Історія справи

Постанова ВГСУ від 21.04.2015 року у справі №52/249

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2015 року Справа № 52/249

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Самусенко С.С.,

Татькова В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "НРБ-Клуб"

на рішення господарського суду міста Києва від 28 березня 2013 року

та на постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 лютого 2015 року

у справі № 52/249

господарського суду міста Києва

за позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі:

1. Фонду державного майна України

2. Міністерства охорони здоров'я України

до 1. Закритого акціонерного товариства "Лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Кармен-Інвест"

3. Товариства з обмеженою відповідальністю "НРБ-Клуб"

про визнання права власності, визнання недійсним правочину та зобов'язання вчинити дії

за участю представників

позивачів 1. не з'явився

2. Мовіл О.С.

відповідачів 1. Котік О.С.

2. не з'явився

3. Бабич О.М.

прокуратури Савцька О.В.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 28 березня 2013 року (суддя Котков О.В.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10 лютого 2015 року (судді Шаптала Є.Ю., Власов Ю.Л., Станік С.Р.) у справі № 52/249 позовні вимоги Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, Міністерства охорони здоров'я задоволено повністю, а саме: - відновлено Прокуратурі міста Києва відновлено строк позовної давності для звернення до суду; - визнано право власності держави в особі Фонду державного майна України на майновий комплекс - санаторій загальною площею 1 061, 90 кв.м. та вартістю 651 000 грн. 00 коп., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Червонофлотська, 3, а саме: водолікарню (літера А) загальною площею 793, 00 кв.м., ізолятор (літера Б), загальною площею 158, 30 кв.м., літній павільйон (літера В), загальною площею 87, 30 кв.м., майстерню (літера Г) загальною площею 13, 50 кв.м., туалет (літера Д), загальною площею 9, 80 кв.м.; - визнано недійсним з моменту укладення договір № 8000109/2004-21 купівлі-продажу майнового комплексу, загальною площею 1 061,90 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Червонофлотська, 3, укладений 25.05.2004 між Закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів України "Укрпрофоздоровниця" та Товариством з обмеженою відповідністю "КАРМЕН-ІНВЕСТ"; - витребувано у власність держави в особі Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/9, ідентифікаційний код 00032945) з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "НРБ-Клуб" майновий комплекс - санаторій загальною площею 1061,90 кв.м. та вартістю 651 000 грн. 00 коп., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Червонофлотська, 3, а саме: водолікарню (літера А) загальною площею 793, 00 кв.м., ізолятор (літера Б), загальною площею 158, 30 кв.м., літній павільйон (літера В), загальною площею 87, 30 кв.м., майстерню (літера Г) загальною площею 13, 50 кв.м., туалет (літера Д), загальною площею 9, 80 кв.м. Стягнуто судові витрати.

Не погоджуючись вищезазначеними рішенням та постановою Товариство з обмеженою відповідальністю "НРБ-Клуб" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 лютого 2015 року та рішення господарського суду міста Києва від 28 березня 2013 року скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25 травня 2004 року між відповідачем-1 (надалі - Продавець) та відповідачем-2 (далі по тексту - Покупець), що діє на підставі договору комісії № 26/04/2004 від 26 квітня 2004 року, укладеного з Товариством з обмеженою відповідальністю "Капітальні інвестиції" було укладено договір купівлі-продажу № 8000109/2004-21 (надалі - Договір-1 або Договір купівлі-продажу), відповідно до умов п. 1.1. якого Продавець зобов'язується продати, а Покупець, що діє на підставі договору комісії № 26/04/2004 від 26 квітня 2004 року, укладеного між покупцем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Капітальні інвестиції", прийняти та оплатити об'єкт нерухомого майна, а саме: майновий комплекс-санаторій, розташований за адресою: місто Київ, вулиця Червонофлотська, буд. 3, загальною площею 1 061, 90 кв. м.

Зі змісту преамбули Договору випливає, що відповідач-2 згідно з договором комісії № 26/04/2004 від 26 квітня 2004 року, надає Комітенту - Товариству з обмеженою відповідальністю "Капітальні інвестиції" посередницькі послуги з купівлі нерухомого майна, а саме: здійснює від власного імені, за дорученням та за рахунок Комітента за винагороду купівлю у третьої особи - Закритого акціонерного товариства "Лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", зазначеного в п. 1 договору об'єкту нерухомості.

Згідно п. 1.3. Договору зазначений об'єкт належить продавцеві на підставі Свідоцтва про право власності на майновий комплекс, серія МК № 010007987, виданого 23 грудня 2003 року Головним управлінням комунальної власності м. Києва на підставі наказу від 22 грудня 2003 року № 1475-В, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 01 квітня 2004 року, записано в реєстрову книгу № 19з-70 за реєстровим № 988-з.

Продаж об'єкту здійснюється за договірною ціною, яка складає 487085 грн. (п. 2.1. Договору).

Відповідно до додатку до Свідоцтва серії МК № 010007987 від 23 грудня 2003 року про право власності на майновий комплекс, спірний майновий комплекс складається з водолікарні (літера А) загальною площею 793, 00 кв. м., ізолятору (літера Б), загальною площею 158, 30 кв. м., літнього павільйону (літера В) загальною площею 87, 30 кв. м., майстерні (літера Г) загальною площею 13,50 кв. м., туалету (літера Д) загальною площею 9, 80 кв. м.

21 грудня 2007 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Комерційна компанія" (Продавець) та відповідачем-3 (покупець) було укладено договір купівлі - продажу майнового комплексу (надалі - Договір-2), відповідно до умов п. 1. якого продавець передав, а покупець прийняв у власність майновий комплекс-санаторій, що знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Червонофлотська, будинок 3, загальною площею 1061, 90 кв. м.

Факт передачі майна за Договором-2, загальною вартістю 651 000,00 грн., підтверджується складеним між сторонами вказаного правочину актом прийому-передачі б/н від 12 лютого 2008 року.

Відповідно до відомостей, викладених у Довідці-характеристиці, виданої Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" від 22 жовтня 2007 року за № 1285347, вартість Майнового комплексу, що відчужується, становить 651 000, 00 грн.

Також, судом першої інстанції встановлено, що постановою Ради Міністрів Української РСР № 433 від 17 квітня 1956 року було зобов'язано Міністерство охорони здоров'я УРСР прийняти від профспілкових організацій та інших міністерств, відомств перелічене в додатку майно (в тому числі спірний санаторій).

Постановою Ради Міністрів Української РСР "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" від 23 квітня 1960 року № 606 було зобов'язано Міністерство охорони здоров'я УРСР передати до 01 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок, зокрема, всі діючи госпрозрахункові санаторії (крім туберкульозних), будинки відпочинку, санаторні пансіонати, курортні поліклініки, які знаходяться у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, а також санаторії (крім туберкульозних) і будинки відпочинку, що будуються для цього управління.

Пунктом 2 зазначеної Постанови встановлено, що передача у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій здійснюється безоплатно.

У додатку № 1 до Постанови Ради Міністрів Української РСР "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" від 23 квітня 1960 року № 606, а саме - Переліку санаторіїв, будинків відпочинку і пансіонатів, що передаються Українській республіканській раді профспілок Міністерством охорони здоров'я УРСР, в тому числі значиться спірний санаторій.

Постановою Президії Ради Загальної Конфедерації професійних спілок СРСР № 2-1а від 18 листопада 1990 року затверджено договір про закріплення прав з володіння, користування та розпорядження профспілковим майном від 18 листопада 1990 року, укладений між Загальною Конфедерацією Профспілок СРСР та Федерацією незалежних профспілок України, відповідно до умов якого за Федерацією незалежних профспілок України було закріплено перелік майна (в тому числі спірний санаторій).

22 листопада 1991 року постановою Президії Ради Федерації незалежних професійних спілок України № II-II-I вирішено створити на базі санаторно-курортних закладів, підприємств, об'єднань та установ профспілок України за пайовим внеском Фонду соціального страхування України Акціонерне товариство лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця".

04 грудня 1991 року Радою Федерації незалежних профспілок України та Фондом соціального страхування України укладено установчий договір про створення на базі санаторно-курортних закладів і організацій Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок Акціонерне товариство лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця".

Рішенням Ленінського райвиконкому м. Києва від 23 грудня 1991 року № 971 було зареєстровано Акціонерне товариство лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця", правонаступником якого є Приватне акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця".

Відповідно до постанови № II-II-I від 22 листопада 1991 року Федерація незалежних профспілок України передала, а Акціонерне товариство лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця" прийняло майно територіальних санаторно-курортних закладів профспілок, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних і підсобно-допоміжних об'єктів, підвідомчих колишній Українській республіканській раді з управління курортів профспілок, в обсязі і сумі згідно додатку (в т.ч. спірний санаторій).

Відповідно до додатку до Свідоцтва серії МК № 010007987 від 23 грудня 2003 року про право власності на майновий комплекс, спірний майновий комплекс складається з водолікарні (літера А) загальною площею 793,00 кв. м., ізолятору (літера Б), загальною площею 158, 30 кв. м., літнього павільйону (літера В) загальною площею 87,30 кв. м., майстерні (літера Г) загальною площею 13,50 кв. м., туалету (літера Д) загальною площею 9, 80 кв. м.

Станом на момент будівництва перших будівель санаторію (виникнення майнового комплексу санаторію) та існування правовідносин з передачі такого майна в безоплатне відання Українській республіканській раді профспілок діяла Конституція УРСР 1937.

Відповідно до статті 5 розділу І Конституції УРСР 1937 року соціалістична власність УРСР має форму державної власності (всенародне майно) або форму кооперативно-колективної власності (власність окремих колгоспів, кооперативних об'єднань).

Згідно із ст. 52 Цивільного кодексу УРСР 1922 року розрізняється власність: а) державна (націоналізована і муніципалізована); б) кооперативна; в) приватна.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що як Конституція 1937 року, так і Цивільний кодекс УРСР 1922 року не передбачали форми власності профспілок, а такі особи не відносилися до суб'єктів права власності.

Так, поняття власності профспілкових та інших громадських організації введено з 01 січня 1964 року, з моменту набрання чинності Цивільним кодексом УРСР згідно Закону УРСР від 18 липня 1963 року.

Глава 9 Цивільного кодексу УРСР визначала, що профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень).

Можливість існування права власності профспілкових організацій на майно закріплена в Конституції УРСР 1978, стаття 10 якої крім аналогічної норми, яка була закріплена Конституцією УРСР 1937 року про те, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності, містить нову норму, що соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з судами попередніх інстанцій, що як на момент передачі спірного майна до сфери управління Міністерства охорони здоров'я УРСР (постанова Ради Міністрів УРСР № 433 від 17 квітня 1956 року), так і на момент передачі (повернення) у безоплатне відання Української республіканської ради профспілок (постанова Ради Міністрів УРСР № 606 від 23 квітня 1960 року) чинне на той момент законодавство не передбачало існування такого різновиду соціалістичної власності, як право власності профспілок, що з'явилося пізніше (з 1964 року).

Таким чином, як вірно зазначено судами попередніх інстанцій право власності профспілок (в т.ч. Української республіканської ради профспілок) на спірне майно не могло виникнути до 01 січня 1964 року.

У той же час, після введення нової форми власності - права власності профспілок на майно, цивільні відносини щодо набуття та припинення права власності регулювалися в т.ч. Цивільним кодексом УРСР 1963 року.

За змістом ст. 128 Цивільного кодексу УРСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачами не надано доказів прийняття державою в особі уповноважених органів після 1964 року рішень чи інших розпорядчих актів, спрямованих на закріплення спірного майна (передання у оперативне управління чи господарське відання) за Українською республіканською радою профспілок чи іншою профспілкою.

