Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.05.2025 року у справі №641/7413/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2025 року

м. Київ

справа № 641/7413/23

провадження № 61-3734св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ;

відповідач (позивач за зустрічним позовом)- ОСОБА_2 ;

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Князєв Віктор Олександрович, на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 11 липня 2024 року у складі судді Богдан М. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила стягнути з ОСОБА_2 11 000, 00 дол. США за договором позики від

08 серпня 2012 року.

У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просила визнати договір позики від 08 серпня 2012 року недійсним в частині сплати відсотків за користування позикою, застосувати правові наслідки недійсності правочину, що передбачені положеннями статті 216 ЦК України та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 08 грудня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за яким позивачка надала відповідачці грошові кошти в сумі 55 000,00 дол. США строком на 12 місяців під 1,5% щомісячно. В подальшому сторонами неодноразово вносились зміни до цього договору, що були пов`язані з продовженням кінцевого строку повернення позики та частковим виконанням із боку ОСОБА_2 своїх зобов`язань з повернення позики. Останні зміни до вказаного договору були внесені сторонами 28 жовтня 2020 року, відповідно до яких сторони продовжили термін дії договору позики до 30 жовтня 2023 року та визначили суму, яка має бути повернута позивачці в зазначений строк - 18 500,00 дол. США. В строк до 30 жовтня 2023 року, а також станом на день подачі позову ОСОБА_2 в порушення умов договору позики не повернула позивачці 11 000,00 дол. США. Продовжити за взаємною згодою строк дії договору позики відповідачка відмовилась. Таким чином, відповідачка взяті на себе зобов`язання за договором позики належним чином не виконала, прострочена заборгованість на момент подання позову складає 11 000,00 дол. США.

Позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що умова договору позики про сплату процентів готівкою у розмірі 825,00 дол. США щомісяця суперечить «Правилам використання готівкової іноземної валюти на території України» затвердженої постановою Правління НБУ № 200 від 30 травня 2007 року, що є підставою для визнання цієї умови договору недійсною та застосування правових наслідків недійсності правочину, що передбачені статтею 216 ЦК України. Оскільки ОСОБА_2 безпідставно сплатила позивачці 18 000,00 дол. відсотків за користування позикою, підстави для стягнення на користь позивачки боргу у розмірі 11 000,00 дол. США відсутні.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 11 липня 2024 року залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року первісний позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики у розмірі 11 000, 00 дол. США. Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції з яким погодився суд апеляційної інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 надала належні та допустимі докази на підтвердження позовних вимог. Зустрічні позовні вимоги суд не задовольнив, оскільки укладаючи та підписуючи договір позики, ОСОБА_2 погодилась із усіма його умовами, в тому числі, із умовою, яка передбачає вираження боргу в іноземній валюті.

Судом апеляційної інстанції зроблено висновок, що укладаючи та підписуючи оспорюваний договір позики, ОСОБА_2 погодилася із усіма його умовами, в тому числі, із умовою, яка передбачає сплату процентів за користування позикою в іноземній валюті.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2025 року засобами поштового зв`язку представник ОСОБА_2 - адвокат Князєв В. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 11 липня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року (повний текст складено 21 лютого 2025 року), в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволені зустрічного позову. В іншій частині судові рішення не оскаржувались.

Підставою касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, що передбачають вимоги пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2025 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу з Комінтернівського районного суду м. Харкова.

28 квітня 2025 року справа № 641/7413/23 надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Князєв В. О. мотивована тим, що умови договору позики та дії сторін по виконанню умов цього договору, а саме умови про сплату відсотків готівкою в доларах США, суперечать «Правилам використання готівкової іноземної валюти на території України» затвердженої Постановою Правління НБУ №200 від 30 травня 2007 року (зареєстровано в МЮУ 18 червня 2007 року № 656/13923).

Умова правочину про сплату відсотків за користування позикою, згідно приписів статей 215 217 ЦК України є недійсною і тому не створює юридичних наслідків.

Звертає увагу, що суд апеляційної інстанції пославшись на правову позицію Великої Палаті Верховного Суду викладену у постанові від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц в якій зазначено, таке:

«...За висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), що відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, па тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.»

Вважає, що Велика Палата Верховного Суду зазначає, що використання готівкової іноземної валюти, як засобу платежу, за товари, роботи та послуги заборонено законодавством України.

