«Трутень проти України»: ЄСПЛ встановив, що надані без захисника показання, на підставі яких було зібрано вирішальні докази у справі, унеможливили ефективну відмову Заявника від визнання вини (ст.ст. 3, 6 Конвенції, заява № 18041/08, від 23.06.2016)

14.04.2020 | Автор: Зеров Костянтин
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України С.О. Трутень, звернувся до ЄСПЛ зі скаргами на неправомірне обмеження його права на захист на початковому етапі розслідування, на неналежні умови тримання під вартою, неефективну допомогу захисника у справі та ін.

Під час тримання у камері у відділку міліції Заявника без присутності захисника було декілька разів допитано у справі про зникнення 19-річної К., після чого Заявник написав явку з повинною про вбивство, зґвалтування та пограбування К. Щодо Заявника було порушено кримінальне провадження, під час відтворення обстановки події Заявник вказав на місце злочину та місцезнаходження тіла К.

У подальшому під час допитів Заявник неодноразово зізнавався у вчиненні злочину – як за присутності, так і за відсутності захисника, давав показання, які допомогли зібрати докази його винуватості. Судово-медична експертиза не виявила на тілі К. слідів зґвалтування чи будь-яких інших доказів вини Заявника. Згодом Заявник відмовився від своїх зізнавальних показань. Заявника було визнано винним у вбивстві, зґвалтуванні та пограбуванні К. та засуджено до позбавлення волі на чотирнадцять з половиною років, Верховний Суд Укрїни залишив вирок без змін, а апеляційну скаргу Заявника – без задоволення.

ЄСПЛ встановив порушення статті 3 Конвенції з огляду на умови тримання Заявника під вартою, оскільки нестача особистого простору та повне обмеження свободи пересування поза свою камерою (відсутність прогулянок) протягом усього періоду тримання під вартою, в поєднанні становили таке, що принижує гідність, ставлення. ЄСПЛ встановив, що Заявник протягом тривалого часу не мав достатньої кількості особистого простору, зокрема певний час утримувався в камері, де мав 2,6 кв.м особистого простору, а згодом 3,1 кв.м особистого простору.

Під час розгляду скарги Заявника на порушення статті 6 Конвенції, ЄСПЛ відзначив, що на початкових етапах провадження особа внаслідок стресової ситуації і нерозуміння складних норм кримінального законодавства, потребує забезпечення доступу до захисника, що одночасно є гарантією свободи від самовикриття та захисту від жорстокого поводження. ЄСПЛ підкреслив, що підозрюваний повинен мати доступ до захисника з першого допиту; засудження особи на підставі її зізнавальних показань, наданих без доступу до захисника, непоправно порушує право на захист.

ЄСПЛ також наголосив, що особа набуває статусу підозрюваного тоді, коли національні органи влади мають підстави вважати її причетною до вчинення злочину, а не внаслідок офіційних національних процедур надання відповідного статусу. З огляду на обставини справи, органи влади мали підстави для підозри Заявника ще до його затримання у відділку та допиту, у зв`язку з чим з моменту виникнення підозри у Заявника виникло право на правову допомогу. Проте, Заявника було допитано, а також залучено до слідчих дій без участі захисника.

Перші зізнавальні показання Заявника мали вирішальне значення для справи та його засудження, оскільки саме на їх підставі було виявлено тіло К., зібрано докази вини Заявника, на які також посилався суд, з огляду на що будь-яка подальша відмова Заявника від визнання вини не була ефективною. Таким чином, ЄСПЛ встановив, що початкове обмеження прав Заявника непоправно вплинуло на справедливість провадження у цілому, у зв`язку з чим було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

ЄСПЛ відхилив скаргу Заявника на неефективну допомогу захисника, оскільки Заявник не відмовлявся від захисника, не скаржився на його дії до національних органів влади, і не вказав конкретних недоліків наданої йому правової допомоги, а також інші скарги Заявника як явно необґрунтовані.

Аналізуйте судовий акт: «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02

«Тітаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02

«Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland [GC]), заява № 30210/96

«Дворський проти Хорватії» [ВП] (Dvorski v. Croatia [GC]), заява № 25703/11

«Фетісов та інші проти Росії» (Fetisov and Others v. Russia), заяви № 43710/07, № 6023/08, № 11248/08, № 27668/08, № 31242/08 та № 52133/08

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

РІШЕННЯ

Справа «Трутень проти України»
(Заява № 18041/08)

СТРАСБУРГ
23 червня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ
23/09/2016

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Трутень проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (), Голова,
Ханлар Гаджієв (),
Ерік Мьосе (),
Фаріс Вегабовіч (),
Сіофра О’Лірі (),
Карло Ранцоні (), судді,
Сергій Гончаренко (), суддя ad hoc,
та Клаудія Вестердік (), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 31 травня 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 18041/08), яку 02 квітня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Олександрович Трутень (далі - заявник).

