Постанова

Іменем України

26 червня 2019 року

м. Київ

справа № 572/2944/16-ц

провадження № 61-20505св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 18 січня 2017 року в складі судді Ведяніної Т. О. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 29 березня 2017 року в складі колегії суддів: Боймиструка С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»

ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП Гега О. Я.) про зміну формулювання причин звільнення, виплату належних сум при звільненні та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 працювала у ФОП ОСОБА_2 на посаді продавця. 17 серпня 2016 року позивач повідомила відповідача про те, що буде звільнятись за власним бажанням та подала письмову заяву, яку на наступний день їй було повернуто.

З 18 серпня 2016 року до 30 серпня 2016 року ОСОБА_1 перебувала на лікарняному.

Позивач 31 серпня 2016 року вийшла на роботу з метою оформити звільнення, однак дізналася, що ОСОБА_2 немає. На наступний день позивача до відповідача не допустили, видавши пізніше трудову книжку із відміткою про звільнення за прогули.

ОСОБА_1 вказувала, що жодних пояснень з приводу прогулів у неї ніхто не вимагав. Також з позивачем не було проведено розрахунку за період тимчасової непрацездатності та за відпрацьований час з 01 серпня 2016 року до 16 серпня 2016 року.

На підставі викладеного ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просила: змінити запис формулювання звільнення позивача з роботи з пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України на статтю 38 КЗпП України; стягнути з ФОП ОСОБА_2 заробітну плату в період з 01 серпня 2016 року до 16 серпня 2016 року, оплату за час тимчасової непрацездатності за період з 18 серпня 2016 року до 30 серпня 2016 року, грошову компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки за період з 01 березня 2016 року до 01 вересня 2016 року та 5 000 грн у відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 18 січня 2017 року позов задоволено.

Зобов`язано ФОП ОСОБА_2 змінити формулювання причин звільнення ОСОБА_1 з посади продавця з пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України на статтю 38 КЗпП України.

Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 661 грн заробітної плати за період роботи з 01 серпня 2016 року до 16 серпня 2016 року, оплати часу тимчасової непрацездатності за період з 18 серпня 2016 року до 30 серпня 2016 року та 2 000 грн у відшкодування завданої моральної шкоди.

У задоволенні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ФОП ОСОБА_2 компенсації за невикористану щорічну відпустку відмовлено.

Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 . 1 102,40 грн судового збору в дохід держави.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачем не доведено факту та обставин вчинення ОСОБА_1 прогулу без поважних причин. Відповідач у спірний період з поважних причин не була на роботі, що підтверджується листками непрацездатності.

Звільнення позивача за прогул, яка подала заяву про звільнення за власним бажанням, відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, оскільки вона не вчинила проступку - прогул без поважних причин.

Крім того, відповідач при звільненні не виплатила позивачу заробітну плату за фактично відпрацьований час та не оплатила час тимчасової непрацездатності. Також неправомірними діями ФОП ОСОБА_2 . ОСОБА_1 завдано моральної шкоди.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 29 березня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що місцевий суд правильно не взяв до уваги акт від 01 вересня 2016 року, яким встановлено відсутність позивача на роботі 01 вересня 2016 року, оскільки в цьому ж акті зазначено, що він складений у присутності ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ФОП ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що позивач не попередила у визначений законом спосіб відповідача про розірвання трудового договору за власним бажанням, оскільки у штаті останньої відсутній бухгалтер, якому була вручена заява про звільнення.

Актом від 01 вересня 2016 року встановлено факт відсутності позивача на роботі без поважних причин.

Відповідач сплатила всі належні позивачу кошти при звільненні. Також відсутні підстави для стягнення з ФОП ОСОБА_2 коштів за період тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 . Суди безпідставно стягнули моральну шкоду, оскільки такі вимоги є недоведеними.

Доводи інших учасників справи

У червні 2017 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду є законними та справедливими, тому їх необхідно залишили без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 квітня 2017 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

03 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпунктів 2.3.2, 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, постанови Пленуму Верховного Суду від 24 травня 2019 року № 8 «Про здійснення правосуддя у Верховному Суді» та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року № 7 «Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки», у справі призначено повторний автоматизований розподіл.

Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2019 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що з 01 березня 2016 року ОСОБА_1 працювала на посаді продавця у ФОП ОСОБА_2 на підставі наказу від 01 березня 2016 року.

17 серпня 2016 року ОСОБА_1 подала заяву про звільнення з роботи за власним бажанням.

