ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2014 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г., суддів:Григор'євої Л.І.,Онопенка В.В.,Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І.,Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М., - Лященко Н.П.,Патрюка М.В., за участі: представника Генеральної прокуратури України - Сахно Наталії Вікторівни та представника ОСОБА_11 - ОСОБА_12,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_11, третя особа - приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_14, про визнання договору дарування недійсним за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2012 року ОСОБА_13 звернувся до Будьоннівського районного суду м. Донецька з позовом до ОСОБА_11 про визнання договору дарування квартири АДРЕСА_1, укладеного 26 жовтня 2011 року між ним і відповідачем, недійсним.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_13 зазначав, що, укладаючи зазначений договір, насправді мав на меті укладення договору довічного утримання, оскільки в силу похилого віку та за станом здоров'я потребує сторонньої допомоги.

Посилаючись на те, що укладений договір не відповідав його внутрішній волі щодо правової природи й змісту правочину, позивач просив визнати договір дарування недійсним на підставі частини третьої статті 203 та статті 229 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Будьоннівського районного суду м. Донецька від 20 лютого 2013 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_13 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 16 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 26 жовтня 2011 року між ОСОБА_13 та ОСОБА_11 і посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_14

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року рішення апеляційного суду Донецької області від 16 квітня 2013 року скасовано та залишено в силі рішення Будьоннівського районного суду м. Донецька від 20 лютого 2013 року.

У січні 2014 року заступник Генерального прокурора України подав до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року з посиланням на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 лютого 2014 року допущено до провадження Верховного Суду України справу за позовом ОСОБА_13 до ОСОБА_11, третя особа - приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_14, про визнання договору дарування недійсним для перегляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року та залишення без змін рішення суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), - неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203 та 229 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права заступник Генерального прокурора України посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2011 року (справа № 6-42708 св 11), від 21 березня 2012 року (справа № 6-11872 св 11), від 20 березня 2013 року (справа № 6-12898 ск 13), від 16 жовтня 2013 року (справа № 6-21473 св 13) та від 13 листопада 2013 року (справа № 6-23652 св 13), а також на ухвали Верховного Суду України від 28 березня 2007 року (справа № 6-339 ск 07) та від 26 листопада 2008 року (справа № 6-6696 ск 08).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України - Сахно Н.В., представника ОСОБА_11 - ОСОБА_12, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Судами встановлено, що 26 жовтня 2011 року між ОСОБА_13 і ОСОБА_11 було укладено договір дарування, згідно з яким позивач подарував, а відповідач отримав у дар квартиру АДРЕСА_1. Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_14 та зареєстрований у реєстрі за № 1878.

28 жовтня 2011 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстроване за ОСОБА_11 на підставі спірного договору дарування.

Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_13, виходив із того, що позивачем не доведено, що під час укладення оспорюваного договору дарування мала місце помилка стосовно правової природи правочину та наявності обставин, які зумовлюють визнання договору дарування квартири недійсним. Обставини справи свідчать про те, що, укладаючи спірний договір, ОСОБА_13 усвідомлював умови правочину і його правові наслідки.

Скасовуючи рішення районного суду та приймаючи нове рішення, яким визнано недійсним спірний договір дарування, суд апеляційної інстанції, застосувавши норми статей 203 та 229 ЦК України, дійшов висновку про те, що зазначений договір порушує права ОСОБА_13, оскільки в силу похилого віку і за станом здоров'я, укладаючи з ОСОБА_11 договір, позивач мав на меті відчуження на користь відповідача квартири, яка є його єдиним житлом, лише за умови довічного утримання, і якби не помилка в правовій природі правочину та його правових наслідках, спірний договір не був би укладений. Крім того, апеляційним судом установлено, що деякий час після укладення оспорюваного правочину позивачу надавалась ОСОБА_11 матеріальна допомога.

Касаційний суд рішення суду попередньої інстанції скасував і, погодившись із висновками районного суду, залишив його рішення без змін.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків.

Так, у справі № 6-11872 св 11 касаційний суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог щодо визнання договору дарування недійсним, виходив із того, що позивач, який є особою похилого віку, інвалідом ІІ групи, укладаючи договір, мав на меті отримати від відповідача необхідну допомогу та догляд і не мав наміру дарувати будинок сторонній людині, що свідчить про укладення договору під впливом помилки.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій у справі № 6-23652 св 13, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ дійшов висновку про те, що, укладаючи договір дарування будинку, чоловік позивачки помилявся стосовно обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо правової природи цього правочину, прав та обов'язків сторін, оскільки вважав цей правочин договором довічного утримання, відповідно до умов якого друга його сторона зобов'язувалась здійснювати постійний догляд та утримання, а право розпорядження нерухомим майном перейшло б до відповідача лише після смерті позивачки та її чоловіка. Крім того, суд посилався й на те, що фактичної передачі житлового будинку не відбулось, ключі від будинку позивачка та її чоловік після укладення спірного договору обдаровуваному не передавали, а позивачка продовжує проживати в ньому та самостійно сплачувати за комунальні послуги.

Такого самого висновку дійшли суди касаційної інстанції й у справах № 6-339 ск 07, № 6-6696 ск 08, № 6-42708 св 11, № 6-12898 ск 13 та № 6-21473 св 13.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 203 та 229 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

З роз'яснень, які викладені в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», убачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

У справі, рішення в якій переглядається, касаційний суд залишив поза увагою висновки суду апеляційної інстанції, що ґрунтувалися на встановленому факті відсутності волевиявлення ОСОБА_13 під час укладення ним договору на безоплатну передачу у власність відповідача квартири, яка є його єдиним житлом. Позивач як особа похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувався на передачу нерухомого майна у власність ОСОБА_11 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем.

Отже, суд касаційної інстанції у справі, рішення в якій переглядається, безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення статей 203, 229 ЦК України та у зв'язку із цим постановив незаконну ухвалу.

Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий А.Г. ЯремаСудді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко