Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2014 року Справа № 914/4593/13 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді суддівЄвсікова О.О., Кролевець О.А. (доповідач у справі), Попікової О.В.,розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на рішення господарського суду Львівської області від 09.04.2014 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14.07.2014 р. у справі № 914/4593/13 господарського суду Львівської областіза позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4доТовариства з обмеженою відповідальністю "Айпіє-Л"про відшкодування збитків та моральної шкодиза участю представників:

позивача: не з'явився

відповідача: Волівендер І.Я.

в с т а н о в и в :

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (далі - ФОП ОСОБА_4) звернулась до господарського суду Львівської з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Айпіє-Л" (далі - ТОВ "Айпіє-Л") 249 277,00 грн. збитків, завданих внаслідок неправомірної поведінки відповідача, що полягала в непродовженні дії договору оренди магазину АДРЕСА_1 (в редакції заяви про збільшення позовних вимог). Позовні вимоги мотивовані нормами статей 23, 1167 ЦК України та статей 193, 224, 225 ГК України.

Рішенням господарського суду Львівської області від 09.04.2014 р. (суддя Синчук М.М.) в задоволенні позову відмовлено повністю з огляду на недоведення складу цивільного правопорушення, що унеможливлює стягнення збитків з відповідача, та недоведення завдання позивачу моральної шкоди.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14.07.2014 р. (судді Давид Л.Л., Данко Л.С., Гриців В.М.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з тих же мотивів.

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, ФОП ОСОБА_4 звернулась до Вищого господарського суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 09.04.2014 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14.07.2014 р. як такі, що прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Учасники судового процесу, згідно з приписами ст. 1114 ГПК України, були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак позивач не скористався передбаченим законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення представника відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши, згідно ч. 1 ст. 1117 ГПК України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.07.2003 р. між сторонами у справі було укладено договір оренди приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 11,15 кв.м. В подальшому дія вказаного договору продовжувалась.

Так, 01.11.2010 р. між ТОВ "Айпіє-Л" як орендодавцем та ФОП ОСОБА_4 як орендарем було укладено договір оренди нежитлового приміщення, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає у строкове платне користування приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 11,15 кв.м. (далі - Договір).

При укладенні Договору сторони дійшли згоди (п. 7.1), що орендодавець надає орендарю об'єкт оренди на строк з 01.11.2010 р. до 31.10.2011 р. У випадку, якщо за один місяць до закінчення терміну дії Договору жодна з сторін не виявить наміру про його припинення, то Договір вважається укладеним на тих самих умовах на той самий термін.

Звертаючись з позовом до суду, позивач вказувала, що внаслідок неправомірних дій відповідача, а саме самовільного проникнення до орендованого нею приміщення, їй було завдано збитки та моральну шкоду. ФОП ОСОБА_4 просила стягнути з ТОВ "Айпіє-Л" 249 277,00 грн., що складаються з: 24 085,00 грн., внесених нею в касу ТОВ "Айпіє-Л" в якості плати за магазин, що з урахуванням індексу інфляції за період з 2004 року по 2013 рік складає 60 935,00 грн.; 12 469,00 грн. вартості обладнання; 58 350,00 грн. вартості товару; грошових коштів в сумі 10 000,00 грн. та 3 000,00 доларів США, що еквівалентно 30 000,00 грн., які знаходились в приміщенні магазину; 77 523,00 грн. втраченої вигоди. Також позивач просила стягнути 100 000,00 грн. завданої їй моральної шкоди.

Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. При цьому, збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Нормами ст. 623 ЦК України та ст. 224 ГК України визначено, що учасник господарських відносин, який порушив господарські зобов'язання або встановлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

З огляду на положення ст. 22 ЦК України, ст. 226 ГК України для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

На позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. В свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків. При цьому важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

Колегія суддів зазначає, що збитки мають реальний характер та у разі, якщо сторона, яка вважає, що її права були порушені та нею понесені збитки, повинна довести як розмір збитків, так і факт їх понесення.

При зверненні з позовом позивач зазначала, що нею 07.05.2003 р. на підставі прибуткового касового ордера № 764 з призначенням платежу "перша оплата за магазин на першому поверсі Європа-2" було внесено в касу відповідача 10 000,00 грн., а 21.05.2003 р. - на підставі прибуткового касового ордера № 882 з призначенням платежу "кінцева оплата магазину площею 11,15 кв.м., 1 поверх, Європа-2" - 14 085,00 грн. Позивач просила стягнути з відповідача внесені нею в касу 24 085,00 грн., що з урахуванням індексу інфляції за період з 2004 року по 2013 рік складає 60 935,00 грн.

З огляду на те, що вперше договір оренди між сторонами було укладено 01.07.2003 р., отже кошти в сумі 24 085,00 грн. були сплачені позивачем до виникнення між сторонами договірних відносин, а також відсутність в матеріалах справи доказів оскарження позивачем правомірності перерахування нею відповідачу 24 085,00 грн., суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що правові підстави для стягнення з відповідача 60 935,00 грн. відсутні.

Також заявлена до стягнення сума коштів в розмірі 24 085,00 грн., що з урахуванням індексу інфляції за період з 2004 року по 2013 рік за підрахунком позивача складає 60 935,00 грн., не є збитками, про що вірно зазначено судами попередніх інстанцій.

Щодо стосується вимоги позивача про стягнення з відповідача 58 350,00 грн. вартості втраченого товару, судова колегія зазначає наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що орендодавець - ТОВ "Айпіє-Л", листом № 2211 від 16.09.2011 р. повідомив ФОП ОСОБА_4 про те, що 31.10.2011 р. закінчується дія Договору та заявив про відсутність намірів продовжувати дію Договору на тих самих умовах.

