Процедурні помилки не зумовлюють скасування правильного по суті рішення

Процесуальні норми завжди є допоміжними, завдяки яким учасники спору можуть послатися на норми матеріального права, а суд — застосувати їх. Що ж робити, коли рішення відповідає останнім, але прийняте з порушенням процедури? Відповідь на це запитання можна було б знайти в практиці Європейського суду з прав людини, проте запроваджений ним принцип недоречності правового пуризму подекуди утворює колізії з нормами процесуальних кодексів України, повідомляє zib.com.ua.

Що таке «правовий пуризм»?

Лаконічний та наочний виклад як самого поняття «правовий пуризм», так і рішення ЄСПЛ від 23.07.2009 у справі «Сутяжник проти РФ» наведено в окремій думці судді Верховного Суду Яна Берназюка від 25.04.2018 (справа №826/5575/17). Так, зазначено, що пуризм у загальноприйнятому розумінні є надмірним прагненням до чистоти, переваги форми над змістом.

Поняття «правовий пуризм» увів у обіг саме ЄСПЛ. Суд, зокрема, дійшов висновку, що не може бути скасовано правильне по суті рішення та відступлено від принципу правової визначеності лише задля правового пуризму. Рішення може бути скасоване тільки з метою виправлення істотної помилки. У рішенні від 23.07.2009 ЄСПЛ виходив із того, що хоча правил юрисдикції як принципу й має бути дотримано, однак з огляду на обставини справи відсутня соціальна потреба, яка виправдовувала би відступ від принципу правової визначеності.

Читайте статтю: Перевірки органами Держпраці: що потрібно знати суб’єкту господарювання для недопущення порушення своїх прав

Я.Берназюк акцентував, що:

• правовий пуризм, на відміну від обставин «істотного та непереборного характеру», завжди призводить до порушення принципу правової визначеності;

• правовий пуризм є неухильним слідуванням вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без урахування того, чи призведе це в подальшому до реального, а не формального усунення допущених помилок;

• надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм і вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, зважаючи на обставини конкретної справи, і необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів у цивільному або іншому судочинстві призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд;

• правовий пуризм може мати як добровільний характер і виявлятися в діяльності окремих посадових осіб, так і бути вимушеним через санкціонування державою, яка обмежує реалізацію дискреційних повноважень суб’єктів правозастосування, недопущення відступу від правових приписів.

У цьому контексті звертається увага на передчасність підходу, застосованого в постанові ВС від 11.04.2018 (справа №826/5575/17), згідно з яким норми

процесуального права мають пріоритет над матеріальними. На підтвердження такої позиції зроблено також посилання на положення ч.2 ст.350 КАС.

При цьому автор окремої думки підсумував, що процесуальні норми є вторинними порівняно з матеріальними, оскільки призначення перших полягає в забезпеченні реалізації других. Тобто характер, зміст і призначення процесуальних норм підпорядковані вимогам матеріальних норм і тому зумовлені ними та є похідними від них.

Банкрутство v. позовне провадження

Одним із найбільш промовистих прикладів правильного розуміння, доречного та раціонального застосування рішення ЄСПЛ від 23.07.2009 є постанова колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.06.2018 (справа №910/10616/17). Нею КГС скасував постанову апеляційного суду, якою, у свою чергу, скасовано рішення місцевого суду та передано справу до нього ж для розгляду по суті.

При цьому КГС звернув увагу на те, що суд апеляційної інстанції керувався лише тією підставою, що вимога про визнання недійсною угоди про відступлення права

майнової вимоги до боржника (стосовно якого триває провадження у справі про банкрутство) має бути розглянута не в окремому позовному провадженні, а в межах провадження про банкрутство. Натомість жодних інших порушень суду першої інстанції не встановлено, як і не висловлено думки з приводу правильності чи помилковості висновків про задоволення позовних вимог загалом.

КГС наголосив, що суд апеляційної інстанції не зважив на принцип res judicata і не врахував рішення ЄСПЛ від 23.07.2009, в якому наголошено, що не може бути скасовано правильне по суті судове рішення й відступлено від принципу правової визначеності тільки з підстав порушення правил юрисдикції та задля правового пуризму.

Читайте статтю:Ухвали нового ГПК та їх законна сила

Резолютивна частина та суб’єктний склад

Приклад незастосування правового пуризму, який вже став майже академічним, відображено в спорах про іпотеку стосовно правильності формулювання резолютивної частини рішень щодо визначення початкової ціни продажу майна.

Так, Велика палата ВС у постанові від 21.03.2018 (справа №235/3619/15-ц) визначила порядок застосування положень стст.38, 39 закону «Про іпотеку» в спорах цієї категорії. Зокрема, що саме лише незазначення в резолютивній частині початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення й не призводить до безумовного скасування судових рішень. Цей висновок наведено, зокрема, у постановах Касаційного цивільного суду від 23.05.2018 у справах №№309/133/14-ц, 263/5720/13-ц, №643/2362/14-ц.

