Історія справи

Постанова

Іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 453/423/14-ц

провадження № 61-11866св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І.М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на заочне рішення Сколівського районного суду Львівської області від 30 травня 2014 року у складі судді Брони А. Л. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 19 грудня 2016 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Мельничук О. Я.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2014 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договорами позики.

Позовна заява мотивована тим, що 06 серпня та 18 вересня 2012 року сторони справи уклали два договори позики, на виконання умов яких ОСОБА_4 передав ОСОБА_5 20 300 дол. США та 20 000 дол. США відповідно.

Згідно з умовами зазначених правочинів ОСОБА_5 зобов'язувався повернути ОСОБА_4 отримані кошти до 25 грудня 2013 року, а у випадку часткової або повної несплати заборгованості зобов'язувався сплатити пеню в розмірі 0,1 % від несплаченої суми заборгованості за кожен день прострочення.

Однак відповідач взяті на себе зобов'язання не виконав, прострочив виконання грошового зобов'язання, а тому повинен сплатити позивачу суму боргу з урахуванням 3 % річних від простроченої суми на підставі статті 625 ЦК України, а також пеню.

На підставі викладеного позивач просив стягнути з ОСОБА_5 на його користь борг за договорами позики в розмірі 450 496,54 грн, з яких: 40 300 дол. США (410 918,95 грн) - сума позики, 36 571,70 грн - пеня за 89 днів прострочення, 3 005,89 грн - три проценти річних від простроченої суми. Також просив стягнути з відповідача на його користь судовий збір в розмірі 3 654,00 грн та витрати на правову допомогу в сумі 1 000,00 грн.

Заочним рішенням Сколівського районного суду Львівськоїобласті від 30 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 19 грудня 2016 року, позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 40 300 дол. США, що еквівалентно 410 918,95 грн, боргу за договорами позики, пеню у сумі 36 571,70 грн, три проценти річних від простроченої суми у розмірі 3 005,89 грн та судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору в сумі 3 654,00 грн, витратами на правову допомогу в сумі 1 000,00 грн, а разом 455 150,54 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач не виконав своїх зобов'язань за договорами позики.

17 січня 2017 року ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції всупереч вимогам статті 224 ЦПК України провів заочний розгляд справи без належного повідомлення відповідача про час, дату та місце судового засідання.

ОСОБА_5 також стверджував, що у матеріалах справи наявні оригінали договорів позики та актів прийому-передачі грошових коштів, в той час як аналогічні примірники цих договорів та актів ОСОБА_4 особисто надав у кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за його заявою. Тобто позивач мав два примірники оригіналів договорів і актів, які є предметом цивільної справи, хоча ці договори і акти повинні бути у кожної сторони правочину, по одному примірнику.

Разом з цим зазначав, що 18 грудня 2012 року позивача засуджено за частиною третьою статті 358 КК України за використання паспорта громадянина України на прізвище ОСОБА_4. Протягом 2013 - 2014 років ОСОБА_4 вчиняв юридично значимі дії під іменем ОСОБА_4 Відповідач стверджував, що знав позивача як ОСОБА_4, а його справжнє ім'я дізнався лише в лютому 2013 року.

Наведені обставини, на думку відповідача, свідчать про те, що спірні договори сторони справи не укладали.

У касаційній скарзі, окрім викладеного, зазначено, що в період 2012 - 2013 років сторони справи мали ділові стосунки, пов'язані з поставками дерева, а спірні договори позики по своїй суті є договорами поставки.

Водночас відповідач зазначав, що судом апеляційної інстанції визнано доцільним дослідити давність виконання напису на договорах позики та актах прийому-передачі грошових коштів, в зв'язку з чим призначено експертизу. Однак через відсутність в експертній установі, до якої направлено матеріали для дослідження, відповідного обладнання, поставлене судом питання про давність виконання напису так і залишилося недослідженим. Клопотання відповідача про направлення матеріалів справи для дослідження в іншу експертну установу, яка має технічні можливості для проведення такого дослідження, судом було відхилено.

20 квітня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення ОСОБА_4 на касаційну скаргу ОСОБА_5

У запереченнях ОСОБА_4 стверджував, що суд першої інстанції провів заочний розгляд справи з дотриманням вимог статті 224 ЦПК України 2004 року.

Зазначав, що посилання відповідача на ту обставину, що його було засуджено за частиною третьою статті 358 КК України є безпідставними та не стосуються справи.

Крім того, позивач стверджував, що суди першої та апеляційної інстанцій чітко визначили природу та наслідки спірних договорів позики, та те, що ці договори укладені між сторонами справи з дотриманням вимог, визначених ЦК України, а відтак підлягають виконанню сторонами.

У зв'язку з викладеним ОСОБА_4 просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII«Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

01 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд, розглянувши матеріали справи, дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено, і про це свідчать матеріали справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують.

Суди встановили, що 06 серпня та 18 вересня 2012 року сторони справи уклали два договори позики № № 1, 2, за умовами яких позивач передав відповідачу у тимчасове користування грошові кошти 20 300 дол. США та 20 000 дол. США відповідно.

Факт отримання відповідачем зазначених грошових коштів підтверджується актами прийому-передачі від 06 серпня та 18 вересня 2012 року.

Зміст та умови договорів позики є тотожними. Відповідно до пунктів 2.2 договорів позичальник зобов'язувався повернути суму позики до 25 грудня 2013 року, а пунктами 3.1 передбачено, що у випадку повної чи часткової несплати заборгованості у зазначений строк позичальник зобов'язуєтьсясплатити позикодавцю пеню в розмірі 0,1 % від несплаченої суми за кожен день прострочення.

Разом з цим у пунктах 3.2 договорів зазначено, що за неналежне виконання чи невиконання зобов'язаньсторони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

ОСОБА_5 своїх зобов'язань за договорами позики не виконав та у встановлений ними строк кошти не повернув.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У статті 1047 ЦК України зазначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до положень статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Задовольняючи позов, суди врахували наведені положення Закону, умови укладених між сторонами справи договорів позики та на підставі доказів, що належним чином оцінені, дійшли правильного висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованості за цими договорами.

Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що спірні договори позики сторони не укладали, оскільки відповідно до висновку криміналістичної експертизи з дослідження підписів від 18 липня 2016 року № 1856 підписи від імені ОСОБА_5 в договорах позики та актах прийому-передачі грошових коштів виконані самим ОСОБА_5

Не заслуговують на увагу також доводи касаційної скарги про те, що спірні договори позики за своєю правовою природою є договорами поставки, тому що укладені між позивачем і відповідачем правочини, які є предметом розгляду у даній справі, за формою та змістом відповідають вимогам статей 1046, 1047 ЦК України.

Інші доводи касаційної скарги, зокрема про порушення судом першої інстанції вимог статті 224 ЦПК України 2004 року під час заочного розгляду справи, а також про те, що позивач притягувався до кримінальної відповідальності, правильність висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.

Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи те, що ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2017 року зупинено виконання заочного рішення Сколівського районного суду Львівської області від 30 травня 2014 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 19 грудня 2016 року, до закінчення касаційного розгляду, виконання рішення на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Заочне рішення Сколівського районного суду Львівської області від 30 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 19 грудня 2016 року залишити без змін.

Поновити виконання заочного рішення Сколівського районного суду Львівської області від 30 травня 2014 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 19 грудня 2016 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська

С. П. Штелик