Листом № 1728 від 23.09.2011 р. відповідач просив позивача звільнити орендоване ним приміщення у зв'язку з проведенням реконструкції.

Як вбачається з листа ТОВ "Айпіє-Л" від 05.10.2011 р., станом на 05.10.2011 р. орендоване приміщення позивачем не звільнено. У зв'язку з цим відповідач повідомив позивачу, що відповідно до п. 8.2.8 Договору, майно, яке знаходиться в орендованому приміщенні, буде описано комісією орендодавця та передане на відповідальне зберігання на склад.

Як було встановлено судами, на підставі наказу № 76 від 06.10.2011 р. комісією у складі працівників відповідача, в присутності свідків, було описано майно, що знаходилось в орендованому позивачем приміщенні, та передано на відповідальне зберігання завідуючому складом товариства Дмитрак, про що складено відповідний акт.

В подальшому, 09.04.2013 р. в присутності представника Залізничного РВ ЛМУ УМВС України, позивачу було повернуто обладнання та інше майно, яке зберігалося на складі товариства.

Натомість позивач в якості доказу наявності неповернутого їй товару посилається на складений нею інвентаризаційний опис майна.

Інструкцією основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків, затвердженою наказом Міністерства фінансів України № 69 від 11.08.1994 р., визначено порядок проведення інвентаризації юридичними особами. Можливість проведення інвентаризації у фізичної особи-підприємця положеннями даної інструкції не передбачено, оскільки проведення інвентаризації базується на співставленні фактичних даних з даними бухгалтерського обліку, який фізична особа-підприємець, відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", вести не зобов'язана.

Враховуючи те, що позивач має юридичний статус фізичної особи-підприємця, а також відсутність в матеріалах справи належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що позивачем було втрачено майно вартістю саме 58 350,00 грн., колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Також колегія суддів оцінює як обґрунтований висновок судів попередніх інстанцій про відмову в позові в частині стягнення 12 469,00 грн. вартості обладнання з огляду на відсутність належних та допустимих доказів як перебування вказаного обладнання в орендованому позивачем приміщенні, так і його вилучення відповідачем.

В обґрунтування позовних вимог в частині стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 10 000,00 грн. та 3 000,00 доларів США, що еквівалентно 30 000,00 грн., які знаходились в приміщенні магазину, ФОП ОСОБА_4 посилалась на пояснення фізичної особи ОСОБА_6, відповідно до яких ФОП ОСОБА_4 в її присутності перерахувала гроші в сумі 10 000,00 грн. та поклала їх в тумбочку.

Втім, належних та допустимих в розумінні статей 32 - 34 ГПК України доказів на підтвердження знаходження вказаних сум коштів в приміщенні магазину позивачем господарському суду надано не було. З огляду на дане, колегія суддів погоджується з висновком господарських судів попередніх інстанцій щодо недоведеності вимог в даній частині та, як наслідок, відмову в позову в цій частині.

Також позивачем було заявлено до стягнення збитки у вигляді упущеної вигоди в розмірі 77 523,00 грн., що становить суму заробітної плати за період з жовтня 2011 року по 2013 рік (розрахунок проведено з урахуванням середньої заробітної плати фізичної особи в Україні за 2011 - 2013 роки).

Колегія суддів зазначає, що стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди є одним із видів цивільно-правової відповідальності. При цьому збитки не є санкцією заздалегідь визначеного розміру. Тягар доведення наявності і обґрунтування розміру упущеної вигоди покладається на позивача, який повинен довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Тобто упущена вигода розглядається як гарантований, безумовний і реальний доход.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено недоведення позивачем складу цивільного правопорушення у діях ТОВ "Айпіє-Л", а відтак, відсутність у спірних правовідносинах підстав для застосування до нього такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди. Враховуючи наявні матеріали справи та той факт, що позивач має статус фізичної особи-підприємця, колегія суддів погоджується з даним висновком.

Що стосується позовної вимоги про стягнення з відповідача 100 000,00 грн. моральної шкоди в результаті понесених позивачем моральних страждань, колегія суддів зазначає наступне.

Відшкодування моральної шкоди передбачено ст. 23 ЦК України, відповідно до якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків встановлених частиною другою цієї статті.

Отже, фактами, з якими закон пов'язує настання цивільно-правової відповідальності за заподіяння моральної шкоди, є: наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, а також вини останнього в її заподіянні.

Колегія суддів зазначає, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Враховуючи викладене, колегія суддів оцінює як правомірний висновок місцевого та апеляційного господарських судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди, оскільки позивачем не надано доказів приниження відповідачем її ділової репутації, завдання позивачу моральної шкоди, а також не доведено, що їй було завдано моральної шкоди саме в розмірі 100 000,00 грн.

У відповідності до статей 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи викладене, колегія суддів оцінює як правомірний висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Твердження скаржника, викладені в касаційній скарзі, даних висновків господарських судів не спростовують.

Отже, перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 1115 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого та постанові апеляційного господарських судів, колегія суддів дійшла висновку, що судами в порядку ст. ст. 43, 101, 103 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно розглянуто всі обставини справи в їх сукупності, досліджено подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази, належним чином проаналізовано права та обов'язки сторін, враховано положення ст. ст. 32, 33, 34 ГПК України.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Львівської області від 09.04.2014 р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14.07.2014 р. у справі № 914/4593/13 залишити без змін.

Головуючий суддяО. Євсіков СуддіО. Кролевець О. Попікова