Історія справи

Постанова ВГСУ від 26.04.2016 року у справі №922/6336/15

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 квітня 2016 року Справа № 922/6336/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Барицька Т.Л.,

Самусенко С.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Базис"

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17 березня 2016 року

у справі № 922/6336/15

господарського суду Харківської області

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Гравіті - Мешин"

до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Базис"

про стягнення 528874,12 грн.

за участю представників

позивача не з'явився

відповідача не з'явився

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ТОВ "Гравіті-Мешин" звернулось до суду з позовом про стягнення з ПАТ "АКБ "Базис" 139288,52 грн. суму основного боргу, 103129,85 грн. збитків від інфляції, 122986,04 грн. пені, 14360,65 грн. 3% річних, 149109,06 грн. неодержаних доходів (упущеної вигоди), нарахованих позивачем за невиконання рішення Господарського суду Харківської області від 14.06.2012р. у справі №5023/2110/112.

Рішенням господарського суду Харківської області від 18 січня 2016 року (суддя Лавренюк Т.А.) залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 17 березня 2016 року (Фоміна В.О., Крестьянінов О.О., Шевель О.В. ) у задоволенні позову відмовлено частково, стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Базис" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Гравіті-Мешин" 14245,67грн. 3% річних, 102335,40грн. збитків від інфляції.

У задоволенні позовних вимог в частині стягнення 139288,52грн. основного боргу, 3% річних в розмірі 114,98грн., збитків від інфляції в розмірі 794,45грн., 149109,06грн. неодержаних доходів, 122986,04грн. пені - відмовлено.

Не погодившись з зазначеними рішенням та постановою Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний банк "Базис" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення господарського суду Харківської області від 18 січня 2016 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17 березня 2016 року скасувати в частині задоволених позовних вимог в іншій частині рішення просить залишити без змін.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою звернення до суду з позовом стало невиконання відповідачем рішення господарського суду Харківської області від 14 червня 2012 року у справі №5023/2110/12, яким позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Гравіті-Мешин" (позивач) до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Базис" (відповідач) задоволено повністю, розірвано договір банківського рахунку №27970 від 05 червня 2006 року, укладений між ТОВ "Гравіті-Мешин" та ПАТ "АКБ "Базис", зобов'язано відповідача перерахувати на рахунок позивача кошти в сумі 138215,52грн. Зазначене рішення набуло чинності 26 вересня 2012 року.

22 жовтня 2012 року на примусове виконання зазначеного рішення видано відповідний наказ.

Позивач зазначає, що до теперішнього часу відповідачем рішення не виконано, гроші на рахунок позивача не перераховані, у зв'язку з чим просить суд стягнути з відповідача ці кошти у сумі 139288,52грн., з яких 138215,52грн. - сума основного боргу, 1073,00грн. - сума судового збору, стягнутого з відповідача на користь позивача за цим рішенням.

На зазначену суму позивачем також нараховані 3% річних, збитки від інфляції, пеня за період невиконання відповідачем рішення суду та сума збитків у вигляді недотриманих доходів (упущеної вигоди) у зв'язку із невиконанням відповідачем рішення суду зі справи №5023/2110/12.

Судами попередніх інстанцій під час прийняття рішення у даній справі зазначено, про відсутність правових підстав щодо стягнення суми основного боргу, пені та суми неодержаних доходів, та задоволено позовні вимоги в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Статтею 193 Господарського кодексу України визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.

Статтею 525 цього кодексу не допускається одностороння відмова від зобов'язання.

Стаття 526 передбачає виконання зобов'язань належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Керуючись частиною 1 статті 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 ЦКУ).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що наявність у позивача права на отримання суми у розмірі 138215,52 грн. було предметом дослідження під час розгляду справи №5023/2110/12 та йому надана відповідна правова оцінка. Під час розгляду даної справи, суди дійшли висновку зобов'язати відповідача перерахувати на рахунок позивача зазначену суму, у зв'язку з розірванням договору банківського рахунку.

З огляду на зазначене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині, оскільки заявляючи у даній справі вимогу про стягнення з відповідача (ПАТ "АКБ "Базис") суми у розмірі 138215,52 грн., яка вже була предметом розгляду у справі №5023/2110/12, позивач, обрав подібний спосіб захисту свого порушеного права та фактично просить повторно стягнути з відповідача ці кошти, що є неприпустимим, та не відповідає нормам чинного господарського процесуального права.

Щодо нарахування пені, суди попередніх інстанцій також дійшли вірно висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Частиною 3 цієї ж статті передбачено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з ч. 2 ст.551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Враховуючи, що чинним законодавством передбачено нарахування пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, розмір якої повинен бути визначений сторонами на підставі умов договору, а позивач визначає підставою стягнення пені неналежне виконання договору банківського рахунку, який розірвано на підставі рішення суду у справі №5023/2110/12, тому відсутні підстави для стягнення пені, нарахованої позивачем у розмірі 122986,04 грн., з огляду на приписи статті 653 ЦК України.

В частині позовних вимог про нарахування інфляційних втрат та 3% річних, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про обґрунтованість позовних вимог в цій частині та правомірність часткового задоволення позову з огляду на наступне.

Частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошові, припиняються його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

Якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та відсотків річних аж до повного виконання грошового зобов'язання (п.п. 7.1 п. 7 постанови Пленуму ВГСУ від 17 грудня 2013 року № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Судами попередніх інстанцій встановлено, що підставою нарахування інфляційних втрат та 3% річних, позивачем визначено невиконання рішення господарського суду Харківської області у справі №5023/2110/12.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає законним та обґрунтованим нарахування позивачем інфляційних втрат та 3% річних тільки на суму основної заборгованості у розмірі 138215,52 грн., як вірно зазначене судами попередніх інстанцій та здійснено відповідний перерахунок.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відмову у стягненні з відповідача збитків у вигляду неодержаних доходів визнавши їх необґрунтованими з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків в результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

За змістом ст. 224 ГК України, учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. При цьому, у відповідності з ч. 2 цієї статті, під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ст. 218 ГК України, підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин, у т.ч. у вигляді відшкодування збитків, є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Таким чином, підставою для настання господарсько-правової відповідальності, передбаченої ст. 224 ГК України, є правопорушення, що включає в себе певні елементи: (а) збитки, (б) протиправність поведінки особи, яка заподіяла збитки; (в) причинний зв'язок між ними; (г) вина. Відсутність хоча б одного елемента складу правопорушення, за загальним правилом, виключає настання цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, при встановленні сукупності умов, наявність яких має своїм наслідком настання цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків, позивач має довести протиправність дій відповідача, факт заподіяння збитків у їх результаті, обґрунтувавши й розмір останніх, а також причинний зв'язок між протиправною дією відповідача та заподіяними збитками, у той час як на відповідача покладається обов'язок доведення відсутності своєї вини.

При цьому відповідно до ч. 4 ст. 623 Цивільного кодексу України при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Судами встановлено та матеріалами справи підтверджується, що позивачем не надано доказів на підтвердження вчинення ним дій, які направлені на одержання таких доходів, а сам факт невиконання стороною рішення суду не може бути підставою для стягнення з відповідача збитків у вигляді упущеної вигоди. Відповідальністю за невиконання рішення суду є нарахування позивачем інфляційних втрат та 3% річних, які є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

З огляду на викладене суди попепередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами наявність підстав для стягнення з відповідача неодержаних доходів (упущеної вигоди) в сумі 149109,06грн., та правомірно відмовили у задоволенні такої вимоги.

У процесі розгляду справи у суді апеляційної інстанції відповідач просив апеляційний господарський суд застосувати строк позовної давності.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до статті 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до абзацу 2 п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду від 29 травня 2013 року №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", господарським судам надані такі роз'яснення: "У суді апеляційної інстанції заявити про сплив позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом".

Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не навів доводів щодо неможливості заявити про сплив строку позовної давності до суду першої інстанції та відповідних доказів не надав, оскільки позовну заяву ТОВ "Гравіті-Мешин" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 18 січня 2016 року. Під час подання позову, позивачем виконано приписи ГПК України щодо надсилання позовної заяви відповідачу, про що свідчить оригінал поштового чеку та опис вкладення в цінний лист (а.с. 8 т. 1), та наданні в суді апеляційної інстанції пояснення представника відповідача. Відповідно до повідомлення про вручення поштового відправлення, відповідач отримав ухвалу суду від 11 грудня 2015 року - 18 грудня 2015 року, про що також не заперечував представник відповідача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для застосування позовної давності, про яку заявляє відповідач в апеляційній скарзі.

Доводи заявника касаційної скарги стосовно дії мораторію, введеного ліквідаційною процедурою ПАТ "АКБ "Базис", під час якої припиняється нарахування процентів, неустойки (штрафу, пені) та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банку, а тому нарахування під час дії мораторію інфляційних та річних є неправомірним, було предметом розгляду суду апеляційної інстанції та надано їм вірну правову оцінку.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Інфляційні та річні не є неустойкою та іншими господарськими санкціями, а входять до складу грошового зобов'язання, а тому дія мораторію не припиняє обов'язок відповідача виконувати належним чином свої зобов'язання, зокрема, за договором банківського рахунку та у разі невиконання рішення суду, яким зобов'язано відповідача перерахувати її позивачу.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Колегія суддів Вищого господарського суду дійшла висновку про те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене. Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний банк "Базис" залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 17 березня 2016 року зі справи № 922/6336/15 залишити без змін.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді Т.Л. Барицька

С. С. Самусенко