Тобто, після 1964 року власник (держава) не вчиняла дій, спрямованих на передачу (відчуження) спірного майна, а приписи Конституції УРСР 1978 року та Цивільного кодексу УРСР 1963 року, встановлюючи нову форму власності (власність профспілок), не містять будь-яких перехідних положень щодо автоматичного набуття у власність раніше одержаного профспілками у безоплатне відання державного майна. Відсутні норми щодо автоматичного закріплення (зміни власника) майна, яке знаходилося у безоплатному віданні профспілок до набрання чинності нових нормативно-правових актів, і в Законах України "Про власність", "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" чи Законах СРСР "Про власність", "Про громадські об'єднання", "Про професійні спілки, права і гарантії їхньої діяльності".

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що правовий режим майна, одержаного профспілками у відання до 1964 року, не змінювався та не міг змінитися лише у зв'язку з запровадженням нової форми власності. Зміна могла мати місце виключно у спосіб, передбачений діючим після 1964 року законодавством, а доказів існування обставин, з якими таке законодавство передбачало можливість вибуття права власності на спірне майно відповідачами не надано.

Статтею 2 Указу Президії Верховної Ради УРСР "Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР" від 09 грудня 1963 року визначено, що у правовідносинах, які виникли до 1 січня 1964 року, але які не врегульовані діючим в момент їх виникнення законодавством, застосовуються правила Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

В той же час, правовідносини закріплення на праві безоплатного відання за професійними спілками державного майна до 1964 року були врегульовані Положенням про права фабричного, заводського, місцевого комітету професійних спілок, затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 липня 1958 року, та в наступному - Положенням про права профспілкового комітету підприємств, установ, організацій, затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 вересня 1971 року.

Відповідно до пункту 28 Положення про права профспілкового комітету підприємств, установ, організацій, затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 вересня 1971 року передбачалася можливість безоплатного користування профспілками державним майном.

З урахуванням наведеного, суди дійшли висновку, що після законодавчого закріплення нової форми власності - права власності профспілок, законодавець розмежовував власність профспілок та безоплатне користування ними державним майном як різні види речових прав.

Таким чином, на момент створення Укрпрофоздоровниці (23 грудня 1991 року) спірне майно знаходилося в державній власності, а тому могло бути відчужене (в т.ч. шляхом внесення до статутного капіталу іншої юридичної особи) виключно за згоди власника (ст. 225 Цивільного кодексу УРСР, ст. 4 Закону України "Про власність").

Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" від 05 листопада 1991 року № 311, яка прийнята на виконання постанов Верховної Ради УРСР від 08 грудня 1990 року "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування", від 26 березня 1991 року "Про введення в дію Закону Української РСР ""Про власність", затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), що додається, встановлено, що державне майно України, крім майна, яке належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що спірне майно не відноситься до майна, яке підлягало передачі до комунальної власності, а тому залишилося у державній власності.

З урахуванням постанови Верховної Ради України "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності" від 14 лютого 1992 року функція з управління державним майном покладена на Кабінет Міністрів України, а після набрання чинності постановою Верховної Ради України "Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України" від 07 липня 1992 року - Фонд державного майна України.

Судами встановлено, що доказів надання уповноваженим державним органом згоди на відчуження спірного майна шляхом його внесення до статутного капіталу Укрпрофоздоровниці суду не надано, а тому згідно ст. 128 Цивільного кодексу УРСР, ст.ст. 4, 33, 48, 55 Закону України "Про власність" (чинні на момент внесення майна до статутного капіталу Укрпрофоздоровниці) відсутні підстави вважати таке майно правомірно набутим Укрпрофоздоровницею.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року "Про проголошення незалежності України" без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

Пунктом 1 постанови Верховної Ради Української РСР "Про реалізації Закону "Про економічну самостійність Української РСР" від 03 серпня 1990 року № 143-ХІІ встановлено, що всі дії суб'єктів господарських відносин, які суперечать державному суверенітету та економічним інтересам Української РСР, визнаються недійсними і забороняються.

Таким чином, вірним є висновок судів про те, що спірне майно є державною власністю, уповноваженим органом управління яким є Фонд державного майна України та яке вибуло з володіння держави поза її волею і з порушенням наведених норм законодавства.

З урахуванням того, що правовідносини з володіння спірним державним майном продовжують існувати (в т.ч. після 2004 року), то згідно п. 4 Прикінцевих та перехідних положень на дані правовідносини поширюються норми Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до ст. 225 Цивільного кодексу УРСР право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.