Звертає увагу, що суд апеляційної інстанції після такої мотивації робить висновок такого змісту: «...тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству».

У зустрічному позові на обґрунтування вимог зазначається про розрахунки готівковою іноземною валютою за послуги. Із тексту висновку Великої Палати Верховного Суду вбачається, що мова йде не про зобов`язання в іноземній валюті, про що пише суд апеляційної інстанції, а вказано на заборону використання готівкової іноземної валюти, як засобу платежу за послуги.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Василенко Т. В. подала через підсистему «Електронний Суд» до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 08 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за яким позивачка надала в позику відповідачці грошові кошти в сумі 55 000,00 дол. США строком на 12 місяців під 1,5% щомісячно, що підтверджується договором позики від 08 серпня 2012 року ( а. с. 61).

В подальшому сторонами неодноразово вносились зміни до цього договору, щодо продовження кінцевого строку повернення позики та частковим виконанням з боку ОСОБА_2 своїх зобов`язань із повернення позики. Останні зміни були внесені сторонами 28 жовтня 2020 року, а саме сторони продовжили термін дії договору позики до 30 жовтня 2023 року та, з урахуванням часткового виконання з боку ОСОБА_2 своїх зобов`язань щодо повернення суми боргу, визначили суму, яка має бути повернута позивачці в зазначений строк - 18 500,00 дол. США ( а. с. 61 - 62).

В судовому засіданні в суді першої та апеляційної інстанції ОСОБА_2 не заперечувала факт не виконання нею умов договору щодо повернення 18 500,00 дол. США в повному обсязі та визнала, що залишилась винна ОСОБА_1 11 000,00 дол. США.

До зустрічного позову ОСОБА_2 надана копія розписки ОСОБА_1 про отримання останньою 20 750,00 дол. США із розрахунку 825,00 дол. США щомісячно за 30 місяців ( а. с. 52).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги

ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Князєв В. О. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Тлумачення змісту статей 215 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно із пунктом 6 частини першої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.

У пунктах 1.5., 2.6., 2.7. зазначеного кредитного договору сторони передбачили, що процентна ставка за користування кредитом становить 13,8 % річних, які нараховуються та сплачуються у валюті кредиту по 20 число кожного наступного місяця за місяцем нарахування процентів.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

Конституція України не передбачає заборони можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93, який був чинним на момент укладення договору), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Декретом № 15-93 було встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:

«валютні цінності»: валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;

іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

«іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;

«валютні операції»: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

«резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

«нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.

У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ).

У частині четвертій цієї статті наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

У цьому випадку Верховний Суд погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій в частині про стягнення з відповідача відсотків узгоджених в договорі позики як 1,5 % за місяць від суми боргу саме в іноземній валют.

Суди встановили, що предметом спірного договору позики є іноземна валюта - долари США та розмір одержання процентів передбачено його умовами.

Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

При укладенні 08 серпня 2012 року оспорюваного кредитного договору сторонами було досягнуто згоди з усіх його істотних умов та визначено: валюту кредитування, суму кредиту, відсоткову ставку за користування ним і порядок повернення кредиту, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору. Так, підписавши договір, позивач засвідчив, що він погодився з його умовами.

Таким чином, з урахуванням відсутності законодавчої заборони на вираження у договорі грошових зобов`язань в іноземній валюті та згоди позивача саме на такі умови оскаржуваного кредитного договору, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права, а зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що укладеним між сторонами договором позики встановлений розмір і порядок одержання процентів за користування позичальником грошовими коштами - 1,5 % від суми позики у розмірі 55 000,00 дол. США щомісячно, що дорівнює 850,00 дол. США.

ОСОБА_2 не довела та суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які свідчили б про те, що зазначені у договорі позики умови про сплату відсотків готівкою в доларах США, суперечать «Правилам використання готівкової іноземної валюти на території України» затвердженої Постановою Правління НБУ № 200 від 30 травня 2007 року (зареєстровано в МЮУ 18 червня 2007 року № 656/13923).

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі, яка переглядається, проаналізувавшизміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні спору по суті судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судами правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Князєв Віктор Олександрович, залишити без задоволення.

Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 11 липня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 лютого 2025 року в частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Осіян

О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара