Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2014 року Справа № 911/1902/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Іванової Л.Б. суддівГольцової Л.А. (доповідач), Козир Т.П.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"на рішення та постановуГосподарського суду Київської області від 03.07.2014 Київського апеляційного господарського суду від 19.08.2014у справі№ 911/1902/14господарського судуКиївської областіза позовомДочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"доКомунального підприємства "Васильківтепломережа"простягнення 47360,64 грн.за участю представників сторін:

позивача: Яковенко П.А., дов. від 19.09.2014;

відповідача: Кашуба Л.Г., дов. від 06.01.2014;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Київської області від 03.07.2014 у справі №911/1902/14 (суддя Саванчук С.О.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.08.2014 (колегія суддів у справі: головуючий суддя - Сітайло Л.Г., судді - Баранець О.М., Пашкіна С.А.) рішення Господарського суду Київської області від 03.07.2014 у справі №911/1902/14 залишено без змін.

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Відзив на касаційну скаргу не надходив, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути в касаційному порядку оскаржувані судові рішення.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що рішенням Господарського суду Київської області від 19.09.2012 у справі №23/067-12 (набрало законної сили) задоволено повністю позовні вимоги ДК "Газ України" НАК "Нафтогаз України" до КП "Васильківтепломережа" про стягнення 2688335,49 грн. Суд стягнув з відповідача на користь позивача 2293789,10 грн. заборгованості, 172350,73 грн. пені, 118147,87 грн. інфляційних втрат, 104047,79 грн. 3% річних та 53767,00 грн. судового збору. На виконання рішення суду 08.02.2014 видано наказ.

Господарськими судами з'ясовано, що відповідачем частково виконано рішення суду у справі № 23/067-12 та сплачено 2293789,10 грн. основного боргу (платіжне доручення від 11.12.2012 № 9), а також 32500,00 грн. штрафних санкцій (платіжні доручення від 29.04.2014 № 2676 та від 23.05.2014 № 2857).

Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, нарахував 3% річних в сумі 17323,64грн. та інфляційні втрати в сумі 30037,00 грн. на заборгованість в сумі 448313,39грн., до якої входить 172350,73 грн. пені, 118147,87 грн. інфляційних втрат, 104047,79 грн. 3% річних та 53767,00 грн. судового збору, присуджених до стягнення з відповідача за результатами розгляду Господарським судом Київської області справи №23/067-12.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходив з того, що норма ч. 2 ст. 625 ЦК України не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки штрафні санкції не є грошовим зобов'язанням в розумінні ст.ст. 509, 625 ЦК України. Що стосується нарахування 3% річних та інфляційних втрат на суму судового збору, то суди, зважаючи на положення Закону України "Про судовий збір" та ЦК України, зазначили, що відшкодування відповідачем судового збору не тягне за собою виникнення зобов'язальних правовідносин між сторонами.

У відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Визначаючи правову природу грошового зобов'язання, необхідно, перш за все виходити з правил ч. 1 ст. 509 ЦК України, відповідно до яких зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

В той же час правова природа пені зовсім інша, оскільки пеня - це один із видів забезпечення виконання зобов'язання (ст. ст. 546, 549 ЦК України).

За приписами ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Тобто, пеня носить допоміжний (акцесорний) до основного зобов'язання характер.

Викладене підтверджується положеннями ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до якої грошове зобов'язання - зобов'язання боржника сплатити певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України. До грошових зобов'язань боржника не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції, визначені на дату подання заяви до господарського суду.

Таким чином, системний аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, що обов'язок сплатити пеню за невиконання зобов'язання не є зобов'язанням в розумінні положень ч. 1 ст. 509 ЦК України, тому що пеня є одним із видів забезпечення виконання основного зобов'язання, в тому числі й грошового.

Правова природна штрафної санкції з прийняттям рішення не змінюється, пеня у грошове зобов'язання не перетворюється (дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18.02.2014 у справі № 905/909/13-г).

До того ж, в п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17.12.2013 № 14 (із змінами і доповненнями) роз'яснено, що проценти на суму неустойки не нараховуються в силу прямої заборони законом такого нарахування (ч. 2 ст. 550 ЦК України), тому що неустойка не є коштами, за користування якими здійснюється нарахування процентів річних згідно із законом.

Статтею 625 ЦК України регулюються зобов'язальні правовідносини, тобто її дія поширюється на порушення грошового зобов'язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. При цьому, ч. 5 ст. 11 ЦК України, в якій ідеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не договірних зобов'язань. Крім того, з рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в ст. 11 ЦК України, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить у них ясність та визначеність (лист Верховного Суду України від 01.07.2014 "Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві").

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. На суму інфляційних нарахувань не нараховуються проценти (постанова Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17.12.2013 № 14 (із змінами і доповненнями).

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 43 ГПК України).

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що вищезазначені висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо відмови в задоволенні позовних вимог, зроблені з дотриманням вимог ст. ст. 43, 47, 43 ГПК України щодо повного та всебічного дослідження фактичних обставин справи і перевірки їх наявними доказами з урахуванням визначених меж позовних вимог та правильного застосування законодавства під час розгляду справи.

Згідно положень ч. 2 ст. 1115 ГПК України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ст. 1117 ГПК України).

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що доводи скаржника фактично зводяться до оцінки доказів та переоцінки обставин справи, що не є компетенцією касаційної інстанції, з огляду на приписи ст.ст. 1115, 1117 ГПК України.

Враховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення у даній справі відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області від 03.07.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.08.2014 у справі № 911/1902/14 - без змін.

Головуючий суддя Л.Б. ІВАНОВА

Судді Л.А. ГОЛЬЦОВА

Т.П. КОЗИР