2. Заявника представляла пані В. Буглак - юрист, яка практикує у м. Полтаві. Уряд України (далі - Уряд) представляла виконувач обов’язків Урядового Уповноваженого пані О. Давидчук з Міністерства юстиції.

3. Заявник скаржився на обмеження його права на захист на початковому етапі провадження та на умови тримання його під вартою у Полтавському СІЗО. 09 грудня 2013 року про ці скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

4. Пані Ганна Юдківська - суддя, обрана від України, - не могла брати участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду). Відповідно Голова п’ятої секції вирішив призначити п. Сергія Гончаренка для участі у засіданні в якості судді ad hoc (пункт 4 статті 26 Конвенції та пункт 1 правила 29 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Кримінальне провадження щодо заявника

5. 27 червня 2006 року дев’ятнадцятирічна дівчина К. пішла на випускний вечір до смт Нові Санжари, звідки додому не повернулася.

6. 04 липня 2006 року її родичі звернулися до міліції із заявою про її зникнення.

7. Допитавши низку свідків, працівники міліції встановили, що К. пішла з випускного разом зі своїм двоюрідним братом Р. та заявником, одним із його друзів. 28 червня 2006 року приблизно о 06 год. 00 хв. К., Р. та заявника бачили у кафе, де вони пили пиво. Декілька свідків стверджували, що коли заявник був у кафе, він мав при собі предмет, схожий на «вимпел» оператора мобільного зв’язку. Невдовзі після цього свідок бачив, як заявник йшов дорогою, обіймаючи К. Після цього К. ніхто не бачив.

8. Р. повідомив міліції, що вранці 28 червня 2006 року пішов від К. із заявником та відправився на роботу.

9. У незазначену дату, у період між 04 та 08 липня 2006 року, працівники міліції допитали заявника як свідка у зв’язку зі зникненням К. Під час допиту заявник зазначив, що вранці 28 червня 2006 року він залишив К. з двома незнайомими чоловіками, взяв таксі на стоянці таксі та поїхав додому. Працівник міліції І. привіз заявника на стоянку таксі та запитав водіїв таксі, чи бачили вони його 28 червня 2006 року. Водії таксі не впізнали заявника, а заявник не зміг ідентифікувати автомобіль та водія, який 28 червня 2006 року нібито відвіз його додому. Заявник також не зміг надати жодних деталей щодо вигляду автомобіля чи зовнішності водія.

10. Після допиту заявника як свідка та відвідування стоянки таксі (див. пункт 9) 08 липня 2006 року працівники міліції затримали заявника за «вчинення дрібного хуліганства» та помістили його до камери Новосанжарського районного відділу міліції. У своїй заяві до Суду та в суді першої інстанції заявник стверджував, що не вчиняв жодного такого правопорушення, і до камери його помістили безпідставно. Іншої додаткової інформації щодо характеру злочину Суду надано не було.

11. У своїй заяві до Суду заявник стверджував, що 08 та 09 липня 2006 року, коли він тримався у камері, працівники міліції били його та погрожували йому, змушуючи «сказати правду» про зникнення К. У документі з матеріалів справи (а саме, у копії обвинувального акту заявника) містяться посилання на показання працівників міліції І. та Ф., які стверджували, що 08 чи 09 липня 2006 року під час перебування заявника у камері Новосанжарського районного відділу міліції вони допитали його у зв’язку зі зникненням К. за відсутності захисника. 10 липня 2006 року вони знов за відсутності захисника допитали його щодо того самого питання та він зізнався у вчиненні вбивства, пограбування та зґвалтування К.

12. 10 липня 2006 року під час допиту працівниками міліції І. та Ф. заявник написав явку з повинною, зазначивши, що вранці 28 червня 2006 року, після того, як Р. пішов, він вирішив провести К. додому. Коли заявник та К. йшли дорогою, він намагався обійняти її, але вона вдарила його у пах. У відповідь заявник різко здавив її шию обома руками, тримаючи її так декілька секунд. К. знепритомніла, тому він відпустив її. Після цього він відтягнув її тіло в кущі, стягнув з неї труси, бюстгальтер і футболку та зґвалтував її. Після цього він дістав з її гаманця 20 українських гривень (приблизно 3 євро) та пішов. Коли він йшов, К. все ще була непритомна, але він не знав, була вона мертвою чи живою. Заявник не мав наміру вбивати К., коли здавив їй шию, але усвідомлював, що теоретично такі дії могли призвести до її смерті. І. та Ф. передали письмові зізнавальні показання Г., слідчому місцевої прокуратури.

