Самооборона чи перевищення меж необхідної оборони: аналіз правозастосування

Право на необхідну оборону є одним із базових проявів принципу самозахисту в кримінальному праві та напряму пов’язаним з природним правом людини на життя, безпеку та захист від протиправного посягання.

На національному рівні воно закріплено у ст. 27 Конституції України – «Кожна людина має невід'ємне право на життя; ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави – захищати життя людини; кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.»

У Кримінальному кодексі України це право закріплено у статті 36, яка визнає допустимим завдання шкоди нападнику в межах захисту від суспільно небезпечного посягання. Втім, на практиці проведення межі між законною обороною та її перевищенням нерідко викликає суттєві труднощі — як для правоохоронних органів, так і для суду.

Особливо загострюється ця проблема в ситуаціях, коли особа змушена діяти спонтанно, в умовах стресу, загрози життю чи здоров’ю, часто — не маючи можливості об’єктивно оцінити ступінь небезпеки або адекватність своїх дій. У таких випадках юридична оцінка події з боку органів досудового розслідування або суду може істотно розходитись із суб’єктивним сприйняттям події самою особою, яка діяла в обороні.

На цьому тлі все частіше порушуються питання про необхідність більш гнучкого підходу до тлумачення меж необхідної оборони, посилення гарантій особи, яка діє в умовах небезпеки, та забезпечення балансу між захистом інтересів потерпілого і недопущенням криміналізації дій, що по суті є самозахистом.

Отже, стаття 36 Кримінального кодексу України закріплює наступне – «ч. 1 – Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.»

Аналізуючи практику Верховного Суду, можна зробити висновок, що суд під суспільно небезпечним посяганням розуміє будь-яку реальну дію або замах, спрямовані на заподіяння шкоди охоронюваним законом правам та інтересам особи, яка обороняється, чи інших осіб, а також суспільним або державним інтересам. До таких благ належать життя та здоров’я людини, її честь, гідність, особиста й статева свобода, недоторканність житла, право власності та інші законні права й інтереси, що потребують захисту.

Головною метою особи, яка застосовує оборону, є збереження та захист зазначених цінностей, що здійснюється шляхом припинення або запобігання посяганню. Необхідна оборона проявляється виключно у активних діях, які зовні можуть нагадувати склади злочинів, передбачених Кримінальним кодексом (наприклад, спричинення тілесних ушкоджень), проте мають іншу правову природу та мету. (Постанова Верховного Суду від 25.09.2025 року)

Частина 2 статті 36 КК України – «Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.»

Користуйтеся консультацією: Право на самооборону: що можна робити, а що вважається перевищенням

Надає право особі на чиї охоронювані права посягають:

1. Абсолютне право на оборону – особа не зобов’язана тікати, ховатися, вступати в переговори або намагатися інакше уникнути нападу. Закон дозволяє обирати активний спосіб захисту, а не пасивне уникнення;

2. Закріплює право, а не обов’язок на отримання допомоги – навіть якщо теоретично можливо покликати свідків, зателефонувати поліції чи дочекатися сторонньої підтримки – це не позбавляє права негайно оборонятися;

3. Принцип «не є обов’язковим відступ» – на відміну від законодавства деяких країн, в українському праві немає обов’язку відступу (duty to retreat). Людина має право захищати себе там, де перебуває, якщо на неї спрямоване посягання.

Користуйтеся консультацією: Все про травматичну зброю в Україні від "а до я"

Верховний Суд неодноразово зазначав у свої рішеннях, що суди попередніх інстанцій неправильно вважають, що наявність у особи можливості втекти, ухилитися, розійтися чи звернутися по допомогу виключає стан необхідної оборони – таке тлумачення прямо суперечить ч. 2 ст. 36 КК України, яка встановлює право на оборону незалежно від можливості уникнути посягання. Верховний Суд прямо говорить, Суд не має права аналізувати, чи могла особа: втікти; вирішити конфлікт «мирно»; зупинити напад легшими засобами; звернутися по допомогу. Це не критерії для оцінки правомірності оборони. Єдине релевантне питання: чи було реальне суспільно небезпечне посягання (Постанова Верховного Суду від 11.05.2021 року; Постанова Верховного Суду від 13.12.2023 року; Постанова Верховного Суду від 24.09.2025 року;).

