ПІБ та місця проживання особи (боржника), зазначення про покладення виконання ухвали на Адміністрацію ДПС та направлення її копії для виконання до ДПС тощо).

В ухвалі від 23 липня 2014 р. Печерського районного суду м. Києва (справа № 757/20076/14-ц) за позовом Особи П. про тимчасове обмеження Особи В. у праві виїзду за межі України до виконання зобов’язань, покладених на нього рішенням Печерського районного суду м. Києва від 1 листопада 2012 р., в резолютивній частині судового рішення правильно вказані всі дані, але виконання цієї ухвали покладено не на органи ДВС, а на Адміністрацію ДПС.

Такі ж помилки допустив і Оболонський районний суд м. Києва у справах № 756/13765/13-ц та  № 756/7340/14-ц. 

Результат пошуку зображень за запитом "тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України"

Також ухвалою Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 9 вересня 2014 р. (провадження № 6/682/55/14) встановлено тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України Особи К. до виконання нею зобов’язань на вимогу управління ПФУ у Славутському районі від 13 лютого 2013 р. Крім того, в резолютивній частині ухвали зазначено: «Після набрання ухвалою суду законної сили направити її копії для виконання до Державної прикордонної служби України».

Після отримання від суду копії зазначеної ухвали Адміністрація ДПС повідомила суд про неможливість прийняття до виконання цієї ухвали через відсутність у ній дати набрання нею чинності.

Пологівський районний суд Запорізької області ухвалою від 8 жовтня 2013 р. (справа  № 324/2116/13-ц) про тимчасове обмеження права виїзду за межі України боржника Л. виконання ухвали поклав на ДПС, а не на державного виконавця ВДВС, як цього вимагає чинне законодавство.

Аналогічні порушення допускали Токмацький районний суд Запорізької області, Іллічівський міський суд та Іванівський районний суд Одеської області, Суворовський районний суд м. Одеси, у рішеннях яких зазначено, що копію ухвали надіслати до Адміністрації ДПС для виконання, а не до Першого Суворовського ВДВС Одеського міського управління юстиції.

Однак Хортицький районний суд м. Запоріжжя (провадження № 6/337/312/2014) правильно зазначав у резолютивній частині рішення про зобов’язання Хортицького ВДВС Запорізького МУЮ не пізніше наступного дня після набрання законної сили цією ухвалою направити її копію для виконання до Адміністрації ДПС.

Аналогічно винесли рішення Рожнянський районний суд Івано-Франківської області (справа № 350/1322/14-ц) та Московський районний суд м. Харкова (справа № 643/19800/13-ц), копію ухвал після набрання законної сили направляли державним виконавцям ВДВС районних управлінь юстиції для подальшого надсилання до Адміністрації ДПС, що є правильним.

21. Скасування тимчасового обмеження у праві виїзду особи за межі України

Відповідно до п. 12.4 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України  від 2 квітня 2012 р.  № 512/5, тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України  стосовно особи знімається в разі винесення державним виконавцем постанови про: повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який (яка) його видав(ла), на підставі ч. 1 ст. 48 Закону № 606-XIV; закінчення виконавчого провадження на підставі пунктів 1–6, 8–9, 11–14 ч. 1 ст. 49 Закону № 606-XIV; скасування тимчасового обмеження у праві виїзду особи з України в разі належного виконання особою зобов’язань щодо сплати періодичних платежів.

У постанові вказуються номер та дата винесення судового рішення про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Постанова затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, і протягом трьох робочих днів надсилається до ГЦОСІ ДПС.

У ході узагальнення судової практики справ зазначеної категорії було виявлено, що в практиці деяких судів мали місце факти постановлення судами ухвал про скасування (зняття) тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України на підставі заяв сторін виконавчого провадження або державного виконавця (наприклад, місцевий суд скасував тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, керуючись ст. 6 Закону № 3857-ХІІ та ст. 377-1 ЦПК, хоча таким правом наділено органи ДВС, які повинні винести постанову про закінчення виконавчого провадження та на підставі  ч. 1 ст. 48,
ч. 2 і ч. 3 ст. 49 Закону № 606-ХІV надіслати до суду або іншого органу (посадовій особі), який її видав).