13. Того дня, 10 липня 2006 року, слідчий Г. порушив кримінальне провадження щодо заявника за фактом вчинення зґвалтування, пограбування і вбивства К. та роз’яснив йому його процесуальні права як підозрюваного, у тому числі його право на захист. Заявник письмово підтвердив, що зрозумів свої права. Г. також затримав заявника за підозрою у вчиненні вбивства, пограбування та зґвалтування.

14. Приблизно через сорок хвилин слідчий Г. провів відтворення обстановки та обставин події за присутності заявника, понятих Б. і Л. та судово-медичного експерта Б. Заявник показав їм місце, де схопив К. за шию, та її тіло, яке лежало в кущах. Експерти та слідчий оглянули місце злочину та зібрали речові докази. Слідчий Г. склав письмовий протокол огляду місця злочину. Він зазначив, що тіло було значно пошкоджене через процес розкладання, черв’яків і комах; тіло лежало горілиць із розсунутими ногами. Бюстгальтер, футболка та труси К. були зняті. Біля трупу працівники міліції знайшли рекламний вимпел оператора мобільного зв’язку та розкритий гаманець К.

15. Того дня після відтворення обстановки та обставин події слідчий Г. допитав заявника як підозрюваного за відсутності захисника. Заявник підтвердив свої попередні показання.

16. У своїй заяві заявник зазначив, що вперше йому дозволили побачитися із захисником 22 серпня 2006 року. Проте з матеріалів справи, достовірність яких заявник не оскаржував у Суді, вбачається, що 11 липня 2006 року слідчий Г. призначив В. захисником заявника в рамках безоплатної правової допомоги та допитав заявника за його присутності. Заявник підтвердив, що задушив К. обома руками, взяв 20 грн з її гаманця, поклав її тіло в кущі, стягнув з неї одяг та зґвалтував її.

17. 12 липня 2006 року за клопотанням батька заявника замість В. захисником заявника був призначений С. Заявник письмово підтвердив, що хотів, щоб С. був його захисником.

18. Пізніше того дня працівники міліції провели повторне відтворення обстановки та обставин події, в якому взяли участь заявник, захисник С., двоє понятих та двоє судово-медичних експертів. Заявник підтвердив, що задушив К. обома руками, а після того, як вона знепритомніла, поклав її тіло в кущі, взяв 20 грн з її гаманця, стягнув з неї одяг та зґвалтував її. Під час відтворення обстановки та обставин події він повідомив судово-медичним експертам, що не зазнав жорстокого поводження з боку слідчих органів.

19. 14 липня 2006 року заявника знов допитали за відсутності захисника. Перед допитом він письмово заявив, що не заперечував проти допиту за відсутності захисника. Він описав одяг, у який був одягнений у день убивства, та зазначив, що після вбивства одяг був випраний. Працівники міліції вилучили цей одяг з будинку батьків заявника.

20. 18 липня 2006 року заявника оглянув судово-медичний експерт, який не виявив жодних тілесних ушкоджень та не зафіксував жодних скарг.

21. Того дня слідчий поінформував заявника про його процесуальні права як обвинувачуваного, у тому числі про право на захист. Заявник зазначив, що хотів, щоб С. був його захисником.

22. Пізніше того дня заявнику було пред’явлено обвинувачення у вчиненні зґвалтування, пограбування та вбивства. Його допитали за присутності захисника С., і він підтвердив, що задушив К. обома руками, взяв у неї 20 грн, поклав її тіло в кущі, стягнув з неї одяг та зґвалтував її.

23. Проведені у липні та серпні 2006 року судово-медичні експертизи встановили, що К. померла від здавлювання шиї з обох сторін. Судово-медичні експерти не виявили на трупі жодних слідів (відбитки пальців, біологічна рідина, генетичний матеріал тощо), які б могли належати заявнику. На місці злочину жодних подібних доказів знайдено не було. Експерти також не виявили жодних слідів зґвалтування на тілі, оскільки м’які тканини були знищені процесом розкладання та черв’яками. Проте у своєму висновку судово-медичні експерти зазначили, що поза, в якій знайшли труп, та той факт, що на ньому не було одягу, доводили, що К. була зґвалтована.

24. 09 вересня 2006 року заявник підтвердив, що хотів, щоб С. був його захисником. Пізніше того дня його допитали у присутності С., і він зазначив, що не мав наміру вбивати чи ґвалтувати К. Він вирішив зґвалтувати її лише після того, як вона знепритомніла. Він зазначив, що не брав 20 грн з гаманця К. Насправді, він побачив 20 грн на землі біля її тіла, вирішив, що вони випали з його власної кишені та підібрав їх. Він також зазначив, що добровільно надав свої попередні показання без застосування фізичного чи психологічного примусу.

25. Допитані у ході досудового слідства свідки стверджували, що знайдений на місці злочину вимпел виглядав так само, як і той, що вони бачили у заявника вранці 28 червня 2006 року (див. пункт 7). Заявник не заперечував, що це був той самий вимпел.

26. 19 вересня 2006 року слідчий задовольнив клопотання заявника про призначення його матері його представником.

27. Того дня заявника поінформували, що досудове слідство закінчено та підготовлено обвинувальний акт. Заявнику дозволили ознайомитися з матеріалами справи разом з С. та його матір’ю.

28. 28 вересня 2006 року справу направили на судовий розгляд до Апеляційного суду Полтавської області.

29. 16 листопада 2006 року під час судового засідання у присутності захисника С. заявник зазначив, що після того, як К. вдарила його у пах, він різко вдарив її в шию однією рукою. Вона знепритомніла, і він поклав її тіло в кущі та пішов. Він заперечив, що душив К. обома руками, пограбував її, стягнув з неї одяг та зґвалтував її. Він стверджував, що працівники міліції затримали його за декілька днів до 10 липня 2006 року, тримали його у камері та піддавали жорстокому поводженню, поки він не погодився зізнатися у вчиненні вбивства, пограбування та зґвалтування.

30. Суд постановив органам прокуратури провести дослідчу перевірку твердження заявника про жорстоке поводження.

31. 05 лютого 2007 року прокуратура Новосанжарського району, допитавши Ф. та І., які заперечили будь-який тиск на заявника, відмовила у порушенні кримінальної справи за скаргою заявника на жорстоке поводження. Копії письмових протоколів допитів Ф. та І. Суду надані не були.

32. Заявник клопотав до Апеляційного суду Полтавської області про направлення його справи на додаткове розслідування, оскільки 10 липня 2006 року було обмежено його право на захист, коли його допитали за відсутності захисника. 23 жовтня 2007 року Апеляційний суд Полтавської області відмовив у задоволенні цього клопотання, зазначивши, що хоча 10 липня 2006 року право заявника на правову допомогу дійсно було обмежено, ця ситуація була виправлена, оскільки починаючи з 11 липня 2006 року інтереси заявника представляв захисник та у присутності останнього він підтвердив свої зізнавальні показання.

33. Суд допитав Ф. та І., а також понятих, присутніх 10 липня 2006 року під час відтворення обстановки і обставин події. Усі вони заперечили застосування примусу до заявника. Судово-медичні експерти, які оглядали тіло К., також були допитані судом; вони заперечили проти твердження заявника, що він один раз вдарив жертву в шию. Вони зазначили, що з отриманих нею травм вбачається, що вона померла від задушення з обох сторін шиї, так, як заявник описував під час досудового слідства.

34. Під час допиту у судовому засіданні у присутності захисника заявник зазначив, що ненавмисно вбив К., вдаривши її однією рукою; він не душив, не грабував та не ґвалтував її. Згідно з його твердженнями працівники міліції стягнули одяг з К., поклали її тіло горілиць та розсунули її ноги, оскільки хотіли звинуватити заявника у зґвалтуванні.

35. 20 листопада 2007 року Апеляційний суд Полтавської області визнав заявника винним у вчиненні пограбування, зґвалтування та вбивства К. і обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотирнадцять з половиною років. Суд встановив, що заявник хотів пограбувати та зґвалтувати К. і задушив її, щоб подолати опір. Суд посилався на показання заявника, надані у присутності його захисника, протокол огляду місця злочину від 10 липня 2006 року, результати судово-медичної експертизи тіла К. та на інші речові докази, знайдені на місці злочину, на надані в суді показання судово-медичного експерта, а також на показання свідків, які 28 червня 2006 року спочатку бачили заявника з Р. та К., а пізніше лише з К., коли вони йшли дорогою. Суд також зазначив, що вимпел, який заявник мав при собі у кафе (див. пункт 7), пізніше був знайдений на місці злочину. Суд також посилався на показання свідків, які бачили, що 27 червня 2006 року К. мала при собі 20-гривневу банкноту. Висновок, що К. зґвалтували, був зроблений з огляду на позу, в якій працівники міліції знайшли її тіло, а також те, що з неї був знятий одяг. У мотивувальній частині суд не посилався на одяг, описаний заявником 14 липня 2006 року (див. пункт 19), як на доказ його вини. Проте у резолютивній частині вироку суд постановив міліції повернути одяг матері заявника. Твердження заявника про жорстоке поводження з ним суд відхилив у зв’язку з необґрунтованістю, посилаючись на постанову прокурора від 05 лютого 2007 року.