Згідно із ст. 658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власнику товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває права власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Статтею 330 Цивільного кодексу України визначено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Положеннями ст. 388 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо майно за відплатним договором придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірне майно не передавалось продавцю майна за спірним договором (Укрпрофоздоровниця) власником чи за згодою власника (держави), а відтак вибуло із володіння держави поза її волею. Також не надано доказів делегування державою права розпорядження спірним майном іншим особам.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 50 Закону України "Про власність", чинного на момент укладання Договору).

Таким чином, вимога про витребування спірного майна у власність держави України в особі Фонду державного майна України є правомірною.

У відповідності до вимог ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до п. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За таких обставин, спірний договір купівлі-продажу суперечить вимогам ст.ст. 658, 203 Цивільного кодексу України та ст.ст. 2, 7, 11, 15 Закону України "Про приватизацію державного майна", а тому відповідно до вимог статті 215 Цивільного кодексу України, ч. 6 ст. 29 Закону України "Про приватизацію державного майна" підлягає визнанню недійсним".

Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Отже, встановлені судом першої інстанції обставини, якими в тому числі є подача до Головного управління майном КМДА заяви на оформлення права власності, одержання свідоцтва на право власності серія МК № 010007987 від 23.12.2003, розпорядження спірним майном, свідчать про невизнання відповідачами власності держави України на спірне майно, а тому суди дійшли вірного висновку, що вимога про визнання права власності на майновий комплекс - санаторій, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Червонофлотська, 3 є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Зокрема, згідно висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи № 2794/14-42 від 05.11.2014, виходячи з наданих на дослідження матеріалів, зокрема копії інвентаризаційної справи № 37489 (54583/1456) майнового комплексу-санаторію по вул. Червонофлотська, 3 у м. Києві та інвентаризаційних карток обліку основних засобів "Санаторію ім.. Першого Травня", будівля водолікарні під літ. "А" площею 793,0 м. кв. побудована у 1938 році, літній павільйон під літ. "В" площею 87,3 кв. м. побудований у 1955 році, будівля туалету під літ. "Д" площею 9,8 кв. м. побудована у 1955 році, будівля ізолятора під літ. "Б" площею 158,3 м. кв. побудована у 1984 році. Відповіді на питання щодо документального підтвердження участі держави у фінансуванні будівництва спірного майна, в наведеному висновку не міститься.

Щодо спливу строку позовної давності необхідно зазначити наступне.

З урахуванням положень п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України до вимог про визнання права власності застосовується положення Цивільного кодексу УРСР 1963р., а до вимог про визнання недійсним Договору-1 та витребування майна у відповідача-3, - Цивільного кодексу України, адже передбачений строк позовної давності, що діяв раніше, не сплив до набрання чинності Цивільним кодексом України.

Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно із ст. 76 Цивільного кодексу УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Статтею 80 Цивільного кодексу УРСР визначено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Аналогічні норми містяться в ст.ст. 256, 257, 267 Цивільного кодексу України.

Позивач посилається на те, що про існування спірних правовідносин, а також про наявність договору та володіння відповідачем-3 наведеним

майном йому стало відомо із завдання Генеральної прокуратури України № 07/2/1-220вих-2580кв-11 від 31 травня 2011 року.

Зважаючи на те, заступник прокурора міста Києва не був учасником спірних правовідносин, а доказів обізнаності його з наявністю порушень інтересів Фонду державного майна України в частині заволодіння спірним майном матеріали справи не містять, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції про те, що наведені обставини є поважною причиною пропуску строку позовної давності, в зв'язку з чим порушене право держави підлягає захисту, а строк позовної давності підлягає відновленню, оскільки останній пропущено з поважних причин.

Згідно з статтею 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Колегія суддів Вищого господарського суду дійшла висновку про те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

На підставі наведеного вище і керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "НРБ-Клуб" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 лютого 2015 року зі справи № 52/249 залишити без змін.

Головуючий суддя І. А. Плюшко

Судді С. С. Самусенко

В. І. Татьков