Частина 3 статті 36 КК України – «Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу.»

Тобто, щоб дії того, хто захищався, були визнані "перевищенням", мають одночасно збігтися три умови: 1. Умисел: той, хто захищався, діяв умисно. Він розумів, що завдає шкоди, і хотів цього; 2. Результат: нападнику була заподіяна тяжка шкода. В контексті закону це означає одне з двох: умисне вбивство; умисне тяжке тілесне ушкодження; 3. Явна невідповідність (Диспропорція): Заподіяна тяжка шкода "явно не відповідає" небезпеці. Це ключовий момент. Невідповідність має бути очевидною, кричущою, а не просто "трохи більшою".

Пользуйтесь консультацией: ЕСЛИ есть в кармане НОЖ. Самооборона: принципы и механика нанесения ударов.

Частина 4 ст. 36 КК України – «Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.»

У реальних умовах особа, яка обороняється, не завжди здатна точно оцінити ступінь небезпеки посягання чи відповідність своїх дій обстановці, оскільки перебуває у стані страху, переляку або сильного хвилювання. Тому під час правової оцінки таких дій слід враховувати суб’єктивне сприйняття ситуації оборонцем.

Частина 4 ст. 36 КК України передбачає, що особа не несе кримінальної відповідальності, якщо через сильне емоційне збудження, викликане нападом, вона не могла правильно оцінити співвідношення між заподіяною шкодою та небезпечністю посягання або умовами захисту. Пленум Верховного Суду також наголошує: за таких обставин дії слід кваліфікувати як необхідну оборону.

Отже, заподіяння шкоди нападнику у стані сильного душевного хвилювання не усуває наявності необхідної оборони і виключає можливість визнання перевищення її меж, якщо саме емоційний стан позбавив особу можливості адекватно оцінити ситуацію.

Аналізуючи рішення Верховного Суду, слід зауважити, що суд першочергово буде досліджувати наявні докази, які будуть відображати об’єктивні данні про особу та чи знаходилась вона у стані сильного душевного схвилювання. Найголовнішим доказом для доведення або не доведення наявного стану сильного душевного схвилювання є Судово-психологічна експертиза емоційного стану особи – стрес, фрустрація тощо. Яка провадиться на підставі наказу Міністерства Юстиції України № 53/5 від 08.10.1998 року (Постанова Верховного Суду від 03.08.2021 року;).

І найголовніше, що містить стаття 36 КК України – це ч. 5 – «Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.»

Простіше кажучи, закон дає громадянину право на жорсткий захист у трьох конкретних, особливо небезпечних ситуаціях, і знімає з нього обов'язок "вимірювати" , чи не завдасть він нападнику "надмірної" шкоди. У цих трьох випадках ваш захист завжди визнається правомірним, незалежно від того, якої тяжкості шкоду ви заподіяли нападнику(ам) під час припинення нападу чи вторгнення.

Такої позиції доходить і сам Суд у своїй постанові, закріплюючи, що у разі умисного позбавлення життя особи для правильного визначення, чи діяла особа в стані оборони та чи залишалися її дії в межах необхідності для оборони або перевищили ці межі, суд має оцінити наявність чи відсутність суспільно небезпечного посягання і, в разі його наявності, - якщо характер посягання не підпадає під ознаки, зазначені у ч. 5 ст. 36 КК, - оцінити відповідність захисту небезпечності посягання (Постанова Верховного Суду від 22.05.2024 року).

Необхідна оборона є ключовим інструментом захисту права на життя та безпеку, однак її правозастосування залишається складним через тонку межу між самозахистом і перевищенням оборони. Аналіз норм ст. 36 КК України та практики Верховного Суду показує важливість урахування реальної небезпеки, суб’єктивного сприйняття загрози та особливих умов, у яких діє особа. Закон надає широкі гарантії оборонцю, у тому числі в ситуаціях нападу озброєних чи групи осіб, виключаючи кримінальну відповідальність.

Автор статті: Юрдик Іван

Юрист АО «Barristers»