36. Заявник подав апеляційну скаргу до Верховного Суду України. Він скаржився, зокрема, на те, що суд першої інстанції посилався на його зізнавальні показання, отримані під примусом та за відсутності захисника.

37. 27 березня 2008 року Верховний Суд України залишив без змін вирок суду першої інстанції від 20 листопада 2007 року. Зокрема, він зазначив, що при винесенні обвинувального вироку щодо заявника суд першої інстанції, головним чином, посилався на показання, надані ним 09 вересня 2006 року у присутності захисника С.

В. Умови тримання під вартою

38. У надісланому у вересні 2009 року листі до Суду заявник описав умови тримання його під вартою у Полтавському СІЗО. Він зазначив, що з 27 серпня 2006 року він тримався у камері розміром приблизно 15 кв.м разом із ще трьома співкамерниками. Вікно було закрите листом пластику, через що його неможливо було відчинити. Через це свіже повітря до камери не проникало, і влітку температура повітря інколи сягала 45 °C. Заявнику не дозволяли виходити з камери. Якість їжі була неналежною.

39. Заявник надав фото будівлі, як він стверджував, Полтавського СІЗО. Вікна, як вбачається, були зроблені з прозорого пластику з рамами, що відчиняються донизу. На фотографіях рами відкриті, а проміжок між вікном і рамою та рамою і стіною становив декілька десятків сантиметрів.

40. Уряд стверджував, що під час перебування під вартою у СІЗО заявник тримався у різних камерах, і було неясно, про яку саме з них йшла мова у його листі до Суду. У період з 29 грудня 2008 року по 26 січня 2009 року він тримався з трьома іншими ув’язненими у камері № 135 розміром 10,34 кв.м. Отже, заявник мав у своєму розпорядженні 2,6 кв.м особистого простору. З 26 січня 2009 року по 12 березня 2010 року він тримався з трьома іншими ув’язненими у камері № 24, розміром 12,42 кв.м. Отже, на одну особу припадало 3,1 кв.м особистого простору. Обидві камери мали чотири ліжка. Вікна СІЗО можна було відкрити, вони не були закриті листами пластику. Їжа, яку отримував заявник, відповідала стандартам, встановленим національним законодавством. Уряд не заперечував, що заявник не міг виходити з камер, в яких він утримувався.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

41. Стаття 45 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року в редакції, чинній на час подій, передбачала, що участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді першої інстанції була обов’язковою, якщо, inter alia, можливим покаранням було довічне ув’язнення. У статті також зазначалося, що у такому випадку захисник мав надаватись з моменту затримання або пред’явлення особі обвинувачень.

42. Згідно зі статтею 119 Кримінального кодексу України у редакції, чинній на час подій, вбивство через необережність каралося позбавленням волі на строк до п’яти років.

43. Згідно з частиною другою статті 115 Кримінального кодексу України у редакції, чинній на час подій, умисне вбивство, поєднане зі зґвалтуванням, або вчинене з корисливих мотивів, або з метою приховати інший злочин каралося позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним ув’язненням.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

44. У надісланому до Суду у вересні 2009 року листі з описом умов тримання під вартою у Полтавському СІЗО заявник стверджував, що вони суперечили вимогам статті 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».

А. Прийнятність

45. Уряд зазначив, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту щодо своєї скарги, оскільки не звернувся з нею до прокуратури чи до інших національних органів влади. Заявник підтримав свої скарги.

46. Суд зазначає, що він відхиляв подібні заперечення Уряду у низці інших справ щодо України (див., наприклад, рішення у справі «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пункт 52, від 20 травня 2010 року). Уряд не надав жодних відомостей, які б дозволили Суду відступити від своїх висновків у цій справі, отже, Суд вважає, що ця частина заяви не може бути оголошена неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

47. Посилаючись на свій опис, Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою були належними.

48. Заявник підтримав свою скаргу.

49. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб держава забезпечила тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, та щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 94, ЄСПЛ 2000-XI). Під час оцінки умов тримання під вартою слід враховувати сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження заявника (див. рішення у справах «Дугоз проти Греції» (Dougoz v. Greece), заява № 40907/98, пункт 46, ЄСПЛ 2001-II, та «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункт 94, від 22 травня 2012 року). Також має враховуватись тривалість тримання особи під вартою в конкретних умовах (див., серед інших джерел, рішення у справі «Альвер проти Естонії» (Alver v. Estonia), заява № 64812/01, від 08 листопада 2005 року).