Суди також встановили, що позивач відпрацювала частину серпня 2016 року, а саме: з 02 по 16 число, а з 17 серпня до 31 серпня 2016 року перебувала на лікарняному, що підтверджується листками непрацездатності та табелем обліку робочого часу.

Відповідно до наказу від 01 вересня 2016 року ОСОБА_1 була звільнена на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогули.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Стаття 21 КЗпП України закріплює рівність трудових прав громадян України.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є, зокрема, Конвенція Міжнародної Організації Праці N 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року N 3933-XII(далі - Конвенція). Згідно із статтею 4 вказаної Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

За змістом пункту 2 статті 9 вказаної Конвенції, щоб тягар доведення необґрунтованого звільнення не лягав лише на працівника, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни (пункт 2 частини першої статті 147 КЗпП України).

Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причини його відсутності.

Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.

До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника в порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірвання трудового договору з ініціативи працівника.

Звертаючись до суду за позовними вимогами, ОСОБА_1 зазначала, що вона належним чином виконувала свої обов`язки та 17 серпня 2016 року подала відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням, а з 18 серпня 2016 року до 30 серпня 2016 року перебувала на лікарняному. Проте, 01 вересня 2016 року позивача звільнили з роботи за прогули без поважних причин. Вказувала, що жодного прогулу без поважних причин не допустила, інших порушень трудової дисципліни не вчиняла.

Так, з наданої позивачем копії трудового договору, укладеного між сторонами у справі, вбачається, що час виконання робіт працівником встановлюється згідно з графіком, вихідні дні надаються також відповідно до графіка.

Матеріали справи не містять графіків виходу ОСОБА_1 на роботу за весь період перебування на посаді.

ОСОБА_2 зазначала, що ОСОБА_1 була відсутня на роботі 01 вересня 2016 року, що і стало підставою для її звільнення за прогули.

На підставі показань свідків суди вірно встановили, що прогули не підтверджені належними та допустимими доказами.

Суди також встановили, що позивачу виплачено компенсацію за невикористану відпустку в серпні 2016 року згідно з відомостями у розмірі 1 315,42 грн.

Заперечуючи проти позову, ФОП ОСОБА_2 вказувала, що позивач не попередила у визначений законом спосіб про розірвання трудового договору за власним бажанням. Також відповідачу не було відомо про перебування ОСОБА_1 на лікарняному. Актом від 01 вересня 2016 року встановлено факт відсутності позивача на роботі без поважних причин. Відповідач сплатила всі належні позивачу кошти при звільненні.

Встановивши, що позивач до 17 серпня 2016 року перебувала на роботі та виконувала свої обов`язки, 17 серпня 2016 року подала відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням, з 18 серпня 2016 року до 30 серпня 2016 року перебувала на лікарняному, її не допускали до робочого місця після тимчасової непрацездатності, а 01 вересня 2016 року її звільнили з роботи за прогули без поважних причин, суди дійшли правильного висновку про порушення трудових прав ОСОБА_1

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення (частина перша статті 149 КЗпП України)

Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Проте, у матеріалах справи відсутні докази виконання відповідачем вимог статті 149 КЗпП України та відібрання у позивача письмових пояснень, які є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.

У справі, що переглядається, судами також установлено, що згідно з листками непрацездатності Алієва Е. Г. з 17 серпня до 31 серпня 2016 року була тимчасово непрацездатною.

Умовою підтвердження тимчасової непрацездатності в Україні, яка надає право на допомогу з тимчасової непрацездатності відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням», є наявність належним чином оформленого лікарняного листа або іншого документа, що засвідчує тимчасову непрацездатність. Порядок видачі таких документів регулюється Інструкцією про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженою Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13 листопада 2001 року № 455. Право на отримання листка непрацездатності мають особи які, зокрема, працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та господарювання.

Таким чином, суди дійшли прального висновку, що підлягають оплаті листки тимчасової непрацездатності.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

При відшкодуванні моральної шкоди, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував статтю 237-1 КЗпП України, і врахував, що у результаті звільнення за прогул позивачу завдана моральна шкода і зробив обґрунтований висновок про стягнення 2 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що позивач не попередила у визначений законом спосіб відповідача про розірвання трудового договору за власним бажанням, оскільки судом першої інстанції встановлено, що 17 серпня 2016 року ОСОБА_1 подала відповідачу заяву про звільнення з роботи за власним бажанням та позивачу було виплачено компенсацію за невикористану відпустку.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому ці судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 18 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 29 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

В. В. Сердюк

І. М. Фаловська