Постанова

Іменем України

23 травня 2018 року

м. Київ

справа № 263/5720/13-ц

провадження № 61-1485св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»,

відповідач - ОСОБА_1,

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу апеляційного суду Донецької області від 11 червня 2015 року в складі суддів: Пономарьової О. М., Баркова В. М., Лоленко А. В.,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У червні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки - вбудоване нежитлове приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 142,10 кв. м по АДРЕСА_1 у м. Маріуполі шляхом продажу із укладанням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу із будь-якою особою-покупцем.

Позовні вимоги мотивовано тим, що за кредитним договором від 28 лютого 2008 року № 11/МК-08 відповідач отримала кредитні кошти у розмірі 750 тис. дол. США на умовах сплати 14 % річних зі строком повернення до 15 лютого 2018 року. Виконання зобов'язань за кредитом забезпечено іпотекою нежитлового приміщення АДРЕСА_1 (договір від 28 лютого 2008 року) та порукою ОСОБА_2

Посилаючись на те, що внаслідок порушення позичальником строку та порядку погашення кредиту станом на 21 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 632 893 дол. США 83 центи (в еквіваленті за курсом Національного банку України на момент звернення до суду 5 056 821 грн 70 коп.), позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення цього боргу.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 14 березня 2014 року в складі судді Соловйова О. Л. позов задоволено. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 28 лютого 2008 року № 11/МК-08 у розмірі 632 893 дол. США 83 центи (в еквіваленті за курсом Національного банку України на момент звернення до суду 5 056 821 грн 70 коп.), із яких: 585 638 дол. США 24 центи - борг за тілом кредиту, 44 617 дол. США 26 центів - проценти, 2 638 дол. США 33 центи - пеня, звернуто стягнення на предмет іпотеки - вбудоване нежитлове приміщення АДРЕСА_1 загальною площею 142,10 кв. м по АДРЕСА_1 у м. Маріуполі шляхом надання банку права продажу із укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, із отриманням Витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, із реєстрацією договору купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, із проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, із проведенням дій щодо оформлення та отримання дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, із можливістю здійснення всіх, передбачених нормативно-правовими актами України дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. Початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації ухвалено встановити на рівні, не нижчому за звичайні ціни на нерухоме майно, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на час реалізації майна.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що внаслідок порушення позичальником строку та порядку погашення кредиту банк, скориставшись правом, передбаченим пунктом 2.3.3 кредитного договору, звернувся до відповідача із повідомленням від 08 квітня 2013 року про дострокове повернення кредиту в повному обсязі, процентів, комісії та штрафних санкцій у тридцятиденний строк з дня отримання вимоги, а також одночасно повідомив про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання вимоги, яка упозасудовому порядку виконана не була. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Указані права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передбачаються також умовами договору іпотеки. При цьому, судом указано, що ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна та має бути зазначена у рішенні суду як того вимагає положення статті 39 Закону України «Про іпотеку». Указано, що згідно пункту12 договору іпотеки вартість іпотечного майна визначено у 5 050 000 грн, а згідно висновків судової будівельно-технічної експертизи предмет іпотеки оцінено у 1 490 278 грн, у зв'язку із різницею вказаних сум та відсутністю згоди між іпотекодавцем та іпотекодержателем щодо встановлення початкової ціни продажу предмета іпотеки, тому початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації необхідно встановити на рівні, не нижчому за звичайні ціни на нерухоме майно, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на час реалізації майна.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 11 червня 2015 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2016 рокудо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду, та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга мотивована зокрема тим, що скаржника та її представника не було належним чином повідомлено про розгляд справи у суді апеляційної інстанції. Апеляційний суд залишив поза увагою положення статті 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» згідно з якими, протягом терміну дії цього Закону щодо нерухомого майна, розташованого на території проведення антитерористичної операції, що належить громадянам України (у тому числі фізичним особам-підприємцям) або юридичним особам - суб'єктам малого і середнього підприємництва та перебуває в іпотеці, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 43-47 (у частині реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах) Закону України &qu(у;Про іпотеку&q?ац;. Крім того, у порушення статті 39 Закону України «Про іпотеку» початкова ціна предмета іпотеки не встановлена у грошовому вираженні, що, на думку скаржника, дає банку право продажу спірного предмета іпотеки за ціною, яка може бути визначена банком самостійно.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року справи призначено до судового розгляду. 09 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами встановлено, що 28 лютого 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримала кредит у розмірі 750 тис. дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14 % річних від суми залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 15 лютого 2018 року. 10 березня 2010 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, яким змінено графік погашення кредиту і проценти з відображенням періодів. Виконання зобов'язань позичальника забезпечено іпотекою за договором від 28 лютого 2008 року, предметом якого є належне на праві власності ОСОБА_1 вбудоване нежитлове приміщення, загальною площею 142,10 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, вартість якого визначена сторонами 5 050 000 грн.

У зв'язку з порушенням відповідачем умов договору станом на 21 травня 2013 року утворилась заборгованість в сумі 632 893 дол. США 83 центи, що за курсом Національного банку України становить 5 056 821 грн 70 коп. та складається з: заборгованості за кредитом - 585 638 дол. США 24 центи, заборгованості за процентами за користування кредитом - 44 617 дол. США 26 центи, пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 2 638 дол. США 33 центи.