50. Зокрема, Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у тюремній камері вважається впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і в сукупності з іншими недоліками (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Каралевічус проти Литви» (), заява № 53254/99, пункти 39 і 40, від 07 квітня 2005 року, та «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and others v. Russia), заяви № 42525/07 та № 60800/08, пункти 146-149, від 10 січня 2012 року). У світлі своєї практики після ухвалення рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and others v. Russia) Суд зазначає, що, в принципі, незначні, короткочасні та поодинокі зменшення необхідного особистого простору можуть підірвати обґрунтовану презумпцію порушення статті 3 Конвенції. Такою, наприклад, була справа «Фетісов та інші проти Росії» (Fetisov and Others v. Russia), заяви № 43710/07, № 6023/08, № 11248/08, № 27668/08, № 31242/08 та № 52133/08, від 17 січня 2010 року, в якій у розпорядженні ув’язненого протягом дев’ятнадцяти днів було приблизно 2 кв.м житлової площі.

51. Суд зазначає, що наявні докази свідчать, що під час перебування у СІЗО заявнику бракувало особистого простору. Протягом двадцяти восьми днів заявник тримався у камері, в якій передбачалося 2,6 кв.м особистого простору. Більше року він тримався у камері, де у його розпорядженні було лише 3,1 кв.м особистого простору. Суд усвідомлює, що в кожній камері було чотири ліжка, які ще більше зменшили житлову площу, доступну заявнику в якості особистого простору.

52. Серед інших елементів, які є суттєвими для оцінки умов тримання під вартою, особливу увагу слід приділити доступності й тривалості прогулянок та умовам, в яких ув’язнені могли їх здійснювати. Суд вже встановлював порушення статті 3 Конвенції, оскільки відсутність або короткотривалість прогулянки була фактором, що дедалі погіршив становище заявника, який перебував у своїй камері увесь або решту часу (див. згадане рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and others v. Russia), пункти 149-151 та наведену в ньому практику Суду).

53. Суд зауважує з огляду на матеріали справи, що заявник не мав свободи пересування та перебував у своїй камері весь час.

54. У світлі своєї усталеної практики (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and others v. Russia), пункти 160-166, «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункт 103, від 28 березня 2006 року, та рішення у справах «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine), заява № 25209/06, пункт 139, від 28 листопада 2013 року, та «Іглін проти України» (Iglin v. Ukrain), заява № 39908/05, пункти 51 і 52, від 12 січня 2012 року) Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою в СІЗО, зокрема, брак особистого простору у розпорядженні заявника, у поєднанні з відсутністю прогулянок упродовж усього періоду тримання його під вартою, становили таке, що принижує гідність, поводження. Отже, у зв’язку з цим було порушено статтю 3 Конвенції.

55. З огляду на ці висновки Суд не вважає за необхідне розглядати твердження заявника про їжу та неможливість відчинити вікна.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

56. Заявник скаржився на те, що під час тримання його під вартою працівники міліції декілька разів допитували його за відсутності захисника, а показання, надані ним під час цих допитів, були використані для його засудження. Він також скаржився, що правова допомога захисника С. «погіршила його становище». Заявник посилався на статтю 6 Конвенції, яка у відповідних частинах передбачає:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

… (с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.».

А. Прийнятність

57. Суд зазначає, що згідно з документами у матеріалах справи, які не оскаржувалися сторонами, після поміщення заявника до камери Новосанжарського районного відділу міліції його допитували за відсутності захисника 08 чи 09 липня 2006 року (див. пункт 11), 10 липня 2006 року (див. пункти 11-15), а також 14 липня 2006 року (див. пункт 19). В останню дату його допитали за відсутності захисника після підписання ним відмови від правової допомоги.

58. Суд повторює, що ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазної згоди, від права на гарантії справедливого судового розгляду. Проте для того, щоб відмова від цього права була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними її значущості. Відмова від права, як тільки висловлена, має бути не лише добровільною, але і становити свідому та розумну відмову від права (див. рішення у справі «Піщальніков проти Росії» (Pishchalnikov v. Russia), заява № 7025/04, пункт 77, від 24 вересня 2009 року).

59. У цій справі заявник не зазначав, що 14 липня 2006 року його примусили підписати відмову, та немає жодних підстав вважати, що він зробив це проти своєї волі. Він підписав її після того, як принаймні один раз зустрівся з призначеним працівником міліції захисником В. та після однієї зустрічі з обраним на власний розсуд захисником С. До того ж, Суд зазначає, що в обґрунтуванні своїх рішень суди не посилалися на одяг, описаний заявником 14 липня 2006 року, як на доказ його вини (див. пункти 35 та 37).