У контексті можливості скасування рішень із підстав «чистоти» суб’єктного складу однією з найпоказовіших, напевне, є постановаКасаційного адміністративного суду від 8.05.2018 (справа №672/455/17).

Предметом спору в ній було призначення пенсії на пільгових умовах. КАС звернув увагу на суперечливість посилання суду апеляційної інстанції на незалучення комісії з питань підтвердження стажу роботи як відповідача, оскільки ця комісія діє при головному управлінні Пенсійного фонду області, яке було залучено до участі у справі.

З огляду на викладене постанову про відмову в задоволенні позовних вимог, обґрунтовану виключно тим, що позов заявлено до неналежного відповідача, було скасовано й залишено в силі рішення місцевого суду про задоволення позовних вимог.

Процесуальні порушення та строки оскарження

Апеляційні суди часом посилаються на рішення ЄСПЛ від 23.07.2009 при відмові у відкритті проваджень за скаргами, поданими зі значним пропуском установленого строку, але містять посилання на недотримання процесуальних вимог.

Наприклад, ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 7.06.2018 (справа №2-2404/2010) визнано неповажними причини пропуску строку оскарження рішення, ухваленого 7 років тому. Акцентовано, що скарга аргументована виключно порушенням норм процесуального права без зазначення, як саме це позначилося на правах скаржника.

Апеляційний суд резюмував, що спроби перегляду остаточного та обов’язкового рішення з наведених мотивів без належного обґрунтування підстав для втручання в принцип res judicata не можуть вважатися причинами фундаментального характеру, які є підставою для перегляду судових рішень у контексті практики ЄСПЛ.

У рішенні від 23.07.2009 ЄСПЛ навів виняток, за умови якого процедурні порушення можуть бути підставою для скасування відповідного рішення — виправлення істотної судової помилки.

Наприклад, у постанові від 19.06.2018 (справа №2-7228/2008) Апеляційний суд Одеської області дійшов висновку, що принцип правового пуризму має застосовуватися саме в контексті зазначеного в рішенні ЄСПЛ «Сутяжник проти Росії» застереження щодо наявності фундаментального порушення. Тому оскаржуване рішення навіть за збігом понад 9 років після його ухвалення не може залишатися в силі, оскільки воно є незаконним і ухваленим із грубим порушенням норм матеріального та процесуального права. Це зумовлює неможливість застосування принципу правової визначеності та остатоточності судового рішення.

Так, у 2008 році суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки, припустився помилок, що мають фундаментальне значення. Зокрема:

• ухвалив рішення через 11 днів після відкриття провадження та через 2 місяці після смерті спадкодавця, не вирішивши питання про коло спадкоємців, та, відповідно, не залучив їх до участі у справі;

• не врахував вимог ч.3 ст.640, ст.657 Цивільного кодексу щодо обов’язкового нотаріального посвідчення й державної реєстрації спірного договору.

Натомість у постанові від 14.06.2018 (справа №5/127-Б-08) КГС установив, що місцевий суд, застосовуючи позовну давність до вимог про визнання недійсним договору поруки, не з’ясував, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес заявника. Крім того, не врахував, що позовна давність застосовується тільки за заявою сторони в спорі, зробленою до винесення судом рішення (ч.3 ст.267 ЦК), а в цьому випадку такого клопотання заявлено не було.

Проте КГС визнав обґрунтованою постанову апеляційного суду, який залишив без змін це рішення, але з наведенням іншого обґрунтування для відмови в задоволенні позову. Адже порушення норм процесуального права не призвели до прийняття неправильного рішення по суті.

Зі змісту цієї постанови фактично можна дійти висновку, що неправильно обґрунтоване рішення (у тому числі аргументоване з порушенням норм матеріального права, адже інститут позовної давності належить до них) не є безумовною підставою для його скасування, якщо правильною є резолютивна частина. Разом з тим саме про це і йдеться в рішенні ЄСПЛ від 23.07.2009, а поняття «правовий пуризм» охоплює саме процедурні норми, застосування яких належить до компетенції судів. Натомість наявне порушення норм матеріального права в будь-якому разі є істотною помилкою та підставою для скасування принаймні мотивувальної частини рішення задля недопущення в подальшому неправильного застосування відповідних норм. Це цілком узгоджується з положеннями ч.4 ст.311 Господарського процесуального кодексу.

Читайте статтю:Судові витрати: порядок їх обчислення та компенсації

Що вважати «фундаментальним порушенням»?

Прикметно, що часом Верховний Суд посилається на рішення ЄСПЛ у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти РФ», «Нєлюбін проти РФ», «Сутяжник проти РФ» та ін., зазначаючи, що спір вирішено з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, і за умови невстановлення істотної судової помилки й фундаментальних порушень констатує відсутність підстав для зміни або скасування рішень попередніх інстанцій.

Убачається, що вживання запозиченого з текстів рішень ЄСПЛ терміна «фундаментальне порушення» у справах, де касаційний суд узагалі не вбачає жодних порушень, є не дуже вдалим. Складається враження, що глобальних помилок суди не допустили, однак якісь несуттєві усе ж таки мали місце. У читача може виникнути уявлення, що фундаментальними є інші порушення, ніж порушення правових норм.

«Фундаментальні порушення» — це завжди порушення норм права, зазвичай матеріальних. Але для визнання саме фундаментальним порушення повинне мати наслідком помилкове рішення по суті. У такому разі його має скасувати вища інстанція та принцип res judicata на нього не поширюється.

Однак у разі, коли норму права застосовано неналежним чином, а резолютивна частина є правильною, касаційний суд не може перебувати осторонь і залишати таке рішення в силі в повному обсязі. Убачається, що ВС просто зобов’язаний здійснити його «реновацію», наприклад шляхом унесення змін до його мотивувальної частині. Адже мало не основною місією ВС є забезпечення однакового застосування норм права судами в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Отже, навіть у разі, якщо суд з огляду на необхідність дотримання принципу res judicata залишає в силі рішення, яке є правильним за своєю суттю, він у будь-якому разі має змінити його в тій частині (зазвичай мотивувальній), в якій неправильно застосовано правові норми. Тим самим досягається основна мета функціонування ВС, якою є навіть не перегляд окремих справ, а контроль правильності застосування правових норм і формування єдиної судової практики.

Напевне, саме тому законодавець, установлюючи значні обмеження щодо можливості касаційного оскарження, зробив виняток для рішень навіть у малозначних спорах, коли скарга стосується питань права, що мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики.

Тож в ідеалі, вирішуючи питання про можливість прийняття до провадження касаційної скарги, крім дотримання низки формальних вимог, ВС має перевіряти, чи не суперечать ухвалені рішення щонайменше усталеній судовій практиці. В абсолюті ж, якщо оскаржені рішення прийнято щодо категорії спорів, у яких судова практика ще не сформувалася (наприклад, немає правової позиції ВС, ВСУ, має місце відступ від їхніх правових позицій, практика судів першої та апеляційної інстанцій є різною), касаційний суд повинен оцінювати, чи може рішення в такій справі мати значення для формування певної практики для відповідної категорії спорів. Адже тоді касаційна скарга фактично виконує роль преюдиціального запиту.

Відмовляючи ж у прийнятті таких скарг, ВС фактично нібито підтримує висловлену в них позицію, а у своїй ухвалі наводить квазівисновок про те, що правильне застосування норм права є очевидним і не викликає сумнівів щодо їх тлумачення.

Імператив юрисдикції

Нині в процесуальних кодексах визначено, що порушення правил юрисдикції є обов’язковою підставою для скасування рішення (незалежно від доводів, викладених у скарзі). Утім, з урахуванням змісту рішення ЄСПЛ від 23.07.2009 та мети діяльності суду в цілому (здійснення правосуддя, а не тільки ведення формального та правильного процесу) ці підстави слід було б викласти не так імперативно.

Вбачається, що в разі внесення змін до процесуальних кодексів було б доречним передбачити виняток, наприклад, для рішень, правильних по суті застосування норм матеріального права, проте ухвалених із порушенням юрисдикції. Зокрема, у разі, коли це було зумовлено наявною невизначеністю в розмежуванні компетенції судів або ж стало наслідком відмови в розгляді спору судом, якому, як виявилося, він є підсудним (наприклад, за умови, що відповідне рішення про відмову набрало законної сили). Тобто для тих випадків, коли порушення юрисдикційної підвідомчості не було пов’язане зі зловживанням процесуальними правами та не було вчинено свідомо. Адже в багатьох випадках для самих учасників спору не має значення, суд якої саме юрисдикції розглядатиме спір, пріоритетною є лише правильність його вирішення.

Питання розмежування юрисдикції переважно є «спором між судами». Тому учасники судових процесів не мають бути заручниками таких ситуацій, які подекуди значною мірою впливають, зокрема, на розумність строків розгляду спору по суті, як це, до речі, було встановлено в рішенні ЄСПЛ від 24.03.2005 у справі «Бабурін проти РФ».

Можливість скасування рішень із підстав того, що спір вирішено «некомпетентним» судом, зумовлює виникнення ситуацій, коли часом навіть позивачі, які самі, власне, й обрали суд для звернення з позовом, отримавши рішення, яке їх не задовольнило, скаржаться до вищої інстанції, посилаючись на порушення юрисдикційної підвідомчості.

Разом з тим убачається доречним запровадити правило, за яким відсутність у відзиві на позов заперечень щодо юрисдикційної підвідомчості спору також має виключати можливість подальшого посилання на це як на фактично єдину формальну підставу для скасування рішення. За відсутності відповідних заперечень ідеться про мовчазну згоду (пророгацію) відповідача з вибором позивачем суду. Натомість наведення відповідних аргументів уже на стадії оскарження рішення, прийнятого по суті, може свідчити про недобросовісність учасника процесу, який притримував цей козир на випадок ухвалення рішення, невигідного для нього.

Читайте статтю:Суд роз'яснив, як виявити фальшиві рішення

Автор статті: Леся ЗУЄВИЧ, начальник управління забезпечення роботи судової палати секретаріату Касаційного господарського суду

Фото: Закон і Бізнес