Згідно пункту 12 договору іпотеки вартість іпотечного майна визначено у 5 050 000 грн. Висновками судової будівельно-технічної експертизи предмет іпотеки оцінено у 1 490 278 грн.

Згідно зі статею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 589 ЦК України передбачено, що при невиконанні зобов'язань, забезпечених заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свої вимоги, визначені на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Пунктом 24 договору іпотеки передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя (пункт 28 договору іпотеки).

Згідно з пунктом 28 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки; продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, у тому числі на біржі на підставі договору купівлі-продажу у порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку», для чого іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця.

За статтею 38 Закону України «Про іпотеку», дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши порушення боржником умов кредитного договору, який забезпечено іпотекою, що призвело до утворення спірної суми заборгованості, яка згідно положень іпотечного договору від 28 лютого 2008 року та вимог Закону України «Про іпотеку» підлягає погашенню за рахунок предмета іпотеки, а також врахувавши різницю між вартістю іпотечного майна визначеного у договорі іпотеки в сумі 5 050 000 грн та його оцінкою станом на момент вирішення спору між сторонами у сумі 1 490 278 грн, суди дійшли обґрунтованого висновку про можливість задоволення позову ПАТ КБ «Приватбанк» шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, який визначено судами зі встановленням початкової ціни предмета іпотеки для реалізації іпотечного майна на рівні, не нижчому за звичайні ціни на нерухоме майно, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на час реалізації майна.

Доводи касаційної скарги про те, що скаржник та її представник не були належним чином повідомлено про розгляд справи у суді апеляційної інстанції є безпідставними, оскільки матеріали справи містять докази повідомлення ОСОБА_1 про час та місце розгляду справи апеляційним судом, а саме: телефонограми від 03 червня 2015 року (а. с. 183, 184), а також повідомлення про вручення поштового відправлення, яке отримано адресатом 06 червня 2015 року. Скаржником не надано доказів на підтвердження обставин, викладених у касаційній скарзі, зокрема, щодо неотримання нею повідомлення про час та місце розгляду справи апеляційним судом, у зв'язку із чим такі доводи касаційної скарги не містять підстав для скасування оскарженого судового рішення.

Безпідставними є також доводи касаційної скарги відносно того, що апеляційний суд залишив поза увагою положення статті 9 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» згідно з якими, протягом терміну дії цього Закону щодо нерухомого майна, розташованого на території проведення антитерористичної операції, що належить громадянам України (у тому числі фізичним особам-підприємцям) або юридичним особам - суб'єктам малого і середнього підприємництва та перебуває в іпотеці, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), статей 41, 43-47 (у частині реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах) Закону України «Про іпотеку».

Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», який було прийнято 02 вересня 2014 року, визначає відповідні тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час її проведення.

Відповідно до положень статті 1 указаного Закону період проведення антитерористичної операції - час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Згідно матеріалів справи, які були вірно оцінені судами попередніх інстанцій, із даним позовом до ОСОБА_1, банк звернувся у червні 2013 року.

Рішення суду першої інстанції за наслідками розгляду позову ПАТ КБ «Приватбанк» у даній справі було ухвалено 14 березня 2014 року.

Указане спростовує доводи касаційної скарги про помилкове незастосування судами у даній справі положень Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», оскільки такі положення в силу вимог чинного законодавства щодо дії нормативно-правових актів у часі не поширюються на правовідносини у спорі між учасниками справи, який виник до прийняття зазначеного Закону.

Також не можна погодитись із доводами касаційної скарги про те, що у порушення статті 39 Закону України «Про іпотеку» початкова ціна предмета іпотеки помилково не встановлена судами попередніх інстанцій у грошовому вираженні, що, на думку скаржника, є підставою для скасування оскарженого судового рішення.

Так, статтею 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки.

Положеннями частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

У справі, яка розглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши наявність заборгованості за кредитним договором, порушення обов'язків іпотекодавцем, прийняв рішення про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом його продажу банком від свого імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», встановивши початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на рівні, не нижчому за звичайні ціни на нерухоме майно, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на час реалізації майна.

При цьому суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Разом з тим відповідно до статей 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.

У спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29 липня 2009 року, Esertas v. Lithuania від 31 травня 2012 року зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Саме таке тлумачення норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» викладене у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц (провадження № 14-11цс18).

З прийняттям указаної постанови внесена визначеність при застосуванні статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» у спорах даної категорії.

Відповідно до положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі у справі № 235/3619/15-ц (провадження № 14-11цс18), колегія суддів дійшла висновку щодо необґрунтованості відповідних доводів касаційної скарги.

Інші доводи скаржника висновків судів першої та апеляційної інстанцій у даній справі також не спростовують, оскільки зводяться до переоцінки доказів, невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені без додержання норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалені у справі судові рішення - без змін.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 14 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 11 червня 2015 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

І. М. Фаловська

С. П. Штелик