60. Стосовно тверджень заявника, що правова допомога захисника С. «погіршила його становище», Суд зазначає, що заявник не зазначив жодних конкретних недоліків наданої йому захисником допомоги. До того ж, заявник неодноразово підтверджував, що хотів, щоб його захисником був С. Він жодного разу не намагався змінити захисника та не скаржився до національних органів влади на послуги С.

61. Суд доходить висновку, що частина цієї заяви, яка стосується допиту заявника 14 липня 2006 року та стверджуваної неефективності допомоги захисника С., є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

62. Частина заяви щодо допитів заявника за відсутності захисника 08, 09 та 10 липня 2006 року не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

63. Уряд стверджував, що допит заявника 10 липня 2006 року за відсутності захисника не підірвав справедливість провадження в цілому, оскільки суди не посилалися на надані заявником у той день показання і вони не були підставою для його засудження. До того ж, скарга заявника на обмеження доступу до захисника була розглянута апеляційним судом (див. пункт 32). Надані раніше показання за відсутності захисника заявник підтвердив у його присутності.

64. Заявник підтримав свої скарги.

65. Суд повторює, що право, закріплене у підпункті «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, становить один з елементів концепції справедливого судового розгляду у кримінальному провадженні, що міститься у пункті 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» [ВП] (Salduz v. Turkey) [GC], заява № 36391/02, пункт 50, ЄСПЛ 2008).

66. Як правило, доступ до захисника має надаватись з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо зізнавальні показання, надані під час допиту працівниками міліції без забезпечення доступу до захисника, використовуватимуться з метою засудження (див. згадане рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), пункт 55). Згідно з практикою Суду особа набуває статусу підозрюваного, який обумовлює застосування гарантій статті 6 Конвенції, не тоді, коли їй цей статус надається офіційно, а коли національні органи влади мають достатні підстави підозрювати цю особу у причетності до злочину (див. рішення у справах «Брюско проти Франції» (Brusco v. France), заява № 1466/07, пункт 47, від 14 жовтня 2010 року, та «Дворський проти Хорватії» [ВП] (Dvorski v. Croatia) [GC], заява № 25703/11, ЄСПЛ 2015).

67. Суд послідовно розглядав забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах як процесуальну гарантію права не давати показання щодо себе та як основоположну гарантію проти жорстокого поводження, відмічаючи особливу уразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він стикається як зі стресовою ситуацією, так і все більш складними положеннями кримінального законодавства (див. згадане рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), пункт 54).

68. Суд зазначає, що невдовзі після повідомлення органів влади про зникнення К. вони встановили, що востаннє її бачили свідки вранці 28 червня 2006 року, коли вона йшла дорогою разом із заявником. У незазначену дату в період з 04 по 08 липня 2006 року працівники міліції допитали заявника як свідка, і він описав свої дії того ранку. Проте показання водіїв таксі та власна поведінка заявника на стоянці таксі (див. пункт 9) викликали серйозні сумніви щодо правдивості наданого ним опису подій. 08 липня 2006 року після допиту та візиту на стоянку таксі заявника затримали та помістили до камери у зв’язку з вчиненням певного «дрібного хуліганства». У матеріалах справи немає жодних документів, які б дозволили Суду встановити характер цього правопорушення (див. пункт 10).

69. Суд вважає, що факт того, що заявник був останньою особою, з якою бачили К. перед її зникненням, у поєднанні зі спростуванням водіями таксі показань заявника щодо подій ранку 28 червня 2006 року (див. пункт 68) викликав серйозні підозри щодо заявника. Абстрагуючись від зовнішніх ознак і концентруючись на реаліях ситуації, Суд вважає, що після візиту на стоянку таксі у період з 04 до 08 липня 2006 року працівники міліції отримали вагомі підстави підозрювати заявника у причетності до зникнення К. та 08 липня 2006 року взяли його під варту для забезпечення можливості його допиту як підозрюваного у кримінальній справі (див. рішення у справі «Рудніченко проти України» (Rudnichenko v. Ukraine), заява № 2775/07, пункт 66, від 11 липня 2013 року, з подальшими посиланнями).

70. З моменту, коли працівники міліції почали обґрунтовано підозрювати заявника, він набув право на правову допомогу (див. згадані рішення у справах «Брюско проти Франції» (Brusco v. France), пункт 47, та «Дворський проти Хорватії» [ВП] (Dvorski v. Croatia) [GC]). Отже, він набув його, коли 08 липня 2006 року його помістили до камери та допитали у період з 08 по 10 липня 2006 року. 10 липня 2006 року, коли Г. порушив кримінальну справу щодо заявника та затримав його за підозрою у вчиненні вбивства, пограбування та зґвалтування, юридичне представництво заявника стало обов’язковим відповідно до статті 45 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 41). Проте у період з 08 до 10 липня 2006 року І., Ф. та Г. допитали заявника та змусили його взяти участь у відтворенні обстановки та обставин події за відсутності захисника. З документів у матеріалах справи не вбачається, що існували які-небудь, не говорячи про вагомі, причини не призначити заявнику захисника ще 08 липня 2006 року. Тому у зв’язку з цим Суд вважає, що право заявника було обмежено.

71. Суд зазначає, що 10 липня 2006 року, на третій день тримання заявника під вартою у відділі міліції, під час допиту працівниками міліції за відсутності захисника він вказав місцезнаходження трупу К. та зізнався у скоєнні її вбивства, пограбування та зґвалтування. Немає жодних доказів того, що ці показання були отримані від заявника шляхом жорстокого поводження з ним або погроз.

72. Суд також зазначає, що 11, 12 та 18 липня 2006 року під час допиту заявника за присутності захисника він повторив показання, надані ним 10 липня 2006 року за відсутності захисника. 09 вересня та 16 листопада 2006 року під час допиту за присутності захисника заявник дещо змінив свій виклад обставин смерті К. (див. пункти 24 та 29). Проте під час всіх допитів у присутності захисника заявник повторював, що був відповідальним за смерть К.

73. Вирішуючи, чи можна вважати показання, надані за відсутності правової допомоги, сумісними зі статтею 6 Конвенції, Суд має перевірити, зокрема, чи відмовився заявник від них у найкоротший строк та чи продовжував він послідовно заперечувати надані у них відомості, особливо після отримання правової допомоги. Суд нагадує, що в рішенні у справі «Бандалетов проти України» (Bandaletov v. Ukraine), заява № 23180/06, пункт 67, від 31 жовтня 2013 року, яке стосувалося відсутності доступу до захисника на ранніх стадіях кримінального провадження, порушень пункту 1, підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції встановлено не було з огляду на, inter alia, той факт, що заявник повторив надані ним за відсутності захисника показання, коли вже отримував правову допомогу. В рішенні у справі «Тітаренко проти України» (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02, від 20 вересня 2012 року, Суд встановив порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції з огляду на те, що, inter alia, як тільки заявник почав отримувати правову допомогу, він відмовився від зізнавальних показань, які раніше надав за відсутності захисника.

74. Суд вважає, що у цій справі надані 10 липня 2006 року заявником за відсутності захисника показання вплинули на всі показання, які він міг дати пізніше. Зокрема, 10 липня 2006 року заявник зізнався у скоєнні злочину не лише сказавши, що пограбував, зґвалтував та вбив К., але й вказавши працівникам міліції місце злочину, які одразу оглянули його та зібрали речові докази. Суд допускає, що коли заявник почав отримувати правову допомогу, він, теоретично, міг сказати, що не грабував, не ґвалтував та не вбивав К. Проте важко зрозуміти, як би він міг відмовитися від показань щодо місця злочину після того, як воно було дійсно знайдене та оглянуте працівниками міліції. У світлі зазначеного Суд вважає, що ненадання правової допомоги 10 липня 2006 року не могло бути виправлено тим, що згодом заявник почав отримувати правову допомогу та повторив свої зізнавальні показання за присутності захисника.

75. Суд зазначає, що вирок суду першої інстанції містить посилання на відтворення обстановки та обставин події, яке відбулося 10 липня 2006 року, коли право заявника на правову допомогу було обмежено (див. пункт 35). Він також посилається на речові докази, виявлені на підставі показань заявника, наданих 10 липня 2006 року (там само).

76. З огляду на наведені обставини Суд вважає, що обмеження прав заявника на захист підірвало справедливість провадження у цілому. Отже, було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

77. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

А. Шкода

78. Заявник вимагав 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

79. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

80. Суд вважає, що заявник мав зазнати моральної шкоди внаслідок порушення у його справі. З огляду на конкретні обставини справи Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

81. Заявник не подав вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не вбачає підстав присуджувати щось за цим пунктом.

C. Пеня

82. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції щодо умов тримання під вартою в СІЗО та за пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції в частині щодо допитів заявника за відсутності захисника 08, 09 та 10 липня 2006 року, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з допитами заявника за відсутності захисника до 11 липня 2006 року.

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 5 000 (п’ять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Секретар

Клаудія ВЕСТЕРДІК

Голова

Ангеліка НУССБЕРГЕР

7947
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ
0