Бучацький районний суд Тернопільської області ухвалою від 11 червня 2013 р. (справа № 595/1097/13ц) скасував тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України Особі А., керуючись ст. 6 Закону № 3857-ХІІ та ст. 377-1 ЦПК, хоча цим правом наділено органи ДВС, які повинні винести постанову про закінчення виконавчого провадження та на підставі ч. 1 ст. 48, частин 2 і 3 ст. 49 Закону № 606-ХІV надіслати до суду або іншого органу (посадовій особі), який її видав.

Аналогічний приклад: Чортківський районний суд Тернопільської області (справа № 2-595/08) в ухвалі від 22 липня 2014 р. зняв тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України Особі Ж., чим виконав функції, надані органам ДВС.

Однак деякі суди Запорізької області відмовляють у прийнятті до провадження постанови про повернення державним виконавцем справи до суду про скасування (зняття) тимчасового обмеження боржника у праві виїзду за межі України та повертають державному органу (суд, ДАІ, нотаріус), який її направив.

Ухвалою Чернігівського районного суду Запорізької області від 20 лютого 2013 р. (справа № 329/127/13-ц) у відкритті провадження за поданням державного виконавця ВДВС Чернігівського районного управління юстиції про зняття тимчасового обмеження у праві на виїзд за межі України з Особи Ч. було відмовлено та повернуто державному виконавцю разом з доданими до нього документами, що є правильним.

У разі виконання боржником відповідних зобов’язань, а також у зв’язку із закінченням виконавчого провадження на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 (повна сплата боргу за виконавчим документом) Закону № 606-XIV державний виконавець виносить відповідну постанову, копія якої підлягає обов’язковому направленню до Адміністрації ДПС для своєчасного зняття особи (боржника) з контролю.

Однак деякі суди помилково та в непередбачений законом спосіб постановляли ухвали про зняття обмеження у виїзді за межі України у зв’язку  з погашенням боржником своїх зобов’язань.

Так, ухвалою Ульяновського районного суду Кіровоградської області було задоволено подання ДВС Ульяновського районного управління юстиції про зняття обмеження щодо виїзду за межі України боржника М., яке було встановлене ухвалою цього ж суду від 7 березня 2013 р. на підставі погашення боржником М. заборгованісті за аліментами.

Ще один приклад: ухвалою Чернігівського районного суду Запорізької області від 14 травня 2013 р. (справа № 329/360/13-ц) за поданням державного виконавця ВДВС Чернігівського РУЮ на підставі ст. 154 ч. 3 ЦПК було скасовано тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України Особі Т., встановлене ухвалою Чернігівського районного суду Запорізької області від 3 грудня 2012 р. в цивільній справі № 0826/1281/13.

Скасування (зняття) тимчасового обмеження у праві виїзду громадян за межі України на підставі заяв сторін виконавчого провадження  або державного виконавця є неправильним, цим правом наділені органи ДВС, які повинні винести постанову про закінчення виконавчого провадження та на підставі  ч. 1 ст. 48, ч. 2 і ч. 3 ст. 49 Закону № 606-ХІV надіслати її до суду або іншого органу (посадовій особі), який її видав.

Висновки та пропозиції

Результати проведеного узагальнення судової практики свідчать, що справи про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України (ст. 377-1 ЦПК) вирішувалися переважно відповідно до вимог закону.

Водночас існувала низка проблем, які виникали в судів під час розгляду справ зазначеної категорії, наприклад: визначення юрисдикції судів і підсудності справ, строків розгляду подань державних виконавців, сплати судового збору, надання доказів про ухилення боржників від виконання зобов’язань, а також перегляду судових рішень та інші проблемні питання, викладені у відповідних розділах узагальнення.

Особливу увагу судів звертаємо на неможливість касаційного оскарження цієї категорії спорів (правовий висновок ВСУ від 23 вересня 2015 р. у справі № 6-716цс15).

Правильне застосування судами процесуального законодавства має на меті сприяти ефективному, своєчасному і законному виконанню судових рішень та постанов інших органів (посадових осіб).

Вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України є значним з огляду на дотримання законних прав людини і громадянина на вільний вибір місця проживання, свободи пересування та права вільно залишати територію України.

Підсумовуючи зазначене, наголошуємо на тому, що чітке та своєчасне виконання норм Конституції України, законів і підзаконних нормативних актів підвищує авторитет держави та органів судової влади, а також викликає довіру і розуміння її громадян.

10